Карта Львова  

Головна сторінка

Житло у Львові
Квартири подобово
Хостели Львова
Готелі Львова


Транспорт Львова
Автобуси і маршрутки
Нічні маршрути
Трамваї
Тролейбуси

Інші карти
Стара версія карти
Центр Львова
Інші карти Львова

Інформація
Туристичний довідник
Телефонний довідник
Статті про Львів
Блог про Львів
Корисні посилання
Реклама на сайті
Контакти

Статті про Львів

Мистецьке життя Львова першої половини ХІХ ст.

Софія Малець

Культура Львова першої половини XIX століття як один з етапів національного відродження викликає зрозумілу зацікавленість. Після тривалої упередженості знову мусимо повернутися до оцінки цього періоду українськими вченими передвоєнної доби1. Треба зазначити, що завдяки працям філологів, істориків, етнографів, до яких поволі долучаються і мистецтвознавці, розкриваються щораз нові грані мистецького життя Львова за часів Маркіяна Шашкевича2. Відшукання у фондосховищах музеїв та бібліотек "забутих" або зарахованих до чужої культури творів живопису, скульптури, графіки остаточно спростовують стереотипні думки про те, що "львівське середовище було артистично слабо розвинутим, позбавленим власної школи" і пов'язаним лише "з варшавським та віденським імпортом"3.

Зв'язки Львова на ниві культури традиційно мали широкий географічний характер. У першій половині XIX століття в культурному житті Львова, що зазнавало європейських впливів, було багато спільних рис з процесами національного відродження слов'янських народів. Суспільні потреби покликали до життя нові типи громадських споруд: бібліотеки, музеї, видавничо-друкарські заклади; нову літературу: перші газети, журнали, альманахи, наукові збірники; нове образотворче мистецтво, архітектуру, музику Причому словесності належало чільне місце. Діяльність прогресивних літераторів і перш за все тих, котрі групувалася довкола "Руської Трійці", не могла не вплинути на всі види і жанри галицької культури. Власне вони звернули погляди сучасників на славні сторінки української історії, на красу мови, побуту і фольклору народу як на джерела національної культури. Водночас, завдяки їх широким славістичним контактам галицька романтична культура не відгороджувалася лише власними проблемами, а зростала на взаємовпливах. Як важливий аргумент залишається нагадати, що академіки Іван Крип'якевич, Кирило Студинський, Микола Голубець, розглядаючи історію Львова першої половини XIX століття, визначили її як час Маркіяна Шашкевича4, "Руської Трійці", "Русалки Дністрової".

Як подають тогочасні довідники, в 30-х роках минулого століття у Львові було 2 612 будинків, здебільшого гарних, збудованих у новому стилі; 80 вулиць, на яких жило 11718 родин; загалом населення сягало 70 0005. Архітектура міста була тим матеріальним середовищем, у якому проходили всі явища мистецького життя.. Новостворена Дирекція цивільного будівництва мусила вирішувати інженерні та містобудівні проблеми: ліквідувати середньовічні оборонні споруди, що стояли в руїнах, прокладати нові вулиці і створювати проекти жител городян, що традиційно називалися міщанськими кам'яницями.

На колишніх оборонних насипах, уздовж берегів ріки Полтви проводиться благоустрій і озеленення: "вали" стають улюбленим місцем "променад" і не раз відтворюються художниками в серіях видів Львова. Архітектурна єдність міської забудови забезпечувалася досить чітко вираженими конструктивними, планувальними і декоративними прийомами загальноєвропейського стилю класицизму. Домінація смаків, що панували у віденській імператорській канцелярії, якою керував архітектор П'єтро Нобіле і де затверджувалися всі львівські проекти, безсумнівна. Однак сильними були й середньоєвропейські впливи та місцеві національні традиції. їх втілювали архітектори, імена яких згадуються в книзі львівського цеху, а згодом товариства будівничих, і в підписах на проектах6. Це чехи Франтішек Прохазка, Алойзи Вондрачка, Ігнатій Хамбрез з Моравії, Йоган Зальцманн та Людвіґ Піхль з Відня і, особливо, Юрій Глоговський, який керував найголовнішими будовами 30-40-х років7.

В межах середмістя кам'яниці були невеликими, дво- або триповерховими, з гладкою поверхнею стін, чіткими ритмами вікон і балконів, фігурні консолі яких найчастіше робилися у формі голови лева. Тематика скульптурних рельєфів на фасадах поєднувала традиційну античну емблематику з фольклорною та купецькою: роги достатку і путті, бочки повні товару, Меркурій, дельфіни, голуб і голубка, квіти.

Товариське, інтелектуальне життя зосереджувалося у вітальнях, оформлених у бідермайєрівському стилі, зручно і затишно, обов'язково з музичним інструментом, годинником і круглим столом. Стіни "меблювали" родинними портретами, зображеннями історичних місцевостей, виконаних у техніці літографії. Тут читали Джорджа Байрона і Вальтера Скотта, Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Івана Котляревського, переписували в потаємні зошити Тараса Шевченка і Вацлава Ганку, залишали в альбомах-штамбухах на згадку малюнки.

Ще наприкінці XVIII століття у Львові порушувалося питання про відкриття спеціального мистецького закладу - Академії. Однак "як таке, що не на часі", зреалізованим не було. Скупі відомості про школу рисунку, що існувала при Львівському університеті й утримувалася Галицькими станами (сеймом), можна доповнити матеріалами фонду Львівської картинної Галереї, де відшукано кілька студійних рисунків Юзефа Бюссе та Яна Машковського. Як засвідчує напис на одному з них, Йозеф Бюссе приїхав до Львова з Нідерландів і залишився тут до кінця життя. Бюссе став одним з перших професорів рисунку, додатково одержуючи двісті золотих за науку малювання квітів8. Роботи його відзначаються неабиякою професійною майстерністю і м'якою світлотіньовою манерою. Ян Машковський відомий як портретист, жанровий та історичний живописець. Він вчився в Иозефа Бюссе у Львові, а потім у Римі та Відні. Рисунок і композиції більшості його творів сухі і академічно вивірені. Діяльність Машковського на ниві педагогіки залишила помітний слід. Його учнями вважали себе Артур Ґроттґер, Юлій Коссак, Франц Тома Тепа. В 30-х роках, власне тоді, коли навчався в університеті Маркіян Шашкевич, тут викладав Ігнатій Хамбрез. Він очолював кафедру вищого будівництва на філософському факультеті. Як теоретик і архітектор-практик Хамбрез винятково уважно ставився до збереження національних місцевих традицій.

