Антирежимний рух (1956-1991)
Юрій Зайцев
ТАЄМНІ ОРГАНІЗАЦІЇ
У другій половині 50-х - на початку 60-х років Львів далі утримував роль лідера опозиційного руху, лише згодом поступившись нею Києву. Якщо не в самому місті, то за участю львів'ян творилися підпільні групи, що ставили собі за мету згуртування національно свідомих громадян для просвітницької, агітаційної та політичної роботи. Частина з них не виключали й збройного варіанту розвитку подій, але більшість визнавали тактику, коли зброєю ставало слово, коли в умовах розчарувань та апатії, спричинених жорстокими репресіями, треба було готувати людей до нових змагань, і не лише на заході, а й на сході України.
Більшості колишніх політв'язнів забороняли повертатися в Україну, зокрема до рідних осель, а особливо у великі міста. Тому перші постмілітарні антирежимні групи утворилися в місцях ув'язнення, здебільшого у північних районах СРСР. Організаційну ж, агітаційну та політичну роботу вони намагались провадити в Україні.
Великий вплив на створення і діяльність цих груп мала розгалужена підпільна організація "ОУН-Північ", створена в таборах Воркути Михайлом Сорокою. 1947 р. було встановлено зв'язок між підпільниками різних таборів, а наступного року - з Україною.
Уродженець Тернопільщини Михайло Сорока дістав добру освіту, у празькій політехніці отримав диплом інженера-архітектора, був композитором, але присвятив себе визвольній боротьбі, перебуваючи з юнацьких років в ОУН. 1937 року польська поліція заарештувала його і до початку Другої світової війни він перебував у Березі Картузькій та інших тюрмах. Після звільнення був на підпільній роботі у Львові. 14 листопада 1939 року у Святоюрському соборі взяв шлюб з Катериною Зарицькою, яка пізнала польські тюрми ще 1934 року. А чотири місяці по тому, заарештувавши обох, НКВС розлучив їх навіки. Не відаючи, що Михайло є членом Крайової Екзекутиви ОУН, ОСО ("особое совещание") засудило його в травні 1941 р. "лише" на 8 років таборів. А Катерина у львівській в'язниці 4 вересня 1940 року народила сина Богдана, майбутнього художника, знаного не тільки у Львові та Україні, а й далеко за її межами. У червні 1941 p. K. Зарицька дивом врятувалася з Бриґідок. Вона продовжила працю в ОУН, очолила підпільний Український Червоний Хрест, допомагала воякам УПА аж до арешту в 1947 р. Після дворічного слідства в Москві засуджена на 25 років. Звільнившись 1972 p., була змушена осісти в Хмельницькому, бо оселитись західніше Збруча КДБ їй заборонив. Там вона й померла у 1986 р.
А Михайло Сорока після звільнення в 1948 р. прибув до Львова, де встановив контакт із зв'язковою Романа Шухевича Галиною Дидик (у тексті КДБ: Анною. Це її псевдо). Він дістав детальну інформацію про діяльність підпілля в Україні, рекомендації щодо збереження кадрів ОУН у Воркуті і дав згоду після повернення з Півночі працювати у східних областях України; отримав потрібну літературу. В січні 1949 р. підпільну мережу Воркута, яку очолив М. Сорока, було названо "Українською визвольною організацією" (УВО). До проводу ввійшли також А. Білинський та Борщ. У травні 1949 р. Сорока знову відвідав Львів, отримав наступну партію літератури, але привезти її у Воркуту не зумів, бо знову був заарештований і потрапив на заслання у Красноярський край. Однак і звідти він далі керував підпіллям через зв'язкового Тереха. 7-15 вересня 1953 р. Військовий трибунал Біломорського військового округу судив 18 підпільників УВО. Михайла Сороку було засуджено до розстрілу, але військова колегія Верховного суду СРСР 14 листопада 1953 р. замінила йому вирок на 25 років таборів3.
Ув'язнення Сорока відбував у Магадані, Тайшеті, Караганді і, насамкінець, у Мордовії, де зустрівшись із політв'язнями-шістдесятниками, доклав чимало зусиль для їх політичного загартування, виховуючи на державників-самостійників, чим завоював загальну прихильність і шану. 16 червня 1971 р. після третього інфаркту він помер на руках у Михайла Гориня та Романа Гурного в таборі № 17 с Озерний. Катерині Зарицькій, яка перебувала в сусідньому таборі, попрощатися з чоловіком не дозволили. Понад 20 років Сорока лежав на табірному цвинтарі під номером К-8. І врешті, був перепохований разом з дружиною у спільній могилі на Личаківському цвинтарі у Львові 28 вересня 1991 року.
Характерним взірцем підпільної організації, створеної за активної участі львів'ян у північних табірних поселеннях, було так зване "Об'єднання", яке існувало в Інті (Комі АРСР) з весни 1956 р. Датою остаточного її розгрому можна вважати день арешту керівника організації Ярослава Гасюка - 12 січня 1960 р.
