Історія Львова до XVII століття

Перша згадка про Львів як місто, датована 1256 роком. Засновником міста був галицько-волинський князь Данило Романович і який дав назву місту в честь свого сина Лева. Однак дослідження археологів свідчать про те, що поселення на терені сучасного Львова (в районі вул. Вірменської, площі Старий Ринок, костьолу Яна Хрестителя, території Онуфріївського монастиря) існувало ще більш як за 100 років до літописної дати.

Сучасна площа Старий Ринок була центром давньоруського Львова. Місто було захищене надійними укріпленнями, які були побудовані з урахуванням природних умов - річки Полтви та пагорбів Високого замку.

Доволі вигідне розташування на перехресті торгових шляхів тих часів, дало поштовх економічному розвитку Львова. В місті швидкими темпами розвиваються ремесла та торгівля. Значну роль відіграло вигідне стратегічне положення Львова в центрі Галицько - Волинського князівства, яке давало можливість в короткі терміни перекидати війська в загрозливих напрямках. На ті часи, коли війни між сусідами майже не припинялися, це мало дуже велике значення.

У 1772 році, за вказівкою князя Лева Даниловича, столицю князівства з Галича було перенесено до Львова.

Коли у 1349 році польський король Казимир ІІІ Великий захопив Львів, то у місті починаються переміни. Центр міста переноситься на південь. Нове поселення починають будувати за зразками Західної Європи - центральна площа, навколо якої розташовані житлові квартали, які оточуються лініями укріплень. Так створювалося серед - містя, або як тоді називали, "місто серед мурів". Його границі проходять по сучасним вулицям Підвальної, Братів Рогатинців, Лесі Українки, пр. Свободи. Площа, яку займало на той час серед-містя, складала 36 гектарів, а коли ще врахувати і укріплення, то десь 50 гектарів. Це властиво і було тогочасне місто.

На протязі 300 років формується система укріплень Львова, до кінця другої половини XIV ст. в її склад входили мур, вал та рів. Трохи пізніше було збудовано ще один мур, який дістав назву Низинного, на відміну від основного, Високого. На вході до міста було влаштовано дві брами - Краківську та Галицьку. Біля брам через рів було перекинуто підйомні мости. Десь у 1360 році закладається Високий замок, який стає дуже важливою частиною системи укріплень міста.

Розташування Львова мало велике стратегічне значення для Польщі, яка використовувала його для походів на Україну, Молдавію та Росію. Багатство і скарби міста постійно притягало ненаситні погляди завойовників - турків, татар, молдаван, а також своєї власної шляхти.

Всі ці фактори змушували городян постійно зміцнювати обороноздатність міста. Створення системи укріплень завершується у 1445 році. До системи укріплень входили: Високий та Низький мури, з глибокими ровами наповнених водою, котрі служили захистом місту з півночі, півдня і сходу, сюди входив також внутрішній рів, який знаходився між стінами, Високий та Низький замки, та могутній оборонний вал.

Високий мур, висота якого сягала до 8 метрів, а товщина стін складала 2 м., мав 18 бойових веж ( за іншими джерелами 17), а також дві вищезгадані брами, які були надійним оборонним комплексом. Кожна вежа, разом з прилеглою територією була закріплена за визначеним ремісничим цехом. З часом, для зручності городян, було влаштовано дві укріплені хвіртки - Босяцька та Єзуїтська.

З півночі, півдня та сходу місто захищали два мури. На заході був тільки один мур - Високий, вздовж нього текла річка Полтва. На той час, це була не дуже широка, але повноводна річка з бурхливою течією, вздовж якої тягнулися болотисті береги.

До сучасного пр. Свободи та лінії поштамп - університет простягалося суцільне болото, густо поросле тяжко прохідним лісом і чагарями. З цієї сторони важко було пройти пішим військам, а про артилерію та облогові машини і говорити не варто.

Система укріплень Львова продовжує удосконалюватися та розвиватися далі. Будуються нові вежі, а в XVI ст. в систему фортифікаційних споруд залучається Міський арсенал, споруда якого прилягає до зовнішнього боку Високого муру.

З розвитком вогнепальної зброї стара система оборони міста стає малопридатною. Тому починаючи з другої половини XVI ст. оборонні мури споруджуються нижчими, але товщина стін збільшується. Широко починають застосовувати бастіони - земляні укріплення, які служили захистом для розташованої в них артилерії.

