Карта Львова  

Головна сторінка

Житло у Львові
Квартири подобово
Хостели Львова
Готелі Львова


Транспорт Львова
Автобуси і маршрутки
Нічні маршрути
Трамваї
Тролейбуси

Інші карти
Стара версія карти
Центр Львова
Інші карти Львова

Інформація
Задати запитання
Туристичний довідник
Телефонний довідник
Статті про Львів
Блог про Львів
Корисні посилання
Реклама на сайті
Контакти

Статті про Львів

Архітектурна спадщина Львова - феномен взаємодії різних культур

Роман Липка

"Львів - одне із найгарніших міст Європи, воно не подібне до жодного міста світу. Архітектурні пам'ятки Львова, їх своєрідна краса виняткова не лише в нашому, а й у світовому мистецтві". Такі слова записав один із засновників російської школи мистецтвознавства - Ігор Грабар, відвідавши вперше наше місто в червні 1955 року, коли Львів готувався святкувати ювілей 700-річчя свого заснування1.

За свою багатовікову історію старовинне українське місто Лева пережило лихоліття під чужоземним пануванням, пошесті, пожежі, і кожного разу воно, немов казковий Фенікс, воскресало з попелища у своїй неповторній красі. Після падіння радянської "залізної завіси" Львів знову повертається до Європи, і Європа наново відкриває його для себе. На відомого сучасного есеїста Карла Шлеґеля, який особливому характерові нашого міста присвятив вагомий розділ у своїй виданій 1991 року у Франкфурті-на-Майні книзі "Повернення міст", Львів зробив виняткове враження. "Львів лежить на кінці світу" - з таких слів починається цей нарис, але після першого знайомства автора з нашим містом воно постало для нього - перехрестям багатьох світів", "містом, висіченим у камені, з чітко гранованими неначе в кришталі вежами, що сягають неба"2.

Архітектура Львова складалася віками, і кожна з епох вносила в його панораму нові своєрідні барви. Просторий мальовничий край, що простягався по європейському вододілі поміж Карпатами та верхів'ями Бугу, був колись осередком прадавньої, відомої ще з часів неоліту, високої надбужанської культури, а утворена на тих землях пізніше Галицько-Волинська держава була в ХІП-XIV століттях найбагатшою і найбільш залюдненою частиною тодішніх земель України-Русі. Завдяки своєму особливому геополітичному положенню на рубежах двох великих обширів світової культури - греко-візантійської на Сході та латинської на Заході - Галицько-Волинська держава стала неначе натуральним мостом для обміну духовними та матеріальними надбаннями поміж Центральною та Східною Європою. Роль головного осередку в розвитку тих зв'язків припала надалі колишній столиці держави, місту Львову

У період феодального роздроблення й занепаду Київської Русі Галицько-Волинська земля була, безперечно, найбільш активним з політичного та культурного погляду осередком Українських земель, і у зв'язку з тим Галицько-Волинська держава набула значення вагомого чинника в тогочасній Європі. Про це засвідчив факт надання через папу римського в 1253 році королівської корони тодішньому володарю держави Данилові Галицькому. Саме за панування Данила й розпочалася могутня хвиля міграції у Галицько-Волинську державу, що потягла за собою переселенців рівночасно зі Сходу і Заходу, які осідали в містах поруч з місцевими мешканцями.

Зі сходу почали прибувати вірмени. Після завоювання турками їх країни, вони з Азії подалися на Крим і звідти переселялися в міста Галицько-Волинського князівства; в їх руках, здебільшого, опинилася торгівля з країнами Сходу. Зі Сходу прийшли також татари, які були ремісниками, знали ковальство і золотарство, торгували дрібним крамом. Торгівлею трудилися й жиди та караїми - жидівська секта, що прийшла з Криму.

Із Заходу почали напливати німецькі купці й ремісники. Вони заводили собі по княжих містах окремі дільниці зі своєю самоуправою. Так, за часів князя Льва німці мали у Львові свого війта, Бертольда Штегера, і заснували тут першу римо-католицьку парохію при костьолі Марії Сніжної.

Поширенню культурних взаємозв'язків сприяли жваві міграційні процеси в середовищі талановитих будівельників та майстрів живопису. Прибульці з чужих країн приносили з собою свої звичаї та художні традиції, які, зіткнувшись зі стійкими місцевими руськими традиціями, сприяли утворенню нових, своєрідних мистецьких цінностей, що й залягли в основу неповторного архітектурного обличчя Львова.

Протягом усього середньовіччя на теренах Галичини зустрічалися зі собою з одного боку русько-візантійське, з іншого - західно-латинське мистецтво зі своїми романськими, а пізніше й Готичними архітектурними формами, і результати їх взаємодії плідно впливали на місцеву художню культуру, а навіть за її посередництвом проникали в сусідні країни.

