Антирежимний рух (1956-1991)
Юрій Зайцев
В УМОВАХ АГОНІЇ РЕЖИМУ
Окрім розправи з членами УГГ, репресивні органи мали чимало клопотів і з іншими опозиціонерами. Так, у вересні 1978 р. колишній політв'язень (1957-1962) Богдан Климчак нелегально перейшов кордон з Іраном, щоб просити політичного притулку в Англії. При собі мав рукописну збірку власних літературних творів, у яких виклав свій погляд на радянську дійсність. Через дев'ять днів його силоміць повернули в СРСР. У червні 1979 р. Львівський облсуд розглядав його справу. За незаконний перехід кордону належало максимально 3 роки. Але Климчака судили за іншими статтями: зрада батьківщини та антирадянська пропаганда. А отже, й присудили 15 років ув'язнення та 5 - заслання. Під тиском світової громадськості, Міжнародної амністії та велелюдних львівських мітингів Верховний суд УРСР у жовтні 1990 р. задовольнив протест прокурора республіки і останній політв'язень комуністичного режиму 11 листопада залишив концтабір та повернувся до Львова115.
23 березня 1980 р. до слідчої в'язниці КДБ у Львові потрапив Степан Хмара. Заарештували його за написання публіцистичних статей та поетичних творів, але головним чином за видання 1974 р. 7-8 числа "Українського вісника", наступного року опублікованого за кордоном. Після припинення виходу чорноволівського журналу "Український вісник" у зв'язку з арештом редактора, в Україні було здійснено кілька спроб поновити це видання. Одну з них, власне, і здійснив Степан Хмара разом з київськими журналістами Олесем Шевченком та Віталієм Шевченком. Найпомітнішими матеріалами журналу були дослідження Хмари "Етноцид українців в СРСР", підписане псевдонімом Максим Сагайдак та ґрунтовні відомості про репресії в Україні. І от, щойно 1980 р. КДБ вдалося натрапити на слід видавців. Підготовлений дев'ятий номер журналу переслати на Захід не вдалося. У зв'язку з обшуком у С. Хмари на початку 1975 р. його довелося знищити, але арешту уникнути не вдалося. Усіх трьох судив Львівський облсуд. Вироком від 24 грудня 1980 р. редактор С. Хмара одержав 7 років таборів та 5 заслання, В. Шевченко - відповідно 7 і 4, О. Шевченко - 5 і З роки116. В Україну Хмара повернувся у лютому 1987 р. і відразу включився у вир політичної боротьби.
Підміна підстав для покарання інакодумців з політичних на кримінальні яскраво виявилась у справі науковця з музею етнографії та художнього промислу Романа Кіся. Ще на початку 1976 р. він подав протест у ВАК СРСР проти примусового написання підготовленої кандидатської дисертації російською мовою. На знак незгоди з заведеним порядком виїхав на роботу на Чукотку. Після повернення у 1979 р. підготував кілька статей проти російщення України, цитував Донцова. Статті знайшли під час обшуку в Степана Хмари. Викликали в КДБ на "бесіди", пропонували стати інформатором. Категорично відмовився і продовжував контактувати з опозицією. 1982 р. внаслідок провокації засуджений на 3 роки таборів за статтею про злісне хуліганство (206, ч. 2 КК УРСР).117.
Після певного затишшя, викликаного жорстоким погромом, Львівське УКДБ знову виявило існування підпільної організації в університеті, створеної 1979 р. під назвою "Інтернаціональний революційний фронт". До її складу входило близько 20 осіб, переважно студенти. Координаційну раду ІРФ очолювала Тетяна Метельова. Осередки організації існували в Києві, Херсоні, Хусті, Ракові, Ужгороді, Москві, Ленінграді, Новгороді. Програмними документами передбачалися: ліквідація монополії КПРС на владу, повний госпрозрахунок, скасування планування, ліквідація репресивних органів. Влітку 1981 р. планувалося проведення з'їзду представників усіх осередків, але здійснити це не вдалося. Очевидно, серед членів підпілля були провокатори. Організацію викрили 1983 р. і навесні 1984 р. розгромили. Не витримав допитів Лев Брагінський - заподіяв собі смерть. Тетяну Метельову і Олеся Петіка виключили з університету. Інші "провалилися" на державних іспитах118.
