Антирежимний рух (1956-1991)
Юрій Зайцев
РЕПРЕСІЇ В НАУЦІ ТА ОСВІТІ
Головною метою репресій 1972-1973 років була нейтралізація інтелектуальної еліти в Україні, ув'язнення її лідерів, адміністративне переслідування найактивніших і залякування решти. Тому не випадково удари каральної машини посипались у Львові передовсім на Інститут суспільних наук АН УРСР та університет. Підставою для прибуття комісії ЦК КПУ у крамольний академічний інститут був донос у "верхи" палкої прихильниці ідеологічної заанґажованості науки. Перевірка і справді виявила там "кубло українських буржуазних націоналістів" і чимало "неблагонадійних". Більшості з них запропонували звільнитися за "власним бажанням". Внаслідок цього восени 1972 р. залишили інститут відомі літературознавці Марія Вальо та Роман Кирчів, мовознавці Лідія Коць-Григорчук та Уляна Єдлінська. Потрапив під скорочення штатів колишній учасник війни з Німеччиною, а згодом політв'язень (1945-1951), автор понад 200 наукових праць, у тому 24 монографій, член двох міжнародних товариств, кандидат філологічних наук з 1956 p., але на посаді лише молодшого наукового співробітника - Григорій Нудьга. Усунули з інституту і відправили на пенсію видатного франкознавця Степана Щурата. Його ще у 1970 р. позбавили посади завідувача відділу української літератури інституту (1975 р. ліквідували й сам відділ). Не порятували від звільнення ні численні наукові праці, ні захист 1971 р. докторської дисертації. Така сама доля спіткала відомого археолога, доктора історичних наук Маркіяна Смішка. З тавром недовіри продовжував наукову працю доктор історичних наук, талановитий вчений Юрій Сливка. Зазнали нагінок науковці Степан Трофимук, Любомир Сеник та інші91.
Особливо потужний погром стався у Львівському університеті. Переслідування викладачів та студентів стало тут сумною традицією. Так, 1970 р. завідувача кафедри історії СРСР, згаданого вище Юрія Сливку звинуватили у безпринципності в оцінці ідейно-політичних помилок доцента цієї ж кафедри Олександра Карпенка (таке формулювання прозвучало 12 травня 1973 р. в доповіді на закритих партзборах університету за підсумками погрому)92. Сливка змушений був повернутися в Інститут суспільних наук, де працював від 1965 до 1969 рік, а Карпенко - виїхати до Івано-Франківська. Наступного року звільнили і завідувача кафедри історії України університету, професора Миколу Кравця.
Черговою жертвою став перспективний економіст, член КПРС доцент Степан Злупко. У січні 1972 р. обком партії передав до університету 140-сторінковий трактат семи "дослідників" під назвою "Научно-критический анализ печатных работ С. Н. Злупко". Головний висновок був такий: вчений виправдовує "ворогів соціалізму". 20 січня вчена рада звільнила Злупка з посади доцента, а партзбори виключили з членів КПРС93.
Під час січневих арештів 1972 р. відбувся третій обшук на квартирі викладача кафедри іноземних мов університету Любомири Попадюк та її сина, студента 2 курсу філологічного факультету Зоряна Попадюка. Те, що цікавило сім "пошуковців", вдалося приховати, але все ж у лютому Зоряна виключили з університету за не дуже чемне поводження з працівниками держбезпеки. А 22 травня того самого року звільнили з посади і Л. Попадюк за переховування "антирадянської" літератури, знайденої під час наступного обшуку94.
