Населення «столиці» у другій половині ХІХ - першій третині ХХ ст.

Степан Макарчук

Цілком природно, що більшість основних характеристик кожного міста визначається за складом населення, його чисельністю, національною приналежністю і соціальною структурою, зайнятістю і матеріальними умовами життя, рівнем освіти і культури, громадсько-політичною активністю та іншими показниками.

Львів належав до тих українських міст, які в другій половині XIX - першій третині XX ст. вирізнялися бурхливим ростом населення. За часів австрійського панування, попри загальний вплив капіталістичного розвитку промисловості і посилення буржуазних торговельно-економічних зв'язків, швидкий темп росту населення Львова визначало насамперед його субстоличне становище як центра так званого Королівства Галичини і Володимирії. В місті були зосереджені державні, судові, церковні органи управління краєм. Від 1861 p., коли було створено Галицький крайовий сейм, Львів став центром самоуправлінської системи провінції, місцем діяльності сейму. Крім того, зі Львова здійснювалося керівництво справами залізниці, інспекторату праці, апеляційного суду на територію Буковини. В місті діяла Торгова палата, видавалися десятки газет. Львів був центром банківської, фінансово-кредитної та господарської системи краю. Тут з 1883 р. діяв Крайовий банк Королівства Галичини і Володимирії, з 1890 р. - Парцеляційний банк, з 1902 р. - Меліораційний банк, в 1901-1904 pp. оформився "Центральний союз галицької фабричної промисловості", в 1904 р. -Товариство пропаґандистського характеру "Ліга промислової допомоги", в 1905 р.

- "Акціонерне товариство нафтової промисловості" і "Галицьке гірничо-нафтове товариство", у 1906-1907 pp. - "Інвестиційний фонд крайового банку", в 1908 р. - "Крайовий союз продуцентів нафти", в 1909 р. - "Галицький союз молочарний", в 1910 р. -Державний промисловий банк", у 1911 р.

- Патронат рукоділля і дрібного промислу і Галицька спілка збуту худоби та птиці і т. ін.

На зламі століть швидко росли українські фінансово-кредитні організації і товариства. Станом на 1900 р. їх було 39. Вони об'єднувалися в Крайовому союзі кредитовому та в Крайовому союзі ревізійному. В 1905 р. число українських фінансово-кредитних об'єднань краю досягло 100 і мало суму річного обігу 46416 тисяч корон. До найбільших належали кредитний союз "Дністер" з річним обігом у 1905 р. 5866 тис. корон і сумою вкладок 2073 тис. корон та акціонерна спілка "Народня торгівля" з обігом у тому-таки році 7687 тис. корон і сумою ощадних вкладок 808 тис. корон¹.

Львів кінця XIX ст. Бернардинський костьол. К. Ауер. Літографія

З другої половини XIX ст. Львів перетворився у центр українського національно-визвольного руху, який поширював свій вплив не лише на Галичину, але також на Наддніпрянську Україну. Рівночасно Львів був найважливішим осередком польського руху, що мав важливе значення також для Королівства Польського. З кінця XIX ст. тут діяли централі Русько-Української Радикальної, Української Національно-Демократичної, Української соціал-демократичної, Української соціально-християнської партій та "Русской Народной партії", польських консервативних партій так званої Національної правиці (подоляків і станчиків), Національних демократів, Селянської "Пяст", робітничої "Пролетарій" і Соціал-демократичної Галичини і Шльонська. Активну діяльність вели єврейські партії сіоністів-ортодоксів (Мізрахі).

Субстоличний характер міста вимагав чи передбачав будівництво адміністративних будинків, закладів освіти і культури, культових споруд, що, своєю чергою, робило кон'юнктурною будівельну індустрію і вело до росту чисельності будівельників. Тільки наприкінці XIX - на початку XX ст. у Львові було зведено імпозантні споруди Галицького крайового сейму, Львівської політехніки, міського театру, Наукової бібліотеки Львівського університету, Картинної галереї, залізничного вокзалу, управління львівської залізниці, Крайового банку, Львівського банку (на розі вул. Галицької і Валової), банку українського крайового товариства "Дністер", кредитного товариства "Assecurazioni generali" на вул. Коперніка, акційного банку на вул. Смольки, готелю "Жорж", української "Народної гостинниці", дому Галицького музичного товариства (нинішньої філармонії), пасажу Миколаша зі скляним дахом, художньо-промислової школи на вул. Снопківській, української академічної бурси, двох українських - чоловічої і жіночої - загальноосвітніх шкіл, костьолів св. Ельжбети і св. Анни, багатьох приватних кам'яниць тощо.

Зростання столичного міста стимулювало ріст міського господарства. В березні 1901 р. до ладу став водопровід Воля Добростанська-Львів довжиною 29,6км; у 1914р.в дію вступив водопровід Шкло-Львів довжиною 42 км. Швидко збільшувалася довжина міської водопровідної мережі. В 1900 р. вона дорівнювала 7 км, у 1913 р. - 138,5 км. Довжина каналізаційних проводів від 1903 до 1911 р. виросла від 53955 м до 89859 метрів. Ще перед 1892 р. було взято в склепіння потоки Пасіки і Полтви. Під кінець XIX ст. ліквідовано кінний трамвай. У 1894 р. збудовано першу велику трамвайну електролінію вокзал-Личаків. До 1906 р. довжина трамвайних ліній досягала 8,3 км: цьому сприяв вступ у дію в 1900 р. міської електростанції на Персенківці. В 1907 р. трамвайний маршрут проліг до виставки (вгору теперішньою вулицею їв. Франка), в 1908 р. трамвай почав ходити вулицями Замарстинівською, Жовківською, Городоцькою, Янівською, довжина трамвайних колій виросла до 21,4 км, а перед війною досягла 24,4 км. У 1897 р. збудовано міське газове підприємство, яке до 1913 р. наростило свою потужність до 7 624 тис. м³ газу на рік. У липні 1901 р. до ладу стала міська різниця з холодильними установками на 125 тис. штук худоби на рік. Росло значення Львівського залізничного вузла. В 1861 р. залізнична вітка з Перемишля з'єднала центральні райони Австрії зі Львовом. До 1871 р. від Львова пролягли залізничні шляхи на Чернівці, Броди, Підволочиськ і далі - в Росію. Надалі Львів було з'єднано залізничними шляхами зі Стриєм, Белзцем, Яновом, у 1903 р. збудовано лінію на Самбір, у 1908 р. - на Підгайці, в 1910р. - на Стоянів².