На початок 1956 р. "відлига" дійшла до інтинських таборів - широкої мережі табірних пунктів, по 2-4 тисячі в'язнів у кожному, які працювали на вугільних шахтах Інтинського басейну. На той час частина з них вже жили на вільному поселенні, інші мали можливість виходити за межі табору за перепустками, а отже, контактувати між собою, об'єднати зусилля у боротьбі з режимом. У створенні організації взяли участь ті політв'язні, котрі і в умовах концтаборів не припиняли активної діяльності: писали реферати з актуальних питань історії України та політичної боротьби, відзначали національні свята, створювали таємні групи та гуртки з вивчення проблем національно-визвольного руху, допомагали ув'язненим у закритих тюрмах, калікам та хворим. Наприклад, політв'язень зі Львова Богдан Христинич підготував "Конспект з історії Української Національної Революції", що висвітлював події від 1900 до 1947 р. В'язні переписували і поширювали цей рукопис (існувало 8-10 копій, частина з яких згодом потрапила до карних справ). Одну з копій Христиничу передали 1992 р.4
Отже, в Інті сформувалася група політв'язнів, які постановили утворити підпільну організацію, як символ нескореності нації у боротьбі з московським режимом. Вони мали намір довести, що знищення збройного підпілля не означає припинення протибільшовицького опору, що український народ не змирився з підневільним існуванням. До ініціативної групи увійшли, крім Христинича, Ярослав Гасюк з Івано-Франківська, Володимир Леонюк з Берестейщини (обидва нині мешкають у Львові), Володимир Затварський із с Стара Ропа Старосамбірського району Львівщини (живе в Самборі) та Ярослав Кобилецький з с. Ясениця-Сольна на Дрогобиччині (мешкає у с Мілана Городоцького району Львівської області). Активно допомагав у створенні організації львів'янин Богдан Стефанюк (у 1952 р. - студент 4-го курсу фізико-математичного факультету держуніверситету). Пізніше її членом став також колишній студент Львівської політехніки (у 1952 р. був на 2-му курсі) Андрій Кушка. Всі вони відбували вироки за присудами військових трибуналів та "особых совещаний" переважно від 1952 р.
Митрополит Иосиф Сліпий Михайло Сорока.
у концтаборі № 7 (Мордовія) Початок 60-х pp.
Катерина Зарицъка, Надія Світлична та Одарка Гусяк. Лютий 1978 р.
Для прикладу, Б. Христинича рішенням військового трибуналу військ МДБ Львівської області 20 червня 1952 р. було засуджено на 25 років позбавлення волі та з поразкою прав на 5 років за створення у Львові підпільної студентської організації "Пробоєм". На час арешту він вже навчався на 5-му курсі англійської філології факультету іноземних мов Львівського держуніверситету. Задум заснувати таємну групу виник у нього ще восени
1947 р. Планами тоді ж таки поділився зі студентом-заочником англійської філології університету Богданом Чекайлом та студентом політехніки Володимиром Шилівським. Христинич підготував програму, статут і присягу члена організції. Метою боротьби було здобуття самостійності України. До весни 1948 р. він провадив роботу для залучення в організацію нових членів, давав читати своїм однодумцям націоналістичну літературу. В травні 1948 р. на Погулянці відбулися установчі збори організації, якій дали назву "Пробоєм". У зборах взяли участь Богдан Чекайло, студент юрфаку ЛДУ Юліан Колодницький. Були прийняті програма та статут, учасники склали присягу. Крім того, ухвалили встановити зв'язки з підпіллям ОУН (що й було виконано восени 1948 p.), а також придбати друкарську машинку для виготовлення листівок. До організації залучили також студентів Степана Шиха та Остапа Уличного. Власне Ших на придбаній машинці з вересня 1948 р. друкував летючки, які розповсюджували інші члени організації. "Пробоєм" проіснувала до кінця 1948 p., коли за порадою підпілля ОУН активну діяльність було формально призупинено. Але. покарання уникнути не вдалося. С. Шиха засуджено ще 1950 р., а у квітні 1952 р. заарештували Христинича, Шилівського та Чекайла. Усіх трьох 20 червня засудили на 25 років ув'язнення6.
Та повернемося в Інту 1956 року. Згадана ініціативна група вже відбула кілька зібрань, де обговорювалися перспективи підпільної діяльності. За дорученням колеґ Христинич та Затварський у червні 1956 р. підготували проекти програми та статуту організації. У липні відбулися збори підпільників за участю Гасюка, Леонюка, Христинича, Затварського, Кобилецького, а також Яреми Жуковського, Володимира Слив'яка та Петра Клим'юка. На зборах було конституйовано утворення підпільної організації з назвою "Об'єднання", затверджено її програму та статут. Всі учасники зборів прийняли клятву на вірність нації та ідеї незалежності України, запропоновану Гасюком. Його ж таки було обрано провідником "Об'єднання", заступниками - Леонюка і Кобилецького. Христиничу та Затварському доручили питання пропаганди. На потреби підпільної діяльності вирішили збирати членські внески7.