1970 p., незабаром після вступу З. Попадюка до університету, з ним познайомився однокурсник Григорій Хвостенко, який згодом запропонував видавати підпільний машинописний журнал "Поступ". Перший номер часопису вийшов у 1972 р. Зорян познайомив Хвостенка з кількома своїми друзями, що навчались у вузах Львова і входили до створеної Попадюком підпільної групи "Український національно-визвольний фронт". Утворилася вона у Самборі з учнів, що перейшли до 9 класу, улітку 1968 р. як відповідь на розгром Українського національного фронту Квецка та Красівського і розправу з його учасниками. До складу групи входили Зорян Попадюк, Еміль Богуш, Ігор Вовк, Володимир Галько, Олександр Іванцьо, Ігор Ковальчук, Яромир Микитко, Богдан Петрина, Роман Радонь та Євген Сеньків. Вони мали шифровану картотеку членів, сплачували внески, виготовили печатку.
Хлопці поширювали машинописні летючки, зокрема з протестом проти вторгнення радянських військ у Чехо-Словаччину, про самоспалення Яна Палаха, про пам'ятні дати в історії українського народу, встановлювали хрести на місцях поховань учасників національно-визвольної боротьби, вивішували у людних місцях синьо-жовті прапори, влаштовували у школі демонстративні акції протесту. Попадюка після 9-го класу зі школи виключили, і він завершив середню освіту вже у Львові. Підпільна група не була викрита і також продовжила свою діяльність у Львові. Наприклад, у серпні 1972 р. Попадюк написав листівку з приводу 4-ї річниці подій у Чехо-Словаччині. Члени групи, не залучаючи Хвостенка та його друзів, розповсюдили її у Львові, Самборі, Стрию, Долині та Коломиї. Наступного ранку в них з'явилися з обшуком кагебісти, але нічого не виявили.
Зорян Попадюк
Дмитро Павличко на Першому Всесвітньому конгресі
українських політв'язнів. Червень, 1991 р.
Михайло Косів та Степан Хмара на IV зборах Руху в Києві
Грудень, 1992 р.
На той час в університеті існувало кілька неафішованих груп студентів, які мало контактували між собою. Зокрема одну з них утворили студенти історичного факультету. Зародилася група серед другокурсників як альтернативний офіційному гурток з вивчення історії України. З осені 1971 до квітня 1972 р. йшла підготовча робота, яку провадив Степан Слука. До складу гуртка увійшли Ігор Кожан, Роман Козовик та Іван Сварник. У вересні 1972 р. гурток поповнили першокурсники, кандидат у члени КПРС Леонід Філонов та Ігор Худий, а також студентка 4 курсу, відмінниця, член факультетського бюро ЛКСМУ і депутат обласної Ради Мар'яна Долинська. Надалі домовились розширювати його склад лише за згодою всіх учасників. Запропонували вступити в гурток п'ятикурсникові Всеволодові Іськіву, але виявилося, що він входив до іншої неформальної групи однодумців (разом із Степаном Павлюком, Олегом Полянським, Василем Бурдуланюком, Василем Федюком та іншими). Своєю чергою, Степан Павлюк запрошував до своєї групи Філонова, а той не міг зізнатися, що вже є членом нелегального гуртка. Гуртківці робили спроби залучити до свого об'єднання людей з інших факультетів та вузів. Так, Слука агітував колишнього однокласника, студента медінституту Володимира Сукмановського, а також знайомого студента Одеського інженерного військово-морського училища Миколу Макуха, який від листопада 1972 р. виконував роль представника організації в Одесі і мав завдання утворити філію з 3-4 осіб. Дехто, як, наприклад, однокурсник фундаторів гуртка Мирон Олексюк (син директора Інституту суспільних наук Мирослава Олексюка), відмовлявся брати участь у нелегальній роботі, але ні на кого не доносив96.