Портрет Володимира Дідушицького. 1843 р. Я. Матковський
Портрет Володимира Дідушицького. 1843 p. Я. Матковсъкий.

Випускники університету набували доброї вправи рисунку. Ті, кому пощастило продовжити мистецьку освіту у Відні, ставали професійними художниками. До відомих імен варто додати і доброго приятеля "Руської Трійці" Станіслава Бартуса.

Своєрідний культурний осередок сформувався в середовищі Львівської греко-католицької духовної семінарії. З її стін виходили не лише душпастирі, а й літератори, історики, етнографи, теологи, музиканти, композитори, художники, громадські та політичні діячі. Як зазначив пізніше Андрей Шептицький, тут "... навчалися батьки, діди або прадіди всієї української інтелігенції, виховувалися провідники народу і вчителі народу"9.

Портрет Захара Авдиковського. С.Возняк. Папір, літографія
Портрет Захара Авдиковсъкого. С. Возняк. Папір, літографія

Духовна греко-католицька семінарія заснована у Львові 1783 року. А через рік відкрито світський університет. Були це перші серйозні дії нової австрійської адміністрації. Для спорудження спеціальних приміщень не було ані часу, ані коштів. Тому комплекс монастиря тринітаріїв нашвидкоруч перероблено під університет, а монастир домініканок - під духовну семінарію.

Монастир домініканок стояв на схилі Калічої гори та Татарських шанців при вулиці Широкій. її давня назва - Дорога сокільнича - походить, як гадають історики, від княжого мисливського села. Ансамбль монастиря споруджувався на кошти Теофілії Вишневецької протягом 20-50-х років XVIII століття. Його розлогі, невисокі будівлі відрізнялися від традиційно пишних форм львівського бароко. Архітектурним акцентом комплексу був невеликий однонавний пропорційний храм з півкруглою апсидою, сильно розвинутими пілястрами, контрфорсами і нішами, що оживляли площини грою світлотіні. Струнка триярусна, квадратна у плані вежа-дзвіниця, яку збудував відомий у Львові архітектор Мартин Урбаник, вдало виділяла комплекс серед міської забудови і надавала йому неповторної виразності. Потрібні ремонтні роботи і пристосування монастирського комплексу провели поспіхом. Під житло для семінаристів виділили келії, а для занять - більші приміщення, так звані "музеї", у двоповерховому корпусі з використанням і внутрішніх подвір'їв. Церкву Святого Духа посвятили, встановили в ній п'ятиярусний іконостас з образами пензля Луки Долинського. Годинник і багато літургічних речей привезли зі Скиту Манявського. Однак дуже швидко далося взнаки, що приміщення вологі, місцевість мочариста, вода у ступні вапняна, нездорова.

Художник Ян Тисевич, перебуваючи у Львові наприкінці 30-х років, зробив панорамний рисунок міста з видом семінарії. У Парижі, в друкарні Лемерс'є, виготовили літографські відбитки. Львів зображений в останніх променях сонця, що освітлюють лише Високий Замок та верхівки веж середмістя. Все решта у сутінках... Настрій, переданий художником, співзвучний з "Передслів'ям" Маркіяна Шашкевича, в якому - біль за рідний край, що століттями жив загнаним у чуже ярмо: "Судило нам ся послідніми бути, бо коли другі слов'яни верха ся дохаплюють, і єстли не вже, то небавком побратаються з повним ясним сонцем, нам на долині у густій, студенній мраці гибіти..."

В Перемишлі, в резиденції Греко-католицьких єпископів, а нині музеї, у фондосховищах Львівських музеїв пощастило знайти портрети першої половини XIX століття, на яких зображені діячі української Церкви, добре відомі на ниві науково-культурного життя і як вихователі та опікуни молоді, професори семінарії та університету. З літератури знаємо, що у Львові була ціла ґалерея їх портретів, понищених і спалених у недобрі часи. Збереглося лише те, що вдалося приховати.

Спокійно і поважно дивляться зі старих портретів учені отці Церкви - митрополити, єпископи, священики: Михайло Гарасевич, Антін Ангелович, Йосиф Левицький, Михайло Куземський та Григорій Яхимович10. Пригляньмося уважніше до виразу їх облич - і здивує нас мудрість, вміння подолати земне й суєтне і жити вимірами духовності. Дуже часто портрети виконані на високому технічному рівні добрими майстрами-живописця-ми. Майже всі вони є прижиттєвими зображеннями. Портрети професора теології, галицького митрополита Антона Ангеловича, малювали відомі художники - українець Лука Долинський та німець Карл Швейкарт. Ці рідкісні зображення колись прикрашали Святоюрські митрополичі палати, а нині втрачені. Приїхавши до Львова, Карл Швейкарт, уроженець Лодвіґсбурґу, став одним з найпопулярніших галицьких портретистів, знайшов тут сприятливі умови для творчості і залишився до кінця життя.

У музейних сховищах, де зберігаються твори живопису, знайти оригінальний портрет Ангеловича, намальований Швейкартом, не вдалося. Зате збереглася графічна репліка - літографія з друкованими текстовими написами, що засвідчують: рисунок і літографію виконав Иоганн Гауштайн з оригіналу Карла Швейкарта. Відбито в Піллерів у Львові 1824 року. Тонкий і детальний штрих ґравюри не дає підстав для сумніву у професіоналізмі та точності щодо оригіналу. Зрештою, твір характерний для Швейкарта - справжнього майстра психологічного портрета. Погрудне зображення обмежено формою овалу, вся увага акцентується на виразі обличчя з високим чолом, глибокою зморшкою на переніссі та відблиском інтелектуальності у погляді. В легкому розвороті постаті відчутна воля і стримувана енергія.

Професор Михайло Гарасевич належав до гуртка львівських любомудрів і редагував заборонену цензурою щоденну газету. В університеті, крім богослов'я, викладав грецьку й германевтику. Енергійно взявшись до впорядкування справ української Церкви, прийняв священицький сан. Цісар нагороджує його орденом, дає титул барона. Михайло Гарасевич поринає в науку: допомагає Юзефу Максиміліану Оссолінському і графові Генріху Любомирському у складанні статуту Оссолінеуму, збирає мистецькі цінності, пише фундаментальну працю "Annales Ecclesiae Ruthenae". Рукопис до друку не допущено. Його потайки переписували семінаристи.

