Карта Львова  

Головна сторінка

Житло у Львові
Квартири подобово
Хостели Львова
Готелі Львова


Транспорт Львова
Автобуси і маршрутки
Нічні маршрути
Трамваї
Тролейбуси

Інші карти
Стара версія карти
Центр Львова
Інші карти Львова

Інформація
Туристичний довідник
Телефонний довідник
Статті про Львів
Блог про Львів
Корисні посилання
Реклама на сайті
Контакти

Статті про Львів

Доба суспільно-політичних полярностей і напруги

Володимир Макарчук, Степан Макарчук

З організаційного боку український політичний рух після світової, українсько-польської та радянсько-польської воєн вийшов ослабленим. Багато чільних діячів опинилися за кордоном, сиділи у в'язницях або загинули. Політичні сили краю, що в 1918-1919 рр. будували Західно-Українську Народну Республіку і захищали її існування, вважали своїм керівним центром емігрантський уряд Євгена Петрушевича.

Керівні структури української Народно-Трудової партії, що в березні 1919 р. оформилася на базі УНДП, а також Радикальної та Християнсько-суспільної партії на місці мали аморфний характер. А Українська соціал-демократична партія здебільшого підпала під вплив комунізованих елементів.

В час радянсько-польської війни, коли Червона Армія стояла під Львовом, і для української Галичини реальною стала загроза заміни польської окупації ще жорстокішою російсько-радянською, львівська угодова група представників українських політичних партій зверталася 23 липня 1920 р. з листом до польської Команди Генерального округу у Львові, пропонуючи їй співпрацю, але з умовою задоволення українських національних потреб.

Автори листа писали:"... ключі до мирної будучини лежать виключно у польських руках... було би конечним... в першій мірі випущення на волю полонених козаків і старшин Української Армії, звільнення українських засудженців і взагалі політичних в'язнів, а також всіх інтернованих і конфінованих, заборона самовільного арештування українців, привернення свободи слова і преси, дозволения права зборів, залишення колонізації Східної Галичини, залишення акції перетягнення на латинський обряд, звільнення від військового кватерунку у Львові і на провінції будинків українських культурних Інституцій, допущення української академічної молодіжи до студіювання на Львівському університеті і техніці, а професорів-українців до викладів, покликання до служби всіх службовців і вчителів б. австрійської монархії української народности на попередні службові місця з виключенням перенесення на захід і необмеження статутової діяльності українських інституцій і товариств"1.

Широке цитування документу важливе під тим кутом, що в ньому вже тоді, на початку збройного встановлення польського державного режиму у Львові і краї, українські політично помірковані кола формували такі вимоги, які вони успадкували з часів Австрії і виконанням яких залишилися б задоволені в умовах польської держави.

Команда Генерального округу, як і польський уряд, українських скромних вимог не приймала. Як відомо, в час українсько-польської війни на польському боці не було жодної політичної партії, яка вважала б Східну Галичину за український край. Львів і вся Галичина співвідносилися з Польщею, її історичним минулим і майбутнім. Будь-які права українського населення, чисельність якого у 2, 5 рази перевищувала чисельність поляків, ігнорувалися. Такий підхід до українців лежав в основі польської політики впродовж усього міжвоєнного періоду. Можна, щоправда, вважати, що в українському політичному таборі загалом станом на літо 1920 р. більшість не поділяла поглядів згаданої групи. В емігрантському уряді ЗУНР ще не вивітрилися надії на "справедливе" вирішення справи Східної Галичини Ліґою Націй. Своєю вірою він намагався надихнути українські маси, підняти їх на боротьбу проти польської окупації. Збройна поразка ЗУНР і втрата її урядом національної території не означали польської перемоги над національною свідомістю галицьких українців, зменшення їх відпорної сили польській духовно-інтелектуальній та колоніальній експансії у Східній Галичині. Навпаки, відроджена і розбуджена ЗУНР національна ідея захопила всі верстви українського суспільства, яке в міжвоєнні роки, незважаючи на існування польської державної влади, не тільки не примирилося з польським пануванням, але набрало щодо поляків ще більш ворожої настанови, ніж за часів Австрії. Насильницьке встановлення польського режиму зародило новий небезпечний елемент у польсько-українських взаєминах, а власне, міжетнічну ворожнечу.

Неприязнь українського загалу до польського режиму яскраво виявила себе у підтримці закликів емігрантського уряду не брати участі в перепису населення у вересні 1921 р. та в сеймових виборах у листопаді 1922 р. Щоб уявити, наскільки активною була підтримка українським суспільством заклику Є. Петрушевича в 1922 p., досить сказати, що у всій Галичині за угодових українських кандидатів, "хліборобів" О. Ільківа, голосувало менше 88 тис. виборців, або 2,9 % від числа зареєстрованих2.

Організаторами бойкотів були не тільки партії, що входили до Української Націоналної Ради в часі ЗУНР, але також частина комуністів і навіть москвофільські течії.

14 березня Рада послів держав Антанти санкціонувала право Польщі на східні кордони і Східну Галичину. Доцільність існування емігрантського уряду Є. Петрушевича стала сумнівною і зайшла в суперечність з міжнародно-правовими нормами того часу. Цей факт по-різному сприйняли українські політичні сили в краї, що викликало реорганізацію та пошуки нових політичних орієнтацій. Насамперед це позначилося на діяльності Української Народно-Трудової партії як провідної політичної сили краю, партії, до якої належали Євген Петрушевич, більшість колишніх членів уряду ЗУНР. В травні 1923 р. у Львові відбувся з'їзд УНТП, який засудив рішення Ради послів. Водночас, враховуючи формально новий міжнародний статус Східної Галичини як складової частини польської держави, аналогічний статус Волині, Лемківщини та інших українських етнічних територій і виявляючи готовність до співпраці з урядом, з'їзд виступив за "об'єднання всіх українських земель, які опинилися під владою Польщі, тобто Східної Галичини, Лемківщини, Волині, Холмщини, Полісся і Підляшшя, у з'єднану одиницю з повними політичними правами українського народу на його землі"3. Фактично це була автономістська позиція, але на неї не було жодної реакції польського уряду, що негативно позначалося на дальших польсько-українських стосунках, а також на внутрішньому становищі в УНТП. З'явилася опозиційна група, яка гостро виступила проти автономістського напряму і закликала далі вести боротьбу проти Польщі за здобуття незалежності. Наприкінці 1923 р. опозиція здобула керівні органи УНТП, а у квітні 1924 р. на з'їзді партії оскреслила з партійної програми автономістську резолюцію та вивела з керівництва групу прихильників боротьби за автономію на чолі з В. Охримовичем та В. Бачинським. З'їзд здійснив зовнішньополітичну переорієнтацію партії із Заходу на Схід, тобто на Українську Совітську Республіку, сподіваючись на її еволюцію в напрямку до справжньої національної державності4. Але, оскільки не всі в партії поділяли надії на перспективи національної справи над Дніпром, тому тоді ж таки, у квітні сформувалася ще одна течія, що дістала назву Української партії національної роботи. Прихильники партії почали видавати газету "Заграва", і через те їх називали загравістами. Серед лідерів УПНР були активний учасник листопадового чину 1918 р. у Львові Дмитро Паліїв та Дмитро Донцов, який незадовго перед тим приєднався до УНТП. Загравісти поділяли гасло "Україна для українців" і мали неґативне ставлення як до Польщі, так і до Радянської України5.

