У кільці фронтів українсько-польської війни 1918-1919 рр.

Микола Литвин

Перший наступ на Львів

Плани визволення столиці ЗУНР були розроблені в оперативному штабі Начальної Команди Галицької Армії після його втрати. Але для їх реалізації наприкінці листопада - першій половині грудня 1918 р. гостро відчувався брак наявних сил. Аналізуючи ситуацію, тодішній командувач УГА генерал М. Омелянович-Павленко писав: "У грудні 1918 р. Начальна Команда розраховувала на моральну й фізичну допомогу Києва. Разом з тим вона брала на увагу також і те, що поляки зможуть небавом поліпшити своє положення на інших фронтах і тоді скерують більші сили під Львів. Ось тому "Начальна" в листопаді відкинула думку про боротьбу на виснаження й рішила використати наші хвилеві плюси та можливість надіслання частин з Великої України для опанування Львовом, аби пізніше спокійно стати на наших західних і північних кордонах.

Одначе досвід революції наказував нам бути обережними. У що виллється діло Директорії, чи пощастить їй скріпити наш державний організм, а разом з тим оборонні засоби? - Це було питання. З цих причин Начальна Команда пильно стежила за розвитком подій над Дніпром і намагалася схоплювати всі чутки, що йшли з теренів революції. Рахуючи наші місцеві засоби боротьби на той час для опанування Львовом невистарчаючими, я ставився до пропозиції полк. Мишківського - негайно штурмувати місто - позитивно, лише наколи Директорія надішле обіцяні дивізії.

Розпочаті сприводу цього переговори скінчилися для нас сприяюче: нам запевнено було кілька боєздатних частин. Наша оперативна діяльність зводилася до підготовання вигідних умов для штурму, яким малося зліквідувати найбільшу групу поляків на цілому терені Східної Галичини. Після здобуття міста пляновано приготовити армію до боротьби з новими групами, що їх Польща, цілком певно, не запізнилася направляти проти нас.

Поруч головної операції "Начальна" підготовила кілька другорядних акцій, а саме: часову перерву сполучення Перемишль-Львів і Рава-Львів, більшу активність наших військ в напрямку на Перемишль і демонстративну чинність на північно-східних полях театру війни.

Австрійські 15 сант. польові гаубици, що в кількости 10-15 були в нашому розпорядженні, на думку гарматчикш, давали надію на певне усунення перепон, що моглиби повстати на шляху наших стрільців до ворожих позицій в околицях міста. Цілком безпідставний оптимізм привів до того, що українці, маючи в своїх руках Перемишль (від 4 жовтня до 10 листопаду) і Львів (від 2, до 23 листопаду), абсолютно не використали технічних засобів, які там були зосереджені ще за часів великої війни. А тим, що не знищено залізничного мосту на Сяні, значно полегшено бойову еволюцію польського війська.

Слід пригадати, що після опановання Перемишлем 10 листопаду, а за допомогою підполк. Токаржевського (140 старшин, 1800 стрільців і 8 гармат) також і Львовом 22 листопада, "Довудство Сходу" намітило ширші операції для повного звільнення Львова від облоги. Саме з цією метою розпочато бої від 22 листопаду до 10 грудня під Самбором, Равою Руською та в околицях Львова. Проте замірам "Довудства" перешкодили наші протиопе-рації. Бої скінчилися не на користь поляків. Тим самим здобуто кращий ґрунт для чергового пляну "Начальної", що хотіла повністю закріпитися та в кінці грудня розпочати операції, завершенням яких мав бути сам штурм Львова.

У третій декаді листопаду в Бережанах відбулися наради старших командантів. Між ними були полк. Косак, сотн. Микитка, отаман Букшований, полк. Омелянович-Павленко молодший і сотн. Бізанц. Підполк. Кравс не був. Хоч я був ще хорий, всеж рішив сам головувати на цій нараді, бо це власне був мій перший особистий стик із старшим командним складом. Від групи присутніх віяло свіжістю, запалом й енергією. Невеличкий службовий стаж і порівнююче обмежений попередній вишкіл молодих командантів - вимагали більшої деталізації всіх наказів і розпоряджень Начальної Команди. Полк. Мишківський це зручно вловив і належно переводив підготовчу працю, не вказуючи лише "що", але також "як" треба виконувати.

Після зясовання полк. Мишківським нашого розуміння ситуації, нарада вислухала від ньогож плян майбутньої операції. З цим пляном були получені такі місцеві завдання: група Кравса мала зруйнувати залізницю між Судовою Вишнею й Перемишлем, а потім, протягом цілої операції під Львовом, бути заслоною львівської групи від можливого наступу поляків з Перемишля; далі Кравс мав вийти на Сян й тримати цю лінію; рівночасно партизанські відділи на Півночі й північному Сході мали стежити за напрямками Яворів-Львів, Рава-Львів і Сокаль-Львів; для демонстративних чинів у північних і північно-східних околицях Львова Команда Північної Области (Камінка Струмилова) мала післати окремого призначення отамана Долуда; південно-східній Групі УСС (отаман Букшований) і південній (сотн. Микитка) ставилося за завдання обовязково вдертися в околиці Львова, аби цим відтягнути на свої напрямки максимум ворожих сил і тим сприяти наступові; група полк. Омеляновича-Павленка молодшого мала з околиці Глиняна-Пустомити розвинути свої операції в північно-східному напрямку на головний двірець і південно-західну околицю міста; силу ударної ґрупи Начальника Команди розраховувала довести до 7-9 тисяч багнетів і 40 гармат, що складалоби коло половини всіх наших військ; на частини полк. Косака покладено завдання забезпечити головній групі ліве крило чинністю на Городок Яґелонський і на Захід від нього; поза всім наказано зладити бодай примітивні бронепотяги для операцій на широких і вузьких залізницях"¹.

Отож уже на початку грудня розгорнулась підготовка до першого штурму Львова. Насамперед були посилені і приведені в бойову готовність бойові групи "Старе Село", "Щирець", "Наварія", "Схід". Групу "Старе Село" отамана О. Микитки поповнили одразу чотири нові курені - Станіславівський, Бережанський, Коломийський і 1-й курінь УСС. Група артилерії доведена до десяти гарматних батарей. Новостворена група "Наварія", яка дістала одне з найважливіших завдань - наступати по залізничному шляху і оволодіти районом головного вокзалу Львова - отримала три курені, панцирний поїзд. її командиром став полк. А. Лєґар. Угруповання українських сил в районі Щирець-Пустомити-Наварія - так звана ударна група, на жаль, не отримала обіцяних 7 тис. вояків і налічувала близько 4 тис. Початок наступу на Львів НКГА призначила на 27 грудня².

Керівництво ЗУНР і командування армії надіялися на успіх. Отаман Степан Шухевич був призначений військовим комендантом Львова. До речі, він писав у спогадах, що Дмитро Вітовський навіть розпорядився господарникам підготувати дріжджі для "виготовлення святкового печива на честь визволення галицької столиці".

Безпосередній учасник цих подій Дмитро Паліїв згодом так зрезюмував ситуацію: "Ніхто в Начальній Команді не сумнівався, що цей наступ поверне Львів. Певність була стопроцентова. Тільки один чоловік в успіх наступу не вірив, а саме полковник Лєґар твердив, що армія до наступу ще не підготовлена та переконував, що треба відложити його на два-три тижні. Проте гарантував, що після підготування підлеглих йому вояк він займе Львів. Лєґарової ради Начальна Команда не послухала. Тоді він попросив звільнення і подався на Мадярщину"³. Відтак УГА втратила досвідченого військовика, який мав прекрасну освіту, на італійському фронті командував дивізією, нагороджений австрійським військовим орденом - Марії Терези. Згодом він повернувся до Станіславова, зустрічався з Д. Вітовським, гаряче підтримав концепції полковника Є. Мишківського щодо характеру війни і військового будівництва. На жаль, українське керівництво знову не використало його послуг.

Не випадково кажуть, що на війні один шпигун вартує часом цілої армії. Загалом непоганий наступальний план не був реалізований, головним чином, внаслідок крайньої недбайливості і порушень елементарних засад пильності НКГА. Польським розвідникам вдалося довідатися про заходи українських військ і вчасно поінформувати командування групи "Схід". 23 грудня генерал Т. Розвадовський попередив генерала Зєлінського у Судовій Вишні, що "українці нагромаджують великі сили в околицях Глинної-Наварії, Пустомит". Йому було наказано завдати попереджувального удару у фланг ударного угруповання Галицької армії. Як вже згадувалося, за наказом генерала Зєлінського 24 грудня оперативна група в районі Городка під командуванням підполковника Сопотніцкого (2400 багнетів, 24 скоростріли, 150 шабель, 10 гармат) перейшла в наступ, зайняла наступного дня Любінь Великий, Ставчани. Було завдано удар на Оброшино у лівий фланг ударної групи, яку після відставки А. Лєґара прийняв полковник Іван Оме-лянович-Павленко. Він припав на частини наддніпрянської Козятинської бригади, якою командував бездарний полковник І. Дєдюков. Бойові якості новоприбулої бригади виявилися надзвичайно низькими. Через незадовільну організацію бою і погану боєздатність вона, по-суті, без бою 27 грудня відступила із Оброшина, втративши півтори сотні полоненими. А головне - оголила фланг частин, які зав'язали бій за Львів (через тиждень залишки бригади були роззброєні і відправлені за Збруч).⁴

Однак ця серйозна невдача не порушила намірів командування Галицької армії. Згідно з операційним планом уранці 27 грудня після артилерійської підготовки куріні задіяних бойових груп атакували позиції противника в околицях Львова. Найбільшого успіху досягай січові курені групи "Старе Село", які в ході триденних боїв зайняли Сихів, Зубру, Козельники, Сокільники, Персенківку, Боднарівку, Пасіки, та групи "Схід", які атакували Кривчиці і упритул підійшли до Личакова⁵.

Стрілецькі підрозділи групи "Північ" під командуванням отамана А Долуда через Брюховичі увірвалися до Замарстинова, Збоїськ і Жовківського передмістя, вели бої за Голоско. Та коли 28 грудня 2,5-тисячна група Сопотницького з Оброшина вступила у Львів і надала допомогу залозі під командуванням генерала Иозефа Лєснєвського, ситуація кардинально змінилася. Наступ українських військ був зупинений. На деяких відтинках вони змушені були відступити. Відтак 2 січня 1919 р. наступальна операція на Львів була згорнута.

