Карта Львова  

Головна сторінка

Житло у Львові
Квартири подобово
Хостели Львова
Готелі Львова

Транспорт Львова
Автобуси і маршрутки
Нічні маршрути
Трамваї
Тролейбуси

Інші карти
Стара версія карти
Центр Львова
Інші карти Львова

Інформація
Туристичний довідник
Телефонний довідник
Статті про Львів
Блог про Львів
Корисні посилання
Реклама на сайті
Контакти

Статті про Львів

Антирежимний рух (1956-1991)

Юрій Зайцев

1 2 3 4 [5] 6 7 8 9 10

ПЕРШИЙ ПОКІС ДИСИДЕНТІВ

КПРС та її охоронна Гвардія КДБ боялись не лише підпільних організацій, а й кожної неординарної особистості. Трибунно проголошуючи свободу слова, вони складали довгі списки заборонених письменників, поетів, літературознавців та публіцистів, перекривали їм дорогу до читача на десятки років. За мистецькі твори критики в судових мантіях запроторювали нестандартно мислячих інтелігентів у в'язниці. Можна було потрапити в табори навіть за читання не дозволеної літератури. Передрук тієї чи іншої статті оголошували її розмноженням, а повернення авторові - поширенням. І все ж у країні було чимало людей, які виявляли свою незгоду з догматами панівної ідеології, порушенням прав людини, обмеженням свободи слова, забороною вільної думки. Людей цих почали називати дисидентами, тобто незгодними.

Вертеп. Львів. 1971 р.
Вертеп. Львів, 1971 p.

В'ячеслав Чорновіл
В'ячеслав Чорновіл

Василь Стус у Львові. Січень 1972 р.
Василь Стус у Львові Січень 1972 р.

У зв'язку з великим поширенням опозиційних настроїв в Україні у першій половині 60-х років КПУ почала готувати розправу з її носіями. "Зміцнили" республіканський КДБ й управління КДБ по Львівській області: Володимира Шевченка перевели зі Львова на підвищення до Києва, а на його місце призначили Миколу Полудня з Тернополя. Бюро Львівського обкому КПУ затвердило Полудня на посаді начальника УКДБ в серпні 1965 р. і попрохало ЦК КПУ зробити те саме49.

Отже, з новими силами взялися до справи. Від 24 серпня до 4 вересня 1965 р. Україною прокотилася хвиля політичних арештів. У Києві, Одесі, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Феодосії затримали півтора десятка осіб, серед них літературного критика Івана Світличного, художника Опанаса Заливаху, поета і мовознавця Святослава Караванського та інших. Але найбільшу групу дисидентів заарештували у Львові. До слідчої тюрми КДБ потрапили бухгалтер Будинку вчителя Степан Батурин, слюсар електровакуумного заводу Іван Гель, науковий працівник музею українського мистецтва Богдан Горинь, психолог заводу автонавантажувачів Михайло Горинь, літературний редактор обласного архіву Мирослава Зваричевська, завідувач кабінету франкознавства держуніверситету Михайло Косів, конструктор-модельєр проектно-конструкторського інституту легкої промисловості Ярослава Менкуш, викладач факультету журналістики, колишній інструктор обкому партії Михайло Осадчий, інженер філії Київського інституту Укооппроект Ганна Садовська.

У 1966 р. відбулися судові процеси. 21-23 березня Львівський обласний суд розглядав справу художника Феодосійського лялькового театру, 47-річного Михайла Масютка, родом з Чаплинки на Херсонщині. 1937 року за необережну репліку отримав 5 років ув'язнення і працював у жорстоких умовах на копальнях золота на Колимі. Але вижив, 1942 р. відісланий на фронт, дійшов до Берліна. По війні працював у Дрогобицькій школі, а з 1948 р. навчався в поліграфічному інституті у Львові. За 4 місяці перед державними іспитами його виключили, бо в рефераті з філософії написав, що є не лише комуністична мораль, а й загальнолюдська. Диплом з поліграфії захистив 1956 р. у Москві.

А перед тим вчителював в Олексичах під Стриєм, працював науковим співробітником у музеї Івана Франка (паралельно з навчанням у поліграфічному закінчив філологічний факультет Львівського педінституту). У зв'язку з хворобою матері 1957 р. переїхав до Феодосії, хоч формально (за пропискою) залишався львів'янином до серпня 1965 р. У Львові бував дуже часто, тут і одружився 1963 р. з подругою Олени Антонів Ганною Романи-шин. У Львові ж включився в опозиційний рух, готував антирежимні статті, які розповсюджувалися самвидавом. Зокрема, перу Масютка належать статті "Література і псевдолітература на Україні" (1964), "Відповідь матері Василя Симоненка Щербань Г. Ф.", "Класова та національна боротьба на сучасному етапі розвитку людства", "Сучасний імперіалізм" (усі три написані 1965 р.) та інші. Статті передавав братам Гориням, переважно Богданові, поширювали їх також Марія Грималюк, Любов Попадюк, Людмила Стогнота50.