Галицька архітектурна школа сформувалася в середині XII ст. її майстри, досконало оволодівши білокам'яною кладкою, часто провадили будівництво і за межами своєї землі. Об'ємно-просторові вирішення галицьких церковних споруд переважно повторюють візантійські чотиристовпні хрестовокупольні закладення, але в окремих прийомах, зокрема у зовнішному різьбарському опорядженні, відчутні вже впливи романського стилю, що проникав із Заходу. Добре збереженим прикладом цього явища є пам'яткова церква св. Пантелеймона в Галичі з кінця XII ст. Така трактовка об'ємно-просторових вирішень і різьбарського оздоблення, своєю чергою, перемістилася звідси, завдяки династичним зв'язкам, далеко на північний схід - на терени Володимиро-Суздальського князівства, пам'ятки якого з цього періоду є гордістю російського мистецтва (недавно їх було включено до реєстру пам'яток культури світового значення).

З іншого боку, впливи русько-візантійського мистецтва виразно позначилися також на художніх формах тодішнього сакрального польського мистецтва. Про це свідчить звістка про цікаву пам'ятку романської різьби з XII ст. у Вроцлаві, позначену сильним впливом східного мистецтва (вона навіть має напис кирилицею з іменем руської княжни Агафії)3.

На той час, коли у центральній Європі XIII-XIV ст. поширюється готичне мистецтво, в колі візантійського мистецтва виникають також нові явища у вигляді т. зв. Ренесансу Палеологів, впливи якого проникають далеко на захід. Осередком, через який ті впливи простягалися в західному напрямку, була знову ж таки Галицько-Волинська держава, і її посередницька роль не припиняється й після занепаду держави, оскільки найбільш відчутно впливи руського мистецтва виявлялися на терені Польщі ще в XIV і навіть XV століттях.

Поліхромії руських майстрів прикрасили кафедральні собори у Ґнєзні та Сандомирі, колеґіату у Віслиці, бенедиктинський костьол на святому Хресті, каплицю св. Трійці у Вавельському соборі, костьол св. Трійці на замку в Любліні, Каплицю св. Хреста на Вавелі й навіть спальню короля Яґайла на Вавельському замку4.

Перша звістка про Львів походить з 1256 року. Хоч сьогодні важко говорити про планувальну структуру давньоруського Львова, все ж можна стверджувати, що його забудова хаотичною не була. Тодішнє містобудування провадилося за нормами, запозиченими з візантійського законодавства, закріпленими в так званих "Кормчих книгах", відомих ще з кінця X ст. Ними, очевидно, користувалися й у княжому Львові5.

Як і інші давньоруські міста, Львів складався з двох частин: укріпленого дитинця (замку) і підгороддя, або посаду, також обнесеного валами і частоколом. Дитинець містився на верхньому плато сучасної замкової гори; довкруги простягалося підгороддя з головною торговою площею. Житла були виключно дерев'яні. Будинки, як свідчать археологічні розкопки багатьох давньоруських міст, щільно стояли один біля одного.

Про розміри Львова у XIII-XIV ст. свідчить велике число розташованих в його просторі церков. В документах згадуються храми Миколая, Онуфрія, П'ятниці, Воскресіння, Федора, Варвари, Преображення, Введення, Івана Богослова, латинські храми Івана Хрестителя та Марії Сніжної, а також три вірменські храми. Деякі з них були кам'яні, але більшість - дерев'яні6.

Декілька храмів княжого періоду дійшли до нас після численних перебудов. Храм Миколая будувався, мабуть, як родинна усипальниця галицьких князів, і тому він у плані становить собою основну тридільну споруду з двома каплицями з боків. Зовні церква мала вигляд однобанного хрещатого храму складної пірамідальної будови, що надавало їй певної урочистості. Очевидно, до XIV-XV ст. належать і нижні частини стін П'ятницької церкви, одного з найдавніших зразків тридільних храмів з гранчастою абсидою7. Натомість латинські костьоли Івана Хрестителя та Марії Сніжної були позначені рисами тогочасних впливів західного будівництва романського та готичного періодів.

Уже наприкінці XIII ст. на південь від найдавнішої частини міста починає формуватися новий район, який згодом стає ядром середньовічного Львова. Після занепаду Галицького князівства, опинившись під владою Польщі, колишній укріплений княжий город біля підніжжя Замкової гори наприкінці XIV ст. починає вироджуватись і перетворюється на передмістя, яке пізніше отримає назву Краківського. Поступово виросло нове місто, оточене оборонними мурами довжиною близько 1 700 м. їх увінчували зубці-мерлони, а з внутрішнього боку було влаштовано дерев'яні ґалереї.