"Зухвалість" українців відчутно занепокоїла Варшаву. Ю. Пілсудському в цей момент пощастило розв'язати збройний конфлікт із чехами і німцями. Отож стало можливим перекинути на Галицький фронт свіжі частини. 2 січня 1919 р. він призначає командувача групи "Буг" провідником оперативного командування "Люблін" генерала Яна Ромера і вимагає від нього зламати блокаду Львова і зміцнити його залогу. Водночас Начальний Вождь наказав посилити оперативну групу "Буг" і розгорнути наступальну операцію з Рави-Руської на Жовкву і Львів. 5 січня Варшава взяла на себе керівництво операціями в Галичині. Військам дана була директива, згідно якої вони повинні були найближчим часом відкинути галичан на лінію Рава-Руська-Жовква-Львів-Щирець-Комарно-Рудки, створивши вигідний плацдарм для подальших операцій, перш за все для захоплення Дрогобицько-Бориславського басейну.

8 січня полякам вдалося зайняти Угнів. Аае в боях під Махнівкою, Михайлівною, Корнями група "Угнів" завдала противнику відчутних ударів, причому у Махнові майор Ліс-Куля ледве не потрапив до полону. Сотня Д. Бречки захопила Річки і впритул наблизилась до Рави-Руської. А вже 10 січня було відновлено фронт по лінії Новосілки-Махнів-Велика Вербиця-Піддубці-Михайлівка-Зелена.

Другий наступ на Львів

Безумовно, президент Є. Петрушевич і Державний Секретаріат ЗУНР були незадоволені підсумками першої спроби визволити Львів, тим більше, у той час, коли українська делегація виїхала в Париж для участі в роботі мирної конференції, яка почалася 18 січня 1919 р. Адже відновлення української влади у Львові значно підняло би авторитет і престиж ЗУНР та її уряду.

Отож Євген Петрушевич поставив завдання командуванню армії якнайшвидше повернути столицю. Зрештою, цього ж домагалися С. Петлюра і штаб Дієвої армії. Командування Галицької армії, на жаль, не зробило відповідних висновків з невдачі першої атаки на Львів. Не враховано й факту, що вороже угруповання значно посилилося і досягло 15 тисяч солдатів і офіцерів. Зокрема, про це свідчить рішення генерала Омеляновича-Павленка обмежитися військами Осадного корпусу. Марно просив М. Тар-навський залучити інші корпуси або посилити його резервами та надати час для підготовки до другого наступу.

Операція почалася 11 січня.

"Головні сили українців зібрались були так само, як підчас першої офензиви, на півдні і відсіля йшов головний удар, - писав стрілецький літописець Б. Гнатевич. - Головне завдання припало знову групам "Старе Село" і "Щирець". Дня 11 січня II курінь УСС здобув Лапаївку, бережанські курені - Сиґнівку, І і IІI УСС - Скнилів. Зате зовсім не повелося групі "Схід" і "Старе Село". Коломийські курені кривавились під Персенківкою, а станиславівські в Пасіках Міських і на підльвівських цегольнях. І наступ золочівців (ґрупа "Схід") на східню частину львівських периферій не вдався.

На додаток другого дня поляки почали акцію, про яку Начальна Команда зовсім не знала. Ґрупа поляків південно-західньої частини Львова заатакувала 12 січня Скнилів і відбила його.

Дня 13 поляки вдарили на коломийські курені, заняли Боднарівку, хутір Глинцівку і вдерлися до Козільник. Курінь, що боронив Козільник, подався аж до зубрецького ліса, і щойно під особистим проводом команданта групи ог. Микитки відбив Козільники і в розгоні навіть опанував на деякий час Персенківку. Наступ Поляків на Сокільники відбили УСС без великого труду.

Нарешті не зовсім повелось теж обом Групам поляків, що діяли з Городка Яг. (Зєлінський) і Мшани (Сікорський). Вони були дуже сильні і налічували яких 15000 крісів і около 50 гармат. Ще 11 січня ввечір противник відбив Сиґнівку й відкинув бережанські курені до Басівки. 13 група Зєлінського добула Любінь Великий обходом на Зашковичі, Уґерці, Хишевичі й Бучали. Але на поміч загроженій ґрупі Рудки (пізніше Гофмана) наспіла поміч (дві сотні) хирівської Групи, і вона, з допомогою ще панцирного поїзду, вибила польську кавалерію з Бучалів та Зашкович і заняла знову Уґерці. Це припинило дальшу офензиву поляків, що закріпилися в Любіні Великому й Малому. Змагання Групи Сікорського (з Мшани) завершились тим, що вона здобула Бартатів, за який поляки заплатили около 100 вбитими й раненими"⁶.

Отож у ході нового наступу українських військ на Львів, противник знову, як то вже було під час першої офензиви, завдав удар у фланг головних сил, відволікаючи їх від Львова. Генеральний наступ розпочався 12 січня. Головне угруповання - понад 10 тис. крісів, 80 кулеметів, 400 уланів та 34 гармати - між Львовом і Городком розгорнуло бойові дії у напрямках на південь і захід. Та якщо польські частини під Мшаною і Оброшином були зупинені, трьохтисячна група генерала Зєлінського розбила ослаблені сотні четарів Качмарського, Ліщинського, хорунжого Михайла Береського, який загинув у бою, та зайняла Черляни, Керницю, Уґерці Незабитовські. У ту пору падав густий сніг. В умовах поганої видимості, відсутності зв'язку і управління галицькі підрозділи безладно відійшли на Комарно, Щирець. На другий день поляки знову зайняли Любінь Великий, недавно відбитий українцями і вийшли до залізниці Львів-Самбір. Тут їх і зупинили сотні куреня поручника А. Тарнавського та бронепоїзд Групи "Хирів". Крім того, наспіла Дніпровська артбриґада (24 гармати) і зайняла позиції у районі Гошан.

Водночас польські частини львівського угруповання 13 січня завдали удару із Львова на Сокільники, Зубру. І хоча він не приніс їм успіху, але примусив галицькі частини перейти до оборони. Словом, і друга спроба визволити Львів лобовою атакою не вдалася. Слід було шукати інших шляхів.

"Українці не могли осягнути в цій офензиві ніякого успіху, - зазначали у вказаній праці Б. Гнатевич і О. Думін, - бо до неї не підготовились, і наступ на Львів був узагалі не під силу У. Г. Армії. Львова безпосередніми атаками заняти не було можна. Поляки, хоч чисельно в ньому і слабші, могли під захистом мурованих будівель міста з успіхом боронитись. Заняти Львів можна було тільки стратегічним маневром, що відтяв би був сполуку столиці від заходу, себто здобувши шлях Перемишль.-Львів. На додаток останню офензиву Начальна Команда У. Г. А. повела на вимогу Директорії У. Н. P., щоб осягами на фронті можна було добитись успіхів на Мировій Конференції"⁷.

Після другого наступу на Львів лінія підльвівського фронту встановилась через Брюховичі-Лису гору-Малехів-Ляшки Муровані-Солонку- Лисиничі-Чортову Скелю-Пасіки-Сихів-Козельники-Сокільники- Басівку. Курені Янівської групи закріпилися у північних підльвівських селах Рясна Руська, Козичі, Домажир, Карочинів.

Початок Вочухівської операції УГА

12 лютого 1919 р. у Ходорові - новій військовій столиці - Є. Петрушевич провів чергову нараду керівників ЗУНР і військових. Новий начальник штабу полковник В. Курманович доповів про становище в армії. Він відзначив, що після закінчення реорганізації вона нараховує 60 тис. вояків, але її технічні засоби та озброєння гостро потребують удосконалення. Генерал М. Омелянович-Павленко розглянув становище на фронтах і визначив план подальших дій. По-перше, на початку лютого ініціатива поволі стала переходити на бік Галицької армії. Частково це було пов'язано з новим вибухом польсько-чеського конфлікту. Вже поразка наступу поляків 4 лютого на Вочухи і Болозів (на північ від Хирова) свідчила про зміну загальної ситуації. Це пізніше визнав підполковник Сопотніцький: "Загальне положення в другій половині лютого було для українців дуже корисне, бо більшість польських військ була зв'язана у Львові й місцевостях, положених на обох сторонах залізничного шляху Львів-Городок-Ягайлонський. І тільки виключно слабші групи залишено в околицях Хирова і Рави-Руської. Решта відділів була розпорошена переважно з метою забезпечення залізничних шляхів Перемишль-Львів, Перемишль-Хирів і Ярослав-Любачів-Рава-Руська-Белз. У Перемишлі дислокувались кілька слабих відділів піхоти й артилерії. Стягнення більшості підмоги стрічало поважні труднощі й потребувало довшого часу. Мета українців полягала в тому, щоб відтіснити сили зі Східної Галичини. Однак наступи на польські позиції під Львовом і в районі міста, як також на Бортатів і на Любінь Великий зустрічали завзятий опір. Натомість далеко легшим завданням, але рівночасно і небезпечним, як для вдержання Львова, так і для польських відділів, зв'язаних в недалекій його околиці, було перервання залізничної лінії між Перемишлем і Городком-Ягайлонським".

Те, що писав польський військовий історик Сопотніцький після війни, уже тоді говорили старшини Галицької армії, зрештою, полковник А. Кравс ще на згаданій нараді 12 лютого 1919 р. На ній зіткнулися кілька різних поглядів щодо плану нової операції. Всі сходилися на тому, що її ціль - визволення Львова. Як згадував командувач УГА, представник С Петлюри отаман О. Шаповал і деякі члени уряду ЗУНР просто вимагали взяти столицю лобовим ударом. Генерал Омелянович-Павленко пропонував головний удар завдати у напрямку залізничної лінії на ділянці Судова Вишня- Городок, блокувати Львів і атакувати його із заходу. І тільки А. Кравс з групою старшин-фронтовиків висунули сміливий перспективний план операції - перерізати залізничний шлях на ділянці Перемишль-Судова Вишня і провести наступ не на Львів, а на захід на Перемишль. Малось на увазі не витрачати сили на штурм великого міста з 15-тисячним Гарнізоном.