Застосувати вогнепальну зброю у вежах старої конструкції було не ефективним. Вони були розраховані на стрільбу з луків та арбалетів і мали мале поле огляду, а під час стрільби з вогнепальної зброї вежа наповнювалася пороховими газами. Тому починаючи з XVII ст. починають споруджуватися бастеї - оборонні споруди напівкруглого відкритого типу. Бастея відрізнялася від вежі тим, що у неї була відсутня покрівля. На самому верху бастея була відкрита площадка з зубцями, на які ставилися гармати, а також легка вогнепальна зброя - фортечні рушниці та гаківниці.

В оборонній системі Львова бастеї почали вбудовувати у споруди Низького муру. До наших часів збереглися лише дві бастеї - одна у підвалі будинку № 32 по вул. Братів Рогатинців, та друга на вул. Підвальній.

В спорудженій системі львівських фортифікаційних споруд був Королівський арсенал, який тепер знаходиться по вул. Підвальній 13, збудований у 40-х роках XVII ст.

Спорудженням Високого замку займався польський король Казимир ІІІ в 60 роках XІV ст., хоча деякі вчені - археологи вважають, що фундаменти під Високий замок почали закладати ще за часів князя Лева. Але ця гіпотеза не найшла підтримки та достатніх доказів.

Замок знаходився у власності короля. Керував замком комендант, як його в ті часи називали бургграф, та обіймав також посаду заступника королівського старости.

Фортифікаційна споруда замку складалася із семи веж, укріплених брам та будинків, де був розташований гарнізон. У 1495 році замок озброюється артилерією. В середині замку була викопана криниця, але води в ній ніколи не було. Воду доводилося завозити, або збирати дощову.

Побудований на висоті 300 м, в ті часи схили Високого замку були значно крутіші аніж тепер, він виглядав як неприступна твердиня. Таким він був на протязі 300 років і вперше за всю історію його штурмом взяли у 1648 році козаки Максима Кривоноса.

Будучи неприступним в ті часи , коли вирішальним фактором була холодна зброя, замок почав поступово втрачати своє призначення в зв'язку з приходом епохи, коли почала з'являтися вогнепальна зброя. Державна скарбниця тих часів вже не мала достатніх на утримання замку і немала змоги переобладнати його до вимог часу, озброїти його новими гарматами, та провести в ньому необхідний ремонт. У 1648 році з Високого замку повністю вивели гарнізон, а у 1672 році турки захопили замок без всякого бою. Замок був покинутий і потроху почав занепадати. В кінці XVIIІ ст. стіни його почали розбирати, а каміння з мурів та споруд стали використовувати для спорудження будинків та влаштування доріг. У 70-х роках ХІХ ст. його остаточно розібрали, коли насипали курган на честь 300 річчя Люблінської унії. Для фундаменту кургану було використане каміння зі споруд замку. Сьогодні на згадку нам залишився лише один фрагмент південної стіни.

Деякі приміщення Високого замку використовували як в'язницю. Так в його підземеллях сиділи лицарі Тевтонського ордену, яких було взято у полон під час Грюнвальдської битви у 1410 році. Деякий час , у 1559 році тут знаходилася нещасна Гальшка Острозька. Дві вежі замку постійно використовували як в'язницю для особливо небезпечних злочинців. Особливо при цьому, старалися дотримуватися класового розподілу: у Шляхетній вежі тримали ув'язнених шляхтичів, а у Гультяйській простий нарід нешляхетного походження.

На місці Низького замку в наш час розташувався Національний музей та художній театр ім. Марії Заньковецької. Займаючи північно-східний кут укріплень, Низовий замок органічно вписувався до системи фортифікаційних споруд. Побудований у другій половині XІV ст. він двічі горів. Перший раз у 1381 році, а другий раз у 1565 році. Після другої пожежі його відбудовують знову, і будівлі замку споруджують з каменю.

Низовий замок був побудований у стилі ренесансу і його фасад, який виходив на сучасну Театральну вулицю, мав напрочуд гарний вигляд. В ансамбль замку входили три вежі - Кутова, Ювелірів та Суддівська або Шляхти, а також внутрішній рів. Суддівська вежа була розташована на місці, де тепер знаходиться газон перед входом у Національний музей, а навпроти неї, на валу, розташувалася Гетьманська бастея.