Ідейні й організаційні незгоди в середовищі українського ліберально-демократичного напрямку, що виводив свої політичні традиції найбільше з УНДП-УНТП, було більш-менш подолано в липні 1925 р. на спільному з'їзді у Львові УНТП, УПНР, деяких інших опозиційних груп, а також більшості української парламентарної репрезентації від Волині, Холмщини та Полісся. З'їзд, по суті, заснував нову політичну партію, що декларувала поширення своєї діяльності на всю Західну Україну і прийняла назву Українського Національно-Демократичного Об'єднання (УНДО). Головою УНДО став редактор "Діла" Дмитро Левицький. В ЦК також увійшли волинсько-холмські діячі: сенатори Черкавський, Карпінський, посли Хруцький, Козубський.

З'їзд прийняв програму Об'єднання, якою УНДО виражало мету стати загальнонаціональною партією: "УНДО згуртовує в своїх рядах український працюючий люд, а саме: селянство, робітників, міщанство і інтелігенцію". Зазначалося, що "Інтересам народу як цілості УНДО підпорядковує інтереси всіх земель, партійні, релігійні, станові". Стратегічною метою, до якої повинна прагнути партія, оголошувалася Українська держава на всіх українських землях. Окрім принципових засад, що визначали характер і цілі партії, програма формулювала чимало практичних завдань. В галузі економічній - "опанування всіх галузей національного господарства власними силами українського народу, щоб тим шляхом розвинути в народові всі верстви сучасного суспільства і визволити їх з-під утиску чужого капіталу"; в галузі аграрній - безкомпенсаційне вивласнення поміщицької землі в користь українського селянства, припинення польської цивільної і військової колонізації; в галузі соціальній - підтримувати український елемент в містах і українське підприємництво. Програма виступала на захист української освіти, оголошувала про підтримку Церкви як носія "християнського світогляду і моральності", "головну підвалину духовного розвитку народу"6.

У 1926 р. в ЦК УНДО переміг напрямок орієнтації на власні сили. Він не вважав УСРР незалежною державою і водночас виступив проти закордонного представництва7. З цієї причини прихильники Є. Петрушевича вийшли з УНДО і заснували Українську Партію Праці, що й далі покладалася на еволюцію УСРР до національної державності та на Лігу Націй. 15 вересня 1927 р. від імені західноукраїнського представництва Голові Ліґи Націй подали Меморандум за підписом Є. Петрушевича із скаргою на Польщу, Румунію і Чехо-Словаччину, політика яких "має на меті винародовити українців. Ані в одній із згаданих держав не дотримується постанов про т. зв. національні меншини..."8.

Загальнопартійна ундівська кваліфікація УСРР як російського маріонеткового утворення не означала, проте, що в УНДО повністю розпрощалися з надіями на позитивні зміни в Радянській республіці України. Вже в резолюції наступного з'їзду УНДО у Львові 19-20 листопада 1927 р. знову було записано, що "за ризьким кордоном на українських землях відбуваються в українській радянській державі великі національні змагання, там росте національна культура, кристалізується національна сила, там дозрівають загальні процеси, які рано чи пізно віддадуть на Україні суверенні права цілому українському народові. Український народ під Польщею орієнтується на ті сили..."9.

Надію на події в Радянській Україні, що почалися "з весни 1927 р." і мали б "привести до відриву українських земель від всієї державності з російськими землями" й виникнення "незалежної української держави", висловлював у сеймовому виступі 30 травня 1928 р. голова УНДО Д. Левицький10.І навіть ще в 1932 р. у партії була невелика течія, яка не порвала з радянофільськими надіями11.

У внутрішній політиці УНДО вело активну роботу спрямовану на розвиток українського підприємства, зокрема акціонерного, виступало на захист української школи і мови, захищало інтереси українських селян у набуванні землі з поміщицьких масивів, що підлягали парцеляції, поборювало польську цивільну та військову колонізацію на Західній Україні, засобами публіцистики і літератури виховувало маси в дусі національної свідомості, в практичній політиці йшло на блоки з близькими політичними угрупуваннями, в тому й інших національностей. Ця політика принесла УНДО чималий успіх на сеймових виборах 1928 р., коли за його кандидатів проголосувало близько 600 тис. виборців. Послами сейму стали 23 члени УНДО та 9 сенаторами12.

Період 1928-1929 pp. був часом найбільшого громадського впливу й авторитету партії. Термінові, 1930 року, т. зв. брестські вибори, що відбувалися в умовах репресій проти демократичних рухів, ув'язнення багатьох політичних діячів до Брестської фортеці, в тому ЗО колишніх українських послів та 3 сенаторів, серед них послів сейму, обраного в 1928 році, "пацифікації" західноукраїнських сіл13, - різко скоротили ундівське, як і інших українських партій, представництво в польському парламенті. До сейму увійшли 17 послів від УНДО, а 3 стали сенаторами.

Діяльність УНДО в 30-і pp. занепадала. Його ініціативи, спрямовані на досягнення конструктивної співпраці з польським урядом на засадах визнання ним територіальної автономії українських земель у Польщі, прав української школи, мови, Церкви і т. ін., не знаходили відгуку на польському боці. Востаннє з польського неурядового боку, власне, від блоку соціалістичних партій, у 1931 р. на обговорення сейму було винесено проект автономії українських земель у Польщі. Авторами проекту були І. Дашинський, Т. Голувко, Г. Діаманд та ін. Проект було відхилено14. До ініціатив української сторони про автономію польські урядові чинники залишилися глухими. Безрезультатними були парламентські ініціативи українських послів на захист української школи. На підставі закону 1924 p., прийнятого з ініціативи львівського професора Станіслава Грабського, який був тоді міністром освіти і віровизнань (Lex Grabski), у Західній Україні взято курс на заміну української школи польською або так званою утраквістичною, двомовною. Вже станом на 1934/35 навч. рік на всю Польщу залишилося тільки 457 українських шкіл, переважно початкових, у яких навчалися 5% українських дітей, ще 27% вчилися в утраквістичних школах і 68% - у польських15.

Українців у найбрутальніший спосіб усували від участі в будь-якій громадській роботі, що мала державне значення. Наприклад, до складу окружних виборчих комісій під час виборів 1938 року серед 1079 делегатів в округах Львівського воєводства українців було лише 15, поляків - 1030, євреїв - 3416. Такою була політика польської держави щодо українських низів, які мали або асимілюватися, або залишитися безправними. Українці майже не обиралися радними у ради міст. Згідно з переписом 1931 р., у Львові мешкало майже 50 тис. українців, тобто близько 16% населення; але їх число серед 100 радних ніколи не превищувало 2 або вони взагалі не були представлені в раді17. Ще різкішими були ці контрасти в інших містах: у Золочеві українці становили 30% населення міста, поляки - 31,8%, але в раді міста був 1 українець і 16 поляків; у Раві-Руській, в якій числилося 23% українців та 26% поляків, серед радних міста був 1 українець та 13 поляків і т. д. 18

Щоправда, про людське око, для міжнародної опінії польської держави уряд час від часу кидав українській парламентській репрезентації якусь "кістку". Так, у лютому 1930 р. у Варшаві було відкрито Український Науковий Інститут з відділами українського господарського і громадського життя, політичної історії та історії культури, історії Церкви19. В жовтні 1934 року Міністерство віровизнань і освіти ухвалило постанову про відкриття Українського ліцею землеробства20. В 1935 році голову українського парламентського клубу Василя Мудрого призначили віце-маршалком польського сейму.

Звичайно, не УНДО було винне в тому, що українська справа в Польщі душилася на всіх головних напрямках. Але на цьому тлі угодовська політика партії, що претендувала на роль виразника всього народу, не могла мати авторитету.

