Львів у роки Першої світової війни

Орест Мазур, Іван Патер

Несподівана вістка прийшла до Львова 28 червня 1914 року, саме в той момент, коли на площі Сокола-Батька відбувався величавий Ювілейний Шевченківський Здвиг українських сокільських і січових організацій Галичини під керівництвом професора Івана Боберського, Омеляна Гузара і Иосифа Доманика. Ентузіазм громадянства, що побачило в них майбутніх реалізаторів найвищих національних ідеалів, був безмежний. В ньому взяли участь більше 12 000 делегатів. На святі були присутні тодішній намісник. Галичини С. Коритовський, командант львівського корпусу генерал Колошварі, делегати інших слов'янських народів. Того дня у Сараєво, столиці Боснії, окупованої Австрією, загинув від рук сербських змовників наступник престолу, принц Франц Фердинанд з дружиною Софією. Сараєвська трагедія стала початком великої світової завірюхи, що давно вже визрівала у дипломатичних колах Антанти і Центральних держав.

12 липня, у зв'язку з апробацією цісарем нової виборчої реформи, було розпущено старий галицький сейм і призначено нові вибори на період від 7 жовтня до 6 листопада 1914 р. З цього приводу Український парламентарний клуб 16 липня зібрав у Львові нараду, на якій засудив сараєвську акцію, звернувся до віденської влади із закликом про скликання парламенту, прискорення реалізації проекту створення українського університету та прийняття українців на посади урядовців суду й адміністрації.

Тим часом у Відні й Берліні вирішувалися питання "гідної відповіді на сербську провокацію". 25 липня Австрія розірвала дипломатичні відносини із Сербією, а 27 липня впали перші стріли над Дунаєм. Тоді ж у Львові з'явився маніфест цісаря "До моїх вірних народів". Росія оголосила загальну мобілізацію в прикордонних з Австро-Угорщиною округах. 1 серпня 1914 р. Німеччина виступила війною проти Росії. Через кілька днів у війну вступили Франція, Бельгія, Великобританія та інші країни. Війна стала світовою і принесла українському народові нові страждання. Водночас вона радикалізувала громадську думку, а національно-визвольний рух піднявся на вищий рівень боротьби за незалежність України.

1 серпня 1914 р. три українські партії Галичини (національно-демократична, радикальна і соціально-демократична) заснували у Львові між-партійну організацію - Головну Українську Раду (ГУР), завданням якої було спрямовувати загальноукраїнські політичні акції під час війни. Головою обрано Костя Левицького, заступниками Михайла Павлика і Миколу Ганкевича, секретарем Степана Барана, касиром Івана Кивелюка. 3 серпня на будинках міста й в українських часописах з'явився її перший маніфест.

"Український народе! - починався маніфест. - Надходить важна історична хвиля. Важиться доля держав і народів. Буря війни суне на Європу і ніщо її не спинить. Український народ належить до тих народів, на які війна і її наслідки наляжуть найбільше. В таку хвилю народ, що хоче жити, мусить мати одну думку й одну волю і ту свою волю перемінити в діло, яке заважило би в історії держав і народів. І коли не можемо війни відвернути, то мусимо старатися, щоб ті жертви, яких вона від нас вимагає, не пішли марно, щоби кров батьків принесла добро дітям.

Ненаситність царської імперії загрожує нашому національному життю. Історичний ворог України не може спокійно дивитися, що не вся Україна в його руках. Перемога Росії мала би принести українському народові австро-угорської монархії те саме ярмо, в якім стогне 30 мільйонів українського народу в російській імперії.

І тому дорога наша ясна. Теперішня хвиля кличе український народ стати однодушно проти царської імперії, при тій державі, в якій українське національне життя знайшло свободу розвитку.

Перемога австро-угорської монархії буде нашою перемогою. І чим більша буде поразка Росії, тим швидше виб'є година визволення України. Нехай цей поклик знайде відгомін в кожнім українськім серці! Нехай збудить в нашім народі давнє козацьке завзяття! Нехай наша суспільність віддасть всі свої матеріальні і моральні сили на те, щоб історичний ворог України був розбитий! Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України!"¹.

На своєму черговому засіданні 2-3 серпня Головна Українська Рада під керівництвом Михайла Павлика обговорила питання і прийняла рішення про формування легіону Українських Січових Стрільців. Для втілення цього рішення в життя утворено Українську Бойову Управу, до якої увійшли К. Трильовський, І. Боберський, Л. Цегельський, В. Темницький, М. Волошин, Д. Вітовський, Сень Горук, Т. Рожанковський (як призначений командир легіону).

Вже наступного дня, 4 серпня, оголошено ухвалу Головної Української Ради про початок формування легіону УСС, а 6 серпня Бойову Управу поділено на два відділи - військовий - під командуванням Т. Рожанковського і організаційний - під проводом К. Трильовського.

Головна Українська Рада того ж дня видала відозву із закликом вписуватися до легіону Січових Стрільців. "Ми, українці, повинні бажати, щоб від Росії відірвали всю Україну з Київом, Полтавою, Харковом, Донщиною, Кубанщиною та берегами Чорного моря, - зазначалося у відозві. - 3 такої великої землі утворено би напевно самостійну українську державу з столицею в стародавнім Києві, де було б українське правительство і український парламент, вибраний всім нашим народом... Розгром Росії принесе визволення або всієї України, або бодай частини її, то будьмо готові вмерти за те, щоби погромити Росію та визволити Україну". Ця відозва Головної Української Ради відома як мобілізаційне гасло "Війна за волю України!"².

У відповідь на заклик Головної Української Ради і Бойової Управи вступати у ряди борців за визволення України до Львова зголосилося 28 тисяч, головно непризивної молоді. Але австрійський уряд побоявся створення двох повнокровних піхотних дивізій, спішно обмеживши леґіон двома тисячами бійців.

Рівночасно емігранти з Наддніпрянщини, що в момент вибуху війни опинилися по цьому боці Збруча, створили 4 серпня 1914 р. у Львові Союз Визволення України, який змагав до створення самостійної української держави, а здійснення своєї мети пов'язував з поразкою Росії у війні з Австро-Угорщиною й Німеччиною. Ініціаторами його виступили добре знані у галицькому середовищі Володимир Дорошенко, Дмитро Донцов, Микола Залізняк, Андрій Жук. СВУ відразу ж видав свою першу відозву "До українського народу в Росії!", в якій, зокрема, говорилося: "Скиньмо вже раз з себе кляте московське ярмо! Як сього не зробимо тепер, то вже ніколи. Не скорше, як згине Росія, зійде сонце свободи на нашій землі! Не скорше, як буде побита Росія, встане вільна Україна!"³. Крім того, у відозві "До громадської думки Європи!", виданій у Львові 25 серпня, наголошувалося, що самостійна Україна буде протидіяти експансії царизму і звільнить слов'янський світ від панмосковізму.

5 травня 1915 року Головна Українська Рада, Союз Визволення України і соціал-демократи Буковини утворили Загальну Українську Раду, що репрезентувала український народ під час війни і виробляла головні напрями української політики.

21 серпня митрополит А. Шептицький звернувся до пастви з відозвою, в якій вказувалася мета Росії у цій війні, - захопити Галичину, задушити український рух, поневолити українців. Він закликав вірних стати в обороні австрійської держави і династії і висловлював надію на те, що "в огні сеї страшної війни виковується краща для нас (українців - О. М., І. П.) доля".