Польський поет С. Кльонович, оспівуючи Львів середніх віків, писав про Низовий замок, що його вежі ніби підпирають небо, а страхітливі підвали спускаються у саме пекло. Вежа Шляхти отримала свою назву через те, що її використовували як в'язницю для людей шляхетного походження. В підвалах вежі було дуже вогко, бо поруч протікала річка Полтва, тому проста метафора поета не дуже перебільшувала фактичний стан у приміщеннях.

У 1537 році відбувається подія, яка мала великий вплив на подальший хід історії країни. Польський король Сигізмунд І Старий підписує у Низовому замку документ, згідно якого, у Польщі скасовувалася спадковість королівської влади. Посада короля стає виборною, а це у свою чергу кладе край усім спробам до створення абсолютної монархії, і була відкрита дорога для "золотої шляхетської вольності", іншими словами кажучи, безмежному шляхетському свавіллю. Після взяття Львова шведами у 1704 році, шведський король Карл ХІІ влаштував у Низькому замку свою резиденцію.

Починаючи з XVII ст. Низький замок поступово починає занепадати і поступово перетворюватися в руїни. Потроху його почали розбирати, і у 1802 році на місці замку , а на його місці можна було побачити лише пустир.

За часи свого існування фортифікаційні споруди Львова витримали 24 облоги - і жодного разу вороги не змогли взяти його приступом. Наприкінці XVIIІ ст. та на початку ХІХ ст. укріплення були повністю зруйновані і нічим не нагадували про свою колишню велич.

За границями укріплень розташувалися території Краківського та Галицького передмістя. До складу Галицького передмістя ввійшов також давньоруський Львів. Загальна площа Галицького передмістя на той час складала приблизно 150 гектарів, а Краківського 100. Такий адміністративний поділ Львів зберіг до 1878 року.

Жахлива пожежа у червні 1527 року повністю знищила Львів - літо було сухе та спекотне і постійно дули сильні вітри. Однієї малої іскри, на одній із львівських пивоварень, було достатньо, щоб від усього міста залишилися тільки ратуша та один будинок у передмісті. Львів'яни вважали, що цей будинок зберігся завдяки заступництву Богородиці і з часом будинок був оточений релігійним шануванням. Розібраний він був тільки аж у 1786 році.

Під час пожежі були знищені усі кам'яні укріплення, зокрема Галицька брама згоріла дотла разом з усім її артилерійським озброєнням. Навіть на храмах розплавилися дзвони. Палаючі головешки пориви вітру занесли на Високий замок, внаслідок чого згоріла одна із веж. Недогарки від вежі вітер поніс на село Знесіння, згоріло дотла.

При цій пожежі мало місце явище, яке пізніше у ХХ ст. , назвали "вогняним вихором ". Дерев'яні будинки при згорянні створювали дуже високу температуру, викликаючи при цьому різкий перепад атмосферного тиску, який спричинював стрімкий рух повітряних мас, які в свою чергу ще більше роздмухували вогонь.

У 1540 році Радою міста було прийнято постанову, згідно якої заборонялося спорудження будинків з дерева в районі середмістя. На превеликий жаль постанова ця не завжди виконувалася, що було характерним для жителів Львова. Багато будинків, а особливо на дільниці де осіли євреї, продовжували будувати із дерева, що створювало складну обстановку і ніяким чином не сприяло протипожежній обстановці. Але не дивлячись на це, все ж до кінця XVI ст., більшість будинків у середмісті була побудована із каменю. В такому cтані побудовані кам'яниці дійшли до наших часів, хоча значною мірою перебудовані, та повністю зміненим внутрішнім плануванням.

Як бачимо, на протязі довгого часу будинки у Львові були дерев'яними. Дахи на будинках покривалися гонтою, а пізніше черепицею. У XІV - XVI ст. споруджені будинки були одноповерховими. Згідно історичних довідок поняття "поверх " з'являється в епоху Відродження. Чіткого розмежування при спорудженні будинків в горизонтальній площині на однакових рівнях не було. Кожен великий будинок середньовічної епохи представляв собою лабіринт ходів та переходів, які з'єднували частини будинку та прибудови.

Одним із найбільш поширеного типу будинків середмістя Львова був триповерховий будинок з трьома вікнами. Тип такого будинку був обов'язковим для пл. Ринок. На вулицях, які прилягали до площі, споруджувалися будинки із більшою кількістю вікон.