Один з портретів Михайла Гарасевича міститься в експозиції Національного музею у Львові. Він опублікований і добре відомий у спеціальній літературі як оригінальний і високо духовний твір образотворчого мистецтва початку XIX століття. Щоправда, донедавна датування і авторство портрета не були уточненими. В Перемипілі нам пощастило відшукати ще один варіант, повністю ідентичний з львівським: та сама прискіплива відвертість у відданні негарних, але виразних рис обличчя, ті самі широкі площини живопису, що нагадують давньоукраїнські портрети доби Ренесансу. Перемиський варіант має одну безсумнівну перевагу: він не був реставрований (непрофесійно зареставрований) і на ньому зберігся авторський підпис художника: /Reichan pinx/ 1814. Йозеф Рейхан переїхав до Галичини напостійно, походив з німецької родини, одержав освіту на зразках європейського преромантизму. Однак, виконуючи портрет представника галицького просвітництва, яким був Михайло Гарасевич, німецький художник вибирає форму освяченого часом давньоукраїнського портрета.

Портрет Михайла Киземського.К. Ауера з живописного оригіналу А. Рейхана
Портрет Михайла Киземського. К. Ауера з живописного оригіналу А. Рейхана

З ім'ям митрополита м давньоукраїнського портрета. Михайла Левицького, який був куратором семінарії, часто пов'язували атмосферу надмірної суворості. Останнім часом у музейних фондосховищах знайдено кілька його портретів. Готуючи ці портрети до реставрації та експонування, автор цих рядків відчула особливу силу мистецтва у відтворенні таїн людської особистості. Напевне, історики Церкви ще належно оцінять неоднозначну постать митрополита і примаса Галичини. Художники свою частку уже внесли. Вони малювали владику молодого - у тридцятирічному віці. Його красива постава доповнювалася вишуканістю єпископських шат, ідеальністю зачіски, тонкими рисами обличчя й уважним холодним поглядом. Був це найплідніший період діяльності Михайла Левицького. По завершенні теологічних студій, сповнений задумів та надій, він активно узявся до праці на ниві народного шкільництва, звертається до губерніальної влади з проханням дозволити українським громадам вчити дітей рідною мовою. У відповідь - дипломатичне застереження: "... з уживання мало виробленої української мови не мав би українець великого пожитку". Владика все ж підписав статут товариства священиків, яке, однак, проіснувало недовго. Минали роки. Час і життєві турботи змінили колись молоде і красиве обличчя. Воно щодалі більше "закривалося" від стороннього погляду. Художники ще не раз зображатимуть митрополита Михайла Левицького - сумного й обтяженого владою...

Не просто відворити життєписи Шашкевичевих сучасників, серед яких були художники, музиканти, актори. Були й такі, які поєднували священичу діяльність із заняттям мистецтвом. Власне до них належав о. Іван Вендзилович. Творча спадщина о. Вендзиловича досліджена лише частково, розпорошена і великою мірою втрачена. Залишилося кілька відбитків портрета Богдана Хмельницького, які, правдоподібно, для "Зорі" мав копіювати І. Вендзилович з видання Д. Бантиш-Каменського, два гарні портрети вчених-теологів, що мають авторські позначки.

Одним з перших істориків мистецтва, хто належно оцінив о. Івана Вендзиловича, був доктор Микола Голубець. Він вирізняв його як непоганого рисувальника і талановитого портретиста і зарахував "шкільного товариша Маркіяна Шашкевича до піонерів західноукраїнської образотворчості".

1837 року вихованець семінарії Іван Вендзилович намалював портрет віце-ректора Венедикта Левицького, молодого і вродливого. Майже через двадцять років була випущена грамота з портетом В. Левицького, що вражає своєю відвертістю: стомлений вираз обличчя, похилені плечі, руки опущені на рамена крісла. Відповідальність за поведінку кількох сотень юнаків-семінаристів була не легкою. Вони мали студіювати біблію, моральну теологію та церковну історію, а читали французькі та німецькі романи, писали вірші, вступали до таємних організацій, отож легко могли схибити і "покрити неславою наш клір".

Вендзилович, як Маркіян Шашкевич, був змушений покинути стіни духовної семінарії. Ним заопікувався єпископ Іван Снігурський, забравши юнака до Перемишля. Потай студіюючи теологію, Вендзилович не покидав заняття мистецтвом: відновляв розписи в Єпископській палаті, ілюстрував книжки займався декоративною різьбою. 1859 року його, нарешті, висвячено; дістав місце пароха у Вовчу. Та пристрасть до мистецтва "примусила його кинути духовний хліб і покуштувати хліб з кисті". Якийсь час працював маляром по галицьких церквах та костьолах. Відомо, що оформляв вівтар Св. Анни в дрогобицькій фарі. Заробітки були невдячні. Діставши скромну парохію у Турчанських горах, доживав свого віку в глушині. Так подає факти Микола Голубець і називає отця Івана Вендзиловича "сильно окресленою трагічною індивідуальністю".

Роль загальнокрайового культурного центру в той час виконував також Оссолінеум - наукова установа нового типу, що поєднувала бібліотечну збірку, колекцію творів мистецтва та археології, друкарню, літографію, наукове товариство.

Ще 1809 року цісар Франц І повідомив надвірного кустоша у Відні Юзефа Максиміліана Оссолінського, що готовий віддати свою бібліотеку для загальнодоступного вжитку галичан і розміщення її у Львові. Як учений-бібліограф і історик Оссолінський добре розумів значення такого закладу і взяв на себе ініціативу його організації, передавши стародруки, рукописи, рідкісні видання, зібрані ним з галицьких монастирських книгозбірень. Благородна ідея відкриття культурно-освітньої станови у 1817 році була скріплена офіційними документами, а трохи пізніше у заповіті Ю. М. Оссолінський записав: "Усі мої друковані книги, рукописи, зібрання ґравюр, карт, медалей, картин, статуй... заповідаю і призначаю на заснування публічної бібліотеки у столичному місті Львові". Галичина переповнилася ентузіазмом створення нового громадського закладу, тим паче, що фінансово він не був багатою інституцією11. Галицька інтелігенція передає приватні книгозбірні. Чималі пожертвування надходять від власників сіл Львівищини, Тернопільщини, Бережанщини. Напевне, мають рацію дослідники, які зазначають, що ці дари йшли і з праці галицьких селян12. Серед тих, хто дарував у фонд закладу, були не лише родова аристократія, а й середнього достатку шляхта, вчені, адвокати, лікарі, актори, вчителі і навіть шкільна молодь. Українські вчені Михайло Гарасевич та Модест Гриневецький допомагали складати статут Оссолінеуму, в якому зазначалося, що установа буде діяти на користь усіх народів краю, а не окремо польського чи українського. Цей статут, підписаний цісарем і скріплений печатками, мав силу закону.