Але затверджено було план командувача армією. "Удар 3-го корпусу на район Судова Вишня-Городок мусив притягнути до себе, - згадував генерал, - всі головні сили поляків, що були скупчені в трикутнику: Городок- західна частина Львова-Любінь Великий. Цей двобій, - на мою думку, - мав бути рішаючим моментом, що міг би навіть створити сприятливі обставини для всіх дальніших чинів у напрямі проголошення ворога, здеморалізування населення міста, та навіть появи нашого стрільця на вулицях Львова"⁸.

Інші корпуси отримали завдання активними діями не дозволити противнику перекидати частини проти 3-го корпусу. Безпосередньо в наступі на Судову Вишню планувалася участь лише 2-тисячної групи з лівого крила І корпусу полковника О. Микитки. Після повного оточення передбачалося на другому етапі операції загальним штурмом визволити Львів. На третьому етапі УГА повинна була здобути Перемишль і встановити кордон по Сяну.

Зазначений план Вовчухівської операції був опрацьований полковниками Є. Мишківським і М. Какуріним. Згідно нього частини 1-го корпусу, а саме 6-та Равська, 5-та Сокальська і 9-та Белзька бригади активними діями на північному крилі фронту в районі міст Сокаль-Белз-Рава-Руська повинні були паралізувати противника і не дозволити йому перекидати сили у напрямку головного удару УГА. Частини 10-ї Янівської бригади безпосередньо залучались до наступальної операції на Судову Вишню. 2-й галицький корпус полковника М. Тарнавського отримав завдання активізувати військові дії в околицях Львова, загрожуючи противнику штурмом, а головні військові зусилля зосередити на лівому фланзі у напрямках Оброшина, Ставчан. Головна мета першого етапу Вовчухівської операції - рішучим наступом 7-ї Львівської і 8-ї Самбірської бригад досягти залізничного шляху на відтинку Судова Вишня-Городок, перерізати сполучення Перемишля зі Львовом, розгромити городоцьке угруповання і оволодіти Городком. Таким чином, Львів опинявся би в повній блокаді.

Яким же було співвідношення сил? На напрямку головного удару противник мав два угруповання в Городку і Судовій Вишні і слабі Гарнізони в населених пунктах, які прилягали до залізниці та підрозділи на лінії фронту. Городоцька група полковника Серди мала 142 старшин, 2236 стрільців, 40 скорострілів і 16 гармат. Група генерала Зєлінського у Судовій Вишні - близько 4 тис. вояків: 24 гармати. Українські війська на городоцькому напрямку мали частини 7-ї Львівської бригади отамана А. Бізанца - близько 2100 вояків (5 куренів). На Вовчухівському головному напрямку діяла група отамана К. Гофмана з 8-ї Самбірської бригади полковника А. Кравса - близько 1100 баґнетів і 15 гармат. Напередодні операції вона була посилена 1-м куренем УСС поручника О. Івановича та іншими підрозділами, і її чисельність була доведена до 2,5 тис, а у ході наступу - до трьох тисяч.

Всього у Вовчухівській операції було задіяно близько 9,8 тис. вояків⁹.

Операція, що увійшла в історію українсько-польської війни під найменуванням Вовчухівської, почалася 17 лютого. Розгорталася вона сутужно. З'ясувалося, що польській розвідці знову вдалося дістати інформацію про плани галичан і, головне, вивідати напрям головного удару. Тому генерал Розвадовський встиг посилити свої війська у Судовій Вишні та Городку. Запеклі бої розгорнулися на усіх ділянках фронту

Особливо впертий опір зустріли курені 7-ї Львівської бригади отамана Бізанца під Любенем Великим. Лише на лівому фланзі куреню Осипа Станиміра спільно з частинами "Групи Гофмана" вдалося просунутися вперед і зайняти Вовчухи, Бар.

"В половині лютого 1919 р. прибув до Угерець на Рудщину 1-й курінь УСС-ів поручника Онуфрія Івановича і з його двома сотнями ми зайняли село Долиняни та обсадили горби перед селом фронтом до залізничного тору, залишаючи одну сотню в резерві, - згадував отаман Осип Станімір. - Вечором 16 лютого 1919 р. я дістав наказ з команди групи, щоб на другий день, 17 лютого 1919 р. вдарити і зайняти село Вовчухи в ціли засягнення язика щодо фактичної сили і рухів ворога. Я вислав до наступу 7-му сотню четаря Івана Вовка. Вчасним ранком, як ще було темно, сотня підсунулася близько до села і як тільки наша артилерія відчинила вогонь, сотня рушила до бою. Наш наскок був такий сильний, що по короткій стрілянині ми зайняли село, забрали в полон 20 поляків, між ними їхнього коменданта сотні поручника Монда, та обсадили чоту 307, звідки вже можна було обстрілювати залізничний шлях. Тепер почалися завзяті бої, що тривали без перестанку цілий тиждень в день і в ночі."¹⁰.

Вдало розвивались події на фронті, де курені поручників Гладиловича і Левицького з групи отамана Карла Гофмана наступали на Судову Вишню. Вони зайняли Довгомостиську, Дмитровичі, Стоянці. Незважаючи на труднощі, галицькі частини підійшли до залізниці на відтинку Судова Вишня- Городок так близько, що повністю тримали її під вогнем. Тож уже в перший день операції припинено рух поїздів.

"Дуже тяжкі бої приходилося також зводити нашим військам на Заході від Львова, продовж залізниці Городок-Перемишль повідомляло про той день Пресове бюро НКГА. - Щоби осягнути згадану ціль війська розпочали 17. II. Наступ продовж згаданої лінії. Бої велися того дня з успіхом для нас, але вже того самого дня пізнім вечором вислали поляки сильні резерви з Перемишля і Мостиск на Судову Вишню, до передмість якої дійшли наші передні сторожі. Бої прибрали дуже тяжкий характер. Наші своєю хоробрістю удержували ряд занятих місцевостей, як: Вовчухи, Бар, Довгомостиска, Дмитровичі, Стоянці..."¹¹.

У зв'язку з невдачею 7-ї Львівської бригади на городоцькому напрямі, генерал М. Омелянович-Павленко перекидає сюди з Красіва резервну 1-шу бригаду УСС. Рішучою атакою своїх куренів отаман О. Букшований дійшов до околиць Городка, зайняв Долиняни й вийшов в районі Браткович впритул до залізниці. Артилерія бригади зруйнувала ділянку залізничного полотна і обстріляла ворожі панцерні потяги, які намагалися підтримати бій польської піхоти.

Домоглися успіху і частини Осадного корпусу, які вже на початку боїв зайняли Збоїська, обсадили Майорівку, Сихів, Богданівну. Галицькі артилерійські батареї з Винників, Дублян, Лисинич безперервно обстрілювали ворожі позиції. Частини Осипа Микитки у цей день відбили кілька ворожих атак під Белзом, увірвались у Раву-Руську, просувалися до Судової Вишні.

Протягом наступних днів напружені бої на всьому 250-кілометровому фронті продовжувались. Із виходом 18 лютого українських військ на залізницю, перервався повністю залізничний і телефонний зв'язок між Львовом і Перемишлем. Частини львівського гарнізону і польське населення міста охопила паніка. Переповнені поїзди виїжджали на Захід, але зупинялися у Мілані: шлях далі був перекритий.

Ситуація, що склалася в Галичині, вкрай налякала Варшаву і її західних покровителів.

Правда, заспокоюючи громадськість країни, у своїх повідомленнях військове відомство Варшави стверджувало: "Східна Галичини: від 17 лютого точилася в Галичині битва на 250-кілометровім фронті від Довгобичева до Хирова. Українці кинули всі свої сили для досягнення успіху. Українське командування, не рахуючись із втратами, піддало польські позиції кількаразовим атакам. Завзяті бої точились під Белзом, Равою-Руською, Львовом і в околицях Городка Ягелленського та Судової Вишні. Противнику ніде не вдалося зламати польських позицій"¹².

Але, як слушно зазначає польський військовий історик Міхал Клімецький, ситуація була набагато складнішою."19 лютого 1919 р. українці перервали сполучення Львова з Перемишлем на достатньо великій ділянці, від Браткович до Родатич і посилили атаки на Львівський Гарнізон і Городок Ягеллонський. Командування "Схід" зреагувало досить швидко. На оборону Львова було скеровано сильну групу генерала Вацлава Івашкевича"¹³.

48-літній генерал, уродженець Одеська, був досвідченим військовиком, мав ґрунтовну освіту, в роки Першої світової війни командував піхотною дивізією російської армії. (Пізніше - генерал броні, помер 1922 р., у Львові, похований на цвинтарі Орлят). Його оперативна група нараховувала 474 офіцери, 4515 підофіцерів і солдат. Крім того, в район боїв прибула група полковника Генріха Мінкевича - 155 офіцерів та 5276 підофіцерів і солдат¹⁴. 38-літній полковник Мінкевич у Першу світову війну командував піхотним полком Польського Легіону потрапив у російський полон. Пізніше - генерал дивізії, знищений органами НКВД в Катині навесні 1940 р.

Вже наприкінці дня 19 лютого поляки оговталися і розпочали контратаки. Група полковника Аурелія Серди (пізніше генерал дивізії) контрударом з Городка вздовж залізниці на схід після запеклого бою відбила Вовчухи і Бар. Того ж дня за допомогою свіжих сил поляки контратакували з Судової Вишні і зайняли Довгомостиску Наступного дня вони намагалися розвинути успіх і з Вовчухів завдали удару на Долиняни і Добряни. Але були зупинені і відкинуті підрозділами О. Станіміра й О. Івановича. "Ранком 20-го лютого поляки вдарили по нас сильним артилерійським і скорострільним вогнем, - згадував О. Станімір. - Це був знак, що їх наступ продовжується. Тимчасом впала густа мряка й не було видно навіть на кілька кроків. Бій кріпшав, і наше ліве крило дісталось в перехресний огонь. Настав критичний момент, і ми були змушені відстрілюватись на два боки, здержуючи ворожий наступ. На борзі я стягнув до Долинян запасну сотню з 1-го куреня УСС-ів... Ця резервова сотня четаря Волинця проломила ворожу лінію і найшлась на задах польських частин, що зайнявши Коців і фільварк Генріховку, йшли далі на Добряни і Шоломиничі. Так заскочені поляки повтікали на цілій лінії, й ми зайняли з поворотом Вовчухи"¹⁵.