У програмі зазначалося, що "Об'єднання", синтезуючи всі здорові надбання минулого, реалізує програму ОУН з урахуванням внутрішнього та міжнародного становища. В цій діяльності вона спирається на колишніх учасників підпільно-революційної боротьби та нових членів. У протиборстві з компартією та більшовицькою адміністрацією ставка робилася на пропагандивно-викривальні методи. Але за умови доконечної потреби допускався індивідуальний терор. "Об'єднання" ставило собі завдання згуртувати революційний елемент у межах та поза межами України. Особливу увагу воно віддавало молоді, яку вважало запорукою успішного завершення визвольної боротьби українського народу. Тож потрібно було вирвати її з темряви аморальності й підняти "до максимального рівня національної і політичної свідомості". У промислових центрах передбачалося створити робітничі об'єднання і через масові страйки домагатись поліпшення матеріального добробуту робітників. У сколективізованому і пограбованому сільському господарстві пропонувалося контролювати адміністративний апарат і викривати його паразитизм. "Об'єднання" мало надавати організованого характеру усім стихійним антибільшовицьким діям. Рекомендувалося докласти всіх зусиль для поширення мережі "Об'єднання" на східні терени України. Було ухвалено запровадити сувору дисципліну та конспірацію8.
Згідно зі статутом, "Об'єднання" вважалося складовою частиною ОУН і вбачало свій обов'язок у продовженні боротьби за Українську самостійну соборну державу. Воно мало намір створювати організаційну мережу як в Україні, так і за її межами, скрізь, де є віддані справі українці. Членом організації міг бути кожний українець, який на своєму життєвому шляху не сплямив честі нації. На чолі "Об'єднання" мав стояти центральний осередок (провід) з шести осіб з виборним провідником. Всі директиви провідника повинні були розглядатись та затверджуватись членами центрального осередку. Низовою частиною "Об'єднання" мали бути ланки з трьох осіб. Проводи підпорядкованих організацій мали складатися з п'яти осіб з призначуваними центральним осередком провідниками. Кожен член "Об'єднання" мусив скласти присягу на вірність ідеї українського націоналізму. За зраду передбачалася смертна кара9.
У липні-серпні 1956 р. члени та прихильники "Об'єднання" опинилися на волі, що дозволило активізувати роботу організації, розгорнути її в Україні. Христинич виїхав до дружини у м. Турку на Львівщині. У Львові він встановив зв'язок з Володимиром Саламахою та його братом Остапом Уличним, Романом Івасиком, Юрієм Мельником (у 1952 р. був студентом четвертого курсу політехніки), посвятив їх у справи підпільної організації та схилив до участі в її діяльності. Члени "Об'єднання" Йосиф Слабіна, Анатолій Булавський, а згодом і Кирило Банацький оселилися в Кіровоградській області. Але провідні діячі організації залишилися в Інті. Для зв'язку з тими, які виїжджали, Гасюк, Христинич та Леонюк розробили шифр. У грудні 1956 р. Леонюк залучив до "Об'єднання" Івана Кравчука з с Межиріччя Забузького (нині Сокальського) району Львівської області й відрядив його в Україну з завданням передати шифрованого листа Христиничу і кошти на придбання друкарської машинки. Зв'язок здійснювався через мешканку Львова Дарію Мельник (нинішню дружину Христинича). Доручення організації було виконано; портативну машинку та кілька пачок паперу Христинич у січні 1957 р. передав Затварському, а той у лютому привіз їх в Інту Леонюку. На цій машинці були розмножені "Інструкція про правила конспірації при розповсюдженні революційної літератури", журнал "Відгомін", збірка поезій "Літературне заслання", летючки "Колгоспнику!", "Громадянине!", "Будь обережний!", "Українська дівчино!", "Чи зробив ти висновок?.." та інші. Але обмежені можливості тиражування підпільних матеріалів не влаштовували керівництво "Об'єднання". У час від'їзду Кобилецького у відпустку 1956 р. він отримав завдання вивчити можливості створення підпільної друкарні. Виручив випадок. Наприкінці 1956 р. Христинич спрямував з шифрованим листом на проживання в Інту свого знайомого (у 1952 р. студента четвертого курсу Львівської політехніки) Василя Бучковського. За допомогою кількох членів організації Бучков-ський виготовив саморобну друкарню, шрифти, стереотипи та інші пристосування. Родичка дружини Гасюка, львів'янка Ольга Островська, придбала та надіслала пакунком в Інту соляну кислоту та інші реактиви для забезпечення поліграфічного процесу. Восени 1957 р. друкарня почала працювати. За дорученням проводу "Об'єднання" Банацький взяв понад 1300 листівок "Колгоспнику!" та "Громадянине!" і завіз їх в Україну, з них близько 700 штук у жовтні передав Булавському для розповсюдження в м. Олександрії на Кіровоградщині напередодні 40-річчя Жовтневої революції. За допомогою Слабіни, а також уродженців Рівненщини Григорія Рябчуна та Степана Оленича, які жили в с Аджамці на Кіровоградщині, згадані летючки у ніч на 5 листопада було поширено, крім Олександрії та Аджамки, ще на будівництві Кременчуцької ГЕС та в прилеглих селищах. 250 листівок Банацький передав для розповсюдження мешканцеві села Кричильськ Рівненської області Савелію Шепелю, а 357 завіз у Білу Церкву на Київщині, де тоді мешкав. Про виконання завдання він повідомив Леонюка телеграмою з обумовленим текстом10.