Нове місто, забудова якого ґрунтувалася на нормах магдебурзького права (його надано в 1356 p.), набрало форми неправильного чотирикутника, трохи витягнутого в північно-західному напрямку. Центром його стала ринкова площа з ратушею. З кожного кута площі виходило по дві вулиці. Галицька і Краківська (до XVI ст. - Татарська) були головними, оскільки ними пролягав торговельний шлях, що йшов з півночі на південь через Холм і Галич. Мережа вулиць мала регулярне планування, щільну забудову і править за добре збережений досі зразок середньовічного європейського містобудування. Характерною для свого часу була також система оборонних споруд, що оточували місто. Від другої половини XIV ст. міграційний рух проходить переважно з західного напрямку: прибувають німецькі купці і ремісники з прирейнських областей і Саксонії, а поляки - з Сілезії. Поступово давня столиця князівства, місто Львів, стає важливим торговим осередком на рубежах Центральної і Східної Європи, який притягає купців навіть з таких далеких країн, як Шотландія і Греція. Жвавим був також міграційний рух серед майстрів-будівничих, що сприяло обмінові досвідом та творчими ідеями в будівельній справі.

В середині XІV ст. львівський майстер Ничко розпочав будівництво латинського кафедрального собору, продовжував будову вроцлавський майстер Микола Гансеке, а завершили її наприкінці XV ст. вроцлавські будівничі Йоахим Ґром та Анброзій Рабіш. Ця ґотична споруда має три нави однакової висоти, що характерно для поширених на той час у Центральній Європі храмів зального типу.

Близько 1370 р., на кошти багатих вірменських купців - Якова з Кафи (Феодосії) і Паноса з Гайсараца - було завершено будівництво первісної, основної частини Вірменського собору у Львові. Ім'я будівничого літописці називають по-різному: раз на італійський лад - Доре або Доркі, раз на німецький - Дорінґ, а в деяких документах приписують йому вірменське походження. Але зрозуміло одне: ним був майстер, який добре знав особливості і вірменського, і давньоруського будівництва.

Зведена у хрестовокупольній конструктивній системі, чотиристовпна тринавна споруда за своїми обрисами та пропорціями найбільш близька до старовинного храму в давньому Одзуні (Узунлар) на Кавказі. Проте рішуче зміщення внутрішніх опорних стовпів у бік середньої апсиди, що виступає з об'єму будівлі, нагадує планувальне вирішення деяких давньоруських храмів, зокрема східної частини Успенського собору у Володимирі-Волинському. На перехресті головної нави і трансепта здіймається дванадцятигранний барабан, перекритий всередині куполом, а ззовні завершений наметовим дахом. Унікальною є конструкція купола: в основі його - порожнисті ребра, викладені з порожнистих глиняних глечиків8. Вірменський собор став центром громадського життя великої вірменської колонії у Львові, яка займала цілий квартал північної частини нового міста. Тут з 1364 р. тривалий час містився осередок григоріанського єпископства, яке безпосередньо підлягало тільки Католікосу в Ечміадзіні - релігійній столиці вірмен усього світу.

Протягом XV-XVI ст. середньовічний Львів поступово перетворюється в один з найважливіших європейських торгових центрів. Панораму тогочасного Львова достовірно передає найдавніший з відомих видів міста, зображений за рисунками А. Пассаротті на Гравюрі А. Гогенберґа, яка увійшла у видану в Кельні 1618 р. книгу "Міста світу". Про тодішнє значення міста засвідчує вміщений на Гравюрі латинський напис: "Львів. Південної Русі головне місто - найславетніший склад східних товарів".

Товари зі східних та південних країн прибували до Львова, а звідси торговими шляхами через Краків та Вроцлав йшли далі на захід - у північну Німеччину та Нідерланди. Жваву торгівлю вели також львівські купці через Словаччину та Угорщину з Венецією та іншими містами північної Італії. Тими самими шляхами мандрували талановиті майстри-будівничі, і вони принесли з собою нові творчі ідеї в архітектурі та мистецтві італійського та північноєвропейського Ренесансу. Міські акти того часу рясніють іменами чужоземних будівничих, і більшість з них осідали у Львові чи інших містах Галичини, прибирали згодом місцеві прізвиська і вростали в середовище. Зіткнення з місцевою культурою збагатило їх творчу уяву і сприяло створенню ними своєрідних, виразно позначених рисами місцевих традицій, мистецьких рішень.