21-23 лютого частини 3-го корпусу відбили контратаки противника і закріпилися на лінії Довгомостиска-Милятин-Бар (1 -й курінь поручника Б. Гладиловича), Вовчухи-Долиняни (1-й курінь УСС поручник О. Івашо-вича), Стоділки-Угерці (2-й курінь сотника О. Станіміра). У резерві отамана К. Гофмана був курінь поручника Ясінчука, який дислокувався в Добрянах¹⁶. З 24 лютого фронт стабілізувався, а наступного дня війська отримали прикрий наказ НКГА припинити бойові дії у зв'язку з перемир'ям, нав'язаного Галицькій армії Антантою.

Місія Бартелемі

Президент Є. Петрушевич та уряд С. Голубовича і далі скеровували свої погляди і надії на Антанту і США, надсилали їм численні заяви, ноти, до них виїжджали делегації. Але дипломатичні акції не давали позитивних наслідків. Симпатії країн Заходу, особливо Франції, віддавалися Варшаві. "Створення великої Польщі, - зазначав Ллойд-Джорж, - було одним із головних намагань французької військової стратегії"¹⁷.

Слід зазначити, що після Версалю Франція стала могутньою військово-політичною силою в Європі і мала вирішальний вплив на міжнародне життя. В українсько-польському протистоянні Франція однозначно була на боці Польщі. Клемансо писав, що не може пробачити українцям "ганебного миру у Брест-Литовську"18. Він вважав, що українська національна ідея підтримується Німеччиною на противагу Польщі, а відтак Франції. Вже наприкінці листопада 1918 р. Варшава отримала згоду маршала Фоша перекинути з Франції до Польщі частини польських леґіонів.

Однак правлячі кола Англії, Франції, США не були зацікавлені у повному розгромі ЗУНР і її стотисячної армії. Голова американської місії у Східній Європі Кулідж пропонував учасникам Паризької конференції ідеальний вихід - досягнути угоди між воюючими сторонами. Адже "обидві ці сили можуть бути використані проти більшовиків", - зазначав він. З цією метою до Польщі і у Східну Галичину навідувалися різні місії. Одна з них - під егідою французького генерала Бартелемі.

Зустрівшись з командувачем польськими військами в Галичині генералом Т. Розвадовським на початку лютого 1919 р., Бартелемі переконував його заключити з українцями перемир'я.

5 лютого станіславський часопис "Стрілець" повідомляв: "Франко-англійська місія під командуванням генерала Бартелемі і полковника Уейда приїхала до Львова і ставить українцям безумовне домагання відступити Полякам одвічно українські території по Буг"¹⁸.

Поки на фронті утримувалася рівновага з деякою перевагою поляків, антантська місія не проявляла активності. Та ось терези хитнулися на бік галичан. У результаті перших двох днів Вовчухівської операції Львів опинився в стані блокади. Над головним угрупованням польських військ нависла загроза розгрому.

На успішні бойові дії галичан Париж зреагував миттєво. Вже на другий день операції, 18 лютого 1919 р. полковник Курманович отримав від Вищої Ради телеграму з вимогою припинити вогонь у районі залізниці з тим, щоб пропустити до Львова місію Бартелемі. Командування Галицької армії, генерал Омелянович-Павленко категорично відмовилися припинити операцію в момент її найвищого піднесення. Та уряд ЗУНР і президент Петрушевич особисто продовжували вірити у шляхетність Антанти, яка, між іншим, знову проявила лицемірство: разом з місією до блокованого Львова у поїзді були таємно перевезені 14 тис. гвинтівок із боєприпасами. Зрештою, відіграла свою роль прихильність генерала до Польщі, дружина якого була шляхетського походження.

20 лютого генерал Бартелемі вже зі Львова надіслав Омеляновичу-Павленку вимогу: негайно припинити бойові дії і забезпечити проїзд його місії до галицької Ставки - Ходорова. 22 лютого із своєї резиденції в палаці Потоцького у Львові генерал звернувся до поляків і українців із закликом припинити бої і розпочати переговори. Українцям обіцялась опіка і визнання Антанти¹⁹.

Вони приїхали того ж дня - вишколений поважний голова місії французький генерал Бартелемі, однорукий, сліпий на ліве око, без ступні ноги стрункий англієць генерал Картон, високий інтелігентного вигляду профеcop Лорд, рухливий чорнявий італійський майор Стабілє та гурт військових і цивільних. Зустріли їх на пероні вокзалу С. Голубович і командувач УГА як поважних іменитих гостей.

Але вони, як згадував М. Омелянович-Павленко, повели себе вкрай нетактовно. "Ми просили вас припинити вогонь, а ви відповіли генеральною битвою на всьому фронті, - нервово накинувся на галицьких представників генерал Картон. - Це що виклик Антанті? Вимагаємо припинити генеральну битву. На відповідь даємо п'ять хвилин." Не краще повівся і голова місії, стукаючи по столу кулаками та вимагаючи негайно припинити наступ і укласти перемир'я²⁰.

Омелянович-Павленко трохи протверезив гостей, запросивши полковника Курмановича доповісти про поточні оперативні зведення. Крім того, він резонно зазначив, що припинити вогонь повинні і поляки. Адже вони після 18-го двічі атакували галицькі позиції у районі Вовчухів, і навіть вранці 22-го там триває запеклий бій. Аналогічна ситуація під Городком, у Раві-Руській, Белзі.

Опісля генерал Бартелемі різко виклав позицію Антанти. Від імені Паризької конференції він представив проект ухвали, який передбачав припинення війни і встановлення демаркаційної лінії. Згідно з нею, українським військам пропонувалось відійти на схід за так звану лінію Бартелемі, яка проходила вздовж Бугу, західних кордонів Львівського, Перемишлянського, Бібрського повітів, далі вздовж ріки Стрий. Таким чином, до Польщі відходили Львів, Дрогобицько-Бориславський нафтовий район, значна частина Східної Галичини. Словом, як справедливо визначав М. Лозинський, це було "одностороннім диктатом, який комісія на основі порозуміння з поляками рішила накинути українцям"²¹.

Галичани рішуче засудили ці умови. Після гострих дебатів домовлено перенести переговори до Львова. Правда, відкритим залишалося питання про перемир'я. Всупереч військовим, Є. Петрушевич врешті-решт дав розпорядження керівникам галицької делеґації у Львові полковнику М. Тар-навському і Л. Бачинському підписати договір про перемир'я.

Згідно з ним вранці 25 лютого усі бойові дії припинялись, війська залишалися на старих позиціях. Заборонялось їх пересування у прифронтовій смузі, а для перевірки встановлювалися контрольні пости. Полякам дозволялося з Перемишля до Львова надсилати не більше трьох поїздів і лише з харчами.

Взагалі, одним із завдань Бартелемі було роз'єднати ЗУНР іУНР, що було на користь Польщі, яка вела бої ще й з УНР-івськими військами на Волині. Але знаючи, що Головний Отаман був за припинення українсько-польської війни, а також задля посилення тиску на керівництво ЗУНР Бартелемі запросив для участі в переговорах Симона Петлюру. 26 лютого Петлюра відвідав Бережани і Стрий, де ввечері побував на виставі у Народному Домі. Саме тоді у місті Гастролював колишній Новий Львівський театр, який тепер знаходився під опікою Начальної Команди Галицької армії. У спектаклі брали участь талановиті галицькі актори - Катерина Рубчакова, Мар'ян Крушельницький, Амвросій Бучма, Гнат Юра, Микола Бенцаль, Йосип Гірняк. Після падіння Львова його трупа фактично розпалась. Але за короткий час її зібрав і надав велику допомогу комендант Тернополя сотник Іван Сіяк. Відновлений театр Гастролював по Східній Галичині, давав вистави стрільцям УГА.

Того ж вечора на честь члена Директорії і командувача військами УНР влаштували розкішний банкет. На нього були запрошені тридцять п'ять армійських старшин на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком, Г. Коссаком, О. Букшованим, а також провідні актори театру. Симон Петлюра був у доброму настрої. За келихом вина з приємністю згадував про львівський період свого життя, навчання у Льввіському університеті, поїздки в Карпати.

27 лютого він прибув до Ходорова. На станції, замаєній синьо-жовтими прапорами, С. Петлюру зустрічала почесна сотня, оркестр грав "Ще не вмерла Україна...". Сюди прибули президент Є. Петрушевич, генералітет Галицької армії.

Того ж дня продовжилися переговори з місією Бартелемі. С. Петлюра зустрівся з головою місії і погодився підтримати ультиматум при умові, що Антанта визнає УНР і ЗУНР та надасть допомогу українцям у боротьбі з більшовиками. А галичанам наполегливо пропонував укласти мир з поляками на основі визнання демаркаційної лінії Бартелемі²². "Вже тоді Петлюра готовий був піти на уступки коштом Східної Галичини, - підтверджував М. Лозинський, - щоб за них одержати мир з Польщею і визнання Антанти"²³. Крім того, він мав намір, який співпадав з планами Заходу - примирити українців з поляками, щоб спрямувати Галицьку армію проти більшовиків. Цього вимагала ситуація на фронтах.

У середині лютого радянські війська розгорнули широкий наступ проти Дієвої армії УНР і оволоділи Фастовом. Невдовзі київська група зайняла Білу Церкву і просунулася на Житомир. А в березні-червні були вже у Козятині, Бердичеві, Вінниці. Війська Директорії відходили все далі на південь і південний захід.

Увірвався терпець у генерала Бартелемі 28 лютого. Ввечері він востаннє попередив делегатів ЗУНР О. Бурачинського, М. Лозинського, С. Витвицького: якщо ЗУНР не прийме умов Антанти, то дуже скоро пошкодує, бо матиме справу з армією генерала Галлера.