Помічником кустоша працював у бібліотеці Іван Вагилевич, якого називали "ходячою енциклопецією". Був це час, коли перебудова закладу тільки розпочиналася, тож умови були не надто комфортні. Ось як описана кімната, де працював український вчений: "колись то була кухня, обгоріла після пожежі... Під зеленою від вогкості стіною стояв тапчан, на дощатому столі лежали старі споловілі книги і цілі стоси сивого паперу. А на саморобному стільці сидів блідий, ростом низький і на твари чисто обритваний чоловік..." Мистецька збірка Оссолінеуму розміщалася в пристосованому приміщенні лівого крила бібліотеки і повинна бути оцінена як прообраз художнього музею. Тут організовувалися перші публічні виставки і встановлювалися нові, раніше невідомі контакти між художником і глядачем.

Книзі в першій половині XIX століття надавалося особливе значення. Книга відігравала роль універсального комунікативного засобу. Особливий ореол оточував її побутування, а коло читацьких інтересів стало показником культурних потреб суспільства. В образотворчому мистецтві найбільш піднесені і світлі образи - це образи людини з книгою, людини, яка читає.

Сповнені характеру та небуденної урочистості портрети діячів книги: книгарів, видавців, літераторів, вчених. Один з ранніх творів - "жінка з книгою", зображена на тлі романтичного пейзажу. А молода чарівна баронеса фон Логен з роду Шеліговських схилилася над читанням при невеликому інтер'єрному столику. Сповнена гідності постать 34-річного священика Петра Паславського. Кольорова гама твору підсилюється двома акцентами світла - на красивому мужньому обличчі з відкритим уважним поглядом і на зап'ястку тонкої руки, що обережно тримає молитовник. Нейтральне тло наче розкривається вікном у всесвіт з фраґментом блакиті моря, легкими хмарами неба і тендітною на вітрі зеленою галузкою як символу недовговічності краси і швидкоплинності земного життя. Отець Паславський - парох віденської церкви Св. Варвари - невдовзі трагічно загинув. Автор портрета Йосиф Мікловський-Змій після студій у Віденській Академії переїхав до Пряшева.

Недавно знайдено портрет, який на звороті полотна має напис: "Йосиф Левицький, автор граматики руської мови (Pinx Siffert, 1854". О. Йосиф Левицький - професор руської мови та душпастирського богослов'я у Перемишлі, згодом переведений парохом у с Нагуєвичі, хрестив Івана Франка і видав граматику, з якою Франко ходив до школи. Майже нічого не знаємо про художника Зіфферта. Однак, як видно з портрета, це був обдарований аматор, захоплений своєю моделлю. Сувора постать з орденською відзнакою і книгою з написом "Граматика" переконлива й монументальна. А на обличчі вираз гіркоти: чи був належно оцінений сучасниками непересічний філолог, автор підручників, літератор і перекладач з Шіллера, Ґете?.. Портрет цей потрапив до збірки Леремиської греко-католицької Капітули "16 януарія 1911" як дар доктора Черлюнчакевича.

Не так багато дійшло до нас прижиттєвих зображень сучасників та послідовників Маркіяна Шашкевича. Хіба що у більш пізній серії, в "Альбомі заслужених русинів". Невблаганний час не зберіг для нас й автентичного зображення Маркіяна Шашкевича. Як писав Осип Маковей, "в часи Маркіяна фотографія ще не була відома, а він сам був забідний, щоби маляреві заплатити за свій портрет; на поезіях не заробив ані шеляга..." Найбільш вдалим зображенням вважається портрет, намальований Іваном Трушем у 1911 році з фотографії сина, Володимира, та спогадів сучасників. В цьому сенсі значення старої фотографії сина важко переоцінити. До неї зверталися і звертаються практично всі художники, які відтворювали образ Будителя Галичини. Силою мистецтва документальне зображення надихалося великою ідеєю покоління молодих людей романтичного відродження XIX століття, що "не змарнували себе, не потонули у суєті, в захланному нагромадженні речей, а виконали свій синівський обов'язок перед народом"13.

Жінка з книгою. 1818 р. К. Швейцкарт. Полотно, олія
Жінка з книгою. 1818 р. К. Швейкарт. Полотно, олія

До активізації мистецького життя спричинилися книгарні та антикваріати. Тут можна було придбати віденське фортепіано, ноти улюблених арій, альбоми гравюр, папір для малювання і навіть квитки до театру. За вітринами книгарень виставлялися на продаж твори львівських художників, особливо тих, які зазнавали матеріальної скрути. З літературних джерел відомо, що Іван Петро Лучинський за кусень хліба віддавав свої картини до книгарні Калленбаха, яка містилася напроти єзуїтського костьолу. Через книгаря незаможний львівський міщанин міг замовити мініатюру, витинані профільні портрети членів своєї родини або воскові рельєфи. Як повідомляли "Розмаїтості", їх виконували приїжджий німецький скульптор Карл Берґ і львів'янин Йоганн Шімзер. Кілька таких рельєфів виявлено нещодавно у фондах музеїв. Вони дивують щирістю і безпосередністю портретних характеристик та наївним прагненням до імпозантності: модель розфарбовувалася і зображалася на тлі драперії та ампірних архітектурних деталей.

