Карта Львова  

Головна сторінка

Житло у Львові
Квартири подобово
Хостели Львова
Готелі Львова

Транспорт Львова
Автобуси і маршрутки
Нічні маршрути
Трамваї
Тролейбуси

Інші карти
Стара версія карти
Центр Львова
Інші карти Львова

Інформація
Туристичний довідник
Телефонний довідник
Статті про Львів
Блог про Львів
Корисні посилання
Реклама на сайті
Контакти

Статті про Львів

Антирежимний рух (1956-1991)

Юрій Зайцев

1 2 3 4 5 [6] 7 8 9 10

ПОГРОМ ПОЧАТКУ 70-х

Одним з перших свідчень підготовки нового погрому української опозиції стала заміна у липні 1970 р. на посаді голови КДБ УРСР В. Нікітченка, якому ЦК КПРС закидав недостатню рішучість у викоріненні інакодумання та самвидаву, надісланим з Москви кагебістом твердої руки В. Федорчуком. Наслідки цього швидко далися взнаки. Заарештований за 9 місяців після відбуття першого реченця (1965-1969), колишній випускник історичного факультету ЛДУ Валентин Мороз був засуджений в Івано-Франківську у листопаді 1970 р. на жорстокий 14-річний термін (6 років спецтюрми, 3 роки TCP та 5 - заслання) за кілька непідцензурних статей. Численні заяви на захист Мороза, надіслані в ЦК КПУ, Раду Міністрів, КДБ УРСР, СПУ, Прокуратуру УРСР з різних міст України, зокрема зі Львова,

підписані Михайлом Косівим, Михайлом Осадчим, а також Іриною Стасів (Калинець), Ігорем Калинцем, Марією Качмар-Савкою, Людмилою Шереметьєвою, Стефанією Шатенко (іулик), Оленою Антонів, Ярославом Кендзьором, Юрієм Шухевичем залишилися без відповіді. Нічого суттєвого не додали до звинувачення Мороза допити Олени Антонів та Людмили Шереметьевої. Проігноровано було і заяву групи львів'ян (подружжя Калинців, М. Осадчого, Г. Чубая, С Шабатури, О. Горинь та інших) з вимогою допустити їх на процес. Майже всі свідки відмовилися давати покази на закритому процесі. Але це не завадило судові оголосити свій неправедний вердикт. З протестом проти нього звернулися до Верховного суду УРСР О. Антонів, А. Волицька (Паніко), І. Калинець, С Гулик, О. Горинь, М. Качмар-Савка, Г. Куницька, Я. Кендзьор, Г. Савронь, І. Стасів (Калинець), М. Чемерис, В. Чорновіл, Г. Чубай, С. Шабатура, І. Гель та інші67. Згодом клопотали про звільнення Мороза Папа римський, президент СІЛА, академік Сахаров, різні закордонні громадські інституції, але розв'язка настала тільки після арешту в США двох радянських шпигунів та засудження їх до 50-річного ув'язнення. Американці запропонували обміняти їх на п'ятьох дисидентів, до числа яких потрапив і В. Мороз. Обмін відбувся 27 квітня 1979 р.68.

Ігор Калинець - працівник Львівського облдержархіву. 1968 р.
Ігор Калинецъ - працівник Львівського облдержархіву. 1968 р.

Ірина Калинець. 1968 р.
Ірина Калинєць, 1968 р

. Стефанія Шабатура
Стефанія Шабатура.

Михайло Осадчий. Зустріч з дружиною в оточенні кагебістів. Квітень, 11977 р.
Михайло Осадчий. Зустріч з дружиною в оточенні кагебістів.
Квітень, 1977р.