Ярослав Гасюк з майбутньою дружиною Галиною. Інта. Весна 1956 р.
Стоять: Богдан Христинич, Андрій Кушка, Богдан Кулик
Ярослав Будзанівський. Сидять: Володимир Леонюк
Богдан Стефанюк, Ярослав Іванченко. Інта, Березень 1956 р
За текстами, складеними Леонюком, Гасюком, Затварським та іншими членами "Об'єднання", Михайло Ґуль, Степан Джус та Петро Климюк протягом 1957-1959 pp. надрукували для розповсюдження чималий наклад летючок "12 прикмет українського революціонера", "Карпати обвинувачувають", "Чи ти бачиш", "Українська молоде!", "Декалог (10 заповідей українця-революціонера"), "Хоч Кузнецов має таке відношення до Львова...", "Двадцята річниця московської влади в Зах. Україні", "Пресконференційна пісенька Микити", "Окупанти пруться в космос" та інших. На нелегальних зборах учасників "Об'єднання" обговорювалися питання активізації його діяльності, приймались ухвали про збирання коштів на організаційні потреби, давались доручення щодо підготовки рефератів та інших видань. Було складено пропагандистські статті "Свято Зброї", "Свято незалежності", "Свято моря", "Свято державності", "Свято героїв", які переписували та розповсюджували Василь Вінтонів та Ярослав Кобилецький11.
Восени 1958 р. Леонюк виїхав до Львова, де на домовленому місці зустрівся з Христиничем. Вони обговорили проблеми організаційного характеру, стан підпільної роботи в Інті та Україні, доцільність створення підпільної друкарні в Україні. Христинич підібрав для неї місце у мешканця Львова Романа Івасика, і в травні 1959 р. провід "Об'єднання" передав на конспіративну квартиру Дарії Мельник для Христинича 51 примірник "Декалогу", шифрованого листа та 5 тис. рублів для спорудження друкарні. Друкарське обладнання планувалося перевезти з Інти12.
Але здійснити плани переміщення центру діяльності "Об'єднання" в Україну не вдалося. У 1959 р. розпочалися арешти. Початком провалу був такий випадок. Иосиф Слабіна вирішив завезти частину листівок у західні області України. В січні 1959 р. він був затриманий у поїзді на станції Жмеринка. У нього вилучили 242 летючки. Від 18 лютого до 2 березня 1959 р. УКДБ по Кіровоградській області заарештувало Слабіну, Булавського, Рябчуна та Оленича. Згодом справу передали в КДБ при Раді Міністрів УРСР. 29 липня 1959 р. заарештували Леонюка, 9 вересня - Затварського, 29 жовтня - Христинича, 12 січня 1960 р. - Гасюка, а 1 липня - Кобилецького. 8 лютого 1960 р. було вилучено підпільну друкарню та багато летючок13.
У зв'язку з масштабністю та вагомістю справи її розглядав двома етапами Верховний суд УРСР у Києві. Спершу у квітні 1960 р. закритим засіданням судили Анатолія Булавського, Иосифа Слабіну, Кирила Банацького, Григорія Рябчуна та Степана Оленича. Вироком 29 квітня Булавського позбавили волі на 10 років, Слабіну - на 7, Рябчуна та Оленича - на 3. Банацькому за цією справою присудили 7 років неволі та додали частину невідбутого покарання з присуду 1952 р. - ще 8 років, отже, разом 15 років. У Києві ж від 3 до 10 жовтня 1960 р. відбувся процес над провідними діячами "Об'єднання". Головуючий О. Збаражченко з такої оказії навіть одягнув вишивану сорочку. Ярослава Гасюка та Володимира Леонюка засудили на 12 років таборів, Богдана Христинича - на 10, Володимира Затварського - на 8, Ярослава Кобилецького - на 5 років 14.
Організацій, подібних до "Об'єднання" у північних та сибірських таборах і поселеннях політв'язнів було чимало. Варто для прикладу згадати групу львів'янина Олександра Водинюка з Воркути. Представники "Об'єднання" з нею тісно контактували. 1960 р. членів групи заарештували і 12 квітня 1961 р. судили у Києві. Але звернемо свої погляди на підпільні організації в Україні.
Летючка підпільної організації "Об'єднання".