Цікавість до історії рідного краю, до його найдавніших пам'яток, пробуджена Маркіяном Шашкевичем та його товаришами, стала значним культуротворчим фактором, вплинула на тематику творів мистецтва. Техніку Гравюри вивчають в університеті. Гравюри виходили серіями, альбомами, біля кожної літографії був роз'яснювальний опис, бо "вид для ока повинен мати текст для роздуму". Пожовк папір, а зображення залишилися чіткими, з безліччю дрібних та важливих деталей, що ніби зібрані світлом і тінню у завершені композиції. В цих панорамних літографіях відчутні настрій та атмосфера давно минулих часів. Оповита узгір'ям Високого замку панорама давнього Львова. З Калічої гори немов на долоні видно середмістя, де регулярність кам'яниць тоне у вертикалях дзвіниць та куполах соборів. А на передньому плані виділяється горизонтальною зрівноваженістю форм, чітким силуетом споруда Оссолінеуму... Вздовж нижнього краю видруковано текстовий напис: з літографії Піллерів у Львові. За цим написом - ціла епоха, що передувала розвиткові світлини у Львові. 1822 року відповідно оснащена друкарня Піллерів вперше в Україні відкриває літографську майстерню, заохочує до співпраці художників доброго професійного рівня, серед яких були й випускники Віденської академії. Один з видавців альбому "Види Галичини" Каетан Яблонський писав у передмові: "чи ж би рідні краєвиди не були більш пожиточними, ніж міфологічні сцени з обнаженими постатями античних богів і штучними аркадійськими краєвидами"14. В 30-40-х роках у пейзажних літографіях А. Лянґе і К. Ауера щораз більшого самостійного значення набувають жанрові сцени: праця та відпочинок галицьких селян чи жвава торгівля ремісників на площі перед собором святого Юра.

Онуфрієвський монастир. А. Пилиховський. Літогравюра
Онуфрійовсъкий монастир. А. Пилиховсъкий. Літогравюра

Процес становлення західноукраїнського живопису був не простим. Щойно наприкінці XVIII століття припиняє свою діяльність середньовічний за своїм устроєм малярський цех. На становлення професійного мистецтва впливали різні європейські стилі: пізнє бароко, класицизм, романтизм, бідермайєр. Однак в локальному середовищі ці впливи трансформувалися, галицьке малярсто розвивало давні традиції в нових умовах, в межах нових стильових напрямків. Праці Євстахія Білявського та Луки Долинського з оформлення собору святого Юра і широке розвинуте портретне мистецтво ставали доброю школою для цілої плеяди молодих львівських художників.

Романтичний портрет першої половини XIX століття розвиває традиції міщанського та священицького портретів кінця XVIII століття, де реалістичні традиції були найсильнішими. Образ людини, яка виступала зі всіма ознаками своєї соціальної прероґативи, починає поступатися інтелектуальній, освіченій, громадсько свідомій, фізично і розумово обдарованій індивідуальності15. Змінюються і технічні прийоми малярства - від декоративності у кольористиці до природності у відданні барв.

Протягом кількох років систематичної праці у фондах львівських музеїв вдалося зібрати експозицію виставки "Побутовий живопис першої половини XIX століття у Львові". Вона відкрила нам як явище львівську малярську школу цього періоду, місце і значення в її становленні різних художників. Помітну роль в ній відігравали випускники Віденської академії Йозеф Пічман, Карл Швейкарт і Антон Лянґе. Перш за все високим технічним рівнем і майстерністю. Україна стала для них другою батьківщиною, тут вони знайшли сприятливі умови для творчості і традиції, гідні пошанування. Невдовзі по приїзді до Львова Антон Лянґе відходить від традиційних "ідеальних" пейзажів. Очевидна й еволюція творчості О. Пічмана, Ю. Рейхана і К. Швейкарта - від класицизуючих парадних портретів до більшої невимушеності і простоти в портретах численної галицької шляхти.

Однак основу львівської школи склали художники, які органічно були зв'язані з місцевими традиціями місцем народження або довшим перебуванням у Львові. Серед них - Мартин Яблонський, Іван Петро Лучинський, Рафаїл Гадзевич, Юрій Глоговський, Станіслав Вартус, Франц Тепа, Ігнат Кобилянський. Одержавши початки освіти на батьківщині, вони вдосконалюють її у Відні, Кракові, Варшаві, Празі і навіть Харкові. Вони створили цілу ґалерею портретів своїх сучасників.

На процес демократизації культури вплинув і соціальний стан митця, здебільшого вихідця з кіл різночинної інтелігенції. Як представник вільної професії художник своїм ремеслом заробляв собі на кусень хліба. Він міг викладати у школах і гімназіях, що заохочувалося: за успіхи в рисуванні учні одержували нагороди незалежно від оцінок з інших предметів. Вміння малювати в ті часи вважалося показником доброго смаку і виховання. В шляхетських і магнатських родинах Галичини утримувалося багато художників, наприклад, Юзеф Ріхтер і Богуш Стенчинський у Павліковських, Юзеф Свобода - в родині Фредро-Шептицьких. Діяльність на цій ниві вимагає спеціальних досліджень. Окреме поле мали художники, які ілюстрували періодичні видання, оформляли свята, вітрини магазинів та склепові вивіски. Можна було заробити кілька грошів і на витинаних профільних портретах.

По краплинах довелося відновляти й забуті сторінки життєпису Івана Петра Лучинського. Коротке і як спалах яскраве життя, що тривало лише 39 років, почалося в Чернівцях, а пройшло у Львові, де вчився і звідки нікуди не виїздив. На академії за кордоном, де можна було розвинути природний дар художника, грошей не стало. Вчився в місцевих малярів. Та все ж, залишився на власних засадах і при власних уподобаннях, вирізняючись на загальному тлі львівського мистецтва XIX століття. У невеликих камерних пейзажах Лучинського завжди є якась загадковість, внутрішнє потаємне життя. Можна погодитись, що його творчість асоціюється з мистецтвом голландських художників, в її основі лежать реальні враження. Він, як тоді говорили, "ішов від натури", однак не любив стандартності, шукав у природі незвичне. В альбомі-ескізнику збереглися роблені на природі рисунки з натури на Кайзервальді, на озері у Янові, в лісочку Венглінських. Рисунок точний, вправний, бистрий. Як живі створіння сприймаються покручені стихією гілки віковічних дерев, велике лапате листя лопухів чи будяка. Це своєрідні сюжетні зав'язки до майбутніх олійних полотен. Одне з них - невеликий пейзаж "Видри" - має авторський підпис: І. Luczynski. Деталі і фрагменти, зрисовані художником з натури, трансформувалися в образ тихого незайманого куточка природи, де ніхто не заважає текти річці, співати птахам і помирати деревам. Із заробітку художника утримувати родину було важко. Іван Петро Лучинський працював урядником у львівському магістраті. Тяжко хворіючи на сухоти, міняв свої картини на кусень хліба... Сповіщаючи про смерть Івана Петра Лучинського 22 березня 1856 року, львівська газета писала: "Стратив Львів, Галичина людину з великим талантом. Писав пейзажі, квіти, овочі, історичні предмети, портрети, сцени релігійні. Через слабкий стан здоров'я залишив багато картин не завершеними. Тепер у книгарні Калленбаха є до продажі його твори на користь сиріт".