На цю загрозу галичани, мабуть, не дуже зреагували. А вона була серйозною. Генерал Йозеф Галлер, кадровий військовий, недавній командир бригади польського легіону у Франції, очолював 80-тисячну так звану "Блакитну армію". Вона була сформована під Парижем із числа польських емігрантів на Заході. Добре вишколене і озброєне до зубів військо рвалося на батьківщину і прагнуло битися за велику Польшу "от можа до можа".

Незважаючи на тиск місії Бартелемі і бажання галицького керівництва зберегти добрі стосунки з Антантою, зазначені умови Рада Держсекретарів ЗУНР відкинула²⁴.

Болісно переживав провал переговорів Симон Петлюра. "Галичани за допомогою Омеляновича-Павленка, який ніколи не орієнтувався в державних справах, - скаржився він командирові Золочівської бригади УГА отаману Шухевичу, - відкинули ці умови, хоч я і попереджав про корпус Галлера, що формувався у Франції. Коли б Галицька армія була кинута на Велику Україну, знищено більшовиків і закріплено там владу, тоді по Києву була би прийшла черга на Львів. Тоді ж могли би занята Східну Галичину"²⁵.

Зовсім інші почуття висловлювали армія і населення Галичини. Отаман Шухевич говорив, що якби уряд і Начальна Команда погодилися на запропоновану демаркаційну лінію, то це означало катастрофу на фронті, бо стрілецтво було категорично проти уступлення території Галичини полякам. Такі ж погляди відбивав у станіставській газеті "Свобода" армійський журналіст Тарас Франко (молодший син Каменяра)²⁶. Того ж 28 лютого генерал Омелянович-Павленко від імені уряду і командування звернувся до особового складу армії з відозвою у зв'язку з провалом переговорів:

"На третій день переговорів запропоновано нам остаточно демаркаційну лінію, яка являється образою наших найсвятіших почувань, бо на основі цієї лінії Камінка Струмілова, Львів, Дрогобич та від цих місцевостей на Захід великі простори української території мали би стати надалі в руках поляків аж до остаточного вирішення у Парижі. Рівно ж до рішення Мирового Конгресу заборонено поділ землі великої польської власності, через що було утруднене переведення земельної реформи.

З чувством тяжкої образи за кров наших братів, за святу пам'ять полеглих за волю і народну честь старшин, стрільців і козаків, Начальна Команда примушена продовжувати війну з ворогом, що не має власних сил удержатися на зрабованій нашій землі і ховається за чужу поміч, поміч держав Антанти, яких він до того, на жаль, невірно інформує.

... Вітаючи військо за його службу Народові, Начальна Команда закликає всіх старшин, стрільців і козаків до братерства, відваги і піднесення духа, бо переконана, що це принесе нам осягнення наших національних бажань та дасть нам повагу і належне місце серед інших народів.

До зброї, товариші команданти, старшини, стрільці і козаки!
Хай нас розсудить залізо і кров!"²⁷.

Таким чином, спроба Антанти досягти миру за рахунок ЗУНР і повернути обидві армії на схід, провалилася. Зрештою, вона була приречена. Саме так розцінив її секретар зовнішніх справ Василь Панейко у телеграмі до Паризької мирної конференції 13 березня 1919 р.Провал місії Бартелемі, писав він, не повинен нікого здивувати. Бо зразу ж після приїзду до Львова француз не приховував своєї прихильності до поляків. Дійшло до того, що у своєму поїзді французький генерал привіз зброю для оточених у Львові польських військ.

Крім того, Бартелемі виїжджав на наради польського командування, інспектував війська у фронтовій смузі. Водночас, керівник місії Антанти нахабно відмовився засісти за стіл переговорів з урядом Західно-Української Народної Республіки, і взагалі не визнавав його існування. Він також рішуче відкинув пропозиції відвідати українські бойові лінії, оглянути галицькі війська. В. Панейко зазначав, що протягом усього часу перебування у Східній Галичині Бартелемі надсилав до Парижа побрехеньки, в яких "очорнював українських вояків як большевиків, бандитів, убивників жінок та дітей і тим подібне"²⁸.

І дійсно, генерал Бартелемі робив усе можливе на користь Польщі. Зокрема, 12 березня він вніс до Комісії польських справ Паризької мирної конференції таку заяву: "Ситуація перед Львовом є критична, над поляками висить загроза, що їх наб'ють українці, якщо вони не одержать негайної допомоги. Утрата Львова мала б у Польщі страшний наслідок, бо це пояснили б як поразку Антанти. Це скріпило б також негайно позицію большевиків, а одночасно заохотило б усіх німецьких агентів, які ведуть акцію проти Антанти у Східній Галичині"²⁹.

Слід цілком погодитися з М. Сівіцьким, який зазначав: "У польсько-українських змаганнях Антанта завжди втручалася в періоди, коли ситуація польської армії ставала критичною. Рішення арбітра завжди були некорисними для українців, завжди мали характер примусу"³⁰.

Ця заява, як і попередні, не залишилась без уваги. Голова вказаної Комісії (теж француз) Жюль Камбон негайно звернувся до Верховної Ради з вимогою надіслати у Польщу армію Галлера.

Другий етап Вовчухівської операції

Тиждень нав'язаного Парижем перемир'я воюючі сторони використали для зміцнення своїх позицій і підготовки до нових активних дій. Значно посилені були польські війська львівського напрямку. Генерал Розвадовський у телеграмі до прем'єра Падеревського ставив питання так - якщо не надійде підмога, то Львів захоплять українці.

Варшава не забарилася. До Перемишля, а потім Судової Вишні і Городка було перекинуто резерви. Вони утворили нові бойові групи - підполковника Йозефа Бекера (пізніше - командир дивізії, генерал, помер 1925 p.), який мав 1300 крісів, 19 скорострілів, 12 гармат і 6 березня прибув з Перемишля до Родатич³¹, підполковника Вацлава Фари (пізніше - командир 2-ї дивізії леґіонерів, генерал дивізії). Його група в районі Любіня Великого- Городка-Добростанів мала 7 куренів піхоти і 4 гарматних батарей, всього 282 старшин і 3725 підстарший і солдат³². Між Перемишлем і Городком стали курсувати два нові бронепоїзди.

Генерал Т. Розвадовський уживав усіх заходів для виправлення ситуації на фронті. 26 лютого на засіданні уряду в Бельведері І. Падеревський різко критикував його діяльність, а Ю. Пілсудський заявив прямо, що готовий усунути генерала з високої посади. Однак уряд обмежився заміною військового міністра Польщі. Ним став знайомий вже генерал Йозеф Лєснєвський, командувач оперативної групи під Львовом. Генерал Розвадовський планував, насамперед, силами груп Й. Бекера і В. Фари з Родатич на Вовчухи-Долиняни і з Черлян на Стоділки розгромити головні сили 3-го галицького корпусу полковника Г. Коссака і відкинути українців від залізниці Перемишль-Львів. Потім ударом з Судової Вишні вийти на лінію Ставчани-Комарно.

Командування Галицької армії готувалось намертво заблокувати Львів з боку Перемишля і приступити до другого етапу Вовчухівської операції - наступу на Львів. Планувалось, насамперед, зайняти Городок і залізничний шлях Городок-Судова Вишня. Для цього головні сили зосереджувалися на ділянці фронту між Городком і Судовою Вишнею. На початку березня група К. Гофмана була посилена двома курінями УСС з-під Львова - поручників Василя Іваницького і Володимира Струця, щирецьким куренем поручника Михайла Ліщинського, коломийськими куренями поручника Володимира Левицького і четаря Ілька Ясінчука та пробоєвим гуцульським куренем четаря Гриця Гопераціяолинського. Артилерійська група підтримки наступу включала два полки Дніпровської гарматної бригади і три окремих гарматних батареї. Головне угруповання мало 12 піхотних куренів - близько 6 тис. багнетів, 60-80 скорострілів і 32 гармати³³.

6 березня 1919 р. у штабі 3-го галицького корпусу в с. Гошани полковник Г. Коссак провів останню військову нараду, у якій взяли участь усі командири бригад, груп і куренів, задіяних в операції, зокрема, підполковник А. Кравс, отамани О. Букшований, А. Бізанц, К. Гофман, К. Шльосер, В. Білокриницький, сотники 3. Носковський, О. Станімір, А. Ліськевич та інші. Начальник штабу корпусу отаман К. Долєжаль зачитав наказ, за яким було створено три групи: "Городок" (два курені, командир - О. Станімір), "Вовчухи" (три курені, командир - О. Букшований), "Судова Вишня" (п'ять куренів, командир -А. Ліськевич) і резерв - курінь Г Голинського. Командування операцією покладалось на підполковника А. Кравса. її план передбачав наступне: окремий загін Г. Голинського прориває польську оборону в районі Вовчухи-Родатичі. Одразу ж в прорив вступає група "Вовчухи" і, з'єднавшись з Янівською групою 1-го корпусу, завдає удар на Городок із заходу і півночі. Група "Городок" наступає на місто з півдня. Група "Судова Вишня" прикриває лівий фланг наступаючих військ у готовності відбити можливий контрудар противника. Початок операції призначено на п'яту ранку 8 березня. Щоб увести противника в оману щодо часу і напрямку головного удару 5 березня галицькі війська відновили активні дії вздовж всього фронту. Увечері в центрі подій опинився Львів. Коли артилерія почала обстріл ворожих позицій на околицях міста, раптом ворожі вибухи пролунали у південній його частині. Над куполами храмів, дахами будинків високо в небі здійнялися чорні стовпи диму. З'ясувалося, що були підірвані великі склади боєприпасів в районі головного вокзалу. Паніка охопила населення і Гарнізон міста. Заграви величезних пожеж палахкотіли цілу ніч.

