Антирежимний рух (1956-1991)
Юрій Зайцев
УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ФРОНТ
На політичну атмосферу першої половини 60-х років і далі мали помітний вплив ідеї речників національно-визвольного руху 30-40-х років, ОУН і УПА, демократичні принципи постанов III Великого Збору ОУН (1943 р.) та установчі матеріали Української головної визвольної ради (1944 p.). Спробу розробити концепцію майбутньої незалежної України на засадах українського націоналізму та накреслити шляхи її реалізації здійснила підпільна організація Український національний фронт (1964 - 1967). Задум, створити підпільну організацію виник у Дмитра Квецка ще під час служби в армії у 1956 р., під впливом антикомуністичного повстання в Угорщині, та викристалізувався за час навчання на історичному факультеті Львівського університету в 1958-1963 рр. Протягом 1961- 1963 pp. Квецко, працюючи вчителем, а згодом завучем Кропивницької восьмирічної школи Калуського району на Івано-Франківщині, підготував низку програмних документів майбутньої організації, а влітку 1964 р. у лісі біля рідного села Слобода-Болехівська Долинського району викопав криївку, придбав багато літератури, виданої підпіллям ОУН 1947-1948 pp. Своїми планами він поділився з земляком з Витвиці Богданом Равлюком. У вересні 1964 р. дав згоду працювати в організації колишній нелегал ОУН у Львові (1948-1949), бібліограф академічної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, а на той час пенсіонер за інвалідністю (травмований 1957 р. на шахті в Караганді) Зіновій Красівський, який жив у Моршині на Львівщині. Він став автором "Тактики УНФ" та співавтором низки програмних документів. Тоді ж таки прилучився до організації Мирослав Мелень, колишній воїн УПА, засуджений 1946 р. на 25 років таборів, студент-заочник філологічного факультету ЛДУ (1956-1962), керівник моршинського народного хору. За пропозицією Квецка організацію назвали "Український національний фронт" (УНФ). Розпочали з видання журналу "Воля і Батьківщина". Більшість статей писав Д. Квецко. Красівський привіз з Москви друкарську машинку "Оптіма", на якій на горищі власного будинку надрукував перше число журналу (жовтень 1964 p.). Стукіт машинки в багатолюдному курортному містечку міг викликати підозру, тому дальшу роботу над журналом перенесли у підготовлений Квецком бункер. Загалом у 1964- 1966 pp. вийшло 16 чисел часопису36.
Для конспірації УНФ формувався з кількох окремих, не знайомих між собою груп. Так, до львівської організації увійшли Зіновій Красівський, який здійснював загальне керівництво, Мирослав Мелень (очолював одну з груп); колишній політв'язень 1948-1956 pp., заочник Львівського торгово-економічного інституту, працівник міжобласної бази промислових товарів Іван Губка (очолював іншу львівську групу); випускник того самого інституту і колеґа Губки у праці Дмитро Барандій; редактор музичних передач Львівської телестудії Олександр Геринович; випускник Львівського медінституту, лікар Львівської обласної клінічної лікарні охматдиту, науковець Семен Корольчук; член КПРС, головний архітектор Львівської міжобласної спеціалізованої реставраційно-виробничої майстерні Іван Могитич; колишній політв'язень Степан Вардинець; випускник Львівської політехніки інженер Володимир Гурський; технолог заводу низьковольтних ламп Мефодій Волошин; економіст, завідувач магазину одягу Богдан Криса; колишній політв'язень, випускник історичного факультету Львівського педінституту, а згодом і Київського університету, вчитель англійської мови Григорій Прокопович; токар Стрийського вагоно-ремонтного заводу Василь Кулинин; учитель з с Петричі Буського району Львівщини Євстахій Пастух та інші. Імена багатьох учасників львівської організації ще треба з'ясовувати. Сама організація ділилася на кілька самостійних груп. Наприклад, Губка, який мав на зв'язку близько 30 осіб, не мав уявлення, хто входив до групи Меленя37.
Івано-Франківську групу очолював Дмитро Квецко. Серед чільних її учасників були капітан міліції, дільничий уповноважений Долинського РВВС Михайло Дяк та курсант школи міліції Микола Федів. Вони ще перед вступом до УНФ кілька разів вивішували національні синьо-жовті прапори у Моршині, Витвиці, Гошеві та інших місцях. У групу входив також згаданий вже вчитель Витвицької СШ Богдан Равлюк. Член цієї організації, учитель фізкультури Ярослав Лесів, виїхав у м. Завалля Гайворонського району Кіровоградської області, де працював у школі-інтернаті і створив підпільну групу з 18 осіб. До складу УНФ ввійшли також підпільники "Української загальнонародної організації", що діяла в Долинському районі з 7 січня 1961 р. і налічувала близько 200 заприсяжених членів по всій Україні. В 1964 р. вона прибрала назву Український національний фронт. З нею контактував Михайло Дяк. На слідстві він нічого не сказав, тож організація проіснувала до 1979 р. Керівником УНФ-2 був Микола Крайник38.