В останні десятиріччя австрійського панування практично завершилося формування Краківського передмістя, що прилягало до залізничного вокзалу (II дільниця), Галицького (І дільниця), Личаківського (IV дільниця) і Жовківського (III дільниця) передмість та Нового міста (на південний захід від початку сучасних вулиць Степана Бандери і генерала Чупринки).

Очевидним, отже, є те, що субстоличний стан Львова, з одного боку, викликав бурхливий розвиток міста, в тому загальний ріст його населення, з іншого ж - той стан деформував соціальну структуру міста, під багатьма оглядами робив її штучною, з високим відсотком підприємців, чиновників, торгівців, газетярів, працівників освіти, культури, осіб зайнятих громадсько-політичною роботою, а так само слуг, безробітних, декласованих елементів.

Львів кінця XIX cт. Вулиця Панська К. Ауер. Літографія

На момент закінчення Першої світової війни Львів на короткий час - з 1 до 21 листопада 1918 р. - став столицею Західно-Української Народної Республіки, що відкривало перед ним значні переспективи нового соціально-політичного піднесення.

В роки режиму Другої Речі Посполитої місто було воєводським центром, хоча з політичного, економічного, культурно-освітнього та інших поглядів далі зберігало багато рис столичного міста, навіть попри те, що його офіційний статус "королівського столичного міста", наданий Австрією, у 1929 р. змінено на "королівське місто Львів"³. Перефразовуючи слова Івана Франка, сказані ним у XIX ст., у 20-30-х роках XX ст. Львів залишався не лише "серцем руського народу в Галичині"⁴, але й став серцем українського народу всієї Західної України, тобто Галичини і Західної Волині. У Львові перебували централі західноукраїнських партій: УНДО, Української Coціально-Радикальної партії, Української партії праці, УСДП, підпільних ОУН і КПЗУ та ін. Загально- західноукраїнськими стали часописи "Діло", "Свобода", "Громадський Голос", "Сель-Роб", "Новий час", "Батьківщина", "Сила", "Червона Калина", "Неділя", "Сільський Господар". У всіх галицьких воєводствах поширювалась католицька "Мета". Незважаючи на різні державні перешкоди, міцним було становище західноукраїнських економічних об'єднань "Сільський господар", Ревізійний союз Українських кооператив, Молочарський Союз, органи управління яких містилися у Львові. Зі Львова здійснювалося керівництво товариствами всієї Західної України "Просвіти", "Рідної школи", "Лугу". Діяли далі Наукове товариство ім. Т. Шевченка, москвофільські Ставропігійський інститут та Руський Народний Дом.

Разом з тим, у міжвоєнне двадцятиріччя, незважаючи на піднесення ролі державної польської столиці Варшави, не зменшилася роль міста у польському політичному, культурному житті. Тут і далі концентрували свою діяльність партії Національних демократів, Людовців, пілсудчиків, різні українофобські товариства на зразок союзів "оборони пограниччя", "оборонців Львова", "вшехпольської" молоді. Львів утримував високий авторитет польських наукових шкіл: математичної, історичної, філософської, хімічної, медичної та інших. В багатьох питаннях Львівське воєводське управління у вирішальний спосіб впливало на регіональну державну політику в усій так званій Малопольщі Східній. І з цих причин властивим був бурхливий чисельний ріст населення міста. Проте невигідна економічна кон'юнктура того часу ще більше деформувала соціальну структуру, продукувала незмірно велику кількість соціальних низів.

З приходом у Західну Україну у вересні 1939 р. Червоної Армії і радянської влади Львів обрано за місце проведення Народних Зборів Західної України, що, як відомо, декларували об'єднання з Українською РСР.

З початком німецької окупації, 30 червня 1941 p., українські націоналісти спробували саме у Львові проголосити утворення Української держави, що, однак, не відповідало гітлерівським планам щодо України, і проголошення залишилося на папері. Роки Другої світової війни виявились надзвичайно трагічними для населення міста.

Дуже суперечливим був демографічний розвиток міста в умовах радянської влади від 40-х до 90-х років XX ст.