Роман Гурний. Березень 1979 р.
Левко Лук'яненко у день звільнення з ув'язнення. Січень 1976р.
Кілька років - за вірогідними даними від 1953 до 1958 pp. - існувала підпільна організація, що базувалася на Станіславщині (нині - Івано-Франківська область), складалася з молодих робітників та студентів і мала назву Об'єднана партія визволення України. Серед її учасників помітну роль відігравав студент Львівського лісотехнічного інституту Богдан Тимків. Метою своєї боротьби вони вважали національне визволення та утворення самостійної України. В грудні 1958 р. відбулися арешти провідних членів організації. Десятьох з них було притягнуто до суду, який відбувся у Станіславі 4-10 березня 1959 р. Прокурор вимагав смертної кари для Богдана Германюка, Богдана Тимківа, Яреми Ткачука, Мирона Площака та Івана Струтинського, але суд "обмежився" десятьма роками ув'язнення. Микола Юрчик та Іван Коневич дістали по 7 років позбавлення волі, а Василь Площак отримав 2 роки за те, що не доніс на рідного брата15.
Досить потужна підпільна організація діяла наприкінці 50-х - на початку 60-х років у Львові, яку було створено 1957 р. Об'єднувала вона переважно молодих робітників. З вищою освітою був чи не єдиний Микола Meлех, учитель, який закінчив філологічний факультет Львівського університету. Організації дали назву Український національний комітет. Ініціаторами її створення, а відтак і керівниками були термітчик Львівського заводу алмазних інструментів Богдан Ірицина та слюсар-інструментальник заводу медичного обладнання Іван Коваль (він відповідав за службу безпеки). Програма УНК була розрахована на 10 років і передбачала підготовку свідомих патріотів з тим, щоб посилати їх у східну Україну для піднесення національної свідомості населення, відродження нації. Планувалося у кожному районі поселити принаймні одного члена УНК для організаційної та пропагандистської роботи. Це завдання видається не таким вже й нереальним, якщо зважити на те, що у 1961 р. в організації налічувалося близько 170 членів. Лише у судовому процесі над 20 чільними учасниками УНК свідками виступали 150 осіб. Частина підпільників залишилися невиявленими16.
Окремі учасники УНК вже мали за плечима досвід підпільної діяльності. Зокрема, багаторічним членом ОУН був Василь Сорока, на Закерзонні перебував в УПА Олекса Теглівець, встигли відбути ув'язнення Мирослав Йовчак та Шат Кузик. 1950 р., натхненні подвигами старших, 14-16-річні хлопці села Куткір Буського району на Львівщині Роман Гурний, Павло Климчак, Василь Кіндрат та Омелян Хом'якевич утворили молодечу групу. Одним із своїх завдань поставили покарати голову колгоспу, колишнього сотенного УПА, за "здачу" своєї сотні НКДБ. Але голова колгоспу залишився живий, а хлопці згодом виїхали до Львова на навчання та працю. Набутий у подібний спосіб досвід дозволив членам УНК досить довго уникати провалу17.
Всі члени організації мали облікові картки, на яких проставлявся присвоєний кожному номер. У них відповідним штампиком відмічалася сплата членських внесків. Наприклад, наближений до проводу УНК Роман Гурний збирав внески у 30 підпільників. На початковому етапі головним було накопичення сил і коштів. Адже для створення друкарні, а тим більше на делегування пропагандистів для проживання на сході України потрібні були чималі гроші. Розростання організації ускладнювало керування нею, багато зусиль витрачалося на заспокоєння тих членів, котрі готові були негайно кидатися у бій за волю України, навіть зі зброєю в руках. Але такий поворот подій програмою не передбачався.
Одним із засобів реалізації основної мети вважалося створення таємної друкарні, в якій можна було б продукувати летючки та літературу, зокрема з історії та економіки України, зосереджуючи увагу на славних сторінках боротьби народу за незалежність та висвітлюючи можливості самостійного економічного існування нашої країни.
Будівництво схрону для друкарні здійснювали брати Григорій та Олекса Зельмани, а робітник державної друкарні Антін Каспришин діставав шрифт. 18 липня 1961 р. Сорока приніс на квартиру Гурного, який з дружиною і донькою мешкав у Кривчицях, чергову партію друкарського шрифту. Його розклали за літерами і занотували зроблене. Ввечері Коваль забрав шрифт. А вдосвіта наступного дня прибіг знову і сказав, що помітив за собою "хвіст". Вирішили, що здалося, але того ж дня на робочих місцях заарештували Грицину, Коваля і Володимира Ґнота. О другій годині ночі вдерлися до хати Гурного. Під час обшуку дружина зуміла кинути у піч облікові картки і штампик. Та все ж було знайдено у щілині підлоги одну літеру друкарського шрифту і записи наявних літер. За кілька наступних днів "взяли" ще 15 чоловік, останнім - Омеляна Хом'якевича, наприкінці місяця. Усіх завезли у слідчу в'язницю КДБ на вул. Миру, 1.