Варто відмітити, що у середмісті мати власний будинок могла лише дуже заможна людина. Мури, які оточували місто, не давали змоги розростатися, і саме тому земля під забудову була дуже дорога. Дорого коштували і будівельні матеріали, особливо камінь та цегла. На ті часи городяни, які володіли власними будинками, були заможними та забезпеченими людьми, посідаючи чільне місце у суспільстві.

Зазвичай другий поверх займав господар будинку. Якщо приглянутися до фасаду , то можна побачити, що вікна розташовані не симетрично - два та одне. Двоє вікон були у світлиці, а одне у спальні. За ними, у глиб, знаходилися інші житлові та підсобні приміщення.

Стеля в будинках не була гладкою, зазвичай вздовж неї були розташовані масивні дерев'яні сволоки, яких прикрашали різноманітними різбленнями та написами. Такі стелі можна ще побачити у деяких старих будинках на пл. Ринок.

Стіни в будинках були завішені килимами. В ті часи сіни були нетинькованими і між стіною та килимом був прошарок повітря, який дозволяв утримувати тепло в холодних кам'яницях. Для опалення в будинках слугували каміни, які створювали затишок в приміщенні, але кімнату вони обігрівали погано.

У багатьох будинках городян для опалення використовувалася система повітряного обігріву, так званий гіпокауст. В підвалі будинку стояла піч, яка складалася з двох камер. У нижній камері горіли дрова, а нагріте повітря нагрівало каміння, яке було складене у верхній камері. Гаряче повітря від розпечених каменів, по системі труб, розходилося по всіх поверхах будинку. В поодиноких будинках на пл. Ринок та вул. Вірменській було знайдено залишки гіпокаусту.

Звернемо тепер свою увагу на інтер'єр типового львівського будинку. Меблі в приміщеннях були солідними та важкими, здебільшого виготовленими з дуба, які оздоблювалися пишною різьбою. Також тут були столи, стільці та скрині, які були розташовані вздовж стін. У скринях зберігалася білизна та одяг, а заодно служили ще як лавки для сидіння. Столи застелялися килимами, або дорогими скатертинами із коштовних східних тканин. Лавки та підвіконня застелялися спеціальними покривалами. Наявність стільців в кімнатах свідчила про достаток та багатство господаря, вони були дуже гарними і коштували немалих грошей, проте вони мали один суттєвий недолік - на них було незручно сидіти. М'які стільці оббивалися особливим видом шкіри - курдибаном, яка була прикрашена тисненими візерунками з позолотою та розмальована різними фарбами. Підлогу встеляли дорогими килимами, переважно роботи перських, узбецьких, турецьких та туркменських майстрів. Наявність їх свідчила про достаток господаря.

Великі шафи служили для зберігання посуду. Частіше всього цей посуд був олов'яним, подеколи срібним. В ті часи у XVII ст. олово коштувало майже так само як срібло. Посуд прикрашали різьбою та малюнками. Поруч посуду з металу стояли вироби зі скла або кришталю. Досить часто скло було кольоровим. У найбагатших городян був фарфоровий посуд, але це була надзвичайна рідкість, бо вироби з фарфору привозили з Китаю і коштували дуже дорого.

Столи та каміни в кімнатах прикрашали годинники. Час показували такі годинники не зовсім точно, але їх основним завданням було не час показувати, а підкреслювати заможність та достаток господаря. Сам по собі годинник був великою рідкістю. Корпуси годинників виготовляли з бронзи та позолоченого дерева і були прикрашені емаллю та різними скульптурними фігурами.

Особлива увага приділялася освітленню приміщень. В середні віки основними засобами освітлення були свічки. Зазвичай користувалися лойовими свічками, хоча користувалися і восковими, але в ті часи віск був дуже дорогий , і їх використовували доволі рідко. Широко застосовувалися світильники з олією, які підвішувалися до стелі. Для того, щоб підсилити освітлення, використовувалися спеціальні рефлектори. Це були латунні пластини із ввігнутою і відполірованою до блиску центральною частиною. Внизу рефлектора у спеціальне гніздо вставлялася свічка так, щоб язичок полум'я знаходився напроти відполірованої поверхні, яка підсилювала освітлення.

