Антирежимний рух (1956-1991)
Юрій Зайцев
УКРАЇНСЬКА ГЕЛЬСІНСЬКА ГРУПА
Внаслідок великомасштабного погрому опозиційних сил в Україні й, зокрема, у Львові компартійній владі вдалося значною мірою виконати поставлене перед репресивними органами завдання: більшість учасників руху опору опинилися за ґратами, річище самвидаву майже висохло, припинився вихід низки підпільних видань, значну частину інтелігенції приневолено пригальмувати творчу активність, письменники та науковці - нонконформісти були змушені писати в шухляду. Політичний спротив режиму перемістився переважно в табори.
Зразком непримиренності учасників національно-визвольного руху в боротьбі з комуністичним режимом у жорстоких табірних умовах стала підготовка 1976 р. Іваном Гелем ґрунтовної програмно-теоретичної праці "Грані культури". Вона була написана на цигарковому папері дрібненькими літерами після стоденного голодування протягом двох місяців у камері-одиночці Мордовського концтабору особливого режиму. Дружина, Марія Гель, у власному шлунку вивезла її на волю і передрукувала. Згодом поширювану самвидавом працю було частинами переведено на фотоплівку, передано на Захід й опубліковано в пресі. Високий теоретичний та аналітичний рівень праці викликав сумнів щодо її концтабірного походження, тому поява цілісної книжки затрималася до 1984 p., коли вона з'явилася у Лондоні, підписана псевдонімом Степан Говерля.
Засвідчуючи наростання національно-визвольних рухів у європейських сателітах російської імперії - Чехо-Словаччині, Польщі, Румунії, Угорщині, - Гель стверджував, що відцентрові процеси в них набиратимуть прискорення аж до "реалізації повного суверенітету цими народами". Щодо СРСР констатувалася назріла потреба демократизації системи з наступним невідкладним завданням - "утворення суверенних держав: України, Литви та її сусідів, Вірменії, Грузії і т. д., встановлення з ними дипломатичних відносин у рангах послів". У сфері економічних відносин зазначалася свідома орієнтація Росії на виснаження природних ресурсів України з далекоглядним прицілом "на повний розвал економіки... у випадку здобуття Україною незалежносте"103. Характеризуючи радянське тоталітарне суспільство, І. Гель висловив тезу, що більшовицька і нацистська системи подібні одна до одної, немов дві краплі води, а комунізм і нацизм - ідентичні за своєю суттю моделі імперіалізму. При цьому вимога другого Нюрнбергу над російським комунізмом співіснує у нього з толерантним ставленням до носіїв різних політичних поглядів, "адже і комуністи, і демократи, і католики, і православні - усі рівні для нас. Це наші люди, не якісь зайди, чужинці. Ми повинні однаково ставитись до них"104.
Юрій Шухевич. Білогорща. Червень, 1992 р.
Дисиденти, що залишилися на волі, вирішили вдатися до нової тактики. Умови для її зміни заклав Акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі, підписаний 1 серпня 1975 р. у Гельсінкі і незабаром опублікований в СРСР. На обмін за визнання повоєнних кордонів Радянський Союз зобов'язався дотримуватися статей згаданого Акта, які не допускали переслідування людей за політичні переконання. Це дало поштовх новому піднесенню опозиційного руху в Україні, зокрема його правозахисного варіанту. Міжнародні зобов'язання СРСР видавалися надійною Гарантією легалізації інакомислення або принаймні створювали підстави для тиску демократичного зарубіжжя на комуністичну владу в разі їх порушення.
Спершу у постгельсінський період виникла московська правозахисна організація, яку на скликаній академіком Андрієм Сахаровим пресконференції для західних журналістів 12 травня 1976 р. проголосив професор Юрій Орлов. З-посеред 11 підписантів установчого документу Московської Гельсінської групи (МГГ) стояло прізвище українця генерал-майора Петра Григоренка. Серед національних груп першою заявила про своє створення Українська Громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод, або скорочено - Українська Гельсінська група (УГГ). В Декларації, оголошеній 9 листопада 1976 р. у Києві, зазначалося: "Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на території України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей, прийнятих Хельсінською Нарадою". Свої підписи під нею поставили 10 членів-засновників УГГ, серед них Іван Кандиба, Левко Лук'яненко, Мирослав Маринович та інші. Очолив організацію відомий поет і прозаїк, колишній секретар парткому СПУ Микола Руденко. Відкритим листом "До людей доброї волі" 14 листопада 1976 р. Група дистанціювалася від можливого підпорядкування МГГ: "Наші відносини є побудовані на приязні й співпраці, але не на підлеглості". Інтереси українських правозахисників у Москві представляв член УГГ Петро Григоренко105.