Після жовтня 1972 р. альтернативний історичний гурток поступово почав набирати обрисів нелегальної організації. Його учасники читали та поширювали самвидав, зокрема, праці В. Чорновола, В. Мороза ("Серед снігів"), І. Дзюби ("Інтернаціоналізм чи русифікація?"), планували з допомогою Філонова розпочати розвал КПРС, але спершу - КПУ, задумали сформулювати засади створення незалежної української держави. У листопаді вирішили скласти програму діяльності групи і доручили Слуці та Філонову підготувати її проект. В матеріалах кримінальної справи міститься рукописний примірник тієї програми, що визначила групу як молодіжну підпільну організацію, яка прагне незалежності УРСР на підвалинах якісно нового, демократичного суспільного устрою з національними збройними силами, політикою нейтралітету та державною українською мовою. Вихід з Радянського Союзу передбачалося здійснити мирним шляхом, діяльність компартії - заборонити. Замість колгоспно-радгоспної системи-утворити фермерські господарства, землю віддати тим, хто її обробляє, а фабрики і заводи - трудовим колективам. Політичні свободи (слова, друку, зібрань) пропонувалося наповнити реальним змістом, опублікувати праці замовчуваних національних діячів. На чільне місце ставили націю. Проект програми обговорювали на зборах, доповнювали та змінювали і до лютого 1973 р. узгодили. Реалізувати програму планували через просвітницьку діяльність, підривну роботу у владних структурах та партійному апараті, наукову діяльність, випускання власного друкованого органу. Деякі члени групи (Слука, Худий) не виключали збройної боротьби, навіть доручили Козовику встановити контакти з колишніми учасниками визвольних змагань. Але на вимогу інших членів організації (Філонов, Долинська, Кожан, Сварник) від цієї ідеї відмовилися, запропонували усім про неї забути, і вона не виринула навіть на допитах. У майбутньому організація мала б стати всеукраїнською за рахунок створення груп у місцях праці її учасників після закінчення університету. Офіційної назви з конспіративних міркувань група не прийняла, як і не обрала формальних керівників, хоч фактично ними були Слука та Філонов97.
Восени 1972 р. пролунав перший дзвінок - попередження. На засіданні комітету комсомолу ЛДУ за участю Мар'яни Долинської розглядалося питання про виключення з комсомолу, а значить, і з університету, студентів Олега Лишеги (філологічний факультет) та Василя Гайдучка (журналістика) за публікацію творів у самвидавному альманасі "Скриня", створеному поетом Григорієм Чубаєм. Окрім них у цьому журналі співпрацювали студент інституту прикладного і декоративного мистецтва Орест Явор-ський, студент політехніки Микола Рябчук, репресований викладач університету Михайло Осадчий, студент факультету іноземних мов ЛДУ Віктор Морозов, науковий співробітник музею етнографії та художнього промислу Роман Кісь, поет Микола Холодний та інші. Після арештів 1972 р. та багаторазових допитів Г. Чубая у слідчому відділі УКДБ альманах припинив своє існування. Рябчука, Яворського та Морозова з вузів виключили98.
Група Слуки підтримувала контакти з групою Сапеляка через Григорія Хвостенка, який, щоправда, ігнорував конспірацію і цим викликав застереження. Під час шевченківських свят 1973 р. власне він запропонував поширити у Львові летючки з протестом проти адміністративного згортання урочистостей. На організованій Хвостенком зустрічі із Слукою, Філоновим, Сварником і Худим Попадюк погодився підготувати текст та надрукувати листівки. Але в готовий поміркований варіант Хвостенко вставив "круті" вирази, як-от: "червоний фашизм", "кривавий московський режим" тощо. Любомира Попадюк надрукувала близько 300 листівок і Зорян через Хвостенка передав їх Худому. У ніч з 27 на 28 березня всі учасники гуртка Слуки, крім Долинської, яка була на зізді археологів у Москві, трьома групами розклеювали летючки по всьому