В той час, коли російські солдати маршували проти Австрії, а Галичина стала театром воєнних дій, галицький намісник Коритовський розпорядився провести масові арешти галицьких москвофілів, з якими нещодавно укладав передвиборні угоди, а тепер скидав усю вину на них за воєнні невдачі австрійської армії. Під категорію москвофілів навмисно підтягувалися також чимало українських патріотів, щоб в такий спосіб знищити українську інтеліґенцію й свідомий селянський елемент. Натомість т. зв. великополяки перебували під опікою намісника.

Тисячі людей були відправлені у концентраційний табір Талєрґоф. Так, 20 серпня 1914 р. у Львові було арештовано 1200 чоловік, серед яких були й учні⁴. 4 вересня 1914 р. першим транспортом до Талєрґофу привезли 1600 чоловік зі Львова⁵.

Масові арешти за вигадане шпигунство і допомогу російському війську призвели до того, що всі тюрми були переповнені. В доповідній записці від 27 серпня 1914 року дирекція поліції Львова вимагала від Галицького намісника дозволу вивезти близько 2 тисяч заарештованих небезпечних для держави русофілів, які з великими труднощами розміщені в різних тюрмах міста. Цього вимагали як санітарні умови, так і загроза вибуху бунту.

Як проходила ця евакуація арештованих, видно із спогадів одного із в'язнів тюрми по вуя. Казимирівській у Львові. "31 серпня 1914 p., - пише невідомий в'язень, - розпочалося справжнє пекло. Нас розбудили о 3 годині ранку і, не давши навіть чаю, погнали в тюремний двір. Тут протримали до 9 години ранку. Після цього повели всіх, близько 1600 чоловік, по вул. Казимирівській і вул. Городецькій до головного двірця. Ці декілька кілометрів були для нас справжньою ходою на Голгофу. Озвірілий натовп львівських "патріотів" з євреїв і поляків бив нас, особливо священиків, палицями, кілками, в нас кидали каміння і гній, плювали в обличчя. З вікон кидали горщики з-під квітів. Одному з арештованих такий горщик проломив череп і він помер тут же на вулиці.

Перед вокзалом ми чекали до 2 години. Виявляється, поліцейські навмисно тримали нас близько п'яти годин на вулиці, щоб дати юрбі можливість "проявити почуття" до нас, "зрадників"⁶.

Під час арештів й переправки до таборів людей піддавали жорстоким знущанням. Багато мирного населення було страчено у перші дні війни. Проте про ці вбивства не повідомлялося. Лише пізніше у 1917р., коли питання про звірства 1914-1916 pp. стали предметом обговорення у парламенті, виявилися справжні масштаби страт: 60 тис. повішених і розстріляних, 100 тис. загиблих у таборах від хвороб і епідемій.

В ході воєнних операцій через помилки командування австрійське військо під натиском росіян відступало зі своїх бойових позицій. Частина населення йшла з військом, інша залишалася, повсюди відчувався страх, невпевненість у завтрашньому дні. Зі Львова наприкінці серпня були евакуйовані всі адміністративні органи, виїхали також більшість представників українських організацій та інституцій. Під час відступу створювалася паніка, що призводило до трагічних наслідків. Так, 30 серпня 1914 р. під час евакуації Львова зіткнулись два поїзди біля станції Підзамче і завалили собою шлях. Тому всі поїзди і евакуйоване добро на них на лінії Львів - Тернопіль, Львів - Бережани, Львів - Радехів залишилися росіянам як воєнна здобич⁷.

З вересня 1914 р. російське військо 3-ої армії генерала Рузького і 8-а армія генерала О. Брусілова окупували Львів. Вони ввійшли до міста одночасно Личаківською, Зеленою і Стрийською рогачками, а на Жовкшському шляху перейшли Полтву щойно тоді, як городецька дорога і головний залізничний вокзал були в їхніх руках. Австрійці опинилися аж над річкою Верещицею, прагнучи реваншу. Але вирішальний бій 7-9 вересня не приніс успіху австрійцям, і доля Львова була вирішена.

Зі вступом царського війська до Львова верховний головнокомандувач, великий князь Микола Миколайович видав маніфест, у якому висловлював радість, що нарешті "російський народ об'єднався", і цим "завершено справу Івана Калити". Призначений генерал-губернатором Галичини граф О. Бобринський перш за все заповнив свою адміністрацію галицькими москвофілами і "великополяками", які отримали директиви нищити "мазепинців", тобто українців. Польському елементові вповні признавалися права, а українцям і євреям не було ніяких пільг.

У всіх ворогів українства з'явилася тверда надія задавити його у корені, яким вони вважали Галичину і зокрема Львів. "Кінець українству!" - таке було гасло російської адміністрації (до того часу вона не відважувалася в усій повноті прийняти лінію чорносотенців щодо знищення українства). О. Бобринський виклав свою програму так: "Східна Галичина і Лемківщина - давно невіддільна частина однієї, великої Росії, на тих землях місцеве населення завжди було руське, тому їх адміністрація має бути основана на руських началах. Я буду тут заводити російську мову, закон і порядки⁸.

Які були оті "руські начала", неважко здогадатися. Відразу ж російська влада встановила у Львові комендантську годину - з 10 вечора до 4-ої години ранку. Заборонялося продавати спиртні напої, каралися всі, хто відмовлялися брати російські гроші. 18 вересня 1914 р року генерал-губернатор Галичини О. Бобринський видав указ "Про заборону функціонування різного роду клубів, союзів і товариств та про тимчасове закриття існуючих в Галичині учбових закладів, інтернатів і курсів, за винятком учбових майстерень". Запроваджено жорстку цензуру (зокрема зоборонялося вмішувати відомості про військові операції, роботу російської влади, друкування і розповсюдження плакатів, оголошень, малюнків без дозволу поліції), випуск друкованої продукції мусив бути тільки з зазначенням прізвища власника закладу, влаштування концертів, лекцій, постановка на публічних сценах п'єс дозволялися тільки з санкції адміністрації, а демонстрування кінофільмів тільки після попереднього перегляду⁹. Московський деспотизм не дозволив українцям у Львові відкрити жодної своєї інституції, книгарні чи бібліотеки. Натомість було дозволено функціонування цілого ряду польських книгарень і бібліотек. Почали відкриватися курси російської мови для вчителів, друкуватися підручники російською мовою, бо всі українські школи мали бути замінені на російські.

Розпочато "інвентаризацію" - фактично справжній грабіж галицьких банків, музеїв, книгарень. Демонтовано обладнання ряду друкарень, зокрема Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, проведено ревізію і опечатано музей Товариства. З гуцульської колекції забрано найкращі перстені, топірці, старі рушниці, у палітурні знищено все полотно.

З Національного музею забрано архів митрополита Шептицького, опечатано переписку М. Павлика з митрополитом. По ревізії "Академічного Дому" у приміщенні зроблено для російських солдат казарму¹⁰.