У підписаному 6 грудня 1976 р. Меморандумі № 1 фактично визначалися напрямні діяльності УГГ. Про програмний характер цього документу свідчила теза, що "боротьба за Права Людини не припиниться доти, доки ці Права не стануть щоденною нормою суспільного життя". Як попередження можливих репресій викривалися злочини комуністичного режиму: розкуркулення, голод 1933 p., розстріли 1937 p., винищення УПА та мирного населення, у тому чекістами, переодягненими у "повстанців", русифікація, ігнорування національних прав України в СРСР, розгром УРСС (групи Левка Лук'яненка) та шістдесятництва. Зазначалася конституційна правомірність ймовірного виходу України з СРСР, констатувалося ігнорування КПРС і КДБ не лише міжнародних угод та декларацій щодо прав людини, а й державних законів. В меморандумі висловлено передбачення, що "найближче десятиліття стане періодом великих демократичних перетворень в нашій країні". Наприкінці документу подавався список українських політичних в'язнів у таборах та психотюрмах106.
Суттєвим доповненням програмних положень, викладених у Меморандумі № 1, став документ УГГ від 15 лютого 1977 р. "Україна літа 1977-го", адресований країнам-учасницям Белградської наради керівників європейських держав, відомий як Меморандум № 5. Одночасно з реверансом у бік режиму, що Група не бореться за повалення радянського ладу, пропонувалося, щоб її ідеї були стверджені або відкинуті всенародним референдумом. (Відчувається перегук з постулатами попередніх етапів національно-визвольної боротьби, зокрема з програмними начерками УРСС). Існування опозиції визначалося як атрибут цивілізованої держави. Серед найвагоміших пунктів декларувався такий: "Не людина для держави, а держава для людини". У розділі прав людини висувалися вимоги вільного виїзду з країни та в'їзду до неї, безперешкодного поширення ідей, створення неконтрольованих державою наукових, творчих, мистецьких та інших об'єднань, ліквідації цензури, звільнення усіх політв'язнів107.
До кінця 1980 р. УГГ оприлюднила 30 меморандумів, декларацій, маніфестів, звернень та інформаційних бюлетенів (почали видаватися 1978 p.). Кожен з цих документів ставив перед національною та світовою демократичною громадськістю важливі проблеми майбутньої української державності, політичної, економічної та духовної самостійності нашого народу, захисту прав людини. УГГ не обмежувалася національними кордонами - інформувала про створення і діяльність Гельсінських груп в інших республіках СРСР, висловлювала протести проти переслідування інакомислячих на всій території російської імперії. Включення української опозиції у гельсінський процес переводило українське питання в контекст міжнародної політики, підносило національно-визвольний рух до рівня загальноєвропейського і світового демократичного поступу, ставило цей рух на цивілізовану правову основу. Створення вашингтонського Комітету гельсінських Гарантій для України на чолі з Андрієм Зваруном (листопад 1976 р.) та Закордонного представництва УГГ, заснованого політичним емігрантом Петром Григоренком (жовтень 1978 p.), додавало впевненості дисидентам, що їх прагнення, імена і долі стануть відомими світові, а значить, більш захищеними.
Незважаючи на публічне підписання Гельсінського Акта й урочисті обіцянки дотримуватися міжнародно закріплених прав людини, комуністичний режим не забарився з розправою над членами УГГ. Переслідування і провокації розпочалися вже з дня оголошення Декларації. 23-24 грудня відбулися перші обшуки в Левка Лук'яненка, Івана Кандиби та інших членів Групи, а 5 лютого 1977 р. заарештували Миколу Руденка й Олексу Тихого, 23 квітня - Мирослава Мариновича, 12 грудня - Левка Лук'яненка. Руденка і Тихого 1 червня засудили відповідно на 12 та 15 років таборів і заслання (максимальні терміни), 27 березня 1978 р. Маринович також одержав 12 років ув'язнення, Лук'яненко 20 липня - 15 років. Але на місце заарештованих приходили нові люди і УГГ функціонувала далі. Керівництво Групою по черзі перебирали на себе Олесь Бердник, Оксана Мешко, Василь Стус.
У 1979 р. до УГГ вступили, відкрито оголосивши свої імена та адреси, Стефанія Шабатура, Юрій Шухевич, Ірина Сеник, В'ячеслав Чорновіл, Зіновій Красівський, згодом - Михайло Горинь. Загалом кількість членів Групи зросла до 41 особа108. Але майже всі вони невдовзі опинилися за ґратами. В оригінальний спосіб, зважаючи на міжнародну опінію, радянська репресивна система засуджувала правозахисників: зазвичай не за політичними, а за кримінальними статтями, активно послуговуючись провокаціями, підставними свідками, підкиданням речових доказів, фальсифікацією документів та іншими подібними методами. Цим вона, з одного боку, намагалась дискредитувати учасників антирежимного руху, видаючи їх за звичайних кримінальників, а з іншого - створювала нестерпні умови перебування в ув'язненні серед карних злочинців, де ціну життя було зведено до мінімуму.