Заарештували Масютка 4 вересня 1965 р. у Феодосії. Привезли до Львова. Слідство проводилося в ізоляторі КДБ на вул. Миру, 1. Поводив себе гідно, заперечував авторство статей. Не подали переконливих доказів і три філологічні експертні комісії. Від участі у роботі такої комісії відмовився Степан Щурат, кандидат філологічних наук, молодший науковий співробітник Інституту суспільних наук АН УРСР: "Я спеціаліст з франкознавства, а не встановлення авторства"51.

Під час слідства Масютко аргументовано дискутував зі слідчими та їх керівниками. На одному з допитів, вказуючи на портрет Леніна, зауважив: "Ленін сказав, що право на самовизначення без права агітації за самовизначення - це порожній звук. А ви право на самовизначення включили в конституцію, а право агітації за самовизначення - в шістдесят другу статтю кримінального кодексу під назвою "антисовєтська пропаґанда". Аргумент начальника слідчого відділу був такий: "У нас партія, а не Масютки і Горині, регулює це питання"52.

21 березня біля приміщення обласного суду на пл. Возз'єднання, 7 зібралося чимало людей. Ольга Горинь вигукнула з натовпу: "Михайле! Ви молодець!". Під ноги конвойованому полетіли букетики пролісків. На запрограмованому суді Масютко продовжив лінію поведінки у часі слідства: рішуче спростовував звинувачення. Свідками викликали братів Горинів. Михайло категорично відмовився від попередніх свідчень. Але прокурора І. Садовського це не знітило, він вимагав покарати підсудного максимальним терміном 62-ї статті - на 7 років суворого режиму (та ще й 4 з них у в'язниці) і 5 років заслання. Адвокат О. Сергієнко подав судові позитивну характеристику Масютка з музею Івана Франка, підписану директором Вірою Бонь та головою місцевкому Марією Давидовою, а також документи про поганий стан здоров'я. Зрозуміло, що це також не допомогло. Суддя К. Назарук оголосив вирок: позбавити волі на 6 років (3 - в тюрмі і 3 - у TCP). У вестибюлі під ноги Масюткові знову полетіли букетики квітів. Щойно тут його змогли побачити родичі та знайомі. Верховний суд залишив вирок чинним, тільки замінив тюрму таборами53.

Без перепочинку Львівський обласний суд взявся за наступну справу - Івана Геля та Ярослави Менкуш. Геля звинуватили в написанні проекту програми Української національної партії та статті "Стан і завдання українського визвольного руху", які вилучили при обшуку. За це він дістав З роки TCP. Менкуш засудили на 2,5 роки TCP, але Верховний суд УРСР зменшив це покарання до одного року "Після повернення з Мордовії її не лише не поновили на попередній роботі, але й виселили зі Львова54.

Ольга та Михайло Горині з дітьми Оксаною і Тарасом.
Ольга та Михайло Горині з дітьми Оксаною і Тарасом.

Іван Гель. 1962 р.
Іван Гель. 1962 р

Зустріч М. Масютка з матір'ю. Феодосія. Вересень 1971 р.
Зустріч М. Масютка з матір'ю. Феодосія.
Вересень 1971 р.

Процес над наступною групою львівської інтелігенції відбувся 13-18 квітня 1966 р. На традиційно закритому засіданні Львівський обласний суд розглядав справу про обвинувачення Богдана Гориня, його брата Михайла, Мирослави Зваричевської та Михайла Осадчого. Як це було прийнято в КПРС, ще перед постановою суду бюро Львівського обкому КПУ 6 грудня 1965 р. затвердило ухвалу Львівського міськкому від 18 жовтня 1965 р. про виключення Осадчого з членів КПРС "за буржуазно-націоналістичну антирадянську діяльність"55. Слідчі звинуватили його в тому, що отримував від Івана Світличного і Богдана Гориня антирадянську літературу, зокрема договір Богдана Хмельницького з царем Олексієм Михайловичем 1654 року. Такого самого рівня звинувачення були й на адресу інших осіб.