Отаман Шухевич згадував, що тоді його розвідники принесли вісті про страшну паніку у Львові. Перший порив був - використати сприятливу мить для атаки міста. Звернувся до командира корпусу. Але Тарнавський заборонив йому та іншим командирам ризикувати. І даремно. Пізніше польські військові історики зауважили, що у березні галичани двічі могли повернути свою столицю : у ніч на шосте і в час апогею Вовчухівської операції.³⁵

Але сталося так, що другий етап наступальної Вовчухівської операції розпочався з оборонних боїв. Вранці 7 березня після досить сильної артилерійської підготовки польські війська перейшли у наступ. Група В. Фари завдала удар з району Черлян у напрямі Угерець на фронті групи "Городок". Як згадував її командир О. Станімір: "Ще ніччю, з 6 на 7-го березня, ми зайняли випадові позиції, напроти городецького передмістя і Черлян та дещо укріпились. Ранком поляки почали несподівано свій наступ. Наша артилерія привітала їх гураганним огнем і вдачними флянковими пострілами з Рущини в Угерцях та нанесла їм поважних втрат. Після артилерійської підготовки відізвались наші скоростріли, і ми пішли до протинаступу. Терен був засипаний глибоким снігом, і бій затягнувся до пізнього вечора, після чого поляки, на відтинку поручника Ліщинського, вивтікали назад до Черлян, а мій 2-й курінь рушив вперед і зайняв південну частину городецького передмістя"³⁶.

Невдача спіткала і групу Й. Бекера, яка перейшла у наступ на Долиняни. Правда, скориставшись густим туманом, її частини уранці зайняли Бар і Долиняни. Та ненадовго. Підполковник А. Кравс кинув у контрнаступ пробоєвий гуцульський курінь четаря Голинського та курінь усусів поручника Івановича, які ще того дня відбили Долиняни і Вовчухи, дійшли до залізниці на відтинку від Браткович до Вовчухів. Українські частини лівого крила змусили групу И. Бекера спішно відступити до Судової Вишні. Переслідуючи противника, галичани захопили близько 200 полонених, три гармати і сім скорострілів³⁷.

Ще один нищівний удар ворогу завдали курені січовиків уранці 8 березня. Переслідуючи польські підрозділи, вони зайняли Братковичі і широким фронтом перейшли залізницю, висадивши у повітря мости. Ліве крило бригади - курінь Ліськевича, Гуцульський загін та два курені групи "Судова Вишня" того дня зав'язали бій за Родатичі і впритул підійшли до Судової Вишні.

Коли звідтіля на поміч Гарнізону Родатич вийшов польський бронепоїзд, стрільці сотні поручника Петра Савицького зруйнували перед ним колію і невеликий міст позаду. Панцерник з гарматою і двома скорострілами потрапив у пастку. Вісім сміливців - десятники Теодор Винник, Степан Мудрий, Степан Чирчиняк, Іван Самуляк, стрільці брати Гриць і Андрій Шеретеї та інші з гранатами атакували поляків і змусили їх здатись. Бронепоїзд - підірвали, потім знищили відтинок залізниці від Княжих Мостів на схід. Стрільцям допомагали місцеві жителі. Наступного дня біля Судової Вишні пущено під укіс ще один польський бронепоїзд.

Оперативне повідомлення Начальної Команди про бої 8 березня було натхненним: "Вчера початий протинаступ межи Городком і Судовою Вишнею увінчався успіхом... Сьогодні вчасним ранком під сильною артилерійською підготовкою наші частини переступили широким фронтом залізну дорогу, заняли приступом село Братківці та узгір'я на північ від залізниці. В тім занятім відтинку залізниця в кількох місцях основно знищена та всі мости висаджені у воздух, чим вкінці сполучення Львів- Перемишль перервані. Наші частини, які наступають з півночі, вдерлися в горішню часть Каменоброду й заняли Мальчиці. Спільними силами північних і південних груп оточено Судову Вишню зі сходу"³⁸.

Тепер на черзі дня став штурм Городка. Розворот військ на схід знову показав, що Начальна Команда тяжіє до попереднього плану - наступ на Львів через сильно укріплений Городок. Водночас, і майбутні події, і ряд тодішніх галицьких старшин (наприклад, А. Кравс) вважали набагато перспективнішим зосередити головні зусилля на захід, у напрямі Судова Вишня-Перемишль. Згодом польський військовий історик Вітольд Гуперт цілком слушно зауважив: "Українці не були підготовлені до використання перемоги 7 березня, походу на Перемишль й вдовольнилися опануванням залізничного шляху між Городком і Судовою Вишнею".

Угруповання Галицької армії, яке 9 березня розпочало битву за Городок, нараховувало 4,5 тис. стрільців і необхідної для наступу переваги не мало. Але завдяки високому морально-боєвому духові, в першу чергу, січовиків куренів сотників О. Станіміра, В. Білинкевича, поручника А. Тарнавського, ворогу було завдано серйозних втрат (понад 300 вбитих і поранених). Передові підрозділи увірвалися в місто, вели штурм станції, цегельні. І все ж брак резервів та чималі бойові втрати не дозволили повністю оволодіти Городком.

11 березня до Рудок приїхав командувач армією. Командири частин полковник А. Кравс, отамани К. Гофман, О. Букшований, А. Бізанц (його Львівська бригада вела наступ на Любінь Великий, Городок від Щирця, Пустомит) просили підмоги. Але генерал розвів руками - резервів не було. Взагалі ж Омелянович-Павленко приїжджав, як писав фронтовий кореспондент Юрій Шкрумеляк, "поглянути на війська в боєвій лінії та передати їм поздоровлення й подяку за діло останніх часів в імені своїм і усього українського народу"³⁹. А війська 3-го галицького корпусу заслужили повагу і за ті бої 7-11 березня. Вони захопили майже повністю залізницю Судова Вишня-Городок, оточили групу підполковника Бекера, зав'язали бої за Городок⁴⁰.

Значного успіху досягла група "Судова Вишня" під командуванням сотника Ліськевича. її підрозділи четаря М. Гриневича і поручника П. Савицького зайняли Бортятин, поручника А. Грача - залізничний шлях на рубежі Бортятин-Довгомостиська, поручника Антона Тарнавського - Довгомостиську, сотника Корабейка - с Никловичі, а четаря Ясінчука - Дмитровичі. На жаль, частини групи не використали панічного відступу противника і не атакували Судову Вишню. Але вони діяли згідно з планом операції і наказом командування 3-го корпусу - швидко побудували оборонну позицію, закопались у землю, навіть поставили загороди з колючого дроту. Артилерія групи підтягнулась до Судової Вишні й зайняла позицію в районах сіл Бортятин, Никловичі. Резервний курінь розмістився у Довгомостиській⁴¹.

Щоб витягти з цієї ділянки фронту хоч би частину галицьких військ, польське командування кинуло в наступ на Жовкву групу "Буг" генерала Ромера. Але чотири могутніх атаки на позиції корпусу полковника Микитки були відбиті. Після цієї невдачі генерал Ромер порадив Т. Розвадовському якомога швидше залишати галицьку столицю. Ця пропозиція була генералу ножем у серце: адже йому належали значні маєтності на Тернопільщині і Станіславівщині. Отож, коли він довідався, що у Варшаві вже розроблений наказ № 507 від 9 березня про відступ львівського угруповання за Сян, то заявив по телефону начальникові Генштабу Станіславу Шептицькому, що швидше згине, ніж допустить українців до Львова. Зрештою, цей наказ викликав переполох не тільки серед генералітету. Велика група політичних діячів на чолі з графом Скарбеком теж розгорнула тиск на Пілсудського. Наразі доля усміхнулась полякам: закінчився конфлікт на чеському кордоні і Пілсудський зміг перекинути на схід частину своїх військ.

Бойові дії ударної групи 3-го галицького корпусу 9-11 березня 1919 р. були скеровані на виконання чергового завдання операції - оволодіння Городком. 1-ша бригада УСС отамана О. Букшованого і частини групи "Городок" сотника Станіміра, долаючи відчайдушний опір противника поволі просувалися вперед, зайняли Черляни (курінь М. Ліщинського), Поріччя Любінське, південне передмістя Городка (курінь О. Станіміра). Курені січовиків спільно з підрозділами Янівської групи 1-го корпусу здобули Галичани, Речичани зав'язали бій в районі залізничної станції. Таким чином, 11 березня стало апогеєм Вовчухівської операції, цього дня українські війська досягли найбільшого успіху. Але штурм Городка виявлявся все більш безперспективним.

Першим про це заявив командувач операцією підполковник А. Кравс. Він звернувся до командира корпусу полковника Г. Коссака з пропозицією припинити негайно штурм Городка і перенести головний удар на Судову Вишню-Перемишляни, для чого перекинути на захід групу "Вовчухи" (всю 1-шу бригаду УСС) і спільно з досить сильною групою "Судова Вишня" перейти в наступ. Групам "Хирів" і "Крукеничі", які знаходились в пасивній обороні, різко активізувати бойові дії у напрямку Перемишля. Усі військові історики, які аналізували хід Вовчухівської операції, і майже всі її учасники у своїх спогадах впевнено стверджують, що цей сміливий і перспективний маневр не тільки врятував би львівську операцію, але й став би переломним у ході всієї війни на користь УГА.

Цей очевидний розвиток подій передбачало польське командування. І щоб зняти загрозу у напрямку Судова Вишня-Перемишль, ужило скорих і рішучих заходів. Насамперед, вже 9 березня Ю. Пілсудський призначив командувачем польськими військами в Галичині генерала Вацлава Івашкевича, якому підпорядкував і оперативну групу "Буг". У розпорядження нового командувача, що отримав завдання могутнім контрударом розгромити ударне угруповання 3-го корпусу, відкинути українські війська від залізниці і розблокувати Львів, поступали свіжі сили. 10 березня до Перемишля прибула група генерала Францішека Александровича, яка тут же була перекинута в Судову Вишню. Група мала близько 3 тис. леґіонерів (курені 9, 13, 14, 15, 22, 23, 28 недосформованих піхотних полків) і повинна була спільно з частинами Й. Бекера розгорнути наступ на Городок. 12 березня сюди ж скеровано Великопольську групу полковника Даніела Конаржевського. Угруповання в Судовій Вишні перевищило 3,7 тис. вояків⁴².