Члени львівської організації УНФ займались передруком і розповсюдженням журналу "Воля і Батьківщина" та підпільної літератури і не лише у Львові, айв багатьох областях України. Наприклад, Іван Могитич возив журнали до м. Збаража Тернопільської області, а далі їх поширював колишній студент Львівської політехніки і в'язень гулагівських таборів Мирослав Думанський. Він мав довірених людей у Тернополі, Підволочиську, Гусятині та Чорткові. На Закарпатті отримані від Могитича журнали розповсюджував інженер Чинадіївського лісокомбінату Михайло Петричко, в Чернігові - інженер і поет Федір Литвиненко, у Надвірнянському районі на Івано-Франківщині - колишній учитель Василь Процюк. Надійні люди були у Могитича в Кам'янці-Подільському та Летичеві Хмельницької області, в Переяславі-Хмельницькому Київської області. Крім того, він разом зі Степаном Вардинцем забезпечував постійний зв'язок Губки з Красівським39.
УНФ планував створити в Карпатах підпільну друкарню. Для неї у с Коростів Сколівського району на Львівщині обладнали відповідне місце, а Губці було доручено дістати шрифт. Доручення було виконано за допомогою завідувача складу, який забезпечував шрифтом усі друкарні Львівщини і поза нею, Василя Віхотя. За шрифтом прибув Прокопович, але через непорозуміння з паролем не отримав пакунка. А далі настали арешти, і шрифт залишився у Львові40.
Журнал Українського національного фронту "Воля і Батьківщина"
(з архівів СБУ).
Дмитро Квецко.
Іван Губка. Червень 1973 р.
Валентин Мороз. 60-і роки.
Львівська група постачала видавців підпільного журналу самвидавною літературою та статтями. Одну з них - "З приводу процесу над Погружальським" - було опубліковано в 16-му числі часопису. Збирали також внески, які йшли на підпільну та видавничу роботу. Велике невдоволення політичного олімпу у Москві та Києві викликав надісланий у центральні газети Меморандум УНФ XXIII з'їздові КПРС з вимогами припинити русифікацію України, "покласти край арештам та закритим судовим переслідуванням" української інтелігенції. Перший секретар ЦК КПУ П. Шелест передав його голові КДБ В. Нікітченку з резолюцією: "Прошу терміново доповісти заходи"41. Відомство державної безпеки потроїло зусилля.
До викриття УНФ спричинився провал ланки у Донецькій області. Колишній політв'язень, шахтар Микола Качур, надто активно розповсюджував у м. Новогродівка та інших містах Донеччини літературу ОУН, УГВР та журнал "Воля і Батьківщина". Відтак потрапив у поле зору КДБ. Але його заарештували лише після того, як виявили зв'язки (8 липня 1966 p.). Ґрунтовність конспірації дозволила КДБ вийти на керівне ядро УНФ щойно навесні 1967 р. Арешти відбулися у березні. 1 серпня 1967 р. Львівський обласний суд встановив кару - 6 років TCP та 5 років заслання - Іванові Рубці, 26 серпня засудив на такий самий термін Мирослава Меленя, а згодом і Григорія Прокоповича. 27 листопада в Івано-Франківську Верховний суд УРСР щедро відміряв Дмитру Квецку 20 років ув'язнення та заслання, Зіновію Красівському та Михайлові Дяку - по 17, Ярославу Лесіву та Василеві Кулинину - по 6 років TCP. Миколу Качура Івано-Франківський обласний суд відіслав у табори на 5 років, але за сприяння слідству його звільнили у 1969 р. Семена Корольчука та Євстахія Пастуха спершу не судили, але в 1971 р. їх заарештували, і Львівський обласний суд 7 вересня 1971 р. покарав їх відповідно на 4 роки TCP та 6 місяців колонії загального режиму42.
Діяльність УНФ була важливим етапом національно-визвольної боротьби українського народу, вагомим кроком вперед у виробленні теорії і тактики боротьби за незалежність України. Від УРСС його вигідно відрізняли: чисельність організації (понад 150 осіб в основній ланці); географія членства та впливу, який, окрім згаданих населених пунктів, поширювався ще на Київ, Одесу Жмеринку, Козятин, Боярку та інші міста й села України; наявність усіх атрибутів політичної організації -Програми, Статуту і Тактики; видання теоретичного органу - журналу "Воля і Батьківщина"; прийняття присяги і сплата членських внесків; продумана конспірація (основна частина організації діяла 2,5 роки, більшість її членів не потрапила у поле зору КДБ); а головне - більш ґрунтовна розробка напрямних визвольної боротьби та будівництва самостійної держави.