Під різним соціальним оглядом детальні дані про населення міста Львова виведено на підставі першого австрійського державного перепису населення, що проходив у 1857 році. Тоді площа міста становила 0,6 квадратної милі. Місто мало 4 передмістя і нараховувало 3082 будинки, в яких було 14517 помешкань. Присутнє місцеве населення виносило 52579 ос. Крім того, дуже велику частку становили немісцеві мешканці (чужинці) - 18105 ос. Отже, все наявне населення налічувало 70384 особи. Обліковувалось також відсутнє місцеве населення, якого нараховувалося 3883 ос. Всього ж населення разом з відсутнім було у місті 73767 ос.⁵

Львів кінця XIX cт. Будинок Галицького сейму. К. Ауер. Літографія

Впадає у вічі, що серед міського населення зареєстровано тільки 4160 греко-католиків (7,48%). Основну ж масу населення становили римо-католики, їх було 28026 (50,38%) та іудеї - 22586 ос. (40,60%). Від кількох десятків до кількох сотень осіб налічували групи мешканців лютеранського, грецького не уніатського, вірменського та інших віровизнань⁶. Цей конфесійний склад, що в основному відповідав співвідношенню між українцями, поляками і євреями, своєю чергою, вказував на соціально-політичну функцію міста як бюрократично-торговельного польсько-єврейського осередку в географічному українському селянському оточенні. Тоді ж у східній області Галичини, що ділилася на 12 округ (kreise): Львів, Перемишль, Сянок, Самбір, Стрий, Бережани, Жовква, Станіславів, Коломия, Золочів, Тернопіль, Чортків - числилося 3.038.851 душ населення, з якого 2.012.645 припадало на греко-католиків, тобто українців (66,23%), відповідно на римо-католиків (переважно поляків) - 21,36%; іудеїв - 11,21%. В області без Львова відсоток українців виносив 67,32%, поляків (римо-католиків) - 20,78%, іудеїв- 10,66%.

З усього місцевого населення Львова на зайнятих чи таких, що мали інші джерела існування, припадало 17673 осіб,. Ще 34773 ос. йшло в графі "жінки і діти" та 3218 - у графі мужчини старші 14 років. Можна допускати, що особи, зазначені у двох останніх графах, не піддавалися обліку за професією, зайнятістю чи джерелами існування. Багатозначному коментуванню під оглядом соціально-економічного характеру міста можуть бути піддані показники граф зайнятого населення, або такого, що має інші джерела існування. Наведемо їх повністю, щоб читач міг самостійно поміркувати над соціальною палітрою міста: осіб духовного стану - 373, службовців - 1792, військовиків (з місцевого населення) - 242, працівників літератури і мистецтва - 354, правників - 101, зайнятих санітарною службою - 227, зайнятих в землеробстві - 49, домовласників і рантьє - 1282, фабрикантів і промисловців - 2222, торгівців - 1342, рибалок і моряків - 1, сільськогосподарських робітників - 99, промислових робітників - 3086, робітників торгівлі - 1023, робітників інших служб - 3032, поденників - 2446⁷.

60-90-і роки XIX ст. - як з причини виконання містом своєї субстоличної місії, так, зокрема, і під впливом прискореного буржуазного розвитку краю і міста, виникнення нових галузей промисловості, потреб будівельної індустрії - характеризувалися дуже швидким ростом населення. З 1857 до 1890 р. чисельність римо-католиків виросла на 140% і досягла 67286 ос, а їх відсоток серед населення міста - до 52,59%; чисельність греко-католиків відповідно збільшилась на 425% і досягла 21876 ос. (17,10%); зростання населення іудейського віровизнання становило 60%, чисельність - 36130 ос.⁸ В 1900 р., за даними перепису, у Львові налічувалося 159877 мешканців, у тому присутніх на місці - 156961 ос, а без військовослужбовців - 149544 ос, що більш як удвічі перевищувало чисельність мешканців за даними, виведеними на підставі перепису 1857 р. й опублікованими у 1860 р. Але ще бурхливішим був ріст міста за народонаселенням на початку XX ст. Без врахування військовослужбовців за час між переписами 1900-1910 років чисельність мешканців міста зросла від 149544 до 195796 осіб, або на 30,92%⁹.

Показово, що в 60-90-х роках XIX ст. темп приросту греко-католицької частини населення Львова випереджував темп росту римо-католицької та іудейської людності. З загальної маси облікованого переписом 1900 р. населення міста 159877 ос. (з військовослужбовцями і відсутніми місцевими мешканцями) римо-католиків зареєстровано 82597 (51,66%), чисельність греко-католиків проти 1860 р. виросла більше ніж у сім разів і досягла 29325 ос (18,34%), іудейська людність також зросла - до 44258 ос, але її відсоток впав до 27,68%. Однак уже перше десятиріччя XX ст. для українського населення не було таким сприятливим. Серед усього облікованого переписом 1910 р. населення міста загальною чисельністю 206113 ос. римо-католиків налічувалося 105469 ос. (51,17%), греко-католиків - 39314 ос. (19,07%), представників іудейської віри - 57387 ос. (27,84%), інших - 3543 ос. (1,91%)¹⁰.

У Львові, як ніде більше у Східній Галичині, дуже великою була розбіжність показників перепису за релігією з показниками за побутовою мовою (Umgangssprache), тобто римо-католиків - з польськомовними, греко-католиків - з українськомовними. Що ж до єврейських мов - чи то ідіш, чи то іврит, - то їх зовсім не обліковувано як мови некорінної національності.

Отож люди іудейського віровизнання, практично всі євреї, здебільшого подавали за свою польську мову, що була у місті панівною. Так само робили багато українців, які з огляду на соціально-психологічну атмосферу в місті, просяклу українофобством, записували себе до польськомовних. Саме через це, наприклад, за даними перепису 1900 p., польськомовних у Львові налічувалося 120634 ос. (75,45%), а українськомовних - лише 15159 ос. (9,48%), ще 20409 ос. (12,77%) зарахували себе до німецькомовних. Українці Львова великою мірою підпадали польській асиміляції. За свідченням газети "Діло", щороку у Львові покидало греко-католицький обряд 400 осіб¹¹, що дорівнювало річному природному приростові. На підтвердження такого явища в тому ж таки номері газети наведено 58 імен урядовців магістратської служби, які змінили греко-католицький обряд на римо-католицький.