Більшість арештантів під час п'ятимісячного слідства поводили себе мужньо. Грицина, Коваль, Гурний, Климчак, Кузик, Микола Мелех та інші відмовлялися допомагати слідству, не піддавалися на провокації, розпізнавали підсадних в'язнів, "не впізнавали" друзів на очних ставках.
Але слідчі мали про УНК досить повну інформацію. Згодом виявилося, що нею органи КДБ забезпечив викладач Львівського університету Кріль, братанич Грицини. Грицина робив на нього ставку як на майбутнього теоретика організації, редактора її видань. Тому й посвячував його у справи УНК, показав майбутню друкарню. Під час суду та очікування розстрілу в підземеллі Бриґідок Грицина кілька разів заявляв про зраду Кріля18.
Від 2 до 26 січня 1962 р. у тісній кімнатці слідчої в'язниці Львівський обласний суд чинив розправу над двадцятьма членами УНК. У зв'язку з численністю організації на судову лаву посадили переважно тих, хто займався організаційною роботою, залученням нових членів. Побоюючись розголосу та демонстрацій, органи радянського "правосуддя" вирішили влаштувати "відкритий" процес у тюремному приміщенні. Зрозуміло, що жоден з друзів чи родичів підсудних не потрапив не лише на судові засідання, а й на оголошення вироку. Чотирьох обвинувачених засудили до страти: Богдана Грицину Івана Коваля, Романа Гурного та Володимира Ґнота. Причому двох останніх наприкінці слідства вмовили підписати "зізнання", що вони також були керівниками УНК, Гарантуючи, що суд цього до уваги не братиме. Шестеро осіб отримали по 15 років таборів суворого режиму (TCP). Це - Григорій Зельман, Мирослав Иовчак, Павло Климчак, Гнат Кузик, Микола Мелех, Василь Сорока. Василь Кіндрат дістав 13 років TCP. Шістьох підпільників, а саме: Олексія Зельмана, Миколу Курила, Степана Покору, Олексу Теглівця, Омеляна Хом'якевича та Миколу Мельничука - засудили на 12 років таборів. Микола Машталєр та Олекса Мінько були покарані десятьма роками позбавлення волі. Антіна Каспришина ув'язнили на 5 років19.
Відразу після оголошення вироку засуджених до розстрілу перевели у підвальні каземати слідчої тюрми на вулиці Чапаева (колишні Бриґідки). Гурний згадує: "Обстригли. У камері - два залізних забетонованих ліжка з трьома поперечними металевими штабами, між які провалюється тіло і майже не тримається тоненький як ковдра матрац. Між ліжками впритул - нерухома довбенька, що повинна б слугувати столом. Під стелею - сліпе подвійно заґратоване віконце. На металевих дверях кілька замків, скрегіт яких висвердлює мозок. У кутку - параша на ланцюгу. В ніші над дверима за решіткою цілодобово миготить азбукою Морзе електролампочка (залишишся живий - півроку миготітиме в очах). Чутка, що на страту забирають після обіду, перетворювала другу половину дня на додаткові тортури. І так - понад 90 днів". Коваль в очікуванні розстрілу оглух, Грицина важко захворів. Врешті, у пообідній час прийшла за Гурним велика група тюремників та офіцерів. Зупинили під стіною в кінці коридору. Полковник повільно, знущаючись, читає постанову Верховного суду. Нарешті дочитав: "...Заменить высшую меру наказания 15 годами заключения". Те саме оголосили Ґнотові. А Грицину та Коваля стратили20. Так закінчилася спроба молодих львівських робітників поширити національно-державницькі ідеї на східні терени України.
Принципово новий крок у національно-визвольному русі здійснила Українська робітничо-селянська спілка, очолювана Левком Лук'яненком. Якщо мета - незалежність України - залишалася незмінною, то тактика підлягала суттєвому перегляду. Для реалізації головного політичного завдання створювалася партія, яка мала діяти мирними, ненасильницькими методами в рамках радянських законів і домагатися виходу України з СРСР конституційними засобами.
Син селянина з Чернігівщини Левко Лук'яненко з відзнакою закінчив юридичний факультет Московського університету і з наміром включитися в боротьбу за державну самостійність України власне на західноукраїнських теренах звернувся до Львівського обкому партії за призначенням. Як член КПРС ще з часу служби в армії отримав скерування на посаду штатного пропагандиста Радехівського РК КПУ, куди й прибув у вересні 1958 р. Відразу розпочав роботу над створенням осередку майбутньої партії та підготовкою проекту її програми.