На стінах покоїв висіли портрети та картини. Великою повагою користувалися роботи майстрів голландського та італійського живопису. Кожен заможний городянин у своєму заповіті обов'язково згадував про картини. Те саме відносилося і до книг. Книги у Львові користувалися великою пошаною, і в домах з достатком завжди була бібліотека, яка декількох десятків, а то й сотень томів. В бібліотеці відомого львівського міщанина Яна Аламбека (чи Альнтека ), який помер у 1636 році, налічувалося близько 1200 томів.

Такий приблизно вигляд мало житло львівського міщанина, але він рідко займав свій будинок повністю, частину приміщень здавалися в оренду. В будинку було багато різного розміру комірчин, в яких тулилися ті, хто був вимушений наймати житло. Назвати таке житло квартирою вкрай було важко. Серед жителів міста ходив спеціальний вислів - "пивничий ", тобто той хто проживає в пивниці (підвалі ). В більшості випадків орендарями були ремісники, які в тій же комірчині мав і майстерню. Уявляємо собі як жилося такому реміснику. В його, так званій квартирі, стояли стіл, з грубо отесаних дощок, та нефарбовані лавки. Посуду було небагато, та й той весь глиняний. Освітлювалася така кімната каганцем або лойовою свічкою. Подвір'я у будинках були маленькі, і в них були розміщені різні прибудови - склади та комірки, а часом і помешкання.

Санітарні умови Львові середніх віків були жахливі. Сміття викидалося прямо на вулицю. Каналізація була відсутня. Щоправда на площі Ринок були зроблені стічні канави, передбачені вони були і в інших кварталах міста. Обов'язки асенізатора мав виконувати міський кат разом зі своїм помічником. Але оскільки ніхто не контролював виконання робіт, то вони їх ніколи не виконували.

Однак вряди - годи проводилася санітарна очистка міста, вивозилися нечистоти, за що робітники отримували по 8 грошів за діжку. Проводилась кілька разів на рік очистка тюрем, за цю роботу платилося 2 золотих. За чистотою площі Ринок стежила спеціально призначена особа - пургант. Він мав у своєму розпорядженні сезонних помічників, пару волів та помічника візника, при проведенні цих робіт йому допомагав кат. Для виконання робіт по очистці площі пургант використовував арештантів. Взимку вони згрібали сніг і чистили стічні канави від льоду, а літом збирали болото та нечистоти. Для підтримання порядку на площі Ринок виділялися гроші, але куди вони йшли невідомо. Арештантам, які виконували цю роботу майже ніколи не платили, їх лише за це годували. На вулицях міста, які не були вимощені бруківкою, в болоті брьохалися свині, бігали телята та кози. Домашню худобу львів'яни утримували до кінця ХІХ ст. Так згідно даних магістрату у Львові було зареєстровано 1130 корів, 1752 коні, 302 свині, 3717 собак та 2 кози.

Такі антисанітарні умови були сприятливими для поширення різного роду епідемій. І вони ніколи не оминали місто своєю увагою. Так за 450 років існування міста, з XІV ст. до середини XVIIІ ст. у Львові було зареєстровано 51 епідемію, причому зафіксовано було лише ті, які тривали не менше як один рік. Дуже страшною була епідемія, яка тривала у 1600 - 1623 роках, так зване чотириріччя. Під час цієї епідемії у місті вимерло 2/3 тогочасного населення. Тогочасна медицина була на дуже низькому рівні і саме тому під терміном "моровиця" розуміли такі інфекційні хвороби як тиф, віспа, чума та холера. Коли на місто насувалася епідемія, то всі хто міг втікали з міста. Бідні люди, які не мали де втікати, залишалися в місті і були приречені на вимирання. Одним із засобів лікування було закопування хворого по шию в землю або гній. На ті часи це були самі універсальні ліки від "моровиці". Звісно , лікарі у Львові були, але їх послугами могли користуватися лише заможні люди, а тогочасна кваліфікація їх була не дуже високою. Бідним людям доводилося шукати порятунку у шпиталях - св. Лазаря, св. Духа та св. Станіслава. Від сьогоднішніх лікувальних закладів вони відрізнялися тим, що були не тільки лікарнями, а й притулком для бездомних, калік та старих немічних людей. Обслужити такі заклади всіх тих , хто потребував допомоги вони не могли.

У зв'язку з вище приведеним парадоксом є те, що мешканці міста приділяли велику увагу особистій гігієні.