6 грудня 1971 р. в Одесі заарештували дружину Святослава Караванського - мікробіолога Ніну Строкату. Вона відмовилася зректися чоловіка, колишнього політв'язня 1944-1960 pp., у листопаді 1965 р. відправленого відбувати недобутий з попереднього присуду термін (8 років і 7 місяців). У Володимирській тюрмі він почав збирати свідчення учасників розстрілу польських офіцерів у Катині, за що дістав ще 5 років тюрми та 3 - TCP. У відповідь на згаданий арешт 21 грудня 1971 р. у Львові створився "Громадський комітет захисту Ніни Строкатої", установчу заяву якого з поданням адрес проживання підписали В'ячеслав Чорновіл (голова), Ірина Калинець, Василь Стус, матрос з Одеси Леонід Тимчук та московський історик, син розстріляного командарма Петро Якір. У заяві зазначалося, що Комітет утворився на підставі "гарантій Конституції СРСР, Декларації Прав Людини та Пакту про громадянські і політичні права". Своїм завданням він визначив збір документів щодо справи Строкатої для ознайомлення з ними відповідних інстанцій і громадськості, збір підписів на захист Строкатої, домагання гласності судового процесу та інше. У випадку безплідності цих кроків передбачалося звернутися до Комітету прав людини ООН69. Це означало виникнення першої в Україні легальної правозахисної організації, предтечі Української Гельсінської групи. Згодом склад комітету розширився. До нього увійшли Зіновія Франко, москвич Віктор Красін та інші. Вийшло перше число бюлетеню, яке містило установчу заяву, біографію Н. Строкатої та повідомлення про її арешт. Його було поширено у Львові, Києві та Москві. Однак розгорнути діяльність Комітету не вдалося з причини арештів у січні 1972р. У травні 1972 р. Одеський обласний суд ув'язнив Строкату на 4 роки TCP70.

З початком 70-х років репресивна машина КДБ додала обертів. За грізним окриком з Москви слухняні українські виконавці зобов'язалися викорінити самвидав, пересадити його авторів та розповсюджувачів, отих "зарозумілих" дисидентів і націоналістів. Погром готувався ґрунтовно і масштабно. Окрім перехоплення кореспонденції підозрюваних у місцях ув'язнення їх друзів та знайомих, у грудні 1971 р. було отримано санкцію прокуратури УРСР на накладення арешту на внутрісоюзну та міжнародну поштово-телеграфну кореспонденцію, що надходила В'ячеславу Чорноволу, Ірині Калинець, Стефанії Шатенко (Гулик), Ігорю Калинцю та виходила від них71.

Для прикриття причини арештів було використано приїзд в Україну 24-річного бельгійського студента, члена Спілки української молоді Ярослава Добоша, оголошеного "емісаром Закордонних частин ОУН". Він мав при собі кілька адрес і телефонів дисидентів у Києві та Львові, якими й скористався для зустрічей. При перетині кордону у Чопі 4 січня 1972 р. його затримали з фотоплівкою "Словника українських рим", укладеного Святославом Караванським. На допитах він майже все щиросердно виклав, але його діяння ніяк не вкладалися у формулу шпигунства, зв'язків українських дисидентів з закордонними спецслужбами. Тому невдовзі на вимогу свого уряду він повернувся до Бельгії, де публічно відмовився від витиснутих КДБ свідчень. До того ж, більшість заарештованих жодної уяви не мали про Добоша. Так, у Львові він поспіхом зустрівся лише зі Стефанією Шатенко (Гулик)72. Отже, пропагандистський камуфляж арештів швидко відпав, а залишилася цинічна розправа з інакодуманням.

Скоординовану акцію ізоляції активних діячів опозиції було здійснено 12 січня 1972 р. Поодинокі арешти відбувалися ще протягом наступних двох днів. Об'єктом переслідування була інтелігенція Києва, Львова та Івано-Франківщини. Зокрема у Львові до слідчої в'язниці КДБ потрапили В'ячеслав Чорновіл, Іван Гель, Ірина Калинець, Михайло Осадчий та художник Стефанія Шабатура. Затримали також колишнього політв'язня, історика Ярослава Дашкевича, ім'я якого входило до списку заборонених для публікування. Його невдовзі випустили, але вилучених книжок не віддали. Обшуки було проведено у багатьох підозрюваних, у тому працівниці музею етнографії Людмили Шереметьєвої, викладача університету Любові Попадюк, поета Григорія Чубая, інженера Атени Волицької (Пашко), Стефанії Шатенко (Гулик), а згодом - у Богдана Гориня, Ярослава Кендзьора та інших.

Зважаючи на "великий обсяг" та "складність" слідчих дій, відділ УКДБ по Львівській області залучив до їх ведення, окрім восьми своїх працівників, ще по одному офіцерові безпеки з Полтавської, Житомирської, Сумської, Дніпропетровської, Харківської та Запорізької областей73.