На цьому ґрунті знайшов спільну мову з пропагандистом того ж таки райкому, випускником Львівської партшколи Степаном Віруном, а пізніше - з завідувачем клубу с Павлів, також членом КПРС Василем Луцьківим. Погоджений з Віруном проект програми Лук'яненко надрукував на машинці. Підпільну партію вирішили назвати Українською робітничо-селянською спілкою. Задля розширення географії діяльності Спілки Лук'яненко в середині 1959 р. перейшов на роботу у Глинянський райком КПУ, де далі вдосконалював програму УРСС. Щоб вивільнити час для організаційної роботи, він 1 квітня 1960 р. перевівся в адвокатуру, де відразу зблизився з львів'янином Іваном Кандибою, який після закінчення юридичного факультету Львівського університету 4 роки працював у нотаріальній конторі в Шевченківському районі Львова, а з 1957 р. - у Глинянах в адвокатурі. У жовтні 1960 р. Кандиба перейшов на роботу в адвокатуру м. Пе-ремишляни, щоб не зрушувати з місця Лук'яненка з дружиною, який на той час закінчив піврічне стажування21.
Обережно, але наполегливо проводилася робота щодо залучення в організацію нових членів. Так, 1959 р. Лук'яненко зблизився з інженером-землевпорядником Львівського обласного управління сільського господарства Олександром Лібовичем і той вступив в УРСС. Лібович займався розмноженням програми, передавав її сержантові міліції м. Львова, колишньому членові ОУН Іванові Кіпишу Кандиба, своєю чергою, передавав текст програми кандидатові в члени КПРС, слідчому прокуратури Перемишлянського району, випускникові юрфаку ЛДУ 1956 р. Йосипу Боровницькому, а також встановив контакти і працював з колегами з часів навчання в Острозькому педучилищі на Житомирщині Василем Лінивим та Володимиром Ярошенком. За дорученням Лук'яненка Лібович домовився зі студентом поліграфічного інституту С. Стельмащуком про розмноження програми УРСС друкарським способом. У грудні 1959 р. Лук'яненко завіз 4 примірники програми до родичів на Чернігівщину, де його брат Олександр Лук'яненко передав один примірник П. Хоменку, а Василь Лук'яненко - Б. Кожем'яченку. Організатори УРСС ознайомили з програмою та намагалися залучити до Спілки й інших людей, більшість з яких виступали свідками на судовому процесі. Це, зокрема, Т. Яворський, Л. Ярема, І. Войцеховський, В. Максимчук, А. Серватинський, І. Красовський, Я. Козак, В. Пенцак, Б. Колтун та інші22. За оцінкою КДБ, до діяльності УРСС було залучено близько 30 осіб.
У тривалих дискусіях з Кандибою викристалізувався варіант програми, який вирішили винести на обговорення керівних членів УРСС. Збори відбулися 6 листопада 1960 р. у Львові на квартирі Кандиби за адресою вул. Декабристів, 57. У них взяли участь Лук'яненко, Кандиба, Вірун, Луцьків та близький знайомий Віруна, слухач Львівської партійної школи Микола Ващук.
Окрім проекту програми, обговорювали також тактику діяльності УРСС, методи її боротьби за реалізацію програмних завдань. Планувалося утворити осередки партії на підприємствах, в установах, районах та областях УРСР, насамперед на сході республіки. Проект програми було визнано занадто гострим, і Лук'яненкові доручено підготувати новий, відомий як "Нотатки учасника 1-ої наради Спілки боротьби за демократизацію". Повторний розгляд програми було призначено на 22 січня 1961 р.
Однак 20 січня 1961 р. було заарештовано І. Кандибу, С Віруна, В. Луцьківа, 21 січня - Л. Лук'яненка, 25 січня - О. Лібовича, 23 березня - І. Кіпиша і 24 березня - Й. Боровицького. Організацію виказав М. Вашук, який за сумісництвом з навчанням у партшколі був провокатором КДБ23.
Під час слідства у камери до арештованих підсаджували аґентів, які видавали себе за націоналістів і провокували потрібні слідчим розмови або розповідали про тортури, які будуть застосовані, якщо не буде зізнань і каяття. Таким методом вдалося зламати Луцьківа, який не лише розповів усе, що знав, а й підписував вигадані слідчими свідчення. Йому було обіцяно звільнення перед судом, потім - після суду, згодом - за кілька років. Він дав підписку про співпрацю з КДБ й отримав псевдонім "Гавриляк". Його використовували після суду для підсадки арештованим, наприклад, Романові Гурному з УНК, а потім послали у концтабір стежити за Лук'яненком і Віруном. Упевнившись у підступності КДБ, Луцьків почав писати скарги і листи у різні інстанції, зокрема у жовтні 1965 р. - в ЦК КПУ, у яких відмовився від свідчень і викрив свою співпрацю з органами. За це його примістили в психіатричній лікарні, де він перебував до кінця свого десятилітнього присуду, а після виходу на волю ще кілька разів потрапляв до різних психотюрем24.