Зосередження великих сил у Судовій Вишні розвідники сотника Ліськевича виявили вчасно. Про це негайно повідомили командуванню корпусу і трьох бойових груп. Полковник Кравс, довідавшись про появу нових польських частин у Судовій Вишні, зрозумів, якою небезпекою це загрожує його 8-й Самбірській бригаді і взагалі галичанам. Він знову звернувся до командувача корпусу з пропозицією припинити бої за Городок і перекинути головні сили на захід, де наростала небезпека. Але його пропозицію проігнорували і А. Кравс зняв з себе обов'язки командира бригади і ударної групи. Відтак ці посади зайняв щойно прибулий із Наддніпрянщини російський генерал Володимир Генбачев.

Але втягнуте у битву за Городок командування Галицької армії і 3-го корпусу не хотіло відступати від затвердженого плану, хоча ситуація, як бачимо, вимагала його негайної зміни. І хоча безпинні атаки Городка семитисячним угрупованням не приносило успіху, і генерал М. Омелянович-Павленко, і полковник Г. Коссак вперто дотримувалися первісного плану. Дійшло до того, що із заходу знімались курені і кидались на Городок, чим було послаблено фронт під Судовою Вишнею, що стало однією з причин катастрофи.

Скориставшись помилковими рішеннями і заходами галичан, вже 13 березня польські частини розпочали активні бойові дії. Частини генерала Ф. Александровича насамперед атакували позиції групи "Судова Вишня" сотника Ліськевича. Дві доби галичани відчайдушно оборонялись. Тільки 15 березня противнику вдалося розгромити яворівський курінь четаря Гриневича і ціною значних втрат зайняти Бортятин. Наступного дня поляки завдали удар у фланг куріням поручників А. Тарнавського та О. Трача і змусили їх відступити до Милятина. 16 березня противник після запеклих боїв захопив Довгомостиську, Кути, Діброву. У ніч на 17 березня в район бойових дій прибула група познанців під командуванням полковника Д. Конаржевського (5 куренів піхоти і 4 гарматних батареї), яка одразу ж атакувала позиції галичан⁴³. Два курені групи "Судова Вишня" були розгромлені, і сама група припинила своє існування. На західному відтинку галицького фронту утворився небезпечний пролом.

Тільки 17 березня полковник Г. Коссак з дозволу НКГА припинив безплідні атаки Городка і почав перекидати курені, зокрема, з бригади УСС під Судову Вишню. На жаль, вони вводились у бій не кулаком, а окремо: Гуцульський пробоєвий курінь четаря Г. Голинського - на Братківці, курінь УСС поручника О. Івановича - під Янів, де противник вів наступ проти частин 1-го корпусу. Курінь УСС сотника Б. Білинкевича кинуто під Бортятин, а поручника Іваницького - латати пролом під Судовою Вишнею. На городецькому напрямку залишилось всього 4 курені. Але було вже пізно. Польське командування й далі поспішало використати неповороткість Начальної Команди УГА і нарощувало удари з кожним днем. 18 березня генерал Вацлав Івашкевич переніс свою ставку у Судову Вишню, ближче до подій.

Ще до сходу сонця того дня розпочалася друга фаза польської наступальної операції. Група генерала Александровича оволоділа Родатичами і просувалася вздовж залізниці на Городок. Водночас новостворена група Конаржевського (5 куренів піхоти, майже 4,2 тис. вояків) захопила Вовчухи і продовжила наступ на Городок південніше залізниці. У цей же час, скориставшись порідінням галицьких військ, полковник В. Сікорський перейшов у тотальний наступ з Городка. 18-го він вибив курінь О. Станіміра із Черлянського передмістя, захопив Поріччя. Водночас частинами правого крила зайняв Братковичі і в районі Родатич з'єднався з авангардом генерала Александровича.

Як згадував О. Станімір, у ніч на 19 березня, його група "Городок" згідно з наказом залишила Черляни і закріпилась на рубежі Поріччя Грунтове-Мальованка -Угерці, Шоломиничі. Інші курені групи отамана К. Гофмана зайняли оборону на лінії Добряни-Путятичі-Никловичі. На цих рубежах галицький фронт тримався до середини травня 1919 р.

Відбуваючи на нову посаду до Перемишля, генерал В. Івашкевич отримав від Ю. Пілсудського завдання водночас із відновленням сполучення Перемишль-Львів здійснити допоміжні операції на півночі - зайняти простір Рава-Руська-Янів-Городок-Перемишль і на півдні - вийти на лінію Самбір-Рудки. Комбінованим наступом: група полковника В. Сікорського з Городка на Янів і група полковника Л. Бербецького з Немирова на Вербляни-Яворів 21-26 березня потіснили частини 1-го корпусу О. Микитки й зайняли 24 березня Яворів, а 26-го - Янів. Водночас група Ромера зайняла Матерів. Здійснити свої плани на півдні противнику не вдалося. Підсумовуючи результати Вовчухівської операції, Б. Інатевич і О. Думін писали:

"Так трагічно покінчився найбільший чин української зброї за час 4 1/2 місяці змагань, діло, що коштувало багато крови й великого зусилля. Українські стяги виповнили своє завдання блискуче, і коли їх змагання не увінчались успіхом, то завинив у цьому у 100 відсотках провід армії, Начальна Команда. Вже, захопивши залізничний шлях, вона повинна була звернути зараз головні сили проти заходу, щоб здобути Перемишль і лінію Сяну. Львів був би скапітулював, заки покінчилася би була акція проти Перемишля.

Начальна Команда утретє зробила ту саму помилку тим, що намагалася захопити Львів безпосередньою акцією проти нього. Те, що в першій і другій офензиві наступ на Львів відбувся з найближчих околиць, а тут із Городка, не зміняє суті справи. Лихо було й те, що Начальна Команда, зготовивши загальний плян, полишила корпусам, щоб вони його переводили самі. Через те дії, що їх треба було раз-у-раз виправляти, зміняти чи доповнювати, вийшли неодноціло, тимто й можливі стали такі помилки, як згадана команди III корпусу або й безділля II корпусу. Не знати, що спричинило таке становище Нач. Команди, та в тій справі воно все одно було ненормальне і шкідливе.

Оттак, н. пр. команда IIІ корпусу не подбала відразу про скріплення відтинку Судова Вишня, бо там був вирішний пункт офензиви, а не коло Городка (!); не підтягнула туди частин хирівської групи, м. н., дуже сильної (5 1 /2 куренів піхоти і 6 батерій), що ввесь час стояли бездільно. Більшими силами можна було разом з Яворівською групою здобути Судову Вишню і ще, заки покінчились дії коло Городка, забратись до Перемишля та Хирова. Дрібніших помилок, якими провинилася "великодушна" супроти корпусів Начальна Команда, було ще дуже багато"⁴⁴.

Остання спроба визволення Львова

Четвертий, останній похід на Львів у червні 1919 р. увійшов у історію українсько-польської війни як Чортківська офензива. Він був здійснений Галицькою армією у момент, коли, зазнавши важкої поразки в травневих боях, вона була притиснута до Збруча і ніхто не вірив, що вона здатна на активні бойові дії. Але сталося неймовірне. Знесилена і знекровлена українська армія провела блискучу наступальну операцію і лише надзвичайні обставини не дозволили їй визволити столицю, до якої вона підійшла майже впритул...

Наприкінці травня уряд Петрушевича контролював лише клаптик галицької землі - Борщівський і частково Гусятинський, Чортківський та Городенківський повіти. Навала польських військ, які, заохочені Антантою, водночас вели бої на Волині і під Бродами із червоноармійськими частинами, зупинилась. До Збруча підступала і Червона Армія. Отож, галицькі частини, знесилені, але ще непереможені, опинилися між двома вогнями. Нависла загрозлива тиша, яка могла обірватися у кожну мить.

Президент Петрушевич і Державний Секретаріат надіялися на чудо: розраховували протриматися між ворогуючими сторонами доти, поки Париж, де Вища Рада почала розгляд східногалицького питання, вирішить долю краю на користь його народу. Радянська Росія і Польща не хотіли зіткнення, що означало для них - відкрити новий діючий фронт. Затишшя на фронті було використане для реорганізації командування ГА.

Не без впливу Симона Петлюри, який не забув і не вибачив генералу Омеляновичу-Павленку непоступливості на Ходорівських переговорах, Є. Петрушевич та його уряд звинуватили у військових невдачах головнокомандувача ГА і усунули його з посади. На його місце надіслали 44-річного генерал-хорунжого Олександра Грекова⁴⁵.

За станом здоров'я залишив пости військового міністра і начальника штабу армії генерал Віктор Курманович. Після одужання він відійшов до штабу Головного Отамана. На жаль, талановитого і мудрого організатора і воєначальника замінив вельми посередній начальник штабу полковник австрійської армії Штіпшіц-Тарнава, який, крім того, зовсім не знав української мови і розмовляв німецькою або французькою мовами. Правда, він втримався на посаді лише місяць. Недоліки його якоюсь мірою локалізував енерґійний і тямущий начальник оперативного відділення отаман В. Льобковіц⁴⁶.

5 червня, перед тим як уступити посади Військового міністра і началь ника штабу УГА, генерал В. Курманович видав наказ по військах, у якому зазначав: "Наказую негайно всякий дальший відворот застановити, зате приказую готовитись до рішального наступу-удару. Це мій останній приказ і вимагаю його виконати, доки хоч один український вояк буде при житті"⁴⁷.

Того ж надвечір'я до генерала Курмановича звернулась група старшин 2-го корпусу на чолі з його начальником штабу А. Шаманеком з пропозицією затвердити план наступу корпусу на Чортків. У розробці цього плану, який було покладено в основу чортківської офензиви, взяли участь полковник М. Тарнавський, командири бригад: 3-ї Бережанської-отаман А. Вольф, 7-ї Львівської - отаман А. Бізанц, командир полку сотник Р. Волощук.

Звістку про підготовку наступальної операції військові кола зустріли неоднозначно. Найбільш гарячим противником став Симон Петлюра - адже він надіявся на перехід ГА за Збруч, щоби підпорядкувати її собі і кинути галичан у битву проти більшовицьких військ, що затиснули його на Поділлі. Генерал Омелянович-Павленко відверто заявляв, що наступ у нинішній ситуації - абсурд⁴⁸. Навіть генерал Курманович спочатку з недовірою віднісся до ініціативи старшин корпусу Тарнавського, посилаючись на недостатні сили, бо на той момент армія мала всього до 25 тис. старшин і стрільців. Деякі старшини теж висловлювали сумніви щодо успіху операції. Отаман С Шухевич згадував, як командир бригади УСС отаман О. Букшований йому сказав: "Готується акція на Чортків, отже треба уготувати відступ. Бо коли Начальна Команда щось почне з власної ініціативи, певно що поляки будуть наступати"⁴⁹.