Починаючи з XІV ст. у Львові постійно діяло декілька лазень. Миловарні цехи виготовляли мило різних ґатунків - біле, зелене, блакитне та чорне. Ввозити у місто інших виробників суворо заборонялося. Дозволялося ввозити лише так зване грецьке мило. Миловари виробляли також помаду та пудру, попит на які був не меншим ніж у наші часи. При чому їх продукцію використовували як жінки так і чоловіки.

Наша розповідь про життя та побут львів'ян буде не зовсім повною, якщо ми не розповімо чим вони харчувалися.

Основними продуктами харчування городян були зерно, крупи та овочі. М'ясо було дуже дороге. Заможні городяни дозволяли собі їсти м'ясо 1-2 рази на тиждень. Дуже багато споживали риби, яка в певній мірі заміняла м'ясо і була на багато дешевшою. Під час постів, а вони тривали більш як півроку, риба була не замінимим продуктом харчування. Нам може видатися дивним те, що Львів отримував великі прибутки займаючись торгівлею соленої риби. На передмістях було багато приватних ставків, в яких розводилася риба. Але рибою торгували лише за дозволу міської управи, яка здійснювала контроль за її якістю. Маючи великий перелік торгових товарів лише два мали гарантію якості. Це було міське клеймо - діжка з соленою рибою та кубик воску. Діжка в ті часи була мірою ваги, яка була рівною 460 кг , і той купець, у якого виявляли хоча б одну зіпсовану рибину, наражався на великі неприємності.

Користувалися попитом населення і хліб. У Львові існували окремі цехи, які випікали білий або чорний хліб. Широким попитом користувалися місцеві овочі - буряки, морква, часник, цибуля та капуста.

Особливе місце займали різного виду приправи. До початку епохи хрестових походів майже ніхто в Європі не знав прянощів таких як мускат, шафран, перець, кориця та ін. Зазвичай страви присмачували селітрою, яка була набагато дешевшою від солі. В середніх віках сіль була дуже дорогим продуктом харчування. На всю тогочасну Європу існувало лише декілька родовищ солі, і саме тому з цим пов'язується стара прикмета, що розсипана сіль приводить до сварки.

Походи хрестоносців дали можливість європейцям познайомитися з прянощами, та прищепили смак до них. Але шляхи доставки прянощів до Європи були перекриті турками. Тому не викликає здивування те, що звичайний чорний перець на ринках Європи коштував десь у двічі дорожче від золота.

В ті далекі часи Львів був одним із небагатьох міст, через які всі східні товари потрапляли до міст Європи. В перелік товарів, які привозили з країн Далекого та Близького Сходу, входили: дорогоцінне каміння, китайські шовки, перська парча, індійський муслін, прянощі та перська холодна зброя. Львів володів виключним правом на склади східних товарів. Це була низка постанов та законів, які мали такий зміст, що всі східні товари могли бути проданими тільки у Львові і тільки мешканцям Львова, і за цінами, які встановлювалися у Львові. Порушення цих правил каралося конфіскацією каравану з товарами. Легко зрозуміти, що група купців скуповувала всі ці товари, а потім з великим зиском перепродували на Західну Європу. Ціни на прянощі у самому Львові були не високими, і були цілком доступні для особистого споживання для місцевого населення. Кухарі у Львові займалися приготуванням різноманітних підливок та соусів. Почав з'являтися у Львові також і цукор, який у ті часи був великою рідкістю. На початках його поставляли з Азії, а згодом почали завозити і з Америки. Свою потребу в солодких стравах львів'яни задовольняли в основному медом.

Їжа пересічних львів'ян була бідною та одноманітною: каша (гречана, вівсяна або житня), яку змащували лляною або конопляною олією, трохи риби, та деколи шматок м'яса.

Особлива увага приділялася алкогольним напоям. У Львові, можна так сказати, більше пили ніж їли, що було доволі характерним для цієї епохи.