Ідеологічним підґрунтям УНФ був націоналізм. У статті "Знов червоний терор" журналу "Воля і Батьківщина" зазначалося: "Якщо комуністичні ідеї ліпші, прогресивніші, відповідніші інтересам українського народу, то він буде їх триматися й відвернеться від націоналізму. Якщо ні, то в цьому винна сама комуністична доктрина. Тут ні арешти ні тюрми нічого не вдіють"43.
У своїй боротьбі УНФ спирався на всі шари української нації - селян, робітників, інтелігенцію, прагнучи зосередити зусилля на їх консолідації з допомогою партії, роль якої відводилась УНФ. Стрижнем організації підпільники вважали учасників попередніх етапів визвольних змагань, але прагнули залучати до боротьби інших свідомих громадян, зокрема й комуністів, готових захищати інтереси поневоленої Вітчизни.
Головною метою УНФ, як і УРСС, була агітація за вихід України з СРСР та будівництво самостійної держави. Тому в документах організації багато уваги присвячувалося розвінчанню імперської суті СРСР, доведенню фіктивності суверенітету УРСР, критиці міфу про "радянський народ". "Не совєтські ми, а українські люди, - зауважувалося в одній зі статей. - Правда, поки що поневолені, але будемо вільні" 44.
Досить радикальними були думки УНФ щодо розв'язання національного питання. У Меморандумі XXIII з'їздові КПРС обстоювалася рівноправність народів СРСР. Але Москва замінила її пануванням російської нації над поневоленими народами, а тому "тільки розпад СРСР на окремі самостійні держави може найбільш повно забезпечити національні інтереси кожної національності"45.
Характеризуючи радянську політичну систему, УНФ викривав фальшивість так званої соціалістичної демократії з пануванням КПРС, влада якої трималася на безконкурентній однопартійності і диктаторстві. "В СССР, - констатувалося у Програмі УНФ, - відбувся процес зрощення партійного й державного апарату, підпорядкування державних органів партійним і, таким чином, перетворення партії в силу тоталітарну. Парт-керівництво перетворилося в партійну олігархію, групу ніким не контрольовану і ні перед ким не відповідальних людей, наділених необмеженою владою, - панівну привілейовану касту"46.
Переслідування людей за політичні переконання УНФ вважав проявом дикунства, свідченням фальшивості і слабкості суспільства, яке боїться протилежної думки.
Аналізуючи ситуацію в соціалістичному таборі, УНФ дійшов висновку що комуністичний світ переживає глибоку й затяжну кризу, чинна суспільно-політична система має тенденцію до розкладу і гниття, а отже, через суперечності і антагонізми, які її роздирають, мусить щезнути. Тоталітарний комуністичний режим повинен бути замінений більш розумним суспільним ладом, заснованим на справедливості, законності та поважанні природних прав людини.
Для реалізації поставленої мети, не виключаючи вимушених насильницьких дій, підпільники взяли "за зброю найгостріше слово політичних викривань, непримиренної правди, гнівного осуду і справедливих вимог"47. Формою здобуття незалежності УНФ пропонував одностайну заяву (референдум) всіх українців, робітників, селян, інтелігенції.
У вільній українській державі Фронт пропонував замінити систему Рад національним вічем на загальноукраїнському рівні й управами з широкими повноваженнями на місцевому рівні. Передбачався розпуск КПРС, комсомолу та піонерської організації. Водночас не викликало заперечень існування будь-яких політичних і громадських організацій, у тому й лівого спрямування. Вибори органів влади передбачалося проводити на багатопартійній основі з-поміж кількох кандидатур. Гарантувалася свобода друку, думки, переконань, віри й світогляду. Навчання і викладання в усіх дитячих та учбових закладах повинно було здійснюватись українською мовою. Нею належало послуговуватись усім адміністративним, громадським, культурним установам, а також підприємствам. УНФ задекларував намір відродити національні, історичні та культурні традиції, пам'ятники років визвольних змагань, вічно пам'ятати тих, хто загинув за визволення України.
Національно-державне визволення України УНФ вважав проблемою міжнародною, сподіваючись на підтримку вільних держав і світової громадськості, розглядав його в контексті антиколоніального руху всіх поневолених радянською імперією народів.
Актуальним попередженням сучасним українським політикам звучить теза УНФ про зв'язок зубожіння з поширенням комуністичних уявлень. Бідність, на його думку, "живить і творить комуністичні ідеї. Чим народ багатший, тим він менш революційний, тим менше шансів на прокомуністичні впливи й заколоти"48.
В міжнародній політиці УНФ виступав за співпрацю, дружбу і добросусідські відносини з усіма народами, які поважатимуть суверенітет і територіальну цілісність України.
Більшість ідей УНФ реалізовано соціальною практикою українського народу. Деякі ще очікують свого розв'язання, і це тільки засвідчує політичну далекоглядність борців за волю України тих переломних 60-х років.