місту. Відразу після повернення в гуртожиток, близько 3 години, ночі Філонова, Слуку та Козовика заарештували. Перед четвертою забрали з дому Сварника, знайшовши залишену "для історії" летючку, над ранок - Кожана. Заарештовано було й Худого, а також учасників Українського національно-визвольного фронту, Попадюка, Микитка, Сеньківа, Петрину, Вовка, Ковальчука, Радоня. За кілька годин після арештів списки затриманих повідомила радіостанція "Голос Америки". На Заході відбулися мітинги, акції протесту. Правдоподібно ця обставина вплинула на ухвалу відпустити більшість студентів 30 березня, заявивши про закінчення попереднього слідства. Долинську затримали в аеропорту 3 квітня, під час обшуку виявили програму гуртка, працю Ю. Липи "Призначення України", особистий щоденник, але наступного дня також відпустили. Зоряна Попадюка львівський обласний суд 13 серпня 1973 р. засудив на 7 років TCP та 5 - заслання, тобто на максимально можливий термін за статтею 62, ч. 1 КК УРСР. На тому ж таки процесі студент лісотехнічного інституту Яромир Микитко отримав 5 років таборів. Усіх членів УНВФ, що навчалися в інститутах у Львові, а саме, Богуша і Б. Петрину (політехнічний), Галька (медичний), Ковальчука (торгово-економічний), Радоня (лісотехнічний), Сеньківа (університет, геологічний факультет) виключили з вузів та відправили на службу в армію. Справу Хвостенка виділили в окреме переведення, він отримав умовне покарання. 13 квітня комсомольські збори історичного факультету виключили з ВЛКСМ усіх членів підпільної групи, а партзбори - Філонова з КПРС. Наказом ректора 18 квітня з університету було відраховано Степана Слуку, Івана Сварника, Романа Козовика, Леоніда Філонова, Ігоря Кожана та Ігоря Худого, а за кілька днів - Мар'яну Долинську. Усіх хлопців, крім Філонова, який відслужив, забрали в армію99.
Репресіям були піддані й студенти інших факультетів. Так, з філологічного факультету виключено Григорія Хвостенка, Василя Ганущака, Богдана Рокетського, Володимира Вдовиченка, Яромира Лишегу. З факультету журналістики відрахували Павла Федюка і Михайла Гомбковського, з фізичного факультету - Дмитра Петрину. Розправилися навіть з дівчатами, які дружили з членами нелегальної групи. З цієї причини збулися студентських квитків Ніна Тетьоркіна, Надія Степула та Валентина Корнійчук. Постраждали й викладачі. З посад деканів усунуто Петра Челака і Прокопа Гонтара. Багатьох викладачів та асистентів кафедр було звільнено з праці в університеті, зокрема Івана Ковалика, Петра Кобилянського, Феоктиста Пачовського, Йосипа Кобіва, Зіновія Булика, Олександра Гудзя та інших.
За участь сина в підпільній організації з посади головного редактора видавництва "Каменяр" звільнили Івана Сварника. За "ідейні та методологічні помилки", а фактично за порядність сина, втратив посаду директора Інституту суспільних наук Мирослав Олексюк100. Хвиля переслідувань, виключень та звільнень зачепила й інші учбові заклади Львова.
Кілька процесів за участю львівських студентів відбулися за межами Львова. Так, у серпні 1973 р. в Івано-Франківську на 4 роки TCP було засуджено студента Львівської політехніки Романа Чупрія та кількох його товаришів за створення в Коломиї підпільної організації "Союз української молоді Галичини". її метою була боротьба за вихід України з СРСР101.
22 січня 1973 р. у Чорткові сталася неординарна подія. Вранішні перехожі побачили вивішені синьо-жовті прапори та розклеєні летючки про чергову річницю утворення Української Народної Республіки та акту злуки ЗУНР і УНР. Інші листівки закликали домагатися дотримання свободи слова, мітингів і демонстрацій, тобто дублювали конституційні гасла. За підготовку цих текстів та нецензуровані вірші студент Львівського держуніверситету, поет Степан Сапеляк був засуджений на 5 років TCP та 4 - заслання, а безпосередні виконавці отримали від 7 до 11 років таборів і заслання102.