В 1935 році УНДО проголосило політику "нормалізації" українсько-польських відносин. Але й вона нічого не дала. Вже пізніше газета "Українські вісті" так кваліфікувала політику УНДО щодо польської держави: "То давно знаний стиль старця, що промовляє до ікони"21. Не дивно, що в середовищі УНДО завжди виявляли себе сили, які не хотіли миритися з такою політикою. Найсильнішою опозиційною течією стала група Дмитра Паліїва, що видавала газету "Новий час". Д. Паліїв критикував ЦК УНДО за виборчу тактику 1930 року, за автономістську резолюцію 1932 року, за ставлення до свята у Львові "Українська молодь Христові" та інші окремі кроки, що об'єднувалися тактикою угодовств. Після цього ЦК призупинило членство Д. Паліїва в УНДО. На це Паліїв опублікував у "Новому часі" (13. VII. 1933) критичну статтю щодо керівників УНДО, в якій писав, що вони "довели партію до товариства надання посад членам олігархії і до підприємства, яке не керує, не організовує, а лише репрезентує". Закінчилося тим, що 15 липня 1933 року Паліїва виключили з УНДО. На знак протесту про свій вихід з УНДО заявили посол Володимир Кохан та заступник члена ЦК Петро Постолюк. "Новий час" опублікував статтю "До нового життя". Стаття констатувала, що в національному русі далі залишають навіть ті, які для нього нічого не роблять, що "з ідеологією, яка вважала маси лише за виборчий товар, треба остаточно зірвати". Ставилося завдання "піднесення мас на вищий щабель організації.., здатної утримати чистоту української національної ідеї"22.

Скоро група прибрала назву Фронт національної єдності. В листопаді 1933 року ФНЄ опублікував декларацію, яка з позицій нетерпимості до інших політичних сил ("партійництва") проголошувала велике значення "проводу", "християнської релігії", "об'єднання всіх українців", контролю суспільства над капіталом, плановості продукції та її розподілу23. 2 вересня 1936 року у Львові відбувся 1-й Конгрес ФНЄ, що іменував Дмитра Паліїва вождем та обрав Політичний Колегіум і Крайову Раду ФНЄ. З програмною промовою виступив Паліїв, закликаючи виховувати "нову керівну верству", яка повинна вийти з селян, здобути душу українських робітників, залучити молодь до "творчого українського націоналізму"24. В українському суспільному русі формувалася легальна течія профашистського характеру.

Що стосується до Української Партії Праці, яка ще раніше відкололася від УНДО, то, крім завоювання нею у 1928 році одного посольського мандата для Михайла Західного, вона нічим помітним себе не виявила. А після 1934 року тихо зійшла з політичної арени.

Реорганізації зазнала Радикальна партія. 14 лютого 1926 року на об'єднавчому з'їзді галицьких радикалів і волинської Української партії соціальної революції у Львові було проголошено утворення Української Соціал-Радикальної партії та прийнято її програму, що висувала завдання будівництва незалежної об'єднаної соціалістичної республіки з радянським ладом, здійснення земельної реформи без відшкодування та інші цілі. Головним органом партії затверджувався львівський тижневик "Громадський голос". Незважаючи на радикальні гасла програми, в надалі партія зайняла напівугодовську тактику щодо польської держави, щодо Радянського Союзу ставлення було різко негативним, критичним було ставлення до релігії та Церкви. Місце партії на легальному небосхилі українського руху в Польщі певною мірою підтверджували 8 посольських мандатів та 1 сенаторський у польському сеймі за результатами виборів 1928 року, 3 посольські та 1 сенаторський мандат за підсумками виборів 1930 року, в 1938 році УСРП участі у виборах не брала. У Львові соціальна база партії була незначною, її опорою виступали Станіславське воєводство, Збаразький, Тернопільський та частково Зборівський, Скалатський, Теребовлянський, Заліщицький і Борщівський повіти Тернопільського воєводства25.

На правому боці українського громадсько-політичного життя у Львові були християнсько-клерикальні організації. До 1924 року діяла Українська Християнсько-соціальна партія. В 1925 році у Львові було засновано Українську Християнську організацію, яка стояла на лояльних до польської держави позиціях, проповідувала примирення між народами, розв'язання "пекучої української проблеми мирним шляхом". У 1930 році організація почала називатися Українською Католицькою організацією, з 1932 року практично злилися з Українською Народною Обновою, керівництво якої перебувало в Станіславові. Органом УХО, а пізніше УНО, була газета "Нова зоря".

У жовтні 1930 року з ініціативи митрополита А. Шептицького у Львові виник Український Католицький Союз з щотижневиком "Мета". Формально Союз обмежував свою діяльність справами католицької віри і моралі, хоч у багатьох питаннях контактував з УНДО, засуджував екстремізм підпільних оунівських організацій. Від 1935 р. за статусом поширював свою діяльність лише на територію Львівської дієцезії.

На початку 20-х pp. до лівих українських угрупувань у Львові та краї належали комуністична і соціал-демократична партії. Внаслідок переходу більшості соціал-демократів на позиції КПЗУ у 1923 році УСДП, по суті, перетворилася в легальну прибудову КПСГ-КПЗУ, а 30 січня 1924 року з постанови Міністерства внутрушніх справ примусовими заходами була формально ліквідована як легальна партія. Ті ж її підгрупи, що не поділяли комуністичних поглядів, далі брали участь у громадському житті робітників, організовуючи "Робітничі громади"; з 1 червня 1926 року почали видавати у Львові газету "Вперід". 8-9 грудня 1928 р. підгрупи скликали у Львові Український соціалістичний конгрес, який декларував відновлення УСДП. Головою партії було обрано Лева Ганкевича. В 1930 р. УСДП разом з УСРП стала до співпраці з УНДО, але це тривало недовго. Вже на початку 1933 року українські соціал-демократи з низки питань перейшли на спільні дії з ППС. У січні 1933 р. у Львові відбулася конференція обох партій, що закликала до взаємодії УСДП та ППС в боротьбі проти фашизму, комунізму, націоналізму. Розгром українського національного життя в УРСР, голод 1933 року остаточно повернули УСДП на національні позиції, повністю розвіяли радянофільські настрої. Це засвідчив VII з'їзд УСДП 4 березня 1934 року у Львові. Разом з тим партія осуджувала політику "нормалізації", що її вело УНДО. В боротьбі за українську автономію в Польщі УСДП прагнула спиратися на співпрацю з польськими соціалістами, які, як зазначалося, зі свого боку підтримували ту саму ідею. VIII Конгрес УСДП 17 березня 1937 р. у Львові показав, що лінія партії в питаннях внутрішньоукраїнського життя, соціальних відносин і ставлення до міжнародних подій (небезпеки війни, фашизму і комунізму) набрала відносної стабільності26.

З виникненням Української Військової організації, а зокрема Організації Українських Націоналістів, в українське громадсько-політичне життя було привнесено новий -безкомпромісний і динамічний - фермент, що визначав досягнення національної свободи українського народу насамперед засобами сили, воєнізації суспільних структур і збройної боротьби. До арсеналу засобів включався також терор. ОУН виросла з Української Військової Організації, що була утворена влітку 1920 року в Празі колишніми старшинами Січових Стрільців та Галицької Армії. Вже у вересні того ж таки року перенесла свою діяльність також у Львів, де була сформована нелегальна тимчасова Начальна Колегія УВО (О. Навроцький, М. Матчак, Я. Чиж, Ю. Полянський, В. Челевич). Коли до Львова прибув Є. Коновалець, колегію перейменовано на Начальну Команду, і він її очолив. На території Галичини Начальна Команда створила 13 військових округ з округовими командами, яким підпорядковувалися повітові команди. Досвід поразок Визвольного руху 1917-1920 pp., звичайно ж, показував, що для перемоги над ворогами потрібно створити перевагу збройної сили й досягнути високого ступеня згуртованості нації. З позиції цього досвіду УВО взяла курс на молодь, її ідеологічне гартування та військовий вишкіл. Як писала одна з листівок ОУН (1932 року), "сила фізична і моральна потрібна нам на те, щоб ми могли на сході Європи розбити Польшу і Росію, створити імперію, котра би рівнялася давній імперії Володимира Великого"27.