Одному з пізніх шістдесятників, поетові Богданові Стельмаху, 1984 р. зробили офіційне попередження прокуратури і заборонили друкуватись за "крамольний", з погляду влади, вірш "Дуель". У Львівському відділенні СПУ влаштували судилище. З бібліотек вилучили поетові книжки, з ефіру - популярні в народі пісні. Лише під весну 1987 р. заборону було знято119.
1985 р., після проголошення демократизації по-комуністичному, радянська репресивна машина за інерцією й далі ламала людські долі, лише ледь сповільнивши оберти. На пленумах, активах, зібраннях вже лунали гасла про народовладдя, усілякі свободи, гласність, а в концтаборах далі каралися політв'язні, засуджені за проголошення подібних гасел. Інколи до них додавали й нових засуджених. Так, 5 грудня 1985 р. у Львові заарештували виконроба-будівельника Івана Жулинчука. Почалося з трудового конфлікту з адміністрацією ПМК, а закінчилося звинуваченням у наклепах на радянську владу. З 9 до 19 січня його тримали у психлікарні на вул. Кульпарківській, а визнавши осудним, 22 січня 1986 р. вироком Львівського облсуду скерували на 2 роки в табори. Мати не витримала випробувань, дістала параліч і померла. Наприкінці 1987 р. Жулинчук повернувся до Львова120.
Незадовго перед кінцем 1985 р., через 5 місяців після повернення з трирічного ув'язнення, знову затримали Романа Кіся. Цим разом приводом для арешту була його заява з проханням перевести з офіцерів в рядові, бо з релігійних мотивів він не може виховувати солдат в атеїстичному дусі на кількамісячних армійських зборах, куди його викликали. За співпрацю з органами йому обіцяли залагодити цю проблему, але наступна з черги відмова спровокувала суд 14 лютого 1986 p., який за ухилення від виконання військового обов'язку відіслав Кіся на 1 рік у табори суворого режиму121.
У 1986 р. за спробу нелегально перейти до Австрії під Краковом спіймали Богдана Яківціва. У 1983 р. він вже був скараний на три роки ув'язнення за спровокованим звинуваченням у крадіжці радіоламп, а фактично за вилучені самвидавні статті. Львівський облсуд присудив йому поновний трирічний термін122.
Тими перебудовними роками чимало вироків дістали активісти та священнослужителі заборонених Церков. Далі тривали переслідування інтеліґенції. Наприклад, у грудні 1986 р. примусили подати заяву на звільнення завідувача кафедри германістики Львівського університету, редактора студентського наукового журналу Богдана Задорожного. Причиною звільнення були родинні стосунки з греко-католицьким священиком, зафіксовані актом двох міліціонерів та двома "в цивільному".
На початку лютого 1986 р. трагічна звістка облетіла багатьох інакодумців Львова та й поза ним: загинула Олена Антонів, дружина Зіновія Красівського, улюблениця і берегиня політв'язнів, світла, приязна, багатогранно талановита людина. 2 лютого Оленка з Зіновієм їхали на день народження Людмили Шереметьєвої (Дашкевич), і трамвай на повороті зіштовхнув її з тротуару просто під задні колеса вантажівки.
Наступного року, у квітні, раптово помер постійно переслідуваний за протести проти руйнування могил січових стрільців на Янівському цвинтарі та активну інакодумчу позицію дружини Стефанії 40-річний художник Валерій Ігнатенко.
Прагнення Радянського Союзу домогтися міжнародного визнання процесу демократизації комуністичного режиму змушувало уряд СРСР зважати на реакцію світової громадськості щодо дотримання міжнародних угод з гуманітарних питань, зокрема прав людини. Тримання людей у концтаборах лише за розбіжність їх поглядів з ортодоксальними догматами в умовах декларованого плюралізму ідей залишалось анахронізмом тоталітаризму. У квітні 1987 р. делегація урядової Гельсінської комісії СІЛА, очолювана конгресменом Стенлі Гоером вручила В. Щербицькому список 175 українських політв'язнів.
Посилився й тиск внутрішньої опозиції. 6 вересня 1987 р. утворилася Українська ініціативна група за звільнення в'язнів сумління. До неї увійшли В. Барладяну, І. Гель, М. Горинь, 3. Попадюк, С. Хмара та В. Чорновіл. Група звернулася до уряду СРСР з вимогами звільнити й реабілітувати всіх політв'язнів, виключити з Кримінального кодексу УРСР дискримінаційні антиконституційні статті та повернути в Україну тіла політв'язнів, що загинули в концтаборах123.