Чергова розправа над інакомислячими викликала в Україні численні протести. Вже 15 квітня до Львова прибули з Києва Іван Драч, Ліна Костенко, Микола Холодний та В'ячеслав Чорновіл, а наступного дня - Іван Дзюба. Разом з львів'янами Ігорем Кудіним, Ігорем та Іриною Калинцями, родичами підсудних, громадою небайдужих людей вони щодня пікетували приміщення суду, скандували "Ганьба!" суду і "Слава!" підсудним, кидали їм до ніг весняні квіти. В останній день суду кількасотенного здвигу людей не змогли розігнати ні міліція, ні пожежні машини. В'ячеслав Чорновіл відмовився свідчити на закритому процесі, зробив з цього приводу заяву і поклав на бар'єр для підсудних букетик тюльпанів, за що Ленінський нарсуд Львова 8 липня 1966 р. засудив його на 3 місяці примусових робіт. Л. Костенко та І. Драч на зустрічі в редакції журналу "Жовтень" запропонували виступити на захист обвинувачених. Конкретним кроком було надіслане до суду клопотання львівських письменників про взяття на поруки Богдана Гориня. Звернення підписали Ірина Вільде (тоді голова Львівського відділення СПУ), Роман Іваничук, Володимир Лучук, Роман Лубківський, Степан Трофимук, скульптор Емануїл Мисько та Яків Стецюк. Проте ні протести, ні прохання суд до уваги не взяв і вироком 18 квітня засудив М. Гориня на 6 років TCP, Б. Гориня - на З, М. Осадчого - на 2 роки TCP. M. Зваричевську засудили на 8 місяців позбавлення волі, тобто на час перебування у слідчому ізоляторі КДБ, протримали ще якийсь час після суду і щойно тоді випустили56.

Деяких арештованих теля п'ятимісячного утримування у слідчій в'язниці комісія УКДБ, куди викликали кожного обвинуваченого, відпустила на волю. Це стосувалося Степана Батурина, Михайло Косіва, Ярослави Менкуш та Ганни Садовської. Причини для цього "жесту" КДБ були різні: інфаркт (як у Косіва), недостатність доказів, обіцянка "більше не буду" та інше.

Згадані процеси - лише видна частина айсберга. У зв'язку з проникненням опозиційних настроїв у глибші шари суспільства відповідною була й реакція тоталітарного режиму. Розпочалися утиски видань, інституцій, людей. Так, у звіті Львівського обкому КПУ на Президії ЦК КПУ 30 серпня 1965 р. про ідеологічну роботу в області йшлося про серйозні помилки в діяльності журналу "Жовтень", на сторінках якого з'явилися ідейно слабкі твори, "пропагуються ідеї всепрощення колишніх учасників націоналістичних банд та націоналістичної еміграції". Стверджувалося, що редакція журналу стала осередком націоналістичних елементів, деякі з них були днями заарештовані. "Тільки в 1964-1965 pp. органами обліту у верстках журналу "Жовтень" було зроблено понад 40 цензорських втручань, в т. ч. вилучено 15 окремих новел, віршів, статей та ілюстрацій". Бюро обкому, розглянувши це питання, попросило ЦК звільнити Братуня з посади редактора журналу, "враховуючи те, що він є людиною політично незрілою і нездатною забезпечити керівництво журналом"57. Тиск на журнал та головного редактора посилювався. Навесні 1966 р. обком КПУ надіслав ЦК ще одну доповідну з цього приводу і 6 травня того самого року постановою "Про істотні недоліки в роботі журналу "Жовтень" ЦК увільнив Р. Братуня з посади. Головним знаряддям КПРС у переслідуванні інакодумаючих були репресивні органи. Так, під час слідства над заарештованими у серпні 1965 р. було виявлено, що велика група осіб, спілкуючись з обвинуваченими у карній справі № 107 М. Горинем, Б. Горинем, І. Гелем, М. Зваричевською, "отримувала від них, передавала або розповсюджувала документи та літературу антирадянського змісту". Серед підозрюваних опинилися заступник директора Будинку вчителя Ольга Горинь, лікар обласної лікарні охматдиту Василь Кобилюх, вчителька Любов Максимів, художник університету Роман Лещак, студент третього курсу факультету журналістики ЛДУ Ярослав Кендзьор, вчитель Степан Мороз, поет, науковий співробітник облдержархіву Ігор Калинець, методист обласного будинку народної творчості Ірина Калинець, художник Іван Остафійчук, радіожурналіст Марія Влязло, політв'язень 1949-1955 рр., працівник наукової бібліотеки АН УРСР ім. В. Стефаника Євген Наконечний, керівник групи інституту "Теплоелек-тропроект" Іван Гречко, студент консерваторії Богдан Шевчук, політв'язень 1949-1956 pp., викладач філологічного факультету університету Теодозій Старак. КДБ побачив у діях цих осіб ознаки злочину, передбаченого у ст. 62 Карного кодексу (КК) УРСР ("Антирадянська агітація і пропаганда"), яка у першій частині передбачала до 12 років покарання (від 6 місяців до 7 років ув'язнення та до 5 років заслання), а в другій - до 15 років (позбавлення волі від 3 до 10 років і заслання до 5 років). Однак слідчий вважав, що наявні у карній справі матеріали потребують додаткової перевірки, що й було доручено оперативному відділу УКДБ58.