Проте новий командувач генерал Греков, підтриманий майже всіма командирами корпусів і бригад, зумів переконати уряд у необхідності наступальної операції, опираючись на високий моральний дух галицького стрілецтва. І коли вона почалася якоюсь мірою несподівано та непередбачено не тільки для ворога, "генерал Греков використав широко місцевий успіх, розгортаючи його в широку офензиву далеко на північний Захід", - відзначав стрілецький історик Олег Ключенко у статті "Генеральна Булава УГА"⁵⁰.

Прологом загального наступу став переможний бій за Ягільницю увечері 7 червня. Ввечері 8 червня взято Чортків - важливий стратегічний вузол противника на галицькому фронті. Дивізія полковника В. Сікорського зазнала значних втрат: частини Тарнавського захопили 200 полонених, 6 гармат, 52 кулемети, багато військового майна. Крім того, розгромлено 13, 36 і 40-й піхотні полки поляків. Залишки дивізії у паніці відступили до Бучача.

Розвиваючи наступ, генерал Греков об'єднав війська 1-го і 2-го корпусів під загальним командуванням М. Тарнавського і кинув їх на Тернопіль-Бучач.

Одразу ж до Бучача перебралася Начальна Команда. Разом з нею на фронт прибув Є. Петрушевич, який 9 червня у Бучацькому василіанському монастирі провів реорганізацію державного керівництва. Було прийнято рішення скасувати посаду президента та Державний Секретаріат. "З огляду на вагу хвилі і на небезпеку, грозячу Вітчизні, - зазначалось у постанові, - Президія Виділу Української Національної Ради і Державний Секретаріат постановили надати право виконувати всю військову і цивільну владу, яку виконували досі на основі Конституції Виділ Української Національної Ради і Державний Секретаріат, уповноваженому Диктаторові". Ці ухвали були реалізовані у Заліщиках, куди перебралось керівництво ЗУНР. Отож Євгена Петрушевича оголошено диктатором, а функції уряду покладено на уповноважених, які призначались ним же. Висловлюючись сучасною мовою, було створено Державний Комітет Оборони.

Після визволення Тернополя 1 -й корпус розгорнув наступ на львівському напрямі. Він зайняв Золочів, 24 червня - Ожидів, неподалік Бродів зіткнувся з червоними, і його командири вступили в переговори з представниками XII радянської армії про спільні дії проти поляків. До галицької столиці залишилося з півсотні кілометрів. Під натиском частин 2-го корпусу генерала Тарнавського 11-го червня противник евакуював свої війська із Станіслава. Але йому вдалося зосередити в районі Бережан шість куренів і закріпитися на західному березі Ценівки. Кровопролитні бої на цьому рубежі точилися протягом трьох днів.

21 червня поляків відкинуто до Рогатина. Наступного дня передові сотні наштовхнулися на сильну ворожу оборону, вздовж Гнилої Липи, і знову корпус Тарнавського втягнувся у запеклі бої.

Успіх стрілецтва сколихнув увесь край. Щонайменше 90 тис. добровольців зголосилися до війська.

На жаль, за нестачею зброї до війська було зараховано лише 15 тис. стрільців, з яких сформовано 14-ту, 18-ту бригади під командуванням сотника І. Цьокана і 21-у, що комплектувалась у стародавньому Збаражі.

Під час контрнаступу українських військ поляки зазнали відчутних втрат. Як свідчать польські історики, за три тижні Чортківської офензиви УГА вони склали 2121 чол., з них 156 вбитими, 222 полоненими і 1743 пораненими. Генерал Галлер бомбардував Варшаву благальними телеграмами, лякав непередбаченими наслідками, якщо не отримає допомоги. І вона надійшла, 26 червня до Львова прибув й сам Ю. Пілсудський. Відтак польські бойові ряди зросли до 38613 багнетів, 2144 шабель, 797 кулеметів і 207 гармат. В УГА на той час було лише 24300 баґнетів, 400 шабель, 367 кулеметів і 144 гармати.

Затримка операції під Бережанами, невиправдано повільні темпи наступу лівого крила УГА, негайне припинення боїв Червоною Армією і переговори з Директорією про перемир'я дозволили польському командуванню підтягнути значні резерви і серйозно посилити війська галицького фронту. Співвідношення сил різко змінилося на користь поляків. До того ж двадцять днів безперервних боїв до краю виснажили людей. А головне - бракувало боєприпасів. Ще в Бучачі, коли на фронт прибув Є. Петрушевич, начальник штабу 2-го корпусу полковник А. Шаманек доповідав диктатору про катастрофічний стан з набоями для стрільців. Але той нічого не міг вдіяти. 28 червня по всьому фронту від Бродів до Калуша поляки перейшли у рішучий наступ. Галицька армія змушена була відступити до Збруча, на з'єднання з Дієвою армією УНР. Та передове українство не полишало мрій про підняття синьо-жовтого прапора над древнім містом Лева.

Література

¹ Омелянович-Павленко М. Останні місяці 1918 року // Розбудова нації. - 1928. - Ч. 10- П. - С 396-397.
² Калина В. Українсько-польська війна // Українська Галицька Армія. Матеріали до історії. - Вінніпеґ 1958. - С 400.
³ Паліїв Д. Жмут спогадів//Календар Червоної Калини.-Львів, 1935. - С 43- 44.
⁴ Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. -Львів, 1995. - С 153.
⁵ Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна. - Прага, 1929. - С 16.
⁶ Гнатевич Б., Думін О. Українська Галицька Армія // Історія Укр. війська. -Львів, 1937. -С 493-494.
⁷ Там само.
⁸ Омелянович-Павленко М. Вказана праця. - С 36-37.
⁹ Карпинець І. Історія 8-ї Самбірської бригади // Літопис Червоної Калини. - 1933.-Ч. 6. -С 19.
¹⁰ Станімір О. Моя участь у визвольних змаганнях. -Торонто, 1966. - С 48.
¹¹ Республика. - 1919. - 22 лютого.
¹² Lukomski G., Partacz Cz., Polak B. Wojna polsko-ukrairiska 1918-1919 г.-Koszalin-Warszawa, 1994. -С 170-174.
¹³ Klimecki M. Wojna polsko-ukrairiska 1918-1919 r. // Wojsko і wychowanie. - 1993. -Nr6. -S.37.
¹⁴ Klimecki M. Вказана праця. - С. 37.
¹⁵ Станімір О. Вказана праця. - С. 49.
¹⁶ Гнатевич В., Думін О. Вказана праця. - С 498.
¹⁷ Ллойд-Джорж Д. Правда о мирных переговорах. - Москва, 1957. - Т. 1. - С 270.
¹⁸ Clemenceau G. Grandeurs et miseres d'une vuctoire. - P., 1930. - P. 160.
¹⁹ Лозинський М.Галичина в pp. 1918-1920. -Відень, 1922. -С. 14.
²⁰ Омелянович-Павленко М. Вказана праця. - С. 45-46.
²¹ Лозинський М. Вказана праця. - С. 81.
²² Омелянович-Павленко М. Вказана праця. - С. 48; ДАЛО. - Ф. 257. - Оп. 1. - Спр. 121. -Арк. 8-30; Оп. 2. - Спр. 228. - Арк. 76-78.
²³ Лозинський М. Вказана праця. - С. 77.
²⁴ДАЛО. - Ф. 257. - Оп. 2. - Спр. 1449. -Арк. 7-10.
²⁵ Шухевич С. Спомин зУГА (1918-1920).- Львів, 1989. -С. 145.
²⁶ Свобода. - 1919. - 29 квітня.
²⁷ Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918-1923 pp. - Скрентон, 1960. - Т. 3. - С 48-49.
²⁸ Стахів М. Вказана праця. - Т 4. - С 50-51.
²⁹ Борщак І. Україна на Мировій Конференції. - С 80.
³⁰ Siwicki М. Dzeje konfliktow polsko-ukrainskich. -Warszawa, 1992. -Т. 1. - S. 54.
³¹ Гнатевич В., Думін О. Вказана праця. - С. 499.
³² Карпинець І. Вказана праця//Літопис Червона Калина. -1933.-Ч. 9.-С 18.
³³ Литвин М., Науменко К. Вказана праця. - СІ 13.
³⁴ Станімір О. Вказана праця. - С 53-54.
³⁵ Шухевич С. Вказана праця. - С 146-147.
³⁶ Станімір О. Вказана праця. - С 54-55.
³⁷ Карпинець І. Вказана праця // Літопис Червоної Калини. - 1933. - Ч. 11. - С 17.
³⁸ Там само. -С. 18.
³⁹ Шкрумеляк Ю. З дороги під Судову Вишню // Стрілець. - 1919. - 15 квітня.
⁴⁰ ДАЛО. - Ф.252. - Оп.2. - Спр. 1723.-Арк. 18.
⁴¹ Станімір О. Вказана праця. - С 57.
⁴² Карпинець І. Вказана праця // Літопис Червоної Калини. - 1933. - Ч. 12. - С 14; Гнатевич Б., Думін О. Вказана праця. - С 500.
⁴³ Станімір О. Вказана праця. - С 58-59.
⁴⁴ Шатевич Б. Думін О. Вказана праця. - С 501.
⁴⁵ 3 1921 р. перебував в еміграції. У 1948 р. схоплений органами МВС Австрії, репресований. Помер 1958 р. у Відні.
⁴⁶ У 1958 р. штаб армії США наказав перекласти мемуари В. Льобковіца на англійську мову і ввів їх для обов'язкового читання у військових школах.
⁴⁷ Літопис Червоної Калини. - 1936. - № 2-8. - С 2.
⁴⁸ Омелянович-Павленко М. Вказана праця. - С 69.
⁴⁹ Шухевич С Вказана праця. - С 85.
⁵⁰ Ключенко О. Генеральна Булава УГА // Літопис Червоної Калини. - 1931. - №4. -С 5.