Протягом першого десятиріччя XX ст. відбулися суттєві зміни в соціальній структурі міста, і найбільше це було викликане ростом промисловості. Якщо в 1900 р. в графі "гірництво і промисловість" числилося 17559 ос, то в 1910 р. - 28354 ос. При цьому дуже помітно змінилося співвідношення між зайнятими в економічних сферах діяльності (рільництво, лісництво, тваринництво; гірництво і промисловість, торгівля і комунікації) та зайнятими в інших видах: в 1900 р. воно показане, як 35139:33520 (51,18:48,82); в 1910 р. - як 53365 : 41332 (56,35 : 43,65). Станом на 1910 р. у Львові функціонували 4353 "підприємства" виробничого характеру, на яких було зайнято 28354 ос. з них 8458 самодіяльних (від ремісників до великих промисловців) і 19896 найманих працівників (робітників і службовців). Найбільше "підприємств" - аж 1421 (33%) - припадало на виробництво одягу і модних товарів. У переважній масі то були одноособові чи кількаособові кравецькі майстерні (в середньому - по 2, 1 зайнятих). Друге місце за кількістю серед "підприємств" займали господарсько-шинкарські заклади (15%), в кожному з яких в середньому трудилося 3,9 ос. 13% припадало на підприємства харчового промислу (по 4,8 ос. на одне), 8,7% - на підприємства металообробки (в середньому по 11,4 ос. на одному); 6,2% - на заклади деревообробки (по 3,5 ос. на одному), 10,7% "підприємств" зараховувалося до будівельних з кількістю зайнятих на кожному в середньому по 8,5 ос.¹².

За переважання у місті дрібних підприємств промислове обличчя Львова чимраз більше починали визначати великі виробництва, число яких перед Першою світовою війною досягало кількох десятків. До найбільших належали залізничні ремонтні заводи, на яких працювало понад 1000 робітників, а потужність механічних двигунів дорівнювала 300 кс¹³. Досить великим було розкидане по кількох місцях міста підприємство будівельних матеріалів Івана Левинського, який був українцем з походження. В його підприємстві нараховувалося близько 800 ос. Виробляли цеглу, цемент, бетонні вироби, дахівку, кахлі, лицювальні плити, майоліку, залізні будівельні конструкції, засоби лакування, знаряддя штукатурки, різьби і т. ін.

До великих підприємств будівельної промисловості належали цегельні Рааба, на яких трудилося 200-300 осіб¹⁴. В галузі деревообробної промисловості найбільшим був тартак фірми братів Рубінштейнів і Фроммера на Левандівці, де працювало близько 300 робітників¹⁵. 500 робітників було зайнято на підприємстві акціонерного товариства, на якому вироблялись паперові вироби, в тому і гральні карти, 300 робітників - на фабриці гільз і цигаркового паперу Ельстера і Топфа. На найбільшому машинобудівному підприємстві - фабриці машин і залізного лиття князя Любомирського - числилося 250 робітників, 200 - на електро-інсталяційному заводі¹⁶, 236 - на пивному заводі товариства броварів, 200 і 150 на двох цукеркових фабриках, 135 - у спирто-горілчаній рафінарії Бачевського, 200 - в закладах акціонерного електричного товариства, близько 100 - на фабриці штучних добрив, стільки само на фабриці столярного клею, на рафінерії нафти та інших. Зрозуміло, багато людей працювало на виробництвах з кількістю робітників від 20 до 100 ос. Більшу частину тих підприємств перелічено в цитованій вище праці Станіслава Гошовського.

Львів кінця XIX ст. Базар на площі Ринок. Фото

Так чи інакше, промисловість міста у 1900-1910 pp. була тією сферою суспільної діяльності, ріст зайнятості в якій випереджував ріст зайнятості у всіх інших сферах і становив за згадані роки 61,48%, тоді як у торгівлі і зв'язку - 35,22%. Впадає у вічі, що приріст працюючих у гірництві і промисловості відбувався насамперед за рахунок найманих працівників: від 11100 до 19896 ос., або 79,24%, - а збільшення кількості самодіяльних винесло всього 30,95% (від 6459 до 8458 ос). І навпаки, приріст зайнятих за графою "торгівля і зв'язок" відбувався насамперед за рахунок росту числа крамарів - на 56,94% (від 9102 до 14285 ос), а кількість найманих працівників у цій групі піднялася тільки на 12,66% (від 8767 до 9877 ос)¹⁷. Серед працюючих за наймом були різні категорії: постійні робітники, сезонники, зокрема зайняті в будівельній галузі, челядники, а також учні майстерень. Окрему велику групу складала домашня челядь. Від характеру зайнятості залежало матеріальне становище працюючих та їх родин, їх житлові умови. 19% робітників мешкало в підвальних приміщеннях. Багато винаймали лише ліжко для спання в дерев'яних чи глинобитних бараках, проживали на горищах, а бувало, і в цегельнях та ямах, де видобували глину¹⁸.