6 вересня було закрито товариство "Просвіта". За відмову вивісити російський прапор був заарештований редактор Юліан Балицький, а 22 вересня замкнули книгарню НТШ. По російській інвазії до Львова вийшло ще два номери "Діла", після чого градоначальник Шереметьев заборонив видавати часопис. У друкарні "Діла" почали видавати "Армейский Вестник", "Военное Слово", "Львовский Вестник", а в друкарні НТШ - "Львовское Военное Слово". 18 вересня генерал-губернатор Галичини граф О. Бобринський видав розпорядження закрити всі українські періодичні видання. Відомий український учений-етнограф В. Гнатюк писав про це так: "Ми тоді зрозуміли, як то наші пам'ятки літературні пропадали в старину, в X-XVIII століттях, коли тюрки, хозари, берендії, печеніги, татари й турки... не могли оказувати більшого зрозуміння для нашої культури від теперішнього "христолюбивого воїнства" російського царя"¹¹.

У зв'язку з тим, що українські вояки російської армії відвідували українські книгарні і розкуповували різні українські книжки, а головно "Кобзар", 19 вересня 1914 р. російська адміністрація видала розпорядження про заборону продажу, а також випозичання з бібліотек книг російською та українською мовами, виданих поза межами російської імперії. За невиконання цього розпорядження загрожувала кара до 3 місяців тюрми або 3000 рублів штрафу.

6 жовтня 1914 р. Головна Українська Рада, Українська парламентарна репрезентація і Союз Визволення України опублікували спільний протест проти указу російського генерал-губернатора Галичини Бобринського від 30 вересня про заборону розповсюдження у краї української літератури. К. Левицький, Є. Петрушевич, В. Бачинський, В. Дорошенко та інші діячі висловили переконання, що навіть такі варварські вчинки Росії не зможуть знищити української нації, її невмирущий дух, якого не зламали дотеперішні вікові переслідування і заборони.

Якщо у вищих російських урядових і дипломатичних колах панувала думка, що до складності питання ліквідації українства в Галичині слід підійти з тактом і розважливо, то нижчі чинники, яким ця справа була доручена, у своєму нерозумінні й брутальності зробили все можливе, щоб навіть чесні симпатики москвофілів у Галичині переконалися, що росіяни це варвари, а Росія - це Азія. "Галичина під час окупації, - писав М. Гру-шевський, - опинилася в руках всякої поліцейської й чиновничої наволочі, що її послано сюди на посади, а вона, користаючи з воєнного стану, робила, що хотіла, й не тільки буквально грабила доми й людей, знущалася над населенням, але й від себе додавала жару руйнуванню українського життя та його культурних сил"¹².

На початку російської окупації до тодішнього львівського градоначальника графа Шереметьева з'явилися представники українських економічних і культурних товариств - Володимир Шухевич, о. Иосиф Боцян, Володимир Охримович, Стефан Федак, Юліан Сочинський з проханням дозволити товариствам продовжувати виключно економічну і культурну працю, сповнюючи тим самим загальнолюдську місію, а також видавати свої "обіжники, розкази в мові для того населення [українців - І. П., О. М.] зрозумілій".

У відповідь на це Шереметьев заявив, що справа товариств тепер не на часі, а щодо мови, то він знає, що є тільки "один русский язык".

Так закінчилася перша й остання аудієнція українців у російського градоначальника у Львові.

Незадовго до зайняття Галичини російською армією граф Бобринський дав наказ скласти списки найвидатніших українців, між якими на першому місці був митрополит Андрей Шептицький. З приходом російського війська в його резиденції було зроблено обшук. 6 вересня митрополит на прохання пароха о. Василя Давидяка виголосив в Успенській церкві проповідь, в якій, зокрема, зазначив: "Довкола нас страшне знищення. Цілі села зруйновані, деякі щезли з лиця землі. Хати попалені, майно понищене, тисячі родин зруйновані. Многі родини порозбігалися з переляку, родичі не знають, де ділися діти. Нарід в розпуці покинув, утікаючи, рідну стріху. Многих між нами не стало... Вони (росіяни - О. М., І. П.) принесли нам свою релігійність і набожність... опирають своє православіє на державній силі, а ми черпаємо ту силу в єдності з святою католицькою церквою, через котру спливає ласка Божа і в котрій є правдиве жерело спасения... бо вона є жерелом всякої ласки, її держітеся... Останьте вірні своїм ідеалам, а коли так будете молитися, то вскорі настане так дуже нами всіма жаданий, а для світа конечний мир!"

За виголошення антиросійської проповіді митрополит А. Шептицький був посаджений під домашній арешт, а 19 вересня вивезений через Київ у глибину Росії, де він, ставши царським в'язнем, просидів у монастирях - тюрмах аж до вибуху революції 1917 року.

На початку жовтня 1914 року, згідно розпорядження Бобринського, львів'янам довелося пережити безупинні жандармські труси, арешти та заслання. Під час обшуку в приміщенні страхового товариства "Дністер" жандарми вилучили декілька тисяч примірники* "Кобзаря", а при огляді каси конфіскували фонд товариства "Просвіта", що складався з австрійських процентних цінних паперів на суму 100 тисяч російських рублів. Обшуки були проведені також в Гіпотечному банку, торгово-промисловім домі "Достава", житлових приміщеннях при церкві св. Юра, Національному музеї, монастирі Бернардинів, гуртожитку українських студентів "Академічний Дім", приміщеннях міських електричних станцій і трамваю¹³. М. Грушевський у праці "Новий період історії України за роки від 1914 до 1919" писав: "Місцями поголовно висилано українських священиків або всю інтелігенцію, цілі маси свідоміших селян і міщан. Все те самим нелюдським способом хапали, в чому застали, арештували, волочили по в'язницях і етапами висилали в Сибір без ріжниці жінок, дітей, старців, хорих і калік. Скільки таким способом забрано і знищено людей - се переходить всяку імовірність". Тільки київський український Комітет допомоги зареєстрував їх до 15 000, але, очевидно, це була тільки частина. У Львові впродовж кількох місяців арештовано 1200 українських патріотів. В глибину Росії було вивезено 578 українців, в тому 34 священики. Крім того з листопада 1914 по червень 1915 року жандармське управління військового генерал-губернаторства провело у Львові ще 400 обшуків і арештувало 800 осіб без т. зв. "переписки в порядку військового стану", тобто офіційно незареєстрованих ¹⁴.

Так, 23 грудня 1914 р. в будинку професора М. Грушевського під час проведення обшуку були арештовані й вивезені до Симбірська управитель книгарні НТШ Дермаль і адвокат Михайло Мочульський. Найбільшою стратою, яку потерпіло Українське педагогічне товариство, було вивезення зі Львова у лютому 1915р. заступника голови товариства, відомої вчительки Костянтини Малицької разом з д-ром Охримовичем і д-ром Шухевичем. Були арештовані й вивезені відомий громадсько-політичний діяч, директор Крайового Союзу кредитового Кость Паньківський (помер 16 листопада 1915 р. у Києві), директор "Дністра" Степан Федак, директор "Союзного Базару" Зенон Рутноковський, директор "Народної Торгівлі" Микола Заячківський, ректор греко-католицької семінарії о. Иосиф Боцян, працівники "Карпатії" Василь Стасюк, Михайло Мандзій, Гриць Орищин та багато інших.