Зразком для організації внутрішнього підпільного життя УВО брала режим Муссоліні в Італії, а після приходу до влади в Німеччині Гітлера - також фашистський порядок в Німеччині. "Фашизм кує національну душу... - писав член ОУН Мирослав Сявовка, - це новий ренесанс, який як ренесанс XV в. приносить оздоровлюючі струї в життя не тільки Італії, але цілого культурного світу"28.

Цей зовнішній фактор у формуванні ідеології і практики українського так званого інтегрального націоналізму був помічений українською ліберально-демократичною громадськістю одразу ж, ще на початку 30-х pp. Після одного з терористичних актів, здійсненого оунівцями, митрополит А. Шептицький у "Слові до української молоді" похвалив націоналістичну молодь за те, що вона є готовою на самопожертву заради Вітчизни, але при цьому зауважив, що "найкраща мета не освячує злих засобів", і констатував, що новий "спосіб погляду на речі" - то не української молоді недолік, а відображення світової тенденції, "яка витворила з одного боку фашизм і так виразну в багатьох державах схильність до диктатури, а з другого боку - більшовизм"29.

На жаль, про організаційну і політичну роботу організацій УВО-ОУН у Львові збереглося дуже мало документів. Переважно це є різні поліційні донесення та судові матеріали, в яких йшлося найбільше про підготовку терористичних актів або про їх здійснення. З них відомо про невдалий замах 26 вересня 1921 року на маршалка Ю. Пілсудського і воєводу О. Грабовського, здійснений студентом С. Федаком у Львові, про замахи у Львові 5 вересня 1924 року на президента Польщі С. Войцеховського та 19 жовтня 1926 р. на шкільного куратора С Собінського, про напад на редакцію антиукраїнської газети "Слово польське" у 1926 році, про перестрілку з поліцією на площі біля собору св. Юра 1 листопада 1928 року30.

22 липня 1926 р. львівська служба безпеки доповіла воєводському управлінню про ліквідацію групи УВО в кількості 70 осіб. Цікаво, що в донесенні зазначалося про двох поляків та двох євреїв у складі групи. Група мала свій центр у Кракові, а відділи - у Кракові, Катовицях, Перемишлі, Львові, Тернополі, Станіславові, Познані і Яворові. Найбільшою була перемиська група. Серед арештованих налічувався 21 солдат польського війська української національності. Основну ж частину становили студенти31.

ОУН була утворена на 1-му Конгресі українських націоналістів, що відбувся у лютому 1929 р. у Відні. Після того УВО діяла як військова референтура ОУН приблизно до 1934 року, коли і військові справи націоналістів взяла на себе безпосередньо ОУН.

Оскільки підпільне перебування Є. Коновальця у Львові було дуже ускладнене, крайовим командантом УВО у 1930 р. було призначено Юліана Головінського32. Перша половина 30-х pp. в діяльності ОУН-УВО була позначена низкою терористичних актів. 29 серпня 1931 року в пансіонаті оо. Василіан у Трускавці члени ОУН Роман Барановський, Олександр Буній, Микола Мотика та інші організували вбивство посла сейму, польського соціаліста Тадеуша Голувка, який шукав порозуміння з українцями через надання їм обмежених прав в рамках польської держави.30 листопада 1932 року кілька членів ОУН, серед них Дмитро Данилишин і його небіж Василь Віл ас, щоб добути гроші для потреб організації, здійснили збройний напад на пошту в Городку. Обох бойовиків суд засудив до страти через повішання. 21 жовтня 1933 року член ОУН Микола Лемик убив начальника канцелярії радянського консульства у Львові О. Майлова, після чого органи влади негайно заборонили проведення у Львові і в краї Дня Національного Трауру по загиблих від голоду в УРСР, який планував провести "Громадський комітет порядку України" 29 жовтня. Оперативно було закрито націоналістичні львівські часописи "Наш клич", "Наш фронт", радянофільські "Боротьбу", "Ілюстровану газету", "Гарт". Редакторів Дмитра Хандона, Ярослава Масляка, Івана Гота, Михайла Гаруха посадили до в'язниці. 15 червня 1934 року бойовик ОУН Мацейко убив міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, який в часи українсько-польської війни 1918-1919 pp. був серед "оброньців Львова". На лаву підсудних на процесі, що проходив від 18 листопада 1935 року до 13 січня 1936 року у Варшаві і частково у Львові, сіли 12 співучасників, серед них Степан Бандера, який вже від кінця 1932 року виконував обов'язки крайового провідника ОУН, Микола Лебедь, Дарія Гнатківська, Ярослав Карпінців, Микола Климишин, Богдан Підгайний, Іван Малюц, Яків Чорний, Євген Качмарський, Роман Мигаль, Катерина Зарицька, Ярослав Рак. Найстаршому підсудному Б. Підгайному був 31 рік, наймолодшій, К. Зарицькій - 21. Середній вік усіх підсудніх становив 24, 5 роки.

15 липня 1934 року у Львові буво вбито директора української академічної гімназії Івана Бабія. Раніше оунівська "Розбудова нації", що виходила за кордоном, критикувала його за те, що він забороняв конспіративну діяльність в гімназії, приводив учнів до присяги. Убивство здійснив член ОУН Савчук, якого невдовзі позбавив життя його колега Роман Мигаль (зізнався на процесі у справі вбивства Б. Пєрацького)33.

Українські ліберально-демократичні кола завжди осуджували терористичну діяльність оунівців, але вбивство І. Бабія, колишнього старшини Галицької Армії, авторитетного педагога, директора Архиєпископського інституту Католицької Академії, викликало справжню бурю протестів. 5 серпня 1934 р. під заголовком "Голос митрополита" газета "Діло" опублікувала виступ А. Шептицького. Митрополит звинувачував провідників, які "радіють з вигідного життя за кордоном", а в краї "використовують наших дітей до вбивства їх батьків"34.

У сфері ідеологічної роботи в масах ОУН засуджувала угодовство і на звинувачення на свою адресу відповідала гострим осудом угодовського та іншого прислужництва польській владі. Часопис "Розбудова нації" назвав усі легальні партії та їх діячів "головним Інформатором для поліції"35.

І все ж, розглядаючи український національно-політичний легальний рух під Польщею, що його представляла насамперед УНДО, та національно-політичний нелегальний рух в особі ОУН, зіставляючи ці дві найвпливовіші течії політичного українства під Польщею в перспективі двох міжвоєнних десятиріч, можна дійти висновоку, що УНДО з року в рік втрачала свій вплив і авторитет в народній масі, а ОУН прихиляла на свій бік з кожним роком щораз більше не тільки симпатиків, а й борців, готових віддати своє життя за волю України.

Полярність і незгоди в українських рухах у Львові певною мірою нейтралізували загальногромадські організації і комітети, що створювалися для проведення окремих національних акцій, захисту національних інтересів українців.

У 20-х pp. в місті діяла "Народна організація українців м. Львова". 18 червня 1927 року вона провела велике прилюдне віче "у справі оборони українського приватного і державного шкільництва". Віче ухбалило резолюцію, що висувала низку завдань українського шкільництва36.

Після повені 1927 року у Львові було створено Крайовий комітет допомоги жертвам паводку з представників УНДО, УСРП та УПП. Щоправда, комунізовані організації створили свій Головний робітничо-селянський комітет допомоги жертвам повені37.