Чималу частину населення Львова становили учні та студенти. Станом на 1905 р. в 35 публічних школах міста навчалися 16363 учнів, серед яких греко-католиків було тільки 1924 (11,76%), набагато менше від їх частки серед населення міста. 5552 учні вчились у 9 державних гімназіях. Серед них налічувалося 1227 греко-католиків (22,10%), 2905 римо-католиків (52,32%) та 1245 (22,42%) осіб іудейської віри. Серед 3582 студентів університету в 1906 навч. році на українців припадало близько п'ятої частини. Ще меншою (5,81%) була частка українців серед студентів Львівської політехніки, де навчалися 1188 ос.¹⁹

Великі зміни у складі населення міста відбулися в роки Першої світової, українсько-польської та радянсько-польської воєн. Після битви на р. Шила Липа (по лінії Галич-Рогатин-Перемишляни-Глиняни), що відбулася 31 серпня - 1 вересня, російська армія 3 вересня без бою ввійшла до Львова²⁰. Перед відступом австрійського війська місто залишили служби всіх установ, банків, заможна частина людей. Одночасно зі східних повітів Галичини прибули маси біженців без будь-яких засобів до існування ("ohne Gab und Gut"). Один з віце-президентів міста, які залишилися і виконували свої функції і в час російської інвазії, - Ф. Шлейхер - писав пізніше про тисячі таких бездомних, а також про 12 тис. родин військовиків, які жили на свої скупі доходи, про 8 тисяч родин, з яких було забрано на фронт мужчин, тисячі дрібних ремісників, яким загрожувала смерть²¹. Можна, проте, думати, що в час російської окупації голоду вдалося уникнути, і то, напевне, завдяки політиці російської адміністрації, на яку, після короткого губернаторування полковника Шереметьева, перед війною - волинського віце-губернатора, уряд призначив генерала графа Бобринського, про якого О. Брусілов писав, що він "за все своє життя, по суті, ніяким ділом не займався й аніякого адміністративного досвіду не мав..."²².І все ж, російське військо на початку війни мало добре продовольче забезпечення і можливість в інтересах здобуття якогось авторитету давати певну кількість продовольства (муки, солі, цукру, олії та ін.) цивільному населенню. Як писала пізніше газета "Діло", "в часі російської інвазії не відчували ми ніколи недостачі артикулів життя. Львів не мав тільки опалу і часом тютюну. Життя було дешеве. То що з того, коли "перший" не різнився нічим від останнього"²³. Російська адміністрація по-різному ставилась до національних груп населення. Найбільш толерованими були "русские", тобто москвофіли. Ставлення до поляків визначалась формальним визнанням Росією польської нації та її права на державність. Найгіршим було ставлення до українців²⁴. Загалом, населення міста в роки війни сильно зменшилося. Беручи щорічний приріст населення міста, згідно з переписами, в першому десятиріччі XXст. за 1,3% й екстраполюючи його на 1911-1913 рр., можна вважати, що в першій половині 1914 р. у Львові мешкало близько 215 тис. людей. А за даними бюро продовольчих карток станом на серпень 1915 р., тобто через 1,5 - 2 місяці після повернення австрійської адміністрації, у місті мешкали 157 тис. осіб, або на чверть менше, ніж перед війною²⁵.

В умовах Другої Речі Посполитої Польщі чисельність населення Львова так само швидко зростала. Вже за даними Першого загального перепису населення Польщі, що відбувся у вересні 1921 р., в місті мешкали 219388 ос. Швидке відновлення довоєнної чисельності населення міста пояснювалося великим напливом нових мешканців які прибули з західних і центральних регіонів етнічної Польщі в час українсько-польської війни і після її закінчення залишились у місті; розширенням тут системи польської освіти, що теж притягувало багато вихідців з корінних польських земель; здійсненням цілеспрямованої політики формування за рахунок насамперед польського елементу, в тому і прийшлого, колективів робітників і службовців державних оборонних, поліграфічних, гірничих та інших підприємств і залізниці, органів державного управління, військових залог на так званих Східних кресах. Серед мешканців міста, за згаданим переписом, налічувалося 111860 римо-католиків (50,99%), 27269 греко-католиків (12,43%) та 76854 іудеїв (35,03%). Решту 3405 ос. (1,55%) становили інші. Як відомо, підсумки перепису 1921 р. в історіографії не раз піддавалися у сумнів. В кожному разі національно-демографічні тенденції міста воєнного часу вони відобразили, напевне, правильно. Для українців ці тенденції виявилися майже трагічними. їх чисельність у місті порівняно з 1910 р. впала на 30,89%. Натомість чисельність поляків зросла на 6,06%, а євреїв - аж на 33,92%. Загальне уявлення про соціальну структуру міського населення дає такий ряд кількісних показників: серед 103598 зайнятих на чоловіків припадало 62,05% (64278 ос), на жінок - 37,95% (39320 ос). Усіх самостійних з найманої і без найманої праці нараховувалось 15700. З того самостійних чоловіків з найманими працівниками було 4090, а таких самостійних жінок - 562. Службовців і дозорців числилося 21942 (у тому чоловіків 68,29%), робітників - 43736 (у тому чоловіків 57,62%). Зазначимо, що в графі "гірництво і промисел" числилося 21053 зайнятих, серед них 11859 робітників. Безробітні з утриманцями, але без родин - 25470 ос. - становила 11,6% від усього населення міста, ще 13453 особи налічувалося серед домашньої челяді з утриманцями (6,1% від всього населення). Як серед безробітних, так і серед домашньої служби частка утриманців була незначною: відповідно 37,7% і 12,5%. Основну масу домашньої служби складали наймані домашні робітники (677 чоловіків) і робітниці (10286 жінок). Серед 15859 так званих зайнятих безробітних числилося 8094 чоловіки і 7765 жінок²⁶.