Першою у Львівському обласному суді розглядалася справа Стефанії Шабатури. На карб їй поставили участь у вертепах, малюнок трираменної соснової гілки на новорічних поштівках, інішіал "Ш" на гобеленах, який також нагадував тризуб, підпис у документах на захист заарештованих, зокрема В. Мороза, читання та поширення антирадянських творів. У неї конфіскували понад 200 екслібрисів та ескізів. Слідчий з Дніпропетровська Похил на допитах кидав їх на підлогу і люто топтав. Вироком від 13 липня 1972 р. за статтею 62 ч. 1 КК УРСР Шабатура дістала 5 років виправно-трудової колонії суворого режиму з засланням на 3 роки. 17 вересня її було етаповано у Дубровний табір Мордовської АРСР74.

Наступною судили Ірину Калинець. її звинуватили у "виготовленні, розповсюдженні і зберіганні літератури антирадянського наклепницького змісту", зокрема у розмноженні друкарською машинкою самвидавних статей "З приводу процесу над Погружальським" та "Українська освіта у шовіністичному зашморгу", а головне-у написанні "віршів, які проникнуті антирадянського націоналістичною ідеологією, ворожим ставленням до радянської соціалістичної системи, закликом до боротьби за "відродження" України". У 1968 р. під впливом подій в ЧССР вона погрожувала спалити себе, як Ян Палах, у разі арешту Чорновола. 1971 р. у розмові з Олександром Рузановим Ірина Калинець заявила, "що Україна повинна бути "самостійною і незалежною" від Росії державою, не входити до складу СРСР". Того самого року під час зустрічі "з інтуристом з ФРН Марком Горбачем заявила про те, що нібито Україна зможе успішно розвиватися лише окремо від СРСР". У грудні 1971р. вона взяла участь у створенні "Громадського комітету захисту Ніни Строкатої", стала співавтором його заяви, у якій "стверджується про нібито безпідставні арешти та судові процеси в СРСР". Один примірник заяви в січні 1972 р. у Львові Ірина Калинець передала Стусу, отримавши від нього "наклепницьку" збірку віршів "Зимові дерева" та рукопис твору "Феномен доби". Крім того, вона зберігала "книжки антирадянського націоналістичного змісту: "Історія України" М. Антоновича, "Світова революція" Т. Масарика, "Вертеп" А. Любченка та "Гей, видно село" М. Голубця". І при цьому у висунутому звинуваченні винною себе не визнала75. За ці "злочини" 2 серпня 1972 р. "найсправедливіший у світі суд" іменем Української Радянської Соціалістичної Республіки відправив Ірину Калинець на 6 років у табори суворого режиму та на трирічне заслання, тимчасово залишивши дев'ятирічну доньку Звениславу на виховання чоловіка. 25 вересня 1972 р. засуджена етапом відбула у Дубровлаг76.

Своєю активною публіцистичною та видавничою діяльністю після повернення з ув'язнення у серпні 1968 р. Іван Гель завзято заробляв новий концтабірний термін. Під час слідства йому пригадали і лист до Верховного суду УРСР з протестом проти засудження В. Мороза, і поширення самвидавних статей та матеріалів, і контакти з іншими "антирадянщиками", і рішучий захист української національної ідентичності, мови та культури. В останньому слові на засіданні Львівського обласного суду у серпні 1972 р. Іван Гель заявив:"... Судити мене у вас немає права: ні юридичного, ні морального. Найвищим законом і судом для мене є Бог, Україна, моя незламна, незаплямована честь. Я син України і в своєму серці пронесу як найсвятішу ношу долю мого народу, його біль, тривоги і муки. Я жалію лише за одним, що мало, дуже мало зробив, щоб глибше і ширше порушити ці ідеї, винести їх у широкий світ України і голосом усього народу втілити у життя. І все ж я твердо вірю, що недаремно сьогодні тут, що ні тюремні грати, ні концтабори, навіть смерть не спроможні вбити цих ідей. Вони вічні, як вічний і нездоланний мій народ"77. Ця промова настільки "зворушила" суд, що він відміряв Гелю максимальну санкцію за традиційною 62-ю статтею КК УРСР - 10 років таборів суворого режиму та 5 - заслання.

З Михайлом Осадчим у Львівського облсуду взагалі не було особливих проблем. Адже він по свіжих слідах свого слідства та тюремного ув'язнення 1965-1967 рр. написав гостру викривальну повість "Більмо", яка розійшлася самвидавом, а наприкінці 1971 р. була опублікована за кордоном газетою "Шлях перемоги", журналом "Сучасність", окремою книгою у видавництві "Смолоскип" та журналом "Визвольний шлях" у лютому-березні 1972 р. Крім того, антирадянськими було визнано кілька його поетичних збірок. Цього виявилось більш ніж достатньо, щоб 5 вересня 1972 р. оголосити йому вирок - 7 років таборів особливого режиму з засланням на З роки та визнати особливо небезпечним рецидивістом78.