Спільними зусиллями закордонних та вітчизняних правозахисників, урядів демократичних держав вдалося домогтися кардинальних зрушень у функціонуванні каральної системи в СРСР. Суттєва її сторона - переслідування за інакомислення - була зруйнована. Протягом 1987 р. з тюрем, концтаборів та заслань повернулися близько 300 політв'язнів. Однак на початок 1988 р. у в'язницях та психотюрмах ще залишалося не менш як півсотні в'язнів сумління. Протягом 1988 р. були звільнені ті в'язні, котрі відмовились звертатися за "помилуванням". 7 грудня на сесії ООН М. Горбачов, трішки злукавивши, заявив, що в СРСР пілітв'язнів немає. Але останні члени УГГ були звільнені з таборів лише 1989 року, а Б. Климчак - наприкінці 1990 р.
Повернувшись в Україну, більшість в'язнів сумління без перепочинку і лікування включилася у політичну боротьбу, об'єднавши зусилля з тими, які були на волі. 5 серпня 1987 р. у відкритому листі М. Горбачову В. Чорновіл заявив про неодмінність існування леґальної опозиції, вимагав усунення від керівництва "команди" Щербицького, докорінної перебудови національної політики, правдивого висвітлення історії України, повідомляв про відновлення видання "Українського вісника" і провіщав Горбачову прокляття ортодоксальних комуністів за зраду їх інтересів124.
Того самого місяця В. Чорновіл, І. Гель, М. Горинь та П. Скочок відновили випуск журналу "Український вісник", продовживши перервану арештами 1972 року нумерацію. Щоб оперативно реагувати на політичні події, окрім часопису, вирішено було видавати раз-двічі на місяць тематичні випуски "УВ-експрес". Перший з них дістався читача 5 грудня 1987 р.
Стурбована виходом ініціативи політичних опонентів за визначені рамки партійна номенклатура вирішила скористатися апробованим ще в 30-х роках методом "всенародного обурення діями відщепенців" і якщо не засадити їх знову за ґрати, то бодай виштовхати за кордон. Галаслива кампанія прорежимних засобів масової інформації, "представників трудящих" та частини ветеранів, інспірована спецслужбами та партапаратниками, розгорнулася наприкінці 1987 р. її вістря було спрямоване насамперед проти М. Гориня та В. Чорновола.
Однак 30 грудня вони надіслали фототелеграму Голові Президії Верховної Ради СРСР та звернення до голів урядів країн-учасниць Гельсінської Наради з проханням не давати згоди на депортацію. Не забарилася й реакція закордонної громадськості. Під зверненням до уряду СРСР на захист Гориня та Чорновола було поставлено кілька тисяч підписів125.
Влада не гребувала й силовими заходами. Щоб зірвати участь української делегації в роботі міжнародного семінару з гуманітарних проблем у Москві (10-15 грудня 1987 p.), під найнесподіванішими приводами (підозра у перевезенні наркотиків або зброї, у спекуляції, грабіжництві чи бродяжництві) затримали, зняли з потягів В. Чорновола, М. Гориня, І. Геля та вірменського політв'язня Паруйра Айрикяна, що перебував тоді у Львові. Жорстокі погроми багатолюдних мітингів відбулися 4 серпня 1988 р., 12 березня, 28 липня, 1 жовтня 1989 р. Затриманих розвозили по судах, штампували вироки: примусова праця до 2 місяців або арешт на 15 діб. Репресій зазнали Ірина та Ігор Калинці, Я. Путько, Я. Лишега, М. Полотнюк та інші. 15 березня 1989 р. за участь у несанкціонованому мітингу на 15 діб засудили Богдана Гориня. За протест проти цього присуду такий самий термін одержав Іван Макар. Після багаторічної праці в шухляду опозиційна творча інтелігенція взялася до відновлення позацензурних видань. Так, у листопаді 1987 р. побачив світ перший машинописний номер літературно-мистецького та науково-популярного альманаху "Євшан-зілля" за редакцією Ірини Калинець. Зацікавлені читачі дістали змогу познайомитися з творами Василя Стуса, Ярослава Дашкевича, Ігоря Калинця, Михайла Осадчого, Стефанії Шатенко, Богдана Гориня. Художнє оформлення часопису виконала Стефанія Шабатура.