Зміни в чисельності населення, його соціальній структурі, національній і конфесійній приналежності, а також в умовах життя і побуту залежали від економічної кон'юнктури міжвоєнного періоду та від політики уряду. Загалом Польська держава 20-30-х років не виявила жодного динамізму у своєму економічному розвитку. Виробництво промислової продукції впродовж міжвоєнного часу на території, що від 1921 р. складала Польську державу, так і не досягло довоєнного рівня 1919р., економіка перебувала в стані стагнації, не було основи для зростання зайнятості населення. Зі зрозумілих причин збільшувалося лише безробіття.

Не був винятком з цього погляду і Львів. Його населення зростало здебільшого за рахунок чиновницько-міщанських елементів, домашньої челяді, військовиків та їх сімей, учнівської і студентської молоді, що рекрутувалася з краю, викинутих безземеллям шукачів заробітку у великому місті, які найчастіше поповнювали армію безробітних. Але при всьому тому у сферу промисловості і будівництва найінтенсивніше вторгався український елемент.

Важливим фактором зростання чисельності населення Львова у 20-х роках стало приєднання до міської ґміни таких приміських сіл, як Замарстинів, Клепарів, Голосько Мале, Знесене, Сигнівка, Кульпарків, присілка Левандівки від Білогорші, частини ґміни Кривчиці²⁷. І з цієї причини порівняно з числами перепису 1921 р. загальна кількість населення, згідно з переписом 1931 p., виросла у місті на 42,32% і досягла 312-231 ос. При цьому приріст римо-католиків становив 40,79%, а їх чисельність досягла 157490 ос. (50,44%), приріст населення іудейського віровизнання дорівнював 29,56%, а чисельність досягла 99595 ос. (31,89%). Греко-католики мали найвищий приріст, аж 82,43%, але їх кількість і далі залишалася меншою від числа представників двох інших національностей і дорівнювала 49747 ос, тобто 15,93%. Помітно зросли так звані "інші" (на 58,54%), число яких досягло 5399 ос. (1,73%)²⁸. З погляду соціальної структури цікаво, що зайнятого населення було майже рівно половина (49,6%). Своєю чергою, серед зайнятого населення фізичні робітники становили рівно половину - 77424 ос. Йдучи за графами перепису, між галузями господарської та іншої діяльності вони розподілилися так: в городництві і лісництві - 198 ос. (0,25%), в гірництві і промисловості - 29459 ос. (31,6% серед всіх фізичних робітників), в торгівлі і постачанні - 11486 ос. (14,8%), в комунікаціях і транспорті - 6625 ос. (8,6%), в суспільній і церковній службі - 2533 ос. (3,3%), в освітній і культурній службі - 1235 (1,6%), в охороні здоров'я і опіці - 3405 (4,4%), в домашній службі - 21015 (27,1%), в інших галузях - 1468 (1,9%)²⁹.

Навіть ці статистичні показники схиляють до висновку, що у міжвоєнний період групи робітників фізичної праці росли не за рахунок розвитку промисловості, а за рахунок кількості зайнятих у домашній службі, що обслуговувала буржуазію, чиновництво, інші верстви дрібного міщанства.

Гостріше, ніж за австрійського панування, постала проблема безробіття. Станом на 30. 01. 1932 р. міський магістрат зареєстрував у промисловому секторі 2869 безробітних, серед них 1864 особи фізичної праці, 1005 - розумової (umyslowej). Але в тому самому документі при обчисленні кількості безробітних за галузями промисловості: 332 металообробники, 1297 будівельників та 1674 з інших галузей промисловості - значилося вже 3303 особи³⁰. Ще вищими були числа безробітних за даними обліку окружного єпископського комітету допомоги безробітним. Станом на 1 січня 1932 р. комітетом узято на облік 5323 ос, з того 3529 працівників фізичної праці і 1794 - розумової. Разом з членами сімей у місті було 10260 безробітних³¹.

За офіційними даними поліції, у березні 1936 р. нараховувалось 7970 зареєстрованих безробітних, а в квітні 1937 р. - 10789 ос³². Безробіття, мабуть, найперше впливало на погіршення загального життєвого рівня населення.

Для сприяння в організації матеріальної та іншої допомоги безробітним, їх сім'ям та іншим категоріям безробітного населення у місті створювано різні товариства і комітети. З їх документів довідуємося про чисельність населення, що потребувало допомоги, про умови життя і побуту міської бідноти, поширення в середовищі соціальних низів різних хвороб та антисоціальних форм поведінки. У справах львівського окружного єпископського комітету зберігається донесення місцевого допомогового комітету при костьолі св. Марціна за листопад 1931 р. В документі занотовано: "на межах парафії знаходиться до тисячі родин, що, без жодного сумніву, потребують допомоги. Розпочата їх реєстрація припинена, оскільки наплив тих, хто зголошується, був так багатолюдний, що дальше їх записування було б непотрібним отуманенням бідних людей, оскільки такому числу прийти з необхідною допомогою не маємо можливості"³³.

Варто зазначити, що серед потребуючих допомоги родин було багато багатодітних сімей. Один зі списків, складених у згаданій парафії, налічує 171 родину, з того 46 сімей мали троє і більше дітей, 35 - по три-чотири дитини, 7 - по п'ять дітей, 3 - по шість, а одна - семеро³⁴.

Восени 1931 р. євреї міста заснували свій громадський комітет опіки над бідними родинами. По допомогу до комітету звернулося три тисячі єврейських родин, а єврейська релігійна ґміна склала список 3500 родин, які її потребували. Комітет же мав можливість дати певну допомогу тільки для 400 сімей³⁵.

Залишилося немало свідчень про проживання безробітних у землянках, які вони самі викопали, в нечинних цегельнях. У грудні 1938 р. IX комісаріат поліції Львова доносив міській команді про проживання 36 родин у землянках на Кортумовій Горі і про потребу переселити їх у міські бараки³⁶.