Але компромату, очевидно, не набралося для наповнення кримінальних справ та доведення їх до суду. Тож вдалися до переслідувати, позасудовими засобами. Так, Ольгу Горинь затримали (зняли з поїзда у Красному) 26 серпня 1965 р. і привезли у слідчий ізолятор КДБ на вул. Миру, 1. Але, протримавши три дні (дозволений термін затримання), відпустили. Однак з праці у Будинку вчителя звільнили. Ярослава Кендзьора 26 квітня 1966 р. виключили з КПРС і вигнали з університету. 6 липня того самого року позбавили роботи Ірину Калинець і вже до самого арешту їй не давали постійної роботи59. У серпні 1965 р. затримали Євгена Наконечного і цілий день допитували в УКДБ, згодом викликали ще кілька разів і примусили свідчити на процесі братів Горинів, Осадчого та Зваричевської. Степана Мороза у 29 років забрали на 3 роки в армію. Позбавили права викладати в університеті Теодозія Старака. Йому більше як рік не давали можливості працевлаштуватись, поки він не виборов посади сільського вчителя. Здібного художника Івана Остафійчука після закінчення інституту прикладного і декоративного мистецтва залишили на роботі у вузі, але після згадки про нього у листі ЦК КПУ 1966 року направили у Донбас.

За участь в опозиційній діяльності постраждало й чимало інших львів'ян. Наприклад, Любомира Грабовця восени 1965 р. виключили з консерваторії. На початку 1966 р. втратив працю в редакції журналу "Жовтень" за запит на письменницьких зборах з приводу арештів Роман Кудлик, а Микола Петренко за згадку імені Кудлика в телепередачі отримав сувору догану і відмову видати готову до друку збірку у видавництві "Каменяр". Ярослава Дашкевича у квітні 1966 р. звільнили з посади бібліографа Інституту суспільних наук. Брат засудженого М. Масютка Вадим Черкас за сигналом КДБ лишився без викладацької роботи в інституті прикладного і декоративного мистецтва. З сільгоспінституту звільнили викладача Ігоря Сандурського, а з поліграфічного за зв'язки з засудженими - Павла Чемериса60.

У відповідь на репресії Україною прокотилася хвиля протестів. Почалося з відомого виступу І. Драча, В. Стуса та В. Чорновола на прем'єрі фільму С. Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві 4 вересня 1965 р. Далі потік заяв, звернень, відкритих листів наростав. У квітні 1968 р. на ім'я Брежнєва, Косигіна й Підгорного було скеровано лист 139 діячів науки, літератури та мистецтва, робітників і студентів з осудом незаконних репресій та закритих судів. Серед тих, хто підписав лист, були внучка Івана Франка Зіновія Франко, Ярослав Кендзьор та інші61.

Тими роками активно заявив про себе та свою антирежимну позицію В'ячеслав Чорновіл. Після закінчення факультету журналістики Київського держуніверситету він за скеруванням від 1960 до 1963 р. працював редактором на Львівській телестудії. Відтак - у Києві, а в березні 1967 р. повернувся до Львова. Його відгуком на арешти і політичні процеси стали дві книги - "Правосуддя чи рецидиви терору" (1966) та "Лихо з розуму" (1967). У першій він викрив механізм репресій, а в другій подав публіцистичні портрети репресованих. Незабаром обидві книги було опубліковано за кордоном. З серпня 1967 р. Чорновола заарештували і 17 листопада засудили у Львові на 3 роки ув'язнення. За амністією у лютому 1969 р. його звільнили.

Обшуки, арешти та нагінки на інтелігенцію тим часом тривали далі. За читання твору Чорновола "Лихо з розуму" 1968 р. виключили з університету дружину художника Валерія Шатенка Стефанію Гулик. За виготовлення та розповсюдження летючки про самоспалення (5 листопада 1968 р. на Хрещатику в Києві) уродженця Сокальщини Василя Макуха Львівський облсуд 5-7 січня 1970 р. засудив колишнього випускника сільгоспінституту (1957 року) Степана Бедрила на 4 роки TCP (Верховний суд УРСР знизив присуд до 2 років)62.