Львівським городянам належало виключне право на виробництво та продаж горілки. Це право поширювалося на відстань до трьох миль від центру міста. Попервах її виготовляли в невеликій кількості, і вона була дуже дорогою, але з часом виробництво горілки починає значно зростати. Однією з кращих вважалася цитварна горілка, до списку добрих горілок входила ганусова. З досить великого тогочасного асортименту найдорожчими були "адамашкова" та цукрова. Популярністю користувалися також корична та імбирна. Але загалом горілки у Львові XVI - XVII ст. споживали не багато і виготовляли її в основному на продаж за межами міста. Жителі міста надавали перевагу винам - італійським, іспанським, грецьким та угорським, яких до Львова доставляли у великій кількості. Пили також вина власного виробництва. На Клепарові, на теперішній вул. Лисенка, росли виноградники. Але вирощуваний виноград був не високої якості, та й земля не така, і сонця не достатньо, але щоб приготувати домашнє вино, з такого винограду, цих умов було достатньо. На Галичині, як і на всіх слов'янських землях, великим попитом користувався мед, з якого виготовляли звеселяючі напої. Приготовляли напої наступним чином - горілку та бджолиний мед спочатку переварювали, додаючи до них різноманітні ягоди. Після цього приготований напій розливали у бочки, щільно закривали і закопували у землю, щоб не полопалися обручі. Після кількарічної витримки напій розливали по пляшках.

Але найбільшої слави зажило львівське пиво. Підтвердженням його якості було те, що його завозили аж у Баварію, край якого пивом не здивуєш. Доставлялося воно на волах і дорога займала шість тижнів, і за цей час пиво не псувалося.

Зазнає змін оформлення герба міста. Було заборонено зображення крокуючого "руського лева", а замість нього стали зображати лева піднятим на задніх лапах, згідно західноєвропей- ських канонів геральдики. Герб постійно зазнавав змін і до нього робилися додатки. Так папа Сикст V у 1586 році подарував Львову частину свого герба - три пагорби з восьмипромене- вою зіркою над ними.

В ті часи розваг було дуже мало, лиш подеколи на площах та вулицях міста влаштовувалися вистави просто неба. Виступали циркові артисти, співаки та музиканти. Не обходилося і без азартних ігор. Особливо були популярні карти та кості, але попри це ще були і любителі шахів та шашок. Щороку проводилися змагання зі стрільби з лука, які збирали шалену кількість глядачів. Потрібно було бути в бойовій готовності, так як над містом постійно висіла загроза нападу молдаван, татар та власної шляхти. До обов'язку кожного мешканця при потребі ставати на захист міста, бо щоб найняти гарнізон треба було мати багато грошей, та й покластися на таких воїнів було не завжди безпечно. Ще в XV ст. у Львові було створене Стрілецьке братство. Вступити до братства могли лише католики. Українці могли приймати участь в обороні міста, але в члени братства їх не приймали. Євреїв, яких у місті було доволі багато, зовсім до оборони не допускали, але вони були зобов'язані сплачувати спеціальний податок.

Члени братства були зобов'язані постійно підтримувати свою вправність у стрільбі злука, а пізніше у стрільбі з вогнепальної зброї. Щорічні змагання були своєрідним іспитом на вправність у стрільбі. Переможця змагань оголошували "курковим королем" (емблемою братства був "курек", тобто півень), і його звільняли на рік від сплати податків. Після закінчення змагання влаштовувалася урочиста церемонія. На чолі процесії вели барана, роги якого були пофарбовані, а вовна посипана золотим піском - це був приз за четверте місце. За ним на списі несли третій приз - штуку дорогого сукна, вартістю не менше як 21 злотий. За ними йшли у білих фартухах та сорочках чотири м'ясники, які вели вола з позолоченими рогами - це була нагорода за друге місце. За ними поважно їхав курковий король, зодягнутий у королівські шати, з срібним позолоченим кубком у руці - це була нагорода за перше місце. На цьому прикладі ми бачимо, що вже в ті часи досить вдало поєднували матеріальні та моральні заохочення у різного виду змаганнях.

Один філософ висловив думку, що ознаками цивілізації є шинок, тюрма та кладовище. Не звертаючи на таке твердження, ми бачимо, що Львів на цей погляд, був дуже цивілізованим містом, бо у місті було достатньо шинків, в'язниць та кладовищ.

За звичаями середніх віків, покійників треба було хоронити лише на освяченій землі. Це правило не поширювалося лише на самогубців, а деколи і на страчених за вироком суду. Померлих після епідемій хоронили далеко за межами міста. Земля, яка находилася навколо храмів, вважалася освяченою. Тому навколо чи поруч храмів завжди було кладовище. У середмісті Львова, яке займало площу десь коло 36 гектарів, було сім кладовищ куди входили і монастирські. Багатих городян ховали у підземеллях (криптах) храмів. Бідніших людей зазвичай хоронили біля церков. Багаті городяни споруджували на територіях кладовищ свої фамільні гробниці.