На період підготовки до парламентських виборів 1928 року у Львові створили Український народний виборчий комітет. 24 грудня 1927 року він розповсюдив листівку "До українського населення Львова!" Листівка закликала: "Українці міста Львова! Національна єдність повинна стати кличем і обов'язком кожного свідомого українця... Єдність не тільки в краю, а й на території столичного города Львова..."38. Народна організація скликала "польські віча", на яких українські Посли виступали з політичними доповідями про свою діяльність у сеймі. На одному з таких віч, що відбулося в залі музичного товариства ім. М. Лисенка 18 травня 1928 року, були присутні 1000 осіб. Звітували посли Дмитро Левицький, Остап Луцький, Володимир Целевич39.

Певний вплив на політичні пристрасті в українському суспільному середовищі Львова здійснювала створена у травні 1931 р. з діячів УНДО "Рада старих". До неї входили Кость Левицький (голова), Юліан Романчук, о. О. Стефанович, І. Іромницький, Т. Окуновський, А. Чайковський, Л. Кульчицький, Р. Сосновський, С. Федак. Рада виступала зі своїми оцінками проблем відносин між старшим і молодшим поколінням та з інших питань40.

У зв'язку з підготовкою державного перепису населення у Львові виник "Український комітет для справ перепису населення". Як відомо, державні чиновники, включаючи в показники переписної анкети альтернативниі відповіді на зразок "тутейша мова", "гуцульська мова", "руська мова", прагнули применшити чисельність ураїнського населення в Польщі. Комітет закликав людей правильно записувати свою мову41.

25 липня 1933 року у Львові було створено Український громадський комітет допомоги терплячій Україні, що об'єднав 35 українських організацій і товариств. "Комуністи постановили вивезти з України все збіжжя... - говорилося у відозві комітету. - І тим самим віддати українське населення на паству голодної смерті. За опір населення проти такого обдирання краю і проти голодування комуністи нищать його немилосердно розстрілами, а всю вину за неврожай складають на українську національну свідомість і через це політично гноблять український народ гірше московських царів"42. Комітет проводив віча протесту проти політики Кремля в Україні.

Важливу національно-виховну роботу серед українського жіноцтва й учнівської молоді провадив Союз Українок. Проведений у жовтні 1927 року у Львові з'їзд українок за участю 240 делегаток констатував, що Союз об'єднує 45 000 активісток, належить до міжнародних організацій - Міжнародного союзу жінок та Міжнародної кооперативної ґільди, видає часопис "Жінка", проводить свята жінок, організовує різні курси. Головою Союзу обрали Мінену Рудницьку43. Коли ж польська влада заборонила Союз Українок, в середині липня 1938 року у Львові було створено нову жіночу організацію - Дружину княгині Ольги. У жовтні 1938 року Міністерство внутрішніх справ зняло заборону на діяльність Союзу Українок44.

У Львові містилися централі таких західноукраїнських товариств та союзів, як Союз українських адвокатів, Союз українських купців, Українське лікарське товариство, Українське товариство техніків, Український спортивний союз, Українське товариство допомоги інвалідам, Антиалкогольне товариство "Відродження". Винятково динамічною була робота Ревізійного союзу українських кооператив, що станом на 1934 р. об'єднав 492 000 різного профілю кооператорів. Був також Ревізійний союз руських кооператив, що налічував близько 32 000 членів. Масштабну і плідну роботу провадило крайове правління "Просвіти", яке станом на 1936 рік спрямовувало діяльність 83 місцевих філій т. зв. Малопольщі і мало 3071 читальню, 2049 аматорських гуртків. Членами товариства числилися 275 000 осіб. З'їзд Товариства 11 червня 1936 року у Львові обрав головою І. Брика. Дедалі складнішими ставали умови праці товариства "Рідна школа".

Окрім національних українських партій і товариств, у Львові існували центральні органи угодовських москвофільських Руской Селянской Організації (РСО) та Русской Аграрной партии. Задля розбиття єдності українців Галичини польська влада підтримувала москвофільство. Всупереч волі української громадськості влада і далі зберігала за так званими старорусинами такі порівняно заможні львівські інституції, як Ставропігійський інститут та Народний Дом. Зі свого боку старорусини запевняли уряд у повній лояльності до польської держави. У 1924 році голова РСО, сеньйор Ставропігійського інституту А. Гулла заявив, що "ставлення РСО до держави є найбільш позитивним". До українського руху москвофіли ставилися з ненавистю і раділи з усіх його невдач. Той-таки А. Гулла, наприклад, говорив: "В боротьбі за краще майбутнє галицько-руського народу на перешкоді стоїть українізм, кінця якого ще не видно. Можна мати єдину надію на процес внутрішнього розкладу, що чимраз більше проходить і поглиблюється в українстві. Не сумніваємося, що процес партійної анархії і розкладу... допровадить українців рано чи пізно до згуби"45.

На ворожій українському народові ленінсько-сталінській службі перебували львівські і всі західноукраїнські комуністи, що об'єднувалися до 1923 року в Комуністичній партії Східної Галичини, а згодом в КПЗУ. До 1923 року в західноукраїнській компартії були дві ворогуючі між собою течії: тих, хто вважав КПСГ складовою обласною організацією Комуністичної Робітничої партії Польщі (каерпеповці) - КПСГ офіційну; і тих, хто хотів бачити КПСГ більш-менш самостійною українською партією в рамках КРПП ("розламовці") - КПСГ опозиційну. Перші керувалися так званою інтернаціоналістичною ідеєю боротьби за перемогу соціалістичної революції в Польщі і в усьому світі, для других близьким було українське національне питання, розв'язання якого вбачалося у відірванні західноукраїнських земель від Польщі та в їх воз'єднанні з УСРР, хоч, зрозуміло, вони не вилучали себе з боротьби за соціалізм у Польщі. КПСГ (опозиційна) була пройнята вірою в те, що УСРР є справді українською державою, і що в ній будуть забезпечені національні права українців, створені всі умови для розвитку української нації.

У червні 1923 року на IV об'єднавчій конференції обидві течії КПЗУ (ця конференція перейменувала партію) формально об'єдналися. Але вже в першій половині 1927 року більшість членів КПЗУ за те, що вони не схвалили усунення О. Шумського від керівництва культурно-освітнім життям в УСРР й оцінили це як небезпеку згортання українізації, з ініціативи Л. Кагановича було звинувачено в націоналізмі. В КПЗУ знову утворилися два крила: КПЗУ-меншість, "вірна" марксизму-ленінізму, і КПЗУ-більшість, звинувачена в українському націоналізмі. Пізніше практично всіх членів: КПЗУ-більшості було викликано в СРСР нібито для навчання, роботи чи відпочинку в УСРР і репресовано, серед них - Й. Крілика, С. Сеника, К. Саврича, Р. Турянського та ін.

Зрештою, така сама доля згодом спіткала й тих, хто перебував у КПЗУ-меншості, а від 1928 року вже в партії без фракцій - М. Заячківського, Г. Iваненка та ін. Керівні органи цієї партії перебували у львівському підпіллі: до 1927 року то був Центральний Комітет, після розколу - Крайовий Секретаріат, а від III з'їзду партії, що відбувся липні 1928 року, - знову Центральний Комітет. Проте з вересня того ж таки року Політбюро ЦК було переведено до Берліна, де вже перебував ЦК КПП, а у Львові залишився знову Крайовий Секретаріат. Від 1935 р. керівництво комуністичним рухом у Західній Україні здійснювалося з Копенгагена, Праги, куди переносився ЦК КПП.