4 липня 1969 р. Львівське УКДБ заарештувало Василя Ривака - науковця, члена правління товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном. За польської влади був в'язнем Берези Картузької. У 1943 р. емігрував на Захід. Здобув економічну освіту в Римському університеті. 1957 р. реемігрував з США в Україну (у Львів). 1960 р. був одним з ініціаторів створення згаданого Товариства. Написав кілька листів у "Правду" про надмірну централізацію управління та русифікацію, чим і спровокував свій арешт. У січні 1970 р. його випустили63.

Жорстокого переслідування зазнавали священнослужителі та вірні підпільної Греко-Католицької Церкви. Наприклад, у січні 1969 р. Львівська прокуратура заарештувала єпископа Василя Величковського, а в жовтні Львівський обласний суд відіслав його у табори на трирічний термін. У повоєнний час він карався у нетрях ГУЛагу за відмову перейти на православ'я64.

Дуже поширеним явищем було намагання КДБ залучити до співпраці з органами людей, наближених до опозиційних кіл. Працював він у цьому напрямі не без успіху, про що свідчать опубліковані у 90-х роках документи. Але переважна більшість осіб рішуче відмовлялася від цих пропозицій, за що потім зазнавала утисків. Так, поетеса Галина Савронь за знайомство з Осадчим, Чорноволом та поетом Григорієм Чубаєм і відмову від співпраці з КДБ у 1970 р. була виключена з університету.

На рубежі 60-х і 70-х років прискіпливу увагу партійних органів притягали до себе масові заходи, де можна було вдихнути хоч ковток повітря національної духовності та культури. 1968 р. Роман Іваничук у журналі "Вітчизна" опублікував роман "Мальви", який викликав підвищену зацікавленість читачів.

Вийшов роман також у вінніпезькому видавництві "Тризуб". Проблема яничарського прозріння хвилювала молодь, і професор університету Ігор Юхновський організував на фізичному факультеті студентсько-викладацьку конференцію з обговорення роману за участю автора. На той час в обкомі партії вже добре розуміли, що книжка була написана не про Туреччину, а про советчину. Наступного дня Юхновського викликали в партком, згодом партзбори оголосили йому сувору догану, а ректорат звільнив з роботи65. Між іншим, "Мальви" Іваничука при обшуках забирали як антирадянську літературу, як це сталося, наприклад, під час обшуку у Валентина Мороза 29 квітня 1970 р.

Наприкінці 60-х років на волі опинилися перші ув'язнені дисиденти, загартовані табірними реченцями. Іван Гель повернувся до Львова у серпні 1968 р. і, змушений оселитися в Самборі, взявся за видання книжки Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація", праці Валентина Мороза "Серед снігів", поезій Ігоря Калинця, низки інших творів, писав власні статті, листи протесту проти репресій.

Унікальну задумку тюремних років реалізував В'ячеслав Чорновіл. За допомогою Михайла Косіва та Ярослава Кендзьора він почав видавати періодичний самвидавний журнал "Український вісник". Перший його випуск з'явився у січні 1970 р. В передмові декларувалося, що журнал подаватиме інформацію про порушення свободи слова, судові та позасудові репресії, факти шовінізму й українофобії, становище українських політв'язнів, акції протесту, публікуватиме самвидавні матеріали. "Вісник" і його редактор згуртували навколо себе непересічних людей, які, ризикуючи свободою, забезпечували збір матеріалу, його передрук та поширення готового журналу. Серед них - Олена Антонів, Людмила Шереметьева, Атена Пашко, Стефанія Іулик та інші. У підготовці перших двох випусків брав участь Валентин Мороз. Списки політв'язнів допомагав складати Юрій Шухевич. До Києва "Вісник" відвозив Ярослав Дашкевич і передавав Зіновії Франко. За кордон його постачала Ганна Коцур, українка з Чехо-Словаччини. У багатьох містах України журнал мав своїх кореспондентів66. У Львові на цигарковому папері друкували близько 50 примірників журналу. В містах, куди його надсилали. "Вісник" додатково передруковували. Надходили в Україну і закордонні передруки українських видавництв. У 1970-1972 pp. вийшло 6 випусків журналу (шостий - після другого арешту Чорновола). У 1987 р. видання "Українського вісника" було відновлено (до 1989 р. з'явилося ще 8 випусків).

1 2 3 4 [5] 6 7 8 9 10





 © 2009-2021 Карта Львова - всі вулиці Львова. Електронний путівник вулицями міста Львова.