Майже одночасно, власне, 7 грудня того ж року, у Львові виникла альтернативна офіційним спілкам Українська асоціація незалежної творчої інтелігенції (УАНП). її заснували Михайло Осадчий, Ігор Калинець, Микола Руденко, Ірина Сеник, Степан Сапеляк, В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Михайло Горинь, Іван Світличний, Ірина Калинець, Опанас Заливаха, Павло Скочок, Стефанія Шабатура, Василь Барладяну та інші. Метою об'єднання було сприяння реалізації творчого потенціалу членів УАНТІ. Квиток № 1 виписали на ім'я Василя Стуса (посмертно). Друкованим органом асоціації став редагований М. Осадчим самвидавний журнал "Кафедра", перше число якого з'явилося у січні 1988 р. Низку випусків "Кафедри" передрукували закордонні українські видавництва.
Наприкінці 1987 р. відновила призупинену репресіями діяльність Українська Гельсінська група. ЗО грудня редколегія "Українського вісника" оголосила про своє входження повним складом в УГГ та перетворення журналу в її друкований орган. Головою Групи обрали Л. Лук'яненка. До Виконавчого комітету увійшли М. Горинь, 3. Красівський, В. Чорновіл. Прагнучи перетворення УГГ з правозахисної у політичну організацію, члени Групи 7 липня 1988 р. проголосили утворення на її базі Української Гельсінської спілки (УГС), до певного часу зберігаючи її правозахисні функції. Головою Спілки обрали Л. Лук'яненка, який на той час ще перебував на засланні, а до Виконавчого комітету увійшли В. Чорновіл, Б. Горинь, С Хмара, В. Барладяну, М. Горбаль, В. Шевченко. Починаючи з вересня 1989 р., УГС відкрито стала на шлях боротьби за вихід України з СРСР. На початок 1990 р. вона налічувала близько 1,5тис. офіційних членів, мала відділення майже в усіх областях України. 29 квітня 1990 р. на установчому з'їзді у Києві УГС перетворилася в Українську республіканську партію (УРП).
Однією з перших ознак докорінної зміни політичної ситуації в Україні став загалом не примітний і широко не афішований процес Калинців проти газети "Вільна Україна". 18 вересня 1988 р. вона надрукувала черговий опус Л. Сухонос та Б. Ібраєва "Шлях довжиною у двадцять років", у якому доводила зв'язки українських дисидентів з 34 ОУН, а через них - із спецслужбами капіталістичних країн. Серед згаданих у статті осіб було подружжя Калинців.
Хоч процес за їх позовом у Радянському (нині - Франківському) районному суді Львова тривав майже два роки, все ж вони за допомогою адвоката Нестора Гнатіва зуміли довести, що не були зв'язківцями закордонних частин ОУН і не передавали туди жодних антирадянських матеріалів. З грудня 1990 р. суд честі завершився на користь позивачів. Вирок зобов'язав редакцію газети "Вільна Україна" вибачитися перед Ігорем та Іриною Калянцями126.
Український рух опору не замикався в національних кордонах - прагнув координації своєї діяльності з учасниками визвольних рухів в інших країнах. З цією метою М. Горинь та В. Чорновіл брали участь у діяльності Міжнаціонального комітету захисту політв'язнів та Нараді представників національно-демократичних рухів народів СРСР. Одна з Нарад відбулася 11-12 червня 1988 р. у Львові за участю опозиціонерів з Грузії, Естонії, Латвії, Литви та України. Підсумкова заява констатувала неспроможність КПРС та уряду СРСР розв'язати національну проблему. Передбачалася політична та економічна децентралізація СРСР. Для узгодження дій між черговими нарадами було утворено Координаційний комітет патріотичних рухів народів СРСР. Від українського руху до нього увійшли С Хмара та В. Чорновіл. На підтримку вимоги негайно звільнити всіх політв'язнів у Львові біля Оперного театру відбулося ланцюгове голодування за участю 3. Красівського, С. Хмари, Б. Гориня, В. Чорновола, М. Гориня, І. Геля та інших.
IX Нарада Координаційної Ради в Маарду (Естонія) 19-20 січня 1991 р. за участю представників 10 республік СРСР, Криму та Польщі висловилася за проведення відкритого суду над комуністичною системою та її органами терору, проти будь-яких форм союзного договору127.
17 квітня 1991 р. Верховна Рада республіки прийняла Закон про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні, згідно з яким підлягали виправданню усі засуджені за статтями 62 і 187 127 та "релігійними" статтями КК УРСР, а також тортуровані примусовими заходами медичного характеру, тобто в'язні психотюрем128. Щоправда, реабілітацію здійснювали ті самі інстанції, що й визначали вироки, КДБ та прокуратура.
Реабілітовані учасники руху опору енергійно включилися у будівництво суверенної Української держави.