На початку березня 1915 р. у Східній Галичині було арештовано близько 300 українців, головним чином інтелігенції. Серед них адвокати Андрій Чайковський, Данило Стахура, посол Тимофій Старух, священики Стефан Юрик, Михайло Цегельський, Володимир Громницький, працівники "Дністра" Сидір Британ, Осип Кузьмич, Михайло Губчак та інші.

Окупаційна російська влада не гребувала ніякими засобами, щоб повністю знищити українство. Москвофіли, очолювані Володимиром Дудикевичем, зробили докладні списки українців Львова, на підставі яких російські жандарми провадили арешти.

У квітні 1915 р. до Львова прибув російський цар Микола II. З нагоди його приїзду поліцією були проведені масові арешти українців, яких звільнили тільки після виїзду царя з Галичини. Під час короткого перебування Миколи II у Львові перед намісництвом відбулося парадне зібрання, перед яким він проголосив "соединение неделимой Руси".

Зі вступом російських військ Синод Російської православної церкви зараз же вислав до Галичини фанатиків російського православ'я - владику Антонія Храповицького з Харкова і владику Євлогія з Холму. Головне завдання їхньої "місії" полягало у руйнуванні греко-католицької церкви, що була не лише релігійною святинею для широких мас українського народу але й твердинею, що захищала їх перед небезпекою полонізації й становила міцний мур перед змосковленням. Російські окупаційні власті з великим завзяттям взялися за викорінення унії і насаджування православ'я, як основи самодержавства і російськості.

На перших порах головну роль у православно-церковній перебудові Галичини відігравала церква св. Георгія у Львові. З прибуттям до Львова Євлогія ця церква стала єпископською кафедрою, а настоятель церкви став довіреною особою Євлогія при військовому генерал-губернаторові. В доповідній записці від 12 вересня 1914 р. "Про православну церкву в Галичині" Євлогій пропонував доручити місіонерам схиляти народ до навернення в православ'я, негайно відкривати народні школи в селах, що перейшли на православ'я, забрати під православні храми Успенську, Преображенську церкви і собор св. Юра у Львові, закрити василіанські монастирі та конфіскувати їх майно.

Активну участь у насадженні православ'я брали галицькі москвофіли. Без відома настоятелів Успенської і Преображенської церков і митрополичого уніатського капітулу "Русский Народный Совет"надав архиепископу Євлогію ці храми для богослужіння 19 і 20 грудня 1914 р., в день іменин Миколи II.

З цього приводу греко-католицький єпископ А. Білинський надіслав рішучий протест військовому генерал-губернатору Галичини, в якому зокрема підкреслював, що у виголошеній 20 грудня 1914 р. в Преображенській церкві проповіді Євлогій "трактував уніатських священиків всенародно як вже до православної церкви приналежних і наше єднання з Римом в недоброму світлі подає".

В протесті, надісланому архиепископу Євлогію, зазначалося, що велике невдоволення викликали у віруючих його слова про те, що "саме Преображенська церква є свідком єднання російської Галичини з східною православною церквою" і що "галицький народ, хоч і був залучений до унії два століття тому, завжди усвідомлював і усвідомлює, визнавав і визнає себе православним"¹⁵. Близько двохсот парафій у Галичині отримали священиків з Росії, але, як звітував генерал-губернатор, їх не хотіло приймати українське населення.

Враження, яке зробило у наддніпрянських українців зайняття Львова російським військом, передають слова особистих споминів Дмитра Дорошенка: "Багато людей плакало. Тепер, коли до нас дійшли такі відомості про повний розгром українського життя в Галичині, коли київські участки й в'язниці заповнилися вивезеними галичанами, поміж якими були університетські професори, поважні старші священики, інтелігенти всяких професій, жінки, діти, селяни, коли ми побачили, що все це вирване з хат неждано, без грошей, часто напіводягнене, смертельно залякане, та що їх забирають до Томської, Іркутської, Архангельської й Астраханської губерній без засобів, невідомо на яку долю й на який час, тоді то ми, київські українці, зрозуміли нарешті, чим є та "визвольна війна" та яку долю готують для нас її переможні наслідки".

Така була політика царської влади по відношенню до українців у Галичині. Звичайно, що тільки тут й на Буковині українці мали певну змогу власного національного розвитку. Тут, на цьому терені української землі, знайшли собі захист емігранти з Наддніпрянщини, які разом з галичанами працювали над піднесенням національної свідомості свого народу, над визволенням його з-під чужоземного ярма, думали про власну державність, самостійну Україну.

"Увійшовши з огнем і мечем, з насильством і рабунком у Галичину, - говорилося у статті "Проти московського насильства!", - взялися російські наїздники до своєї споконвічної роботи - нищення всього українського"¹⁶.

Проти політики російських окупаційних властей у Галичині заявили рішучі протести Головна Українська Рада, Українська парламентарна репрезентація і Союз Визволення України. У цих протестах, опублікованих у жовтні 1914 року, йшлося про нагінки на греко-католицьку церкву та її митрополита А. Шептицького, насильницьке запровадження православ'я, заборону українських видань, зведення української мови "до ролі наріччя". Українські організації тим самим підносили перед Європою, цілим світом протест проти таких ганебних актів насильства Росїї, які не витримували найелементарніших основ етики, не узгоджувалися з поняттям правової держави і найвищою мірою порушували підстави міжнародного права.

Українські політичні діячі були свідомі того, що ці протести знайдуть відгук у всіх, хто має ще почуття справедливості, розуміння того, чим є для народу релігія і віра його батьків. Вони були також переконані, що варварські вчинки Росії не в силі знищити української нації, невмирущий дух якої не зламали вікові переслідування й заборони зі сторони "освободителів братів слов'ян". "Ця постава Росії супроти нашої нації, - говорилося в протестах, - ця її поспішна акція нищення в той час і в тих обставинах, коли ще не має права розпоряджати і рішати, най буде для цивілізованого світу і для історії новим доказом, як ця держава обходиться з найсвятішими правами, нехай буде характеристикою етичних основ цієї держави"¹⁷. Ці протести підписали за ГУР - Кость Левицький і Володимир Бачинський, за парламенту репрезентацію - Микола Василько, Євген Петрушевич, Євген Олесницький, Ілля Семака, за СВУ - Олександр Скоропис-Йолтуховський і Володимир Дорошенко.

1915 рік почався для українців міста сумною подією. 26 січня на 62 році життя помер заступник голови Головної Української Ради, дійсний член НТШ, засновник і довголітній голова Української радикальної партії, публіцист і вчений Михайло Павлик. "З ним немов сходить до гробу частина української історії. - писав у некролозі "Вістник Союза Визволення України". - Саме у хвилі, коли історія України починає семимильними кроками йти наперід. З ним сходить до гробу один з останніх могиканів другого українського ренесансу в Галичині, одна з визначнійших постатей нашого національного відродження. Чоловік, якого можна було ще за життя назвати "святим"¹⁸.

Другою важкою втратою для українства Львова була смерть 10 квітня дійсного члена НТШ, голови товариств "Боян" і "Руська Бесіда", Музичного товариства ім. М. Лисенка, автора цінної наукової праці "Гуцульщина" професора Володимира Шухевича, який помер від тифу.