Судовий процес, а точніше, фарс тривав чотири дні і відбувався в червоному кутку слідчої в'язниці КДБ на вул. Миру, 1. Головував С. Рудик, обвинувачував прокурор І. Нетименко. Були, як належить, і адвокати, які фактично підтримували обвинувачення, а коли хтось намагався щось сказати на захист підсудного, то на нього гримали, позбавляючи слова, або просто не зважали. Нікого з друзів та родичів не допустили навіть на оголошення вироку. 20 травня 1961 р. "високогуманний" суд, врахувавши всі пом'якшувальні обставини, засудив Лук'яненка до смертної кари - розстрілу, Кандибу - до 15 років позбавлення волі у виправно-трудових колоніях, Віруна - до 11 років, Луцьківа, Лібовича, Кіпиша та Боровницького - до 10. Усіх - з конфіскацією майна. Сімдесят три дні та ночі очікував страти Л. Лук'яненко в камері смертників. Врешті, оголосили ухвалу Верховного суду УРСР від 26 липня 1961 р. - замінити розстріл на 15 років ув'язнення. Тим-таки рішенням Кіпишу та Боровницькому знизили реченець до 7 років25.
УРСС започаткувала новий етап національно-визвольної боротьби. Після розгрому багатопартійності в СРСР це була перша реальна спроба утворити альтернативну до КПРС політичну організацію. Проект програми УРСС продемонстрував спадковість самостійницького руху, базуючись на ідеях попередників, зокрема, Миколи Міхновського та Революційної української партії. Принципова відмінність від лінії ОУН - УПА полягала в переході від тактики здобуття незалежності України збройними методами до розв'язання цього питання мирними, конституційними засобами. Водночас у проекті програми УРСС чи не вперше було поставлене питання про визнання боротьби ОУН-УПА національно-визвольною, отже, справедливою. Докорінною відмінністю від попереднього етапу самостійницьких змагань було те, що на арену боротьби вийшли не "бандерівці-націоналісти", а інтелігенти - члени КПРС, які пропагуючи законність і дотримання конституційних норм, фактично стали першими в СРСР правозахисниками. Відмова від розв'язання головного питання нації силою зброї зумовила потребу розгортати діяльність УРСС в конституційних рамках, сподіваючись на прагнення більшовизму приховати своє тоталітарно-імперське обличчя за ширмою демократизму. Тобто, йшлося про наповнення декларованих конституційних прав і свобод реальним змістом, чим практично і скористався український народ через 30 років.
У своєму проекті програми УРСС вказала і реальний механізм здобуття незалежності: "Ми кажемо союзному керівництву: проведіть референдум, поставте на голосування всього українського народу питання: бути Україні у складі Союзу, чи вийти з нього і утворити самостійну державу, виріште національне питання на вільній, широко демократичній основі. Якщо більшість народу буде за те, щоб Україна входила до складу Союзу, УРСС припинить свою боротьбу за самостійність, якщо ж народ захоче її - визнайте його волю"26.
Учасники руху опору нерідко використовували таку форму антирежимного протесту, як вивішення на видноті національних прапорів та малювання тризуба. Ці акції присвячувалися річницям важливих історичних подій у житті народу, зокрема створенню Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, Актові Злуки УНР і ЗУНР, відновленню української державності 30 червня 1941 р. та іншим, або й здійснювались напередодні радянських свят, як противага червоним та червоно-лазуровим прапорам. Більшість таких акцій відбувались у селах та містах Львівщини, бо намагання провести їх у Львові були пов'язані з великим ризиком. І все ж сміливці знаходилися. Так, уночі 29 червня 1957 р. на вул. 17 вересня (нині - Січових Стрільців) у Львові при спробі вивісити синьо-жовтий та червоно-чорний прапори з тризубами і встановити три таблички "Заміновано" схопили Веніаміна Дужинського, який працював в управлінні № 2 з реставрації пам'яток архітектури та мешкав у приміських Брюховичах (у серпні 1956 р. він достроково повернувся з ув'язнення, яке відбував за присудом 1950 р. на 25 років). 5 липня 1957 р. за цією ж справою заарештували Марію Василів з села Великі Підліски Ново-Яричівського району Львівської області, яка пошила ті прапори. М. Василів також відбула табірний реченець за присудом 1948 р. на 10 років позбавлення волі і звільнилася, як і Дужинський, у 1956 р. 12 вересня 1957 р. судова колегія у кримінальних справах Львівського обласного суду під головуванням Дишеля та за участю прокурора Садовського, з застосуванням Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 травня 1947 р. "Про скасування смертної кари", постановила В. Дужинського "ув'язнити в суворо режимному таборі в далеких місцевостях СРСР терміном на 25 років з поразкою прав... на п'ять років, з забороною мешкання в західних областях УРСР після відбуття основної міри покарання терміном на п'ять років, без конфіскації майна за відсутністю такого у засудженого". М. Василів було позбавлено волі у виправно-трудових колоніях терміном на 10 років з такими самими обмеженнями в правах, що й у Дужинського27.
Іван Кандиба (сидить) та Зіновій Красівський. Моршин. Весна 1991 р.
Веніамін Дужинський ("Роман"). 1956 р.
Роман Іваничук серед учасників вертепу. 1971 р.