На певному етапі, зокрема від 1926 року до початку 30-х pp., комуністи, попри їхні внутрішні криваві розбори, вели за собою чималі громадські сили. На виборах до польського сейму комунізовані списки (Сельробу, Сельробу-лівиці) набрали 387 тис. голосів, що дало шість посольських мандатів. Великі маси селян об'єднувалися в легальному партійному утворенні Українське Селянсько-Робітниче Соціалістичне Об'єднання (Сельроб), яке з 1927 року видавало газету "Сель-Роб". Під впливом КПЗУ перебували легальна газета "Наша земля", журнали "Вікна", "Сяйво" та інші. Партія мала й нелегальні видання. Теоретичним часописом була "Наша правда".

Найсильнішого удару по комуністичному рухові в Західній Україні у Львові завдала радянська політика в УСРР, колективізація, голод, антиукраїнські судові процеси. Від 1933 року і до ліквідації КПЗУ у 1938 році комуністичний рух не мав уже соціальної бази, але далі існував завдяки таємній підтримці ВКП(б).

Значним був вплив Львова на всю Західну Україну засобами періодики. Станом на 1927 рік з 87 періодичних українських видань у Польщі на Львів припадало 61, ще 9 виходило у Станіславові, 6 на Волині, 5 у Варшаві, 3 в Лодзінському, 2 в Люблінському воєводстві та 1 у м. Кракові46. Під впливом УНДО перебували газети "Діло" з тиражем у 1930 році 4 600 пр. (ред. В. Мудрий), "Народна справа" з тиражем 25 000 пр. (ред. І. Шкрумеляк та Боровський), "Новий час" - 7 200 пр. (ред. Д. Паліїв), "Свобода" - 2 350 пр. (ред. Целевич). УСРП у Львові видавала "Громадський голос" - 8 тис. пр. (ред. М. Стахів). До комунізованих належали "Культура" (350 пр, ред. Ст. Рудик), "Наше слово" (3 750 пр., ред. П. Крайківський), "Сель-Роб" (8 500 пр, ред. С. Яворський), двотижневик "Сяйво" (6 000 пр., ред. П. Козланюк). Позицію, близьку до платформи петрушевичської Української партії праці, відображали тижневики чи двотижневики "Наша земля" (1 000 пр., ред. О. Юркевич), "Сила" (3 000 пр., ред. Сказинський), "Праця" (1 500 пр., ред. Маленький), "Рада" (1 500 пр., ред. Будзиновський). У Львові також виходило близько 10 українських господарських часописів: "Господарсько-кооперативний часопис", "Кооперативне молочарство", "Кооперативна Республіка", "Нове село", "Сільський господар", "Український Купець", Український пасічник" і т. ін. Різноманітними за матеріалом були наукові та культурно-освітні видання "Літопис Червоної Калини", "Літературно-Науковий Вісник", "Неділя", "Нові шляхи", "Нова хата", "Поступ", "Правда", "Світ", "Вікна", "Життя і знання", "Жіноча доля", "Бескид", "Наука і розваги". Кілька видань мали чисто науковий зміст: "Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка", "Лікарський Вісник", "Технічий Вісник", "Українська школа", "Життя і право". З-поміж професійної періодики можна назвати "Учительське слово", "Дяківські Відомості", "Професійний Вісник", "Службовець"47. Серед львівських щоденних часописів до 1923 року було лише 2 газети національного напрямку, від січня 1932 року - три. Це - "Діло", "Час" і "Новий Час"48. Деякі часописи видавалися українськими політичними емігрантами з Наддніпрянщини, як наприклад, "Хліборобський шлях" гетьманців П. Скоропадського у Львові та "Українська Нива" петлюрівців у Луцьку.

Станом на 1936 рік у Львові виходило 88 українських часописів, що становило 50, 88% всіх періодичних видань Західної України. Зменшення частки львівських видань було зумовлене зростанням їх кількості на периферії. Зокрема на Волині їх налічувалося 14, з того 9 у Луцьку, 2 в Рівному, 2 у Крем'янці, 1 в Дубно, а в галицьких містах - 38: 10 в Коломиї, 7 у Станіславові, в Перемишлі та Стрию - по 3, в Дрогобичі - 2, ще в 13 містах - по одному. Варто зазначити, що на той час на Закарпатті було 13 українських часописів, з яких 7 виходили в Мукачеві, а на Буковині - 10 (всі в Чернівцях)49. Звичайно ж, не менш різноманітним і суперечливим було польське громадсько-політичне життя у Львові. Тут діяли воєводські комітети партій правої орієнтації: Національно-Демократичної Партії, Національно-Народного Союзу, позиції яких відображали газети "Слово Польське", "Ойчиз-на", "Кур'єр повшехни". Національно-Християнська Селянська (Людова) Партія видавала газету "Жеч Посполіта", Національна партія - "Акцію Народову", "Ехо Польскі" та "Львовскі Дзєннік Народови", "Слово народове", "Правда Народова", Національно-Селянське Об'єднання - "Глос люду".

До партій центристського напряму, що діяли у Львові, належали Польська Селянська Партія "Пяст", що видавала "Справу Людову" та "Кур'єр Львовскі", Християнська Демократія, Національно-Християнська партія праці з часописами "Газета цодзєнна" та "Глос праци", Селянська партія мала газету "Хлопська справа".

Демократично-ліберальний напрям представляла організація Союз Польських Леґіоністів, що мала видання "Воля і чин" та "Пантеон польскі". Ліберальними вважалися газети "Век Нови" та "Пшегольнд поранни".

До лівого спрямування належала ППС з її часописами "Дзєнник Людо-ви", "Наше гасло", "Газета Людова", а також Польська Селянська Партія-лівиця, яка видавала "Справу Хлопську". Польськомовні часописи видавали у Львові КПП і КПЗУ: "Валька мас", "Вєнзень Пілітични", "Штандар млодих", "Трибуна роботніча", "Червона помоц" та ін.

Багато часописів відображали проурядову позицію. Це - "Глос Львова", "Одродзенє", "Дзеннік Львовскі", "Слово Польське", "Дзєннік Польскі", Вєк нови", "Газета Львовска", "Газета Поранна", "Ілюстровани гонєц поранни", "Ілюстровани гонєц вечорни"50.

Не всі названі українські і польські видання міжвоєнного періоду існували протягом всього часу. Серед 904 польських часописів, які з'являлися у Львові від 1918 до 1939 pp., були й такі, що виходили одним або кількома номерами. І все ж, їх загальне число ніколи не було меншим за кілька сотень. Крім політичних, були також часописи релігійного, культурно-освітнього, наукового характеру, так і як "Газета Косцєльна", "Часопісмо технічне", "Музеум", "Квартальнік гісторични", "Школа", друкарський часопис "Огніско", "Рольнік" тощо.

Тираж польських видань був набагато вищим від українських. Наприклад, "Ілюстровани експрес вечорни" мав 50 тис. пр., "Дзєннок Польскі" - ЗО тис. пр., часопис "Жий по Божему" - 80 тис. пр., "Свят Кобєци" - 20 тис. пр., "Кур'єр Львовскі" - 18 тис. пр., "Глос Львова" - 15 тис. пр. Але наукові, професійні, технічні видання так само не перевищували 1-1,5 тис. примірників. Далеко більшою серед польської преси була частка щоденних видань. З-поміж 401 часопису, що з'являлися і зникали за 20-річчя, щоденних було аж 41, тижневиків - 138, двотижневиків - 6, квартальників - 35, піврічних і річників - 2051.

Дуже диференційованим за політичними уподобаннями було єврейське населення Львова. Ця диференціація чітко проступила в часі підготовки до сеймових виборів 1928 року, коли визначилися три політично-релігійні табори. Перший - ортодоксальний, позиції якого виражала партія "Шльоймен Емуней Ізраель" (Агуда, Агудас Ізраель). Партія виступила за оборону релігійних основ, плекання релігійних моментів в освіті і громадському вихованні, підтримання єврейського характеру єврейських міських ґмін. Центр регіональної організації Східної Галичини Агудас Ізраель містився на вул. Казимирівській (Городоцькій), 35. Львівська міська організація Агуди налічувала 500 членів.