Після горлицького прориву 2-5 травня 1915 року австрійські війська зайняли значну частину Східної Галичини. 17 червня 1915 року генерал О. Брусілов затвердив інструкцію про порядок вивезення працездатних чоловіків і реквізиції в районі дій VІІI-ї армії. За інструкцією всі здорові чоловіки віком від 18 до 50 років відправлялися у Волинську губернію. Населенню, яке підлягало евакуації, дозволялося брати з собою худобу і коней. Реквізиціям підлягали всі харчові продукти і сільськогосподарський реманент. Все, що неможливо було вивезти, наказувалося знищити або привести в непридатний стан ¹⁹.

На початку червня 1915 р., перед самим відступом, інтендантське управління військового генерал-губернатора Галичини провело реквізиції у Львові: муки - 56 500, круп - 1 700, квасолі - 1 600, цукру - 1 600, вівса та ячменю - 2 400, гороху - 1 700 пудів. Було реквізовано запаси макаронів, гречки, цикорію, оцту, мила, жита, пшениці та іншого насіння ²⁰.

Російська окупація спричинила велике культурне спустошення міста. Відступаючи зі Львова, росіяни знищили в друкарні НТШ всі акти, забрали підручний магазин видань Товариства й ілюстровані книжки, найкращу друкарську машинку. Найбільше потерпіла бібліотека, а також архів Етнографічної комісії й канцелярії: пропали рукописи українських письменників, зокрема депозит Л. Українки, архів Ю. Федьковича, збірки пісень О. Бодянського. Російські солдати понищили інвентарі й каталоги бібліотеки, річники українських часописів, завдали великої шкоди музеєві²¹.

Зі страхового товариства "Дністер" забрано вкладкові книжки й цінні папери товариства "Просвіта" (депозит на 258. 000 корон). Російським військом були знищені приміщення українських шкіл. Так, були забрані всі меблі з бурси Українського педагогічного товариства, понищена шкільна обстановка і приміщення школи ім. Бориса Грінченка.

Найбільше з українських інституцій постраждав "Академічний Дім", котрий, як писали сучасники, "виглядає тепер, як стайня недбалого господаря". Перед втечею росіяни позабирали частину меблів, багато інших речей. Ціла бібліотека "Академічного Дому", скрипки, книжки й канцелярські акти "Правничого кружка", бібліотека природничо-географічного й правничого кружка, видання музичного товариства "Ліра", різноманітні папери канцелярії НТШ, бюсти Шевченка й Огоновського, всілякі фотографії - все було зсипано у велику купу в одній із кімнат на горищі²².

При відступі зі Львова російські війська спалили головний залізничний вокзал. Сума завданих збитків дорівнювала 16 млн. австрійських корон²³.

22 червня частини другої армії під командуванням генерала Бем-Ермолі здобули Львів.

"Львів, столиця краю, старинний город нашого князя Льва, відбитий. На горі Льва вибила велика година, година розрахунку з нашим відвічним ворогом за всі наші кривди, за все наше горе, за всі ті ріки сліз і крові, що розлились по Україні, від нападу Андрія Боголюбського починаючи, а кінчаючи божевільно-злочинним наїздом Миколи II", - писав Богдан Лепкий²⁴.

Того ж дня українськими інтелігентами, що зібралися в приміщенні "Сільського господаря", був створений "Комітет українців міста Львова", що складався з 10 осіб і якому доручалося вести українські національні справи до повернення головних політичних організацій. Комітет мав характер безпартійний. Очолював комітет адвокат Андрій Чайковський, а секретарем був директор Крайового Союзу торговельних спілок Сильвестр Герасимович.

23 червня 1915 р. з'явилася відозва Комітету "Українці міста Львова!", у якій, зокрема, говорилося: "Засяло знову сонце свободи! В отсей день вертає до українців не лише втрачена свобода віри і мови батьків, але росте й леліяна в тих тяжких часах на дні душі надія, що мимо вікового, а ще перед хвилею над нами шаліючого московського гніту, Україна не вмре, не загине!"

Почали відновлювати свою роботу закриті російським урядом українські видавництва, зокрема газети "Нове слово", "Діло", зачали з'являтися "Шляхи", де багато місця присвячувалося і літературній творчості. З приводу повернення з Відня до Львова газета "Діло" писала: "Викинені ворожою інвазією з рідної землі, відрізані від усяких зв'язків з нею, мусили ми нести прапор української національної думки в часі, коли на всій українській землі ворог здавив усе українське життя".

Влітку 1915 року у Львові була утворена збірна станиця Українських Січових Стрільців, комендантом якої став Михайло Волошин. Згодом станиця при допомозі жіночої організації "Українська самаритинська поміч", яка була створена у Львові 23 червня 1915 р. і метою якої була допомога пораненим українським стрільцям, отримала шпиталь, який називався Захист для Українських Січових Стрільців і містився по вул. Петра Скарги 2.

З осені 1915 до половини березня 1916 року в одній кімнаті разом з братаничем, "сином брата, сімнадцятилітнім парубком з Нагуєвич" проживав у Захисті хворий Іван Франко. У листі від 4 грудня 1915 р. до Василя Якіб'юка в Криворівню Франко писав: "... коби лише вернути до здоров'я. Добре, що хвороба тіла не вменшила мого духовного здоров'я та душевної сили, що дає мені змогу день у день по кілька годин трудитися над збагаченням нашого письменства. Я виготовив кілька пачок творів віршами й прозою, оригінальних та переробок і жию тою надією, що велика війна, яку переживаємо тепер, принесе нам без порівняння більше хісна, ніж може і принести шкоди"²⁵.

9 березня 1916 року Франко склав свій заповіт, а невдовзі назовсім повернувся до свого дому на вулицю Попинського.

22 лютого 1916 р. у Львові утворено Товариство допомоги стрільцям-інвалідам, українським буковинським добровольцям, вдовам і сиротам війни під назвою "Стрипа". Завдання товариства полягало у придбанні фондів матеріальної допомоги, сприяння інвалідам у працевлаштуванні, виділення коштів для навчання сиріт, фізичне виховання молоді. Фундаторами цього товариства виступили леґіон УСС, товариство "Просвіта", страхове товариство "Дністер", Ставропігія ²⁶.

Війна забрала багато людських жертв. Залишилися чимало вдів і сиріт, які не мали ніяких засобів до існування. У листопаді 1915 р. у Львові відкрився крайовий притулок для сиріт. У зв'язку з цим у зверненні Українського Комітету допомоги вдовам і сиротам у Львові, за підписом його голови В. Нагірного говорилося, що відкриття такого закладу є "нині справою наглою, пекучою, справою не тільки гуманітарною, а й з національного боку надзвичайно важною, якої не вільно довше відкладати"²⁷. Крім того, 2 квітня 1916 р. у Львові був заснований Комітет "Українського захисту воєнних вдів і сиріт", до президії якого увійшли К. Левицький, Ю. Романчук і М. Василько, а до Комітету праці - В. Нагірний, Г. Шухевич, Є. Гвоздецький, В. Лициняк, М. Мороз²⁸.

Для збільшення урядової допомоги дітям-сиротам Український єпархіальний комітет опіки над воєнними сиротами у Львові звернувся до керівників всіх парафій із проханням негайно вислати списки дітей-сиріт до Митрополичого Ординаріату. Також для опіки над галицькими українцями, примусово виселеними у глибину Австрії, був заснований у Львові Комітет опіки над евакуйованими, до керівництва якого увійшли О. Клицикевич, Г. Шухевичева, С. Голубович та ін.²⁹.