За час між переписами 1921 і 1931 pp. частка однокімнатних квартир у місті піднялася від 27 до 32%, а частка людності, що проживала в таких квартирах - з 20,1 до 26,5%. У 1929 р. міська команда поліції, перевіряючи скаргу сусідки на сусіда, що нібито в того винаймають помешкання дві дівчини аморальної поведінки, констатувала такі умови життя згаданого сусіда М. Сенюти: "він без заняття, а заробляє на утримання своєї родини, що складається з жінки і чотирирічної доньки, як вуличний фокусник, показуючи різні штучки з двома псами. Та оскільки зарібки його є дуже мізерними, допомагає собі тим способом, що постійно винаймує своє помешкання сублокаторам різного стану і статі. Теперішніми сублокаторами Сенюти є Міхал Амс, 1887 р. н., гірник без заняття з жінкою Юлією і дворічним синочком Юзефом; Скжижовська Гелена, робітниця, вільна, з кількамісячним дитям; Зубжицька Ядвіґа, заробітчанка; Горин Міхал, нар. 1910 p., вільний, лакувальник; Зєльонка Анна, Галушка Франціпіка і Кордюк Зофія з 1907 р. нар., заробітчанка, вільна, з трилітньою донькою Ґеньою... Лікарське обстеження показало, що Галушка Франціпіка виявилася венерично хворою"³⁷. Отже, в одному помешканні жили 14 різних і далеких між собою людей. Ще треба додати, що між господарем помешкання і сусідкою, від якої надійшла скарга в поліцію, точилися вічні сварки і бійки.

Львів кінця XIX ст. Львівський трамвай. Фото

Дуже непевним було житлове становище працівників, які жили в так званих службових помешканнях міського господарства: в урядових установах, при міських лазнях, на складах, городах і т. ін. Від цих людей вимагали вивільнити помешкання - дарма, що вони винаймали його впродовж десятків років - як тільки вони втрачали місце праці³⁸.

Чимало міських дільниць та будинків характеризувалися погіршеними матеріальними та моральними умовами життя в них. Ось деякі характеристики житлових будинків, взяті з поліційних донесень: "реальність стара, від багатьох літ неремонтована, брудна, заселена робітничою людністю, убогою, неохайною" (вул. Байзера, 1); "булинок брудний, населення неохайне. В партері мешкає злодій Евль Леон" (вул. Куркова, 28); "реальність... утримується добре. В партері мешкає квартирний злодій Міщишин Мар'ян, в сутеринах також Петро Бараник" (вул. Купцова, 2). При характеристиках багатьох будинків часто трапляються дописки на зразок: "зграя злодіїв і повій" (вул. Піша, 2); "зграя злодіїв потокових" (вул. Шкарпова, 2); "утримання домашнього готелю для кишенькових злодіїв" (вул. Сенькевича, 12а); "сходяться злодії і тримають повій" (Старий Ринок, 5); "тримає сестру: повію, сходяться злодії" (пл. Стрілецька, 2); "сам касовий злодій" (вул. Замкова, 10); "злодій сам і його брат Соломон" (вул. Льва, 10); "жінка утримує повій" (Старий Ринок, 1) і т. ін.³⁹

В районі вулиці Шпитальної - від вул. Карної до вул. Казиміровської - було офіційно дозволено так званий промисел повій⁴⁰, хоч ті пропонували свої послуги і на центральних вулицях міста⁴¹.

Певну уяву про чисельність декласованих елементів у Львові подає укладений поліцією Довідник арештованих у 1933 р. В ньому фігурує 2180 осіб, з них 365 піддавалися арештам кількаразово. Якийсь Михайло Чайковський - аж 11 разів за рік, Стузз Зофія, Томащук Андрій, Шидловський Казимір - по шість разів, багато - по 4-5 разів⁴². Поширеними було бродяжництво, жебрацтво та інші вади великого міста, господарство якого перебувало у стані стагнації і занепаду.

Починаючи від середини 30-х років, у Львові, як і у всій Польщі, почали з'являтися втікачі з Німеччини. Для надання їм допомоги було створено "об'єднаний єврейський комітет надання допомоги вихідцям з Німеччини"⁴³.

Незважаючи на поглиблення соціальної диференціації населення Львова в міжвоєнні роки, місто й далі під багатьма оглядами зберігало становище регіональної столиці. Тут були зосереджені центральні органи більшості легальних українських політичних партій Західної України УНДО, УСРП, УСДП, ФНЄ, Греко-католицька митрополича консисторія. Сильними були позиції польської Партії Національних Демократів на чолі з одним з провідних діячів партії Станіславом Грабським. Масовий характер мав польський молодіжний рух антиукраїнського спрямування, що прагнув досягнути повної полонізації краю. З іншого боку, міцніло українське підпілля, яке перебувало під впливом ОУН-УВО. Діяли єврейські партії і товариства. Виходили десятки політичних польських, українських, єврейських газет.

Усупереч польській політиці чимраз більших масштабів у Західній Україні набирала організована діяльність українських фінансово-економічних інституцій, централі яких були переважно у Львові. На польському боці не раз висловлювалася тривога за власне відставання на полі підприємництва і випереджувальний розвиток українських акціонерних товариств і господарських об'єктів. У зв'язку з цим можна допускати, що і після перепису 1931 р. український елемент серед робітників, ремісників, безробітних, а також інтелігенції та інших буржуазних груп, як і всього населення міста, що за оцінками на кінець 1938 р. досягло 345000 ос.⁴⁴, - зростав чисельно випереджувальними темпами.