Найбільшого клопоту слідчим завдала справа В. Чорновола. її було порушено 12 січня 1972 р. прокурором Львівської області Б. Антоненком за матеріалами про виготовлення та поширення "документів, що містять наклепницькі вигадки на радянський державний та суспільний лад"79. Особливо дошкуляв владі самвидавний журнал "Український вісник". Слідчі здогадувалися, що Чорновіл має стосунок до його видання, але довести ще не вдавалося, тим більше, що він спеціальною заявою відмовився брати участь у слідстві. Збила з пантелику слідчих і поява чергового шостого випуску "Вісника", датованого березнем 1972 р. Його здійснили за допомогою згаданих помічників Михайло Косів, Ярослав Кендзьор та Атена Волицька. Чорновіл зумів попередити друзів, щоб ті не наражалися на небезпеку і припинили видання80.

А в цей час у слідчій в'язниці щодо Чорновола застосовували найвишуканіші засоби тиску, щоб домогтися зізнань, зокрема щодо журналу. Його обіцяли розстріляти і випустити на волю, залякували психушкою й арештом рідних, йому підсаджували у камеру провокаторів та показували підроблені "зізнання" колеґ, влаштовували "випадкові" зустрічі з заарештованими та славословили. Врешті у травні 1972 р. пригрозили арештом Атени Волицької (Паніко), фактичної дружини Чорновола, за написання віршів.

Богдан Горинь та Іван Кандиба
Богдан Горинь та Іван Кандиба

Григорій Нудьга
Григорій Нудьга

Патріарх Мстислав та Ростислав Братунь (у центрі) на могилі Володимира Івасюка. Жовтень 1990 р.
Патріарх Мстислав та Ростислав Братунь (у центрі) на могилі Володимира Івасюка.
Жовтень 1990 р.

Останнє змусило його написати заяву про свою причетність до видання "Вісника" і непричетність усіх заарештованих. Але доказів слідство не отримало, і 10 серпня Атену Волицьку все ж заарештували. Під конвоєм її "ненароком" провели повз Чорновола. Пообіцяли посадити ще й його сестру Валентину. Чорновіл оголосив голодівку. 12 серпня повідомили про арешт сестри. В'ячеслав відмовився від води і пішов на "смертельне" голодування. Обох жінок змушені були випустити, а Чорновіл на восьмий день припинив голодування81.

Діставши облизня з тиском на обвинуваченого, слідство вдалося до випробуваного засобу - лексико-стилістичної експертизи, здійсненої підручними науковцями з університету та головним редактором видавництва "Каменяр". Однак ознайомившись з аргументованими спростуваннями Чорновола та його поясненнями в суді, експерти відмовились від приписування йому кількох довільних матеріалів "Вісника", застосувавши формулу "міг бути автором". Незважаючи на подану у січні 1973 р. заяву Чорновола з відмовою від травневих зізнань щодо причетності до випуску журналу, цей епізод все ж потрапив у вирок. До нього додали ще лист до ЦК КПУ з "виправданням злочинних дій засудженого Мороза", ініціативу щодо створення "Громадського комітету захисту Ніни Строкатої", зберігання віршів Ірини Сеник, Ірини Калинець, Михайла Осадчого та Ігоря Калинця, магнітофонний запис пісні про самостійну Україну, інші "антирадянські" листи та статті. Незважаючи на відмову Чорновола визнати себе винним, Львівський обласний суд покарав його шістьма роками TCP та трьома - заслання82.

Погромні акції КДБ не обмежилися згаданими арештами й судами. 26 березня 1972 р. черговий раз було заарештовано багатолітнього політв'язня (1948-1968), сина командувача УПА генерала Романа Шухевича - Юрія Шухевича. Йому інкримінували написання незакінченого документу "Роздуми вголос" (про перспективи національно-визвольної боротьби у найближчі десятиліття) та зберігання знайдених під час обшуку самвидавної збірки віршів Миколи Холодного "Крик з могили" і статті Валентина Мороза "Моисей і Датан". 9 вересня того самого року його засудили на 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання і визнали особливо небезпечним рецидивістом. Перебуваючи в ув'язненні, Шухевич підготував та переправив на волю звернення до Ліґи захисту прав людини ООН. Але копію листа знайшли під час обшуку, і в день його сорокаріччя 28 березня 1973 р. засудили на чергових 10 років ув'язнення, з них 5 років тюрми. Покарання відбував у Володимирській та Чистопільській в'язницях. 1981 р. осліп, але з табору його не відпустили. П'ятирічне заслання Шухевич перебував в інвалідному будинку. До Львова повернувся восени 1988 р.83.