Однак, відбувалися і політичні процеси. Двох членів УГГ - Василя Січка та його батька, колишнього політв'язня (1947-1957 pp.) Петра Січка - судили у Львові 4 грудня 1979 p., формально - за виступ на могилі відомого композитора Володимира Івасюка 10 червня 1979 p., а фактично - за їх членство в УГГ. 24 квітня 1979 р. В. Івасюк безслідно зник, а 18 травня його знайшли повішеним у брюховицькому лісі під Львовом. Чимало людей не повірили в офіційну версію про самогубство, і на похорон 22 травня зійшлося до 10 тисяч осіб. 10 червня, на Трійцю, біля могили Івасюка відбулася громадянська панахида. У своїх виступах В. та П. Січки звинуватили владу у смерті композитора. А заарештували їх обох щойно 5 липня. Засудили на 3 роки таборів кожного. 3 грудня 1981 р. Василя Січка заарештували у концтаборі в Черкасах за сфабрикованим звинуваченням у зберіганні гашишу і 4 січня безпосередньо в камері слідчого ізолятора засудили на наступне трирічне ув'язнення. Незадовго перед звільненням, 26 травня 1982 р., за "поширення неправдивих вигадок" заарештували в концтаборі Петра Січка і засудили ще на три роки109.
Іншого члена УГГ, В'ячеслава Чорновола, який закінчував свій 9-річний термін в Якутії, 9 квітня 1980 р. заарештували у м. Мирному, звинувативши у спробі "зґвалтування". Від часу арешту до суду 6 червня Чорновіл витримував голодування протесту проти фабрикації кримінальної справи. Закритим судом 6 червня йому оголосили вирок: 5 років концтабору110.
Стефанія Шабатура в грудні 1979 р. повернулася з ув'язнення до Львова, її відразу поставили під 6-місячний адміністративний нагляд. У зв'язку з участю в УГГ залякували новим терміном, і в 1980 р. адміннагляд продовжили111.
Жорстоко помстилася радянська система Зіновію Красівському. Під час ув'язнення у Володимирській в'язниці 1972 року за написання протестів і збірки віршів "Невольницькі плачі" його повезли до Москви на психіатричну експертизу, де за 2 місяці підручні відомого провідника каральної медицини академіка Снєжнєвського з діагнозом "параноїдна шизофренія" помістили автора збірки на примусове "лікування" у Смоленську спецпсихлікарню. Клопотаннями Міжнародної Амністії, зокрема її члена Айріс Акагоші (США), Асоціації американських поетів, інших міжнародних організацій та друзів (Віктора Файнберга, Анатолія Родигіна) Красівського у вересні 1976 p. перевели у психлікарню загального типу у с. Бережницю, а згодом - до Львова. У липні 1978 р. примусове лікування було скасоване, хоч висновок про неосудність і недієздатність залишився. Але вступ в УГГ та активна громадянська позиція підштовхнули КДБ до визнання Красівського здоровим. 12 березня 1980 р. його заарештували і без суду відіслали досиджувати попередній присуд - 8 місяців TCP і 5 років заслання112.
23 березня 1981 р. взяли під варту останнього з членів-засновників УГГ, хто ще перебував на волі, - Івана Кандибу. По поверненні до Львова в січні 1976 р. після попереднього 15-літнього ув'язнення йому 9 разів продовжували 6-місячний адміністративний нагляд у визначеному для проживання містечку Пустомитах під Львовом. 24 липня за участь у створенні та діяльності УГГ Львівський обласний суд оголосив його особливо небезпечним рецидивістом і позбавив волі на 10 років у таборах особливого режиму та на 5 - у засланні113.
Повернувшись у 1971 р. з ув'язнення, Михайло Горинь 6 років працював кочегаром, а на сьомий йому запропонували працю психологом в лабораторії економіки Львівського заводу кінескопів. В УГГ він займався виданням "Бюлетеня Гельсінської групи". Разом з дружиною Ольгою Горинь вони збирали, укладали і друкували матеріали, а готові бюлетені передавали до Києва та Москви (підготували чотири номери - від 4-го до 7-го). КДБ знав про це, але кілька обшуків результатів не дали. Тоді у підсобне приміщення було підкинуто пакунок з провокативними матеріалами, який тут же виявили черговим обшуком, і 3 грудня 1981 р. Іориня заарештували. Ні протести, ні голодування, ні гостре серцеве захворювання справі не зарадили. До звинувачень додали ще симпатії до польської "Солідарності", тож 24 червня 1982 р. Львівський облсуд оголосив Гориня особливо небезпечним державним злочинцем-рецидивістом і засудив максимальним вироком - 10 років таборів особливого режиму та 5 - заслання 114.
Таким чином, місцем перебування і функціонування УГГ стали концтабори та поселення засланців. Але й у цих умовах група поповнювалася новими членами (в 1982-1983 pp.), надсилала заяви, петиції, протести. Якщо вцілілі члени Московської Гельсінської групи 1982 р. оголосили про припинення діяльності, то УГГ її не переривала, хоч, великою мірою загальмувала. Вона залишилась єдиною в СРСР правозахисною організацією, яка не заявила про свій саморозпуск.