Август фон Медвей народився у Львові в німецькій родині, що переїхала в Галичину відразу після її приєднання до Австрії. Був слухачем правничого відділу Львівського університету, а став професійним художником. Освіту довершив під час дворічних студій у Віденській Академії мистецтв.

Мав заслужену славу як автор численних мініатюрних портретів. У збірці Картинної ґалереї зберігся портрет жінки в білій сукні, образ якої дивовижно співзвучний з натхненними рядками українських поетів-романтиків:

Чи знаєш, серце, чим є твій цілунок?-
То крапелина для грудей стражденних,
Для бджілки - цвіту запахущий трунок,
Солодка розкіш неба - для блаженних


Маркіян Шашкевич Чи знаєш?.. (До Юлії).

Центральна площа у Львові. К. Ауер
Центральна площа у Львові. К. Ауер

На зеленкуватому тлі постать молодої жінки наче випромінює тепло і ніжність. Як і поет, художник підносить образ над сірою буденністю. Авторська монограма і дата написання твору прочитуються тепер тільки під мікроскопом; з часом забулися і факти біографії художника. Як подають дослідники, художник Медвей часто переїздив. У Львові він одружився, але надовго не затримався. Жив в Одесі, потім - у Москві та Петербурзі, де отримав титул і місце надвірного художника російського царя. Зрештою, не надовго. Втративши посаду, завершує свій творчий і земний шлях у Харкові. Нині робиться спроба зібрати і вивчити твори художника Августа фон Медвея. Важко заперечувати впливи австрійської школи. Однак м'якістю, ліризмом і слов'янською ментальністю "Жінка у білій сукні" нагадує портрети Івана Зайцева, Гаврила Васька і, найбільше, Аполлона Мокрицького.

Теодор Яхимович, який, як і Маркіян Шашкевич, походив зі священичої родини Золочівського повіту, вчився у Львівському університеті, але на медичному факультеті. У дев'ятнадцять літ виїхав до Відня - хотів стати художником. На цій ниві досягнув певних успіхів, бо невдовзі став декоратором віденських театрів, а продовж двадцяти років був головним художником Цісарської опери. Його твори виставлялися в бельведерській картинній ґалереї, теку рисунків було вивезено по війні зі Львова до Вроцлава. Загубилися в Галичині сліди чи не єдиного твору - "Хрещення у Йордані", - що прикрашав владичу Палату в Перемишлі. Є тільки надія на родичів художника (вони живуть у Відні), які правдоподібно, зберігають родинні портрети пензля Теодора.

Натомість у Львівському театрі служив декоратором уже згадуваний Антон Лянґе, австрійський художник, син віденського актора Макса Лянґе. Крім сценографії, успішно займався літографією і малював галицькі краєвиди. Більше як тридцять років працював у Львові віденський художник, здобувши ще за життя добру славу та визнання. Чотирнадцять його картин прикрашали урочисті зали міської ратуші. Йому доручали оформлення міста у дні святкових фейєрверків чи коли показувано модні діорами та панорами або під час приїзду коронованих осіб. В альтанці городу Гехта (нині парк напроти університету) демонстрували лише один твір - "прекрасний краєвид Лянґе, що викликав солодку елегійність". Для себе не здобув матеріального достатку. Тяжко захворівши, малював вивіски, віддавав свої роботи на продаж у книгарні. Завершився львівський період віденського художника на старому Городоцькому кладовищі, де невдовзі поховали і його дружину, записану у цвинтарному інвентарі як Марія Ланґ, вдова художника. Традиції, гідні пошанівку, знаходили у Львові і чеські художники. Процеси відродження національної культури, розпочаті галицькими діячами, мали багато спільного з їх вітчизняними. У Львові не лише читали в оригіналах твори чеських та словацьких будителів, передплачували "Часопис Чеського музею" та "Квєти", а й купували "Чеську історію в картинах". Карл Ауер і Йозеф Свобода успішно працювали в нашому місті на ниві літографії. Бралися вони і до викладацької діяльності, до вчителювання. Малярською працею важко було доробитися достатку. В ті часи художники охоче вчителювали, мешкаючи в заможних родинах, переважно інтелігенції, де дотримувалися думки, що вміння малювати є неодмінною ознакою вихованої людини. Йозеф Свобода мешкав і навчав дітей та онуків у великій родині Александра Фредра. А згодом, коли одружилася його талановита вихованка Софія Фредрівна з Іваном Шептицьким, увійшов у коло родини Шептицьких, яка мешкала в Прилбичах. Тут він змальовував з оригіналів старі родинні портрети Шептицьких, вчив дітей малювати в родинному альбомі. Один з таких альбомів вдалося відшукати у музейній збірці в Польщі. Він потрапив до музею після війни і входить у депозит родини Шептицьких, які живуть тепер у Варшаві.

Новий театр С. Скрабка. К. Ауер
Новий театр С. Скрабка К. Ауер

В одному з листів Софія Шептицька, мати сімох синів, один з яких - Роман, майбутній митрополит Андрей, пригадуючи рідну місцевість, писала: "Я мала лист від Свободи, який прислав мені рисунок, в ньому дорога, що веде до Рудок, костел, одинока постать. Так щасливо віднайдений колорит, що я не сподівалася". Там, біля Рудок у Веньковій Вишні, провів останні роки життя чеський художник. Коли вже не міг малювати, писав трактат з мистецтва. Довга старість зробила його безпомічним, а вічний спокій прийшов на старому сільському цвинтарі.

Новим явищем були й художні виставки, перша з яких відкрилася 1837 року і мала доброчинний характер16. Приміщення для її експонування надав львівський магістрат у новозбудованій ратуші на площі Ринок. На першому поверсі північного крила було показано більш як 600 творів, з того багато робіт західноєвропейських художників (як виявилося пізніше, серед них були і добрі копії). В окремому розділі львів'яни вперше побачили картини своїх сучасників. "Дівчина зі сніданком на таці" Мартина Яблонського стала справжнім одкровенням. Молода і вродлива служниця гідно та Граційно несе сніданок. Пізніша критика назве цей образ ідеалізованим. У 30-х роках була це природна поетизація людини, така характерна для літературних творів романтиків. Напевне, недарма Мартин Яблонський народився і виріс в родині відомого книгаря; а "Дівчину зі сніданком на таці" він намалював у 1837 році, коли вийшла друком "Русалка Дністровая".