Другий табір - сіоністичний. У ньому виділялися Загальна Сіоністична організація Польщі - найсильніша і найвпливовіша серед євреїв, а також Сіоністична партія (Гітахдут), що виникла в 1921 році у Львові. Відмінності між двома сіоністичними напрямами випливали з різниці в поглядах на способи реалізації програми єврейських поселень в Палестині. В крайовій політиці вони були солідарні, добивалися автономії єврейських ґмін із світським характером.

З сіоністами співпрацювала Єврейська Народно-Демократична партія (Фолькспартай), яка стояла на платформі польської державності, трактувала євреїв в Польщі автохтонами і добивалася для них і їх ґмін національно-культурної автономії.

Соціалістичний табір поділявся на три групи: Загальноєврейський робітничий союз "Бунд" в Польщі, Єврейську Соціалістично-демократичну Робітничу партію (Поалей-Сіон-лівиця), Єврейську Соціалістичну Робітничу партію (Поалей-Сіон, об'єднану з Правицею). Перша група "Бунд" сіоністськими цілями не переймалася.

У Львові також існувала відома ще з XIX ст. течія асиміляторів, які виступали за прилучення євреїв до польської мови і культури та інтеграцію у польське суспільство52.

Майже всі ці течії були представлені у правлячій раді єврейської релігійної общини Львова. Цікаво, що головою Ради був Віктор Хайес, асимілятор, віце-головою - Лєон Вагль, ортодокс, були сіоністи і навіть один бундівець53.

Від середини 20-х pp. у Львові почав набувати сили новий радикальний напрям - ревізіонізм, який надавав великої сили державі у справі освоєння Палестини (сіоністи-ревізіоністи), передбачав виникнення такої держави по обидва боки Йордану. Ініціатором був поет Яків Коен, лідером став Мойсей Люстіг.

Конкретні питання громадсько-політичного життя єврейського населення Львова у 20-30-х pp., у тому огляд діяльності численних запомогових товариств, десятків періодичних видань, знайшли порівняно повне висвітлення у згаданій вже монографії В. Меламеда.

Ідейно-політичні протиріччя, що постійно існували в середовищі громадсько-політичних партій і рухів, не раз виливалися в міжнаціональні сутички, а то й погроми громадських установ і редакцій газет, терористичні акти, а інколи і звичайне побиття громадських активістів. У Львові особливу активність в цьому виявляли групи так званої Вшехпольської молоді. В червні 1921 року "Загальноакадемічний національний союз" у Львові звернувся до учнівської молоді з закликом об'єднуватися для боротьби проти будь-яких сил, що погрожують розірвати єдність Польщі шляхом відриву від неї "деяких польських кресових територій", хоч би й на зразок федерації, проти будь-якої єврейської діяльності, "яка знижує моральний рівень нашого національного і політичного життя". "Враховуючи значення Львова для східних кресів, - проголошував заклик, - ми повинні непорушно стати на стороні бездоганно польського характеру львівських вищих шкіл,а одночасно нашого національного становища у Східній Малопольщі"54. Практично всі львівські "національні" товариства і союзи в 1921-1923 pp. зайняли безкомпромісно ворожу позицію щодо будь-яких проектів воєводської автономії55.

Вшехпольська молодь вимагала суворого дотримання "numerus clausus" для євреїв у вищих школах Львова, щоб їх відсоток серед студентів не перевищував частки серед населення краю56. Від слів переходили до дії. 26 жовтня 1922 року демонстрація студентів до пам'ятника А. Міцкевичу з вимогою "numerus clausus" на своєму шляху "побила кількох євреїв, які не зняли капелюхів"57. Антисемітизм залишався складовою частиною світогляду "вшехпольської молоді" у всі наступні роки. 12 листопада 1932 р. близько 1 000 студентів з організації "Обозем млодих" вчинили своєрідний єврейський погром: йдучи походом до "Дому техніки", розбивали шиби у єврейських склепах і били євреїв, які попадали їм під руки. Було побито кілька десятків осіб і розбито 120 шиб. У справу втрутилася поліція, затримавши 33 студенти. 13 листопада все повторилося. Було зарештовано ще 23 студентів58. На початку 30-х pp. вияви антисемітизму стали звичними в студентських аудиторіях, а наприкінці 30-х польські студенти почали просто зсувати єврейських студентів на спеціально відведені для них місця лав59.

Антисемітизм, а також нетерпимість до інших національностей характеризували і старпгу Генерацію львівських національних демократів. "Національний виборчий комітет Східної Малопольщі" перед виборами 1930 року закликав виборців віддати голоси за те об'єднання, яке "... не йде на компроміс з євреями і меншинами, але високо несе написані на своїх знаменах національні ідеали"60.

Для демонстрації сили і своєї переваги у Львові так звані "звьонзки оброньцув Львова" щороку у листопаді влаштовували голосні роковини "оборони Львова". Особливо помпезним було відзначення 10-річчя "оборони" в 1928 році. На святкування були запрошені президенти інших воєводських міст Польщі61.

10-річчя "великого чину" вирішили також відзначити українські організації. Вони влаштували демонстрацію вулицями Львова, яка, проте, була жорстоко погромлена поліцією і жандармами.

У 1938 році демонстративні заходи у Львові проводили українські організації з нагоди 20-річчя ЗУНР, 70-річчя "Просвіти", 950-річчя хрещення Русі.

Ендецька молодь у Львові громила також українські установи. Особливо масштабними були такі бандитські акції під час виборів 1938 року, коли, за словами посла В. Мудрого, "польська вулиця нищила на очах органів безпеки майно і добробут українського народу". При цьому відбувалося "знущання над одиницями і масові масакри"62.

На погромні дії націоналістично настроєної польської молоді органи влади дивилися поблажливо. Наприклад, після арешту бешкетників з організації "обозем млодих" у 1932 році до воєводи з'явилися ректори трьох львівських вузів з проханням відпустити "легковажних" студентів.

Що ж до учасників українського руху, то польська влада чинила найжорстокіше. Всю Західну Україну сколихнула звістка про закатування 12 лютого 1924 року у львівській в'язниці 34-річної Ольги Басараб, відомої активістки українського жіночого руху, члена львівської філії Союзу Українок, арештованої за підозрою у членстві в УВО, але також "за підозріння в комунізмі". Закатовану підвісили на високу ґрату, щоб замаскувати смерть під самогубство63.

Численними були судові процеси над українськими активістами. Такі процеси відбувалися в Луцьку, Ковелі, Любліні, Бережанах, Чорткові, Сам-борі, Варшаві та інших містах. На початку літа 1930 року у Львові проходив процес над 17 членами УВО. Засуджених тримали у львівській тюрмі "Бриґідки", в Брестській фортеці, у Вронках, Луцьку, Дрогобичі та інших містах. Подією, що сфокусувала на собі соціальні, національні і політичні протиріччя міжвоєнного Львова, став похорон-демонстрація убитого 14 квітня 1936 року поліцією безробітного Владислава Козака. Багатотисячна похоронна процесія всупереч розпорядженню влади рушила від морґу на вул. Пекарській не до Личаківського цвинтаря, а через центр міста і - до Янівського. Залпи поліції в процесію пролунали вже на вулицях Пекарській, Казимирівській, на пл. Бернардинів, біля "Бриґідок" по демонстрантах вдарили кулеметні черги. Полягли кільканадцять осіб, але процесія не розбіглася. Були барикади. Розбиту кулями домовину опустили в могилу тільки о 7-ій годині вечора. Різні джерела називали число вбитих від 14 до 49 осіб64.