У листопаді 1915 р. Загальна Українська Рада звернулася до уряду з проханням заснувати у Львові український університет як "найважнішої культурної потреби української нації". У пропам'ятному листі ЗУР, зокрема, підкреслювалося: "Щоби стати культурною нацією в повнім значенню цього слова, щоб розвіяти останні сумніви про самостійність української нації та щоби рішучо покласти кінець русофільським затіям, мусять українці Австро-Угорщини одержати осідок для плекання їх національної культури"³⁰.

Тому 19 лютого 1916 р., приступивши до роботи, Наукове Товариство ім. Шевченка на своєму першому засіданні поставило питання і підготувало меморіал до австрійського уряду про заснування у Львові українського університету, підготовлений О. Колессою, В. Щуратом, К. Студинським, С Бараном, Б. Барвінським.

З поверненням до Львова українських інституцій все повніше розгортається національне життя міста. Так, 18 серпня 1915 р. управа Національного музею звернулася до українського громадянства із закликом про збір пам'яток історії і культури з давніх часів, насамперед періоду війни ³¹.

9 грудня 1915р. ініціативний комітет на чолі з Іваном Трушем і Євгенією Макарушкою звернувся до управи міста, адміністрації Галичини, Загальної Української Ради і Української Боєвої Управи із пропозицією про спорудження на площі св. Юра у Львові пам'ятника на честь Українських Січових Стрільців. Для цієї мети 9 лютого 1916 р. у Львові створено "Комітет звеличення подвигів УСС" на чолі з І. Трушем³², а львівське товариство "Академічна Громада" оголосило про намір видати "Пам'ятну Книгу", присвячену полеглим у війні стрільцям³³. Для збирання великодних дарунків УСС-ам і жовнірам у Львові було утворено Український краєвий комітет, до складу якого увійшли Марія Білецька, Олена Будзиновська, Павлина Гладилович, Єлизавета Гузарева, Ґерміна Шухевич, Марія Ліщинська, Мирослава Мороз та ін.³⁴.

З нагоди 330-річчя від дня заснування Ставропігії - цього найстарішого товариства в Україні, 2 лютого 1916 р. відбулися загальні збори, а 13 червня львів'яни взяли участь в урочистому посвяченні будинку Музичного товариства ім. М. Лисенка.

Для підготовки фахових наукових кадрів силами представників НТШ і Загальної Української культурної ради у серпні 1916 р. у Львові заснована "Організація наукової помочи", до складу керівництва якої увійшли Ю. Романчук (голова), О. Колесса, І. Раковський, В. Вергановський.

У місті все більшого розмаху набирає суспільно-політичне життя. Відновлюють свою діяльність політичні партії Галичини, зокрема Українська національно-демократична партія. У жовтні 1915 р. Народний Комітет УНДП видав обіжник до своїх повітових і міських організаторів, в якому закликав "підняти почин до відновлення і утрушування українського громадського життя в усіх повітах Галичини"³⁵.

Із захопленням австро-угорським і німецьким військами північно-західних українських земель у серпні 1915 р. у Львові було засноване "Бюро культурної помочи для українського населення окупованих областей", яке підпорядковувалося Загальній Українській Раді та Союзу Визволення України. Бюро займалося справами організації українського шкільництва, збиранням фондів на його підтримку і взагалі справами відродження національно-культурного життя на Волині та Холмщині. Очолював "Бюро культурної помочи" історик Іван Крип'якевич.

Багато українців з Наддніпрянщини, що служили в російській армії, потрапили у полон і перебували на території Галичини. Для допомоги полоненим-українцям 23 лютого 1916 р. було утворено Львівський комітет СВУ, до складу якого ввійшли Володимир Бачинський, Степан Баран, В'ячеслав Будзиновський, Степан Витвицький, Микола Ганкевич, Антін Гапяк, Іван Крип'якевич. Головою комітету був обраний В. Бачинський, а секретарем А. Гапяк.

Приступивши до праці, президія комітету звернулася до громадян із закликом складати пожертвування для полонених грішми, книжками, іншими виданнями³⁶.

В неділю 28 травня 1916 року у Львові помер І. Франко. Сумна звістка про смерть "першого поета Галицької України" завдала безмежної туги й жалю всій Україні. На мурах міста, як і в інших містах Галичини, з'явилися скорботні плакати. Відбулося жалобне засідання Наукового Товариства ім. Шевченка, яке взяло на себе організацію похорону свого дійсного члена, а також засідання Загальної Української Ради і Союзу Визволення України.

Незважаючи на те, що похорон Івана Франка відбувся у воєнний час, коли народ і організації не були зібрані разом, все ж таки смерть найбільшого сина Галицької України викликала велике хвилювання між українцями, так що похорон 31 травня 1916 р. став величною національною маніфестацією.

У некролозі СВУ з приводу смерті І. Франка говорилося:

"Сорок літ трудився Ти, навчав, щоб з рабів зробити народ по Твоїй уподобі.Сорок літ Ти, мов коваль, клепав серця і сумління української нації, увесь вік у самоті.І тепер уже знає український народ, чого в серці Твоїм було повно, він знає, як Ти любив, як невимовно любив Ти його! Український народ був Твоїм родом, Твоєю дитиною, честю та славою; в тім бачив Ти Свій дух, Своє будуще і красу і державу"³⁷.

Затяжна війна нанесла великі збитки і руйнування господарському життю міста і краю. Вже на початку вересня 1915 року у Львові розпочала свою діяльність Головна рада товариства "Сільський господар" під керівництвом його віце-президента о. крилошанина Тита Войнаровського. З ініціативи цього товариства у Львові було утворено Крайову централю відбудови.

У липні 1916 р. українські фінансові і господарські товариства Галичини за участю віденського будівельного товариства "Уніон" заснували у Львові спілку для відбудови знищених війною громадських і приватних будівель. Очолював спілку Кость Левицький³⁸.

Питанням відбудови українських економічних, культурних і просвітніх організацій Галичини було присвячене спільне засідання представників українських товариств "Просвіта", "Сільський господар", яке відбулося 29 січня 1917 року у Львові під керівництвом К. Левицького.

Проблеми відбудови селянських господарств у Галичині, залучення українців до керівництва у державній Централі для господарської відбудови краю при районних командах, питання припинення примусової евакуації населення обговорювалися 12 березня 1917 р. на нараді Українського економічного з'їзду у Львові³⁹.

Дуже негативно сприйняли українці Львова листопадові акти 1916 року австрійського і німецького урядів з приводу проголошення Польського Королівства і автономії Галичини. Ці заяви, підписані німецьким кайзером Вільгельмом II і австрійським цісарем Францом-Йосифом II, розцінювалися галицькими українцями як санкція на полонізацію краю. Тому ставлення Загальної Української Ради, Союзу визволення України й Української Парламентної репрезентації було дуже чітке: "До оборони, до боротьби"⁴⁰.

Проти цих актів різко виступила львівська преса, зокрема "Діло" й "Українське слово". Вони розглядали їх як нове насильство над українським народом, відновлення повного панування поляків. "Діло" підкреслювало, що в такий спосіб Центральні держави хочуть "купити собі добрий гумор поляків, товариство Потоцьких, Грабських, Понінських". Обидві передові статті газет не вийшли у світ, бо були конфісковані цензурою, про що 16 листопада 1916 р. повідомляла дирекція львівської поліції Президію Галицького намісництва⁴¹.