Для організації виставок у ті часи створювався спеціальний комітет, до якого входили відомі культурні та громадські діячі, вчені. Наступний публічний показ творів мистецтва відбувся в Оссолінеумі. Експозиція була більшою і цікавішою, для огляду відкрита щодня від 9 до 6 пополудні. Дохід з виставки призначався на користь убогих. Частину творів можна було придбати на лотереї. Газета "Розмаїтості" заохочувала розпродаж, бо "з приходом у житла творів мистецтва, наші помешкання стануть менш убогими". І справді, Львів славився приватними колекціями Вроновських, Домбських, Любомирських, Дідушицьких, теолога Михайла Гарасевича і митрополита Антона Ангеловича, художників Антона Лауба і Мартина Яблонського.

Широкий показ творів мистецтва покликав до життя мистецьку критику. На сторінках періодичних видань з'являються статті художників Мартина Яблонського і Корнеля Шлеґеля, письменника Вінсенти Поля. Для оцінки творів мистецтва вводиться поняття "правдивості й народності". В рецензії на паризьку виставку критикуються твори провідних академіків за вироблення канонів у мистецтві, банальність салонних портретів на замовлення. Галицьких художників перестерігають проти бездумного наслідування, проти копіювання копій, маневрування манер, служіння слугами слуг... Для порозуміння з глядачем місцевим художникам рекомендувалося не забувати рідне, вітчизняне...

Фейерверк у Львові 1854 р. Г. Мадурович. Папір, акварель
Фейерверк у Львові 1854 р. Г. Мадурович. Папір, акварель

Тогочасний Львів важко уявити собі без театрального та музичного життя. Театр тут шанували здавна... З часів, коли в братських школах ставили інтермедії, а в панських покоях утримувано приватні трупи. Широкого розголосу набули виступи акторів у палаці Вроновських, у літніх театрах-будах, що споруджувалися на Галицькому передмісті у саду Яблонських та парку Залізні води. На аматорській семінарській сцені з успіхом поставлено "Руське весілля" Йосифа Лозинського. Костюми та декорації позичив директор міського театру Ян Камінський. Задоволений їх грою, запросив учнів до участі у масових сценах професійного театру. Театр цей починав свої вистави у пофранцісканському костьолі, після провізоричного ремонту та прикриття театральними декораціями "усього зайвого". Спочатку ним керував чех Франц Генрик Булла, а польську трупу очолили Войцех Богуславський і Ян Камінський.

Перші опери на львівській сцені ставив Юзеф Антоні Францішек Ельснер, пізніше вчитель Фредеріка Шопена. Мові українській не просто було завоювати своє право не лише на літературній, а й на театральній ниві.

18 березня 1842 року у старому дофранцісканському театрі давали останню виставку - грали п'єсу Шекспіра. Все виглядало, як подає хроніка, дуже зворушливо: у переповненій залі глядач прощався з багатьма улюбленими акторами. На площі Каструм завершувалося спорудження нового Скарбківського театру. Будовою, що йшла інтенсивно, керував сам фундатор - граф Станіслав Скарбек. Архітектурні ідеї та проекти виготовляли Людвіґ (Луїджі) Піхль з Відня і Йоганн Зальцманн - австрійський архітектор, який працював у Львові. Вапно, гіпс, камінь возили галицькі селяни зі скарбківських маєтків удень і вночі. Зал для глядачів перекривався довгою конструкцією, яку витесав селянин з Дуб'я Михайло Видлів. Як найбільша за площею і обсягом будова тогочасного Львова, театр вимагав нестандартних інженерних вирішень: свайного фундаменту з шістнадцяти тисяч дубових паль, забезпечення оптимальної видимості, акустики та опалення великої зали на 1460 місць.

Львів'яни з нетерпінням чекали відкриття театру і виявляли до його будівництва неабияку цікавість. Вони були переконані, що театр стане "справжнім святилищем муз", а красою споруди не поступиться міланському, паризькому чи віденському. Через міську газету прийшло повідомлення, що театр відкривається у Великодній понеділок. Вистави будуть давати щоденно без перерви. Вони розпочнуться драмою Франца Ґріллпарцера "Das Leben ist Traum" ("Сон є життя"), а польська трупа готує комедію Александра Фредра "Чоловік і жінка", після якої буде комедіоопера "Сварка за вітер або шляхта чиншова".

Українська класика почала ставитися щойно наприкінці 40-х років. Традиційні назви часто перероблялися: "Наталка Полтавка" рекламувалася як "Дівка на виданні, або На милування нема силування"; "Москаль-чарівник" - як "Муж старий, жонка молода. Домовая забава в єдном дійстві". Автором обробки виявився священик з села Добрян Степан Петрушевич. Духовні особи Іван Лаврівський та Михайло Вербицький стали музикантами професійного рівня, авторами популярних народних оперет, а Антін Вахнянин написав оперу "Купало". Театр був улюбленою, але не для всіх доступною розкішшю. Квиток у ложу партеру коштував 4 золотих 40 крейцерів, крісло в партері - 1 золотий, а на третьому ярусі - 40 крейцерів. Цифри взято з урядової газети, де для порівняння подаються ціни на збіжжя: за корець жита плачено 4 золотих 12 крейцерів, вівса - 1 золотий 48 крейцерів. Більше глядачів збирали діорами, панорами, святкові фейерверки. Академік Іван Крип'якевич критикував "маломістечкові потреби львівської публіки", що захоплювалася фейерверками з нагоди приїзду коронованих осіб, виступами мистців природної магії. "Правдиву щиру радість показував Львів тоді, як заїхав до міста цирк, явився магістр чорної магії або заграла на вулиці цісарська банда... зовсім як нині"17.

Зал музичного товариства був невеликий, тому для концертів використовувалися театральні приміщення. 1838 року тут виступав Кароль Ліпінський, скрипаль, композитор і дириґент театральної оркестри. На сторінках львівських газет подія ця описувалася красномовно: "Наплив публіки був надзвичайний, одушевления відповідало масі слухачів. Оплескам, здавалося, не буде кінця, і всі дихали одним почуттям чести і подиву до знаменитого артиста і почуттям гордости, що можемо назвати його своїм. Є речі такі високі, що їх тільки відчуваєш, вони не даються описати, тратять на всілякій аналізі - такою є гра Ліпінського, прегарна, захоплююча, шуткуюча з трудностей, а однак ледве понята. Се тріумф музичної штуки..." Це все дуже співзвучне з портретом Кароля Ліпінського, молодого й вродливого, з повним надії променистим поглядом... Через рік він покине Львів, прийнявши запрошення стати солістом і капельмейстером Дрезденської опери. Він блискуче виступав у Відні, Празі, Трієсті, Пьяченці, Венеції. Грав і заприязнився з Ніколло Паґаніні, Ференцом Лістом, Марією Шимановською та Робертом Шуманом. Гастролюючи у Києві, Москві та Петербурзі, сприяв контактам слов'янських діячів. В останні роки життя повернувся додому. В невеликому маєтку Урлів відкрив школу для сільської талановитої молоді, де викладалося українською мовою.