Література

¹ Діло. - 1906. - 18(3) грудня.
² Hoszowski S. Ekonomiczny rozwőj Lwowa w latach 1772-1914. - Lwow, 1935. - S. 101-104.
³ Державний архів Львівської області. (Далі-ДАЛО).-Ф. 2.-Оп. 26.-Спр. 500.- Арк.8-10.
⁴ Франко І. Кілька слів о тім, як упорядкувати і проводити наші людові видавництва //Твори в 20 томах. -Т. 19. -С 117.
⁵ Handbuch des Lemberger Statthalterei-Gebietes in Galizien fur das Jahre 1860. - Lemberg, 1860. - B. 4-5.
⁶ Ibid.- S.322.
⁷ Handbuch des Lemberger Statthalterei. - B. 322, 324-325.
⁸ Діло. - 1906. - 3(16) січня.
⁹ Oestereichische Statistik. Band LXIII, Heft I. Die Ergebnisse der Volkszahlung vom 31. December 1900; I Heft. Die summarischen Ergebnisse der Volkszahlung. -Wien: KK, 1902. - S. C-K, B. XLIICXIII128.
¹⁰ Podrecznik statystyki Galicji, wydany przez krajowe biuro statystyczne pod red. dr. Tadeusza Pilata. T. 9. Cz. I - Lwow, 1913. - S. 11-12.
¹¹ Діло. - 1914. - 6 марця (20 лютого).
¹² Hoszowski S. Ekonomiczny rozwoj Lwowa... - S. 82-85.
¹³ Ковальчак Г. І. Розвиток фабрично-заводської промисловості у Східній Галичи-нівкінці ХІХ-на початку XX ст. //З історії західноукраїнських земель. - Київ, 1960. - Вип. 5. -С 69.
¹⁴ Там само. - С 65.
¹⁵ДАЛО. - Ф. 20. - Оп. 1. -Спр. 1304.-Арк. 1.
¹⁶ Skorowidz przemyslowo-handlowy. - S. 359, 426-510, 660-667.
¹⁷ Hoszowski S. Ekonomiczny rozwoj Lwowa... - S. 72-73.
¹⁸ Фіголь Д. І. До історії побуту робітників Львова в кінці XIX - на початку XX ст. // Матеріали з етнографії та мистецтвознавства. - Київ, 1959. - С. 13-18.
¹⁹ Wiczkowski J. Lwow і jego rozwoj i stan kulturalny oraz przewodnik po miastu. - Lwow, 1907. - S. 60, 100, 169, 174.
²⁰ Брусилов А. А. Мои воспоминания. - Москва: Воениздат, 1943.
²¹ ДАЛО. - Ф. 350. - On. 1. - Спр. 4463. - Арк. 8-11.
²² Брусилов А. А. Мои воспоминания... - С. 96-97.
²³ Діло. - 1915 р. - 6 груд.
²⁴ Makarczuk S. Lwow w warunkach rosyjskiej okupacji // Lwow, miasto, spoieczenstwo, kultura. - Krakow, 1995. - S. 135-136.
²⁵ Діло. - 1916 р. - 15 лютого.
²⁶ Підраховано за: Pierwszy powszechny spis Rzeczypospolitej Polskiej z dnia 30 wrzesnia 1921 r. Mieszkania. Ludnosc. Stosunki zawodowe. Zeszyt Lwow. -Warszawa, 1926. - S. 239.
²⁷ ДАЛО. - Ф. 26. - On. 4. - Спр. 823. - Арк. 25.
²⁸ Drugi powszechny spis ludnosci z dnia 9. XII. 1931 r. Mieszkania і gospodarstwa domowe. Ludnosc. Stosunki zawodowe. Zeszyt Miasto. Lwow -Warszawa, 1938.-S. 58,67,96.
²⁹ Ibid. -S. 67-69.
³⁰ ДАЛО. - Ф. 2. - On. 26. - Спр. 673. -Арк. 21.
³¹ Центральний державний історичний архів України у Львові (Далі - ЦЩАЛ). - Ф. 511. -Оп. 1. -Спр. 12.-Арк. 7; Спр. 8.-Арк. 14.
³² 3 історії революційного руху у Львові. 1917-1939: Документи і матеріали. - Львів, 1957. - С 252, 292, 552, 671.
³³ЦДІАЛ. -Ф.511. -On. 1. -Спр. 7.-Арк.31.
³⁴ Там само. - Арк. 32-37.
³⁵ ДАЛО. - Ф. 2. - Оп. 26. - Спр. 83. -Арк. 5.
³⁶ Історія Львова в документах і матеріалах: 36. док. і матер.-Київ, 1986. - С 208.
³⁷ ДАЛО. - Ф. 243. - Оп. 2. - Спр. 211. -Арк. 22.
³⁸Там само. -Ф.2. -Оп. 26. -Спр. 903.-Арк. 1-20;Спр. 147.-Арк. 10-13.
³⁹ ДАЛО. - Ф.243. - Оп. 1. -Спр. 546.-Арк. 5-14,55,96, 168-169; Спр. 549. -Арк. З, 4, 16, 126, 182-183; Спр. 551. -Арк. 8, 13, 128.
⁴⁰ Там само. - Спр. 511.- Арк. 7, 14.
⁴¹ Там само. - Арк. 15.
⁴²Там само. - Спр. 57. -Арк. 1-93.
⁴³Там само. -Ф. 1. -Оп. 34. - Спр. 1218.-Арк. 24, 26.
⁴⁴ Історія Львова в документах і матеріалах. - С 214.