Загострення війни на всіх фронтах привело восени 1916 р. до голоду у Львові. Не вистачало харчів, була введена карткова система на хліб і молоко, і люди від досвіта вистоювали в чергах перед магазинами, щоб дочекатись і добитись своєї частки харчів. Підвищилися ціни на товари народного споживання.

У Львові 1917 р. ціни на житній хліб були майже в два, картоплю - в три, масло, сало і м'ясо - в п'ять разів вищі, ніж 1913 p., і далі зростали. Заробітки працюючих зменшувалися, закривалися підприємства, кількість робітників внаслідок мобілізації зменшилася у кілька разів. Люди були позбавлені постійних джерел існування. На роботу почали найматися жінки і діти. Реальна заробітна платня за чотири роки війни знизилася у 2-3 рази, а реальні доходи львівських сімей ще більше⁴². Небувалого розмаху набрала спекуляція. У жовтні 1917 р. на площі Ринок, перед ратушею, відбулася кількатисячна демонстрація львів'ян, які вимагали у міського управління забезпечити їх продуктами харчування. Під час демонстрації лунали вигуки: "Геть війну!", "Віддайте нам наших батьків і синів!" Поліції вдалося розігнати демонстрацію і арештувати 15 осіб, в тому 13 працюючих жінок. Проти всіх розпочато судовий процес⁴³.

17 січня 1917 р. припинили роботу робітники львівських залізничних майстерень, вимагаючи підвищення платні та видання призначеної їм кількості муки і хліба. Демонстрації голодуючих у Львові повторювалися декілька разів протягом майже всього 1917 року.

Незважаючи на скорочення промислового виробництва міста, розширювали випуск продукції підприємства, що були зв'язані з воєнними замовленнями. Виникали деякі нові спілки. Так, 1917 р. виникла спілка "Ойкос", що побудувала під Львовом фабрику клеєних плит і фурнітури. 1916 р. була створена книжкова фабрика Товариства викладачів вищої школи "Атлас"⁴⁴.

Львів'яни завжди сприяли і активно підтримували своїх єдинокровних братів з Наддніпрянщини, солідаризувалися з ними у їх національно-визвольних змаганнях проти російського ярма. Так, у Львові 21 лютого 1917 р. відбулися масові збори українців, які висловили протест проти підтримки державами Антанти шовіністичної політики російського царату на українських землях⁴⁵.

Особливим для львів'ян і всього населення краю став день 10 вересня 1917 р., коли з царського заслання повернувся митрополит Андрей Шептицький. На залізничному вокзалі його зустрічали тисячі жителів міста. Від імені українських організацій митрополита вітав Кость Левицький.

Того ж дня митрополит Шептицький виступив перед львів'янами з проповіддю у церкві св. Юра, в якій, зокрема, підкреслив: "Той поганський безбожний царат розсипався в порох, а нарід, що віками був пригноблений, якому відобрали віру і мову, встав, живе і глядить у кращу, ясну будучність.

Я обіцяю Вам, що відтепер по літах неволі у відзисканій свободі мої жертви і мою працю я лиш поглублю і єще чистійшими приносити буду"⁴⁶.

Митрополит відразу ж активно включився у громадське життя міста і краю. Вже 28 грудня 1917 року під його головуванням відбулися збори громадськості, на яких був заснований Український митрополичий комітет для надання допомоги населенню краю, потерпілому від війни, для опіки над сиротами і немічними. До керівництва комітету увійшли представники духовенства, Народної Ради, товариств "Дністер" і "Просвіти"⁴⁷.

А. Шептицький відвідав Збірну станицю УСС-ів у Львові, де його тепло привітали командант станиці М. Волошин та директор Захисту УСС С. Федак. Він взяв діяльну участь у поверненні українцям найбільшої установи, створеної українським народом у Галичині, - Народного Дому. Внаслідок домагань українців 21 лютого 1918 р. Президія Намісництва у Львові затвердила Кураторію Народного Дому у складі 12 чоловік, яка 29 березня 1918р. перебрала від урядового комісара Адама Смолки управу маєтком Народного Дому. Головою Кураторії був обраний Кость Левицький, заступником - Олександр Барвінський, секретарем - о. Теодозій Лежогубський⁴⁸.

Українці Львова радо зустріли проголошення IV Універсалом самостійності Української Держави. Львівський часопис "Українське слово" опублікував текст IV Універсалу і репортаж із засідання Малої Ради під головуванням М. Грушевського, на якому була проголошена самостійність Української Народної Республіки, "котра досі признавала себе членом федерації республік, що повстали на руїнах царської імперії"⁴⁹.

9 лютого 1918 р. Народний Комітет УНДП у Львові за підписами К. Левицького, I. Кивелюка, Т. Войнаровського, С. Барана, Л. Цегельського, В. Ба-чинського, В. Охримовича, В. Панейка, Ю. Романчука, С. Голубовича, Ю. Січинського, А. Стефановича опублікував звернення "До українського народу Галицької землі", в якому зазначалось: "Українська Народна Республіка проголошена Універсалом Української Центральної Ради з дня 24 січня с. р. самостійною, від нікого незалежною вільною суверенною державою, перша згідно з Центральними державами Європи постановила мир, пропонуючи іншим воюючим державам шлях братолюбя... Потушуючи одну велику головню на світовому пожарищі, увільнила й Тебе, Український народе Галицької землі, від дальшої братовбивчої війни, що жахом Тебе пронімала..."⁵⁰.

З нагоди підписання 9 лютого 1918 р. Берестейського мирного договору між УНР і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною 10 лютого 1918 р. у Львові відбулася велика українська маніфестація. Біля будинку "Просвіти" на пл. Ринок, 10 відбувся мітинг, на якому виступив К. Левицький, зазначивши, що "наша молода держава перша простягнула руку згоди, перша здержала кроваву війну"⁵¹.

Збори 200 найвідоміших громадських діячів Львова, скликані Організацією українців міста Львова, що відбулися 12 лютого 1918 року у залі "Української Бесіди", обговорили питання "Становище українців міста Львова в справі миру з Україною".

У прийнятих зборами резолюціях, запропонованих Лонґином Цегельським, підкреслювалося, що українці міста Львова: 1) без різниці партій і станів вітають остаточне визнання Української Держави, а також заключения миру; 2) схвалюють акт історичної справедливості про повернення Україні Холмщини і Підляшшя; 3) засуджують безпідставні польські претензії та посягання на будь-яку частину української землі і сподіваються на поділ Галичини за національними ознаками; 4) висловлюють рішучий протест проти малого відсотка представництва українців у т. зв. Тимчасовій Раді.міста; 5) висловлюють надії на осягнення українцями своєї державності в Австрії.

Крім того, збори надіслали привітання і подяку Українській Центральній Раді і Раді Народних Міністрів та українській делегації в Бресті за укладення миру, що "ставить Україну в ряд держав культурного світу"⁵².

Проти Берестейського миру виступили польські професори і доценти Львівського університету з заявою, у якій зазначили, що такий договір - це "насильство", "новий розбір "Польщі". У відповідь українські професори аргументували: "Історичні права поляків до Холмщини є значно молодші як українські. Холмщина і Підляшшя належали до руських земель і воєводств..."