В альбомі з "забутими" рисунками львівських художників XIX століття виявлено портрет Ференца Ліста. Молодий мужчина в театральному сурдуті з зав'язаною довкола шиї хусткою сидить за фортепіано, злегка торкаючись клавіатури тонкою кистю руки. Гордо піднята голова, довге непокірне волосся, характерний профіль. Внизу прочитуються написи: "Ф. Ліст" угорською та "Юлій Коссак 1847" польською. 1847 року Ліст був у Львові і концертував у залі театру. З цього приводу з'явилося кілька цікавих статей. В одній з них, п. н. "Концерт Ліста", автор запрошує до розумів над сприйняттям музики як вищого виду мистецтва, про завдання сучасної музичної культури і місію Ференца Ліста. Далі йде розбір творів Шуберта, Вебера, Шопена, які виконував піаніст. "Його манера неповторна, у ній поєднані інтелект і переконання. Тому між слухачем і музикантом настає магічний зв'язок... В музиці Ліста всі звуки життя, народні мотиви. Звичайні мазурки, полонези, угорські мелодії він перетворює у високопрофесійні новели. Божественна гра, натхненне обличчя, легке торкання рук - і перед вами втілення усіх можливих чеснот і сама досконалість". Так писав відомий літератор Лєшек Дунін-Борковський, висловлюючи загальне захоплення. Особистість Ференца Ліста, його дружба з Віктором Гюґо, Жорж Санд, Генріхом Гайне були овіяні леґендами, надихали волелюбними ідеями романтичну львівську молодь, що об'єднувалася в таємні товариства. Не важко припустити, що на концерті піаніста і композитора був і Юлій Коссак. Він щойно закінчив університет і, як багато його колеґ, займався малюванням. Ліста Коссак малював з натури... Усі технічні огріхи ліній та штрихів губляться перед безпосередністю і щирістю почуттів... Через рік під лозунгами Свободи, Рівності і Братерства вони стануть учасниками "Весни народів". Ференц Ліст у Будапешті, а Юлій Коссак - у Львові.

Активність мистецтва, його готовість відтворювати найактуальніші події з особливою силою виявилися 1848 року, у дні "Весни народів". Учасниками подій були й художники. В рисунках, акварелях, навіть олійних полотнах відтворюється оборона і пожежа ратуші, університету, засідання першої української політичної організації Головної Руської ради та Собору руських учених. Збори було організовано друзями і соратниками Маркіяна Шашкевича в стінах Духовної семінарії. На Соборі розроблялася програма розвитку української культури, було ухвалено постанову про організацію Народного дому з бурсою, музеєм, Товариством Галицько-руської Матиці, бібліотекою. Перша українська газета у Львові "Зоря Галицька" задекларувала соборність українських земель: "Ми русини галицькі належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить..." Утверджувалася і культурна спорідненість українських земель, задля якої жили і працювали Маркіян Шашкевич та його соратники. Мистецьке життя першої половини XIX століття, одного з попередніх етапів національного відродження, стало основою для розвитку мистецтва наступних періодів.

Література

1 Голубець М. Західноукраїнська образотворчість з доби "Русалки Дністрової". - Новий час. - 1936. - 19, 21, 23, 25 верес.
Голубець М. Сто літ галицького малярства // Галицьке малярство. - Львів, 1926; Крип'якевич І. Львівське житє в часах Шашкевича. - Неділя.
- 1911. - Ч. 43-44. - СІ 1-14; Студинський К. Львівська духовна семінарія в часах Маркіяна Шашкевича (1829-1843). -Львів, 1916.
2 Рубан В. Український портретний живопис першої половин XIX століття. - Київ, 1984; Крвавич Д., Стельмащук Г. Український народний одяг XVII - початку XIX століття в акварелях Ю. Глоговського. - Київ, 1988.
3 Ryszkiewiecz A. Polski portret zbiorowy. - W.; Wi.; Kr., 1961. - S. 21; Guttler J. Sto lat malarstwa Lwowskiego 1790-1890. - Lwow, 1937. - S. 2.
4 Маються на гадці згадані праці (примітка 1).
5 Galicya w obrazach. - Lwow, 1837. - S. 1.
6 Центральний державний історичний архів України у Львові. - Ф. 52.
- Оп. 2. - Спр. 967. - С 24-44.
7 Крвавич Д. Юрій Глоговський і художнє життя Львова кінця XVIII - початку XIX століття // Крвавич Д., Стельмащук Г. Український народний  одяг.. - С 19.
8 Zajączkowski W. Szkoia politechniczna we Lwowie. - Lwow, 1894. - S. 13.
9 Світильник істини. Джерела до історії Української Католицької Богословської Академії у Львові. Ч. 3. Торонто; Чікаґо, 1983. - С 121.
10 Див.: Левицький І. Ем. Прикарпатська Русь в XIX віку у біографіях і портретах її діятелей. - Львів, 1898. - Т 1. - С 6.
11 Gębarowicz M. Zbiory muzealne w zakladzie Narodowym im. Ossoliriskich. - Księga pamiętkowa Ossolineum. 1817-1967. -Wroclaw, - S. 138.
12 Горак Роман. Під куполом колишнього Оссолінеуму. - Жовтень. - 1989.-№6(536). -С. 81.
13 Вислів письменника Олеся Гончара
14 Widoki Galicyi. - Lwow, 1847. - S. 1.
15 Жолтовський П. М. Український живопис XVII-XVIII ст. - Київ, 1978. -С. 215.
16 Крвавич Д. Перші художні виставки. - Жовтень. - 1983. - № 4. - С. 100.
17 Крип'якевич І. Львівське житє... - С 12.





 © 2009-2017 Карта Львова - всі вулиці Львова. Електронний путівник вулицями міста Львова.