Громадсько-політичні кола Львова по-різному оцінювали 16 квітня. Однак було очевидним, що то був революційний спалах, розряд надзвичайно високої соціальної напруги. Через кілька днів після згаданих подій львівський професор Казимир Бартель, колишній прем'єр-міністр Польщі, прибув до Варшави. Коли кореспонденти попросили його прокоментувати те, що сталося, він відповів: "Якщо у людей стріляють і вони не втікають, а безстрашно йдуть на смерть, то це не заворушення, це пахне революцією"65.

Не буде перебільшенням, коли скажемо, що Львів міжвоєнного періоду був не лише джерелом і Генератором світлих визвольних ідей, а й центральним вузлом політичних і національних протиріч, властивих цьому періодові історії Західної України. Тож очікувати мирної цивілізованої розв'язки тих суперечностей було мало підстав. У кожному разі еволюція польського режиму в напрямку до фашизму надій на це не подавала.

Література

1ЦДІА України у Львові. Ф. 362. - Оп. 1. - Спр. 43"в". - Арк. 9-9 зв.
2 Друкар. Інформаційний календар на 1925 рік. -Львів, 1925. - С 86-87.
3 Kowalewskl M. Prądy polityczne wsrod Ukraincow w Polsce / / Mniejszosci narodowe. - 1931. -Nr6. -S. 574.
4 Ibidem; Felinski M. Ukraincy w izbach ustawodawczych Polskl odrodzonej // Sprawy Narodowosciowe. - 1931. - Nr 6. - S. 574.
5 Felinski M. Ukraincy w izbach ustawodawczych Polski odrodzonej... - S. 574.
6 Державний архів Івано-Франківської області. Ф. 2. - On. 1. - Спр. 358. -Арк. 195-197.
7 Kowalewski M. Prqdy polityczne... - S. 370.
8 Світло. - 1927. - 25 вересня.
9ДАІФО. - Ф. 2. - Оп. 1. - Спр. 487. -Арк. 7.
10 Sprawy Narodowosciowe. - 1928. - Nr 2. - S. 408.
11 Ibidem. - 1932. - Nr 2. - S. 229.
12 Зайцев О. Ю. Парламентська діяльність політичних партій Західної України (1922-1939). Автореферат на здоб. н. ст. к. і. н. - Львів, 1994.-С 15-16.
13 Швагуляк Михайло. Суспільно-політична ситуація у Західній Україні на початку 30-х років XX ст. // Записки НТШ. Т. 222. Праці історико-філософічної секції. - Львів, 1991. -С 119-134.
14 Ukraincy / / Sprawy Narodowosciowe. - 1931. - Nr 6. - S. 623.
15 Великанович Д. За зміну "Lex Gravski" // Рідна школа. - 1937.-№ 7. - С. 89.
16 Ukraincy // SN. - 1938. - Nr 6. - S. 630.
17 ДАЛО. - Ф. 110. - On. 4. - Спр. 472. -Арк. 1-2.
18 Діло. - 1939. - 5 квітня, 22 квітня, 26 квітня.
19 Ukraincy // SN. - 1931. - Nr 1. - S. 85.
20 Ukraincy // SN. - 1935. - Nr 5-6. - S. 614.
21 Українські Вісті. - 1938. - 27 травня.
22 Ukraincy // SN. - 1933. - Nr 4. - S. 386-388
23 Ukraincy // SN. - 1933. - Nr 5. - S. 547
24 Ukraincy // SN. - 1936. - Nr 4-5. - S. 489
25ДАІФО. -Ф.2. -On. 1. - Спр. 1054.- Арк. 24; ДАТО. - F. 231.- On. 1. - Spr. 1651.-Арк. 2.
26 Райківський І. Я. Українська соціал-демократична партія (1918-1939 pp.). Автореферат на зд. н. ст. к. і. н. -Львів, 1996. - С 9-19.
27 ДАІФО. - Ф.2. - Оп. 1.-Спр. 892.-Арк. 150.
28 Там само. -С 148.
29 Tarda ротіędzy mlodziezą a starszym spoleczenstwem ukrainskiem і list otwarty metropolity Szeptyckiego // SN. - Nr 4-5. - S. 466-470.
30 Політичні партії Західної України. Методичні вказівки для викладачів і студентів. - Львів: ЛДУ, 1992. - С 54-55.
31 ДАЛО. -F. 1. -On. 52. -Спр. 549.-Арк. 10.
32 Енциклопедія українознавства. - Львів, 1993. - Т. 1. - С 394
33 Ukraincy // SN. - 1935. - Nr 6. - S. 627.
34 Ukraincy // SN. - 1934. - Nr 4. - S. 433-437.
35 Ukraincy // SN. - 1934. - Nr 1. - S. 61.
36 ДАЛО. - Ф. 27. - On. 1. - Спр. 1630.-Ark. 43-44.
37 ДАІФО. - Ф. 2. - On. - Спр. 487.
38ДАЛО. - Ф.271. - On. 1. -Спр. 1587,-Ark. 6.
39 ДАЛО. - F. 110. - On. 4. - Спр. 107. - Арк. 6.
40 SN. - 1931. -Nr 4-5. - S. 465-466
41SN. - 1931. - Nr6. - S.625.
42 SN. - 1933. - Nr 4. - S. 393
43 Ukraincy // SN. - 1937. - Nr 4-5. - S. 438-439.
44 Ukraincy // SN. - 1938. - Nr 4-5. - S. 449.
45 Ukraincy // SN. - 1934. - Nr 5-6. - S. 616.
46 Kwartalnik Statystyczny,. - Warszawa, 1928. -T. 5, Nr 4. - S. 1600.
47 Felinski M. Prasa ukrainska w Polsce // SN. - 1930. - Nr 1. - S. 27-43.
48 SN. - 1932. - Nr 6. - S. 625.
49 Український Статистичний Річник. 1936-1937. - Варшава; Львів, 1938. - С. 205.
50 Jarowiecki J. Prasa we Lwowie w latach Drugiej Rzeczypospolitej // Lwow: miasto, spoleczenstwo, kultura. - Krakow, 1925. - S. 160; Поділ львівської польської преси за партійно-політичним спрямуванням подано за наведеною працею Є. Яровецького.
51 Jarowiecki J. Prasa we Lwowie... - S. 159-160.
52 Mnoejszosci narodowe w wyborach do sejmu і senatu w r. 1928. Opracowane przez wydzial narodowosciowy MSW. -Warszawa, 1928. - S. 33-49.
53 Меламед В. Евреи во Львове... - С. 139-140, 144.
54 ДАЛО. - Ф. 271. - Оп. 1. - Спр. 427. -Ark. 41^15.
55 ДАЛО. - Ф. 271. - Оп. 1. - Спр. 427. -Арк. 68, 102 зв., 111, 115.
56 Там само. -С. 124-125.
57Там само. -С. 128.
58 Akademickie wystąpienia antyzydowskie // SN. - 1932. - Nr 6. - S. 698-699.
59 SN. - 1936. - Nr 1-2. - S. 90.
60 Lwowski Kurjer poranny. - 1930. - 7 listopada (Nr 333)
61 ДАЛО. - Ф.2.-Op. 26. - Спр. 7.- Ark. 16,18,31.-Спр. 384.-Арк. 6,16,27.
62 SN. - 1938. - Nr 6. - S. 636.
63 Закатування Ольги Басарабової // Наша Правда. - 1924. - Ч. 2. - С 81.
64 Історія Львова в документах і матеріалах. - Київ, 1986. - С 196-203.
65 Назустріч волі. -Львів: Каменяр, 1979. - С 78.





 © 2009-2017 Карта Львова - всі вулиці Львова. Електронний путівник вулицями міста Львова.