При похованні померлих головну роль відігравала їх конфесійна приналежність. Католиків хоронили біля католицьких храмів. На кладовищах Успенської церкви та Вірменського собору ховали православних та вірмен. Євреї мали своє окреме кладовище, яке знаходилося на місці де тепер знаходиться Краківський ринок. Це кладовище проіснувало з кінця XІV ст.

До початку 40-х років ХХ ст., і було по-варварськи знищено гітлерівськими окупантами.

Про зовнішній вигляд кладовищ XІV - XVІІІ ст. судити важко. В зв'язку з тим, що місця було мало, на засипану могилу клали плиту великого розміру, притуляючи одна до одної. Виготовлялися такі плити з пісковику, а деколи із мармуру. На плиті вирізали ім'я небіжчика та епітафію. У верхній частині плити робили рельєфне зображення хреста на Голгофі, а в нижній частині людський череп та схрещені кістки.

Коли відбувалося поховання в храмі, то труну опускали в могилу не закопуючи. На цьому місці встановлювали пам'ятник, який зображував сплячу людину. Матеріалом для виготовлення таких пам'ятників служили мармур, алебастр та бронза. Такі статуї можна побачити у наш часу кафедральному соборі, костьолах домініканців та єзуїтів.

В Європі тих часів існував звичай, коли до домовини з небіжчиком прибивався його портрет - так званий натрунний. Після закінчення поховання портрети вивішували в приміщеннях храму. Зразки натрунних портретів дійшли до наших часів і їх можна побачити в колекціях Львівської картинної галереї та Львівського історичного музею, їх в колекціях налічується близько одного десятка. Такі портрети писали на блясі, деколи на дереві. Приз віща художників залишилися невідомими, але дивлячись на портрети, можна побачити яскраві барви та тонкий психологізм їх творців.

Так як єврейське кладовище було зруйновано, то про його пам'ятники можна судити лише по нечисленним малюнках, які дійшли до нашого часу. Пам'ятники представляли собою вузькі вертикальні плити, які були встановлені дуже близько одна до другої. На кожну плиту було нанесено напис, на якому крім імені приз віща та епітафії, наносився особливий знак, який вказував хто заборонений в могилі - чоловік, заміжня жінка, дівчина, лікар, купець чи духовна особа.

Кладовища, які були розташовані в межах середмістя, створювали серйозну загрозу життю людей. Численні підземні водяні потоки розмивали кладовища і вода з них потрапляла до криниць, з яких переважна частина львів'ян брала воду для своїх потреб. Влітку, в церквах неможливо було стояти через нестерпний сморід.

Аби уникнути загрози інфекції та хвороб, імператор Йосиф ІІ у 1783 видав розпорядження про ліквідацію кладовищ. Поховання довкола храмів підлягали негайному знесенню. Крипти в храмах мали бути звільнені від домовин і в подальшому поховання в них заборонялося.

Власті Львова не дуже поспішали виконувати цей наказ, аж поки не було видано повторний наказ. В якому досить прозоро говорилося про наслідки в разі невиконання наказу. Після цього робота зрушилася з місця. Робилося це все досить варварськими методами. Домовини, які витягали з крипт, навантажували на вози і вивозилися за межі міста, де звалювалися в заздалегідь викопані ями. Дозволялося також здійснювати перепоховання на одному з новостворених кладовищ. На території міста було створено чотири кладовища, за кількістю існуючих тоді районів міста. Личаківське кладовище слугувало для поховань східної частини міста та середмістя, Городоцьке - для західної частини, Стрийське - для південної частини, Жовківське або Папарівка - для північної. На даний час всі ці кладовища перестали існувати, крім Личаківського. На місці Папарівки було споруджено вокзал Підзамче. На місці Стрийського кладовища розташувалися житлові квартали і частково Стрийський парк, на місці Городецького - розташувалися житлові квартали і частково Привокзальний ринок. В силу того, що на Личаківському кладовищі ховали місцеву аристократію та дуже заможних людей воно збереглося до наших часів.

Так виглядав Львів та його жителі у середні віки. Великої романтики було не дуже багато, за те багато тяжкої повсякденної праці та відчуття невсипучої небезпеки.