Польські члени Тимчасової Ради Львова теж висловили протест проти вилучення Холмщини і Підляшшя зі складу Польщі за Берестейським миром. Українські представники у Тимчасовій Раді на чолі з о. Т. Лежогубським схвалили рішення, прийняті в Бересті, і зазначили, що "прилучення землі Холмської і Підляшшя до Української Народної Республіки є актом історичної справедливості, бо ці землі від найдавніших історичних часів були українськими і ніколи не перестали ними бути"⁵³.

З березня 1918 р. у Львові відбулася велика українська маніфестація - свято миру і української державності. Почалася вона на Святоюрській горі, де митрополит А. Шептицький відправив архиєрейську Службу Божу та виголосив високопатріотичну проповідь. Потім було відспівано многая літа Українській Народній Республіці і українському народові.

Біля святоюрського собору перед учасниками урочистого свята виступили редактор "Діла" Михайло Лозинський, посол Лонґин Цегельський, організатор міста Львова Олександер Пісецький.

Після того відбувся похід учасників маніфестації на площу Ринок, в якому взяли участь львівські "Соколи", шкільна молодь: академічна гімназія і філія, українці з інших середніх шкіл, жіноча учительська семінарія УПТ, дівоча гімназія сестер Василіанок, українки з інших середніх шкіл і вихованці Музичного Інституту ім. Лисенка, а також студенти університету і богословських закладів.

Окрему групу у маніфестації складали прапороносці на конях з під-львівських сіл, селяни Львівського повіту, полонені українці, товариства львівського передмістя, робітничі та ремісничі організації.

У складі учасників свята були представники українських економічних і культурних товариств зі Львова, представники української інтелігенції, офіцери-українці і чотири чети Українських Січових Стрільців.

"Коли чоло походу дійшло на Ринок, - згадував Кость Левицький, - кінець був ще на площі св. Юра".

Віче, що відбулося на площі Ринок, пізніше отримало назву Українські Народні Збори у Львові. Тут з будинку товариства "Просвіти" виступив Кость Левицький, були прийняті резолюції, в яких вітався Берестейський мир, повернення Україні Холмщини і Підляшшя, засуджувались польські зазіхання на українські землі, стверджувалося право українського народу Галичини на свою державність у межах монархії, послані привітання і подяка Центральній Раді, урядові УНР і мировій делегації з приводу укладення миру⁵⁴.

Так закінчився певний етап в історії Львова, коли з початком війни був перерваний процес українського національного відродження, але який на шляху війни переріс з ідеологічної у практичну площину, щоб у війні здобути відразу наслідки визвольних змагань. Львів вступив у новий великий період своєї історії - формування української державності.

Література

¹ Голубець М. Велика історія України. -Львів, 1935. - С 749-750.
² Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914-1918. -Львів, 1928. -С 10.
³ Вістник Союза визволення України (далі - Вістник). - Відень, 1914. - № 1. - С 2.
⁴Історія Львова. -Київ, 1984. -С 164.
⁵ Прикарпатская Русь. - Львів, 1914. - 6 жовт.
⁶ Центральний державний історичний архів України у Львові (далі - ЦДІА України у Львові). - Ф. 147. - Оп. 1. - Спр. 77. - Арк. 56.
⁷ Шах С. Львів - місто моєї молодости. - Мюнхен, 1955. - С 19.
⁸ Нагаєвський І. Історія Української Держави двадцятого століття. - Київ, 1993. -С.56.
⁹ Центральний державний воєнний історичний архів у Москві (далі - ЦДВІА у Москві). -Ф. 2068. -Оп. 1. -Спр. 114.-Арк. 12.
¹⁰ Вістник. - 1915. - № 33-34. - С 11.
¹¹ Луців Л. Літературний Львів // Наш Львів: Ювілейний збірник 1252-1952. - Нью-Йорк, 1953. - С 84-85.
¹² Цит. за кн.: Голубець М. Вказана праця. - С 759.
¹³ ЦДВІА у Москві. - Ф. 2068. - Оп. 1. - Спр. 114. - Арк. 131.
¹⁴ Там само. -Арк. 132.
¹⁵ Центральний державний історичний архів України (далі - ЦДІА України). - Ф.361. -Оп. 1. -Спр. 161.-Арк. 36-38.
¹⁶ Вістник. - 1914. - №3-4. - С 1.
¹⁷ Там само. - С 2-4.
¹⁸Там само.-1915. -№9-10. -С. 1.
¹⁹ Державний архів Львівської області (далі - ДАЛО). - Ф. 907. - Оп. 1. - Спр. 137.-Арк. 35.
²⁰ ЦДІА України. - Ф. 363. - Оп. 1. - Спр. 19. -Арк. 28.
²¹ Кубійович В. Нарис історії Наукового Товариства ім. Шевченка (1873-1949). - С 32-33.
²² Вістник. - 1915. - №39-40. - С 15.
²³ Буковина. - Чернівці, 1915. - 2 лип.
²⁴ Вістник. - 1915. -№ 21-22. - Лют. - С. 4.
²⁵ Франко Іван. Зібрання творів у п'ятидесяти томах. - Київ, 1986. - Т. 50. - С 433-^34.
²⁶ ЦДІА України у Львові. - Ф. 353. - Оп. 1. - Спр. 9. - Арк. 1.
²⁷ Діло.-Львів, 1915. - Плистоп.
²⁸ Левицький К. Вказана праця. - С 318.
²⁹ Діло. - 1916. - 24 серп.
³⁰ Левицький К. Вказана праця. - С 261-262.
³¹ Українське слово. -Львів, 1915. - 18 серп.
³² ЦДІА України у Львові. - Ф. 353. - Оп. 1. - Спр. 14. - Арк. 21.
³³ ДІЛО. - 1916. - 18 квіт.
³⁴ Свобода. -Львів, 1916. - 25 берез.
³⁵ Левицький К. Вказана праця. - С 237-238.
³⁶ Вістник. - 1916. - № 23-24. - С 195.
³⁷Там само. - 1916. - №41. - С. 361.
³⁸ Свобода. - 1916. - 22 лип.
³⁹ Українське слово. - 1917. - 13-14 берез.
⁴⁰ Вістник. - 1916. - № 64. - С. 731.
⁴¹ ЦДІА України у Львові. - Ф. 146. - Оп. 3. - Спр. 5193. - Арк. 4.
⁴² Історія Львова. - С. 165.
⁴³ Історія Львова в документах і матеріалах. - Київ, 1986. - С. 174.
⁴⁴ Історія Львова. - С. 166.
⁴⁵ Громадська Думка. -Львів, 1917. - 25 лют.
⁴⁶ Левицький К. Вказана праця. - С. 596.
⁴⁷ Українське слово. - 1918. - 3 берез.
⁴⁸ Левицький К. Вказана праця. - С. 657-658.
⁴⁹ Українське слово. - 1918. - 5 лют.
⁵⁰ Свобода. - 1918. - 16 лют.
⁵¹ Українське слово. - 1918. - 17 лют.
⁵² Левицький К. Вказана праця. - С. 739-741.
⁵³ Українське слово. - 1918. - 21 лют.
⁵⁴ Левицький К. Вказана праця. - С. 764-770.