11 серпня 1972 р. у приміщенні прокуратури Львівської області, під виглядом виклику на черговий допит у справі дружини, було заарештовано поета, старшого наукового співробітника облдержархіву Ігоря Калинця 84. Уявлення про підготовку підстав для арешту дає уривок з протоколу допиту В. Чорновола від 11 липня 1972 p.: "...

Запитання: Чи отримували Ви від Калинця Ігоря документи антирадянського наклепницького змісту?
Відповідь: Ніколи, ніяких документів антирадянського наклепницького змісту від Калинця Ігоря не отримував.
Запитання: 12 січня 1972 року при обшуку у Вашій квартирі вилучена збірка віршів Ігоря Калинця "Віно для княжни". Покажіть, коли і від кого Ви отримали цю збірку віршів?
Відповідь: На це запитання відповідати не буду.
Запитання: Що Ви можете показати відносно ідейної спрямованості збірки віршів І. Калинця "Віно для княжни"?
Відповідь: Про це я міг би говорити на обговоренні збірки у Львівському відділенні Спілки письменників України. Зауважу тільки, що не бачу у віршах Калинця чогось такого, чим можуть займатись органи державної безпеки, та й взагалі вважаю, що справжньою поезією цим органам займатись не випадає.
Запитання: Ряд віршів збірки Ігоря Калинця "Віно для княжни" є ідейно хибними. В них автор в алегоричній формі висловлює націоналістичні погляди, невдоволення радянською дійсністю. Покажіть, з якою метою Ви знайомились з цією збіркою і для чого її зберігали?
Відповідь: Розшифрування органами безпеки поетичних алегорій - явище для мене цілком нове і навіть несподіване..."
85.

В обвинувальному висновку у справі Ігоря Калинця вказувалося на спілкування з Чорноволом, Осадчим, Шабатурою, Гелем, упорядкування п'яти самвидавних збірок поезій, видання 1970 р. його книжки "Поезії з України" у Брюсселі, підготовку наклепницького документу "Радянізація" Павла Тичини", злісне ухилення "від дачі показів в суді по справі його дружини Калинець І. О." Свідок Григорій Чубай звернув увагу суду на те, що квартиру Калинців відвідували іноземці Ганна Горбач і Катерина Горбач з ФРН, Павло Мурашко та Ганна Коцур з Чехо-Словаччини, якісь Наталка і Надійка з США86.

Як речові докази у суді фігурували фотовідбитки та оригінальні примірники публікацій віршів Калинця за кордоном у газетах "Шлях перемоги", "Християнський голос", пряшівському журналі "Дукля", варшавському "Українському календарі", празькому збірнику "Молода українська поезія" та інших виданнях87. Під час процесу УКДБ надіслало голові Львівського обласного суду В. Романцю довідку з характеристикою згаданих видань. Про "Дуклю", наприклад, у ній зазначалося: "Журнал "Дукля" - издается в ЧССР украинским филиалом союза словацких писателей. Ответственным редактором журнала являлся Мурашко Павел - арестован в ЧССР в 1972 году за враждебную деятельность"88.

Для підсилення хиткої позиції слідства знову було проведено літературознавчу експертизу. На 25 сторінках "Висновку" переконливо доводилось, що вірші Калинця становлять велику загрозу існуванню радянської влади та монолітності СРСР, за що ухвалою суду від 15 листопада 1972 р. експертам згідно з поданими заявами було призначено грошову винагороду89.

Вироком 15 листопада 1972 р. І. Калинця було засуджено на 6 років TCP та 3 - заслання. Верховний суд УРСР, хоч і відкинув як доказ висновок експертів та зняв з обвинувачення деякі збірки віршів, усе ж присуд залишив без змін90.

1 2 3 4 5 [6] 7 8 9 10


Быстрая заправка картриджей струйного принтера в Киеве. , курсы по программированию для детей


 © 2009-2021 Карта Львова - всі вулиці Львова. Електронний путівник вулицями міста Львова.