Провідна роль у духовному житті Львова XVI-XVII ст. належала двом головним спільнотам міста: латинській, до якої входили німці, поляки й прибулі з інших західних країн чужинці, та руській православній, пізніше уніатській, до якої спочатку входили також вірмени. Поміж цими спільнотами в добу Ренесансу, а згодом і в період бароко, й розгорнулося благодатне суперництво у впровадженні нових форм в архітектуру міста.

Знаменно, що першість у впровадженні Ренесансу в монументальну архітектуру Львова належить саме руському міщанству. Душею руського міщанства в другій половині XVI ст. було Ставропігійське братство, і його найпершою заслугою було створення - за допомогою багатого мецената, грека з походження Костянтина Корнятка - виняткового за своїм вирішенням ренесансного ансамблю Успенської церкви з величною дзвіницею і чудовою каплицею Трьох Святителів. Італійський архітектор Павло Римлянин був змушений поступитися перед наполяганнями братства, яке хоча й хотіло мати церкву, збудовану за "новою модою", але разом з тим вимагало від майстра вшанувати місцеві традиції руського храмобудування. На той час у Галичині утвердився тип дерев'яної церкви з трьома верхами на повздовжній осі, і таке вирішення повторили в камені Павло Римлянин та його помічник Амвросій Прихильний, застосувавши, рівночасно, в архітектурному опорядженні церкви строгі форми північноіталійського Ренесансу. Ще виразніше вплив галицького дерев'яного храмобудування позначився на завершеннях каплиці Трьох Святителів, спорудженої у 1590 р. місцевим будівничим Андрієм Підлісним.

Гідною відповіддю латинського міщанства на ці перші ренесансні споруди в монументальній архітектурі Львова стало будівництво бернардинського костьола, розпочате в перших роках XVII ст. Спочатку будову в строгих формах північноіталійського Ренесансу вели Павло Римлянин та швейцарець з походження Амврозій Прихильний, а закінчив спорудження костьолу прибулий з Вроцлава архітектор і різьбар Андрій Бемер, і завершення фасаду високим фронтоном нагадує собою вже зразки північноєвропейського Ренесансу.

Цінним прикладом плідної взаємодії творчих концепцій, що напливали з заходу, і місцевих мистецьких традицій є каплиця Боїмів, усипальниця прибулої з Угорщини купецької родини, споруджена у 1615 р. згаданим вище Андрієм Бемером, за участю різбарів Яна Пфістера та Гануша Шольца. Хоч каплиця з її надзвичайно багатим скульптурним декором позначена загалом рисами північного Ренесансу, все ж сама структура вкритого різьбою фасаду виразно нагадує характерні уклади місцевих церковних іконостасів.

В перші десятиліття XVII ст. в монументальній архітектурі Львова та інших міст Галичини дедалі відчутнішими стають прямі впливи італійського і середньоєвропейського бароко. Так, прибулий з Італії архітектор Джакомо Бріано повторив на фасаді костьолу Єзуїтів у Львові структуру фасаду костьолу Іль Джезу в Римі, спорудженого Джакомо Віньйолою та Джакомо делла Порта, а архітектор Джованні Баттіста Джізлені в костьолі, збудованому для монастиря Кармеліток босих, застосував композицію фасаду за взірцем римської церкви Сайта Сусанна Карло Мадерни. Проте традиційні руські триверхі завершення й далі запліднювали уяву архітекторів: про це свідчать збережені у віденській бібліотеці "Альбертіна" накреслені Д. Бріано і не прийняті до виконання варіанти фасаду Єзуїтського костьолу для Львова з трьома домінантами на поперечній осі9.

За панування на польському престолі саксонської династії в першій половині XVIII ст. впливи пізнього бароко в архітектурі простяглися до Львова з заходу переважно через Саксонію, а також з пограничного реґіону Австрії, Швейцарії й Італії. Саме з того регіону прибув до нашого міста архітектор Бернард Мердерер, відомий тут як Бернард Меретин, - автор визначних споруд у Львові та інших містах Галичини в середині XVIII ст.

Найбільш характерним твором Меретина, з погляду поєднання наплилих із заходу творчих концепцій з місцевими традиціями, є величний, домінуючий над містом ансамбль греко-католицького собору св. Юра у Львові. За своїм задумом ансамбль нагадує вирішення відомих у той час в Центральній Європі могутніх монастирских комплексів Якова Прандтауера в Мельку (Австрія) чи Суперги Філіппо Ювари в Туріні, проте планування та пірамідальна композиція об'ємів самого собору тут тісно пов'язані з давніми традиціями української церковної архітектури. Треба додати, що за первісним проектом Б. Меретина, що зберігається в Національному музеї у Львові, собор св. Юра мав завершуватися трьома банями на повздовжній осі10.

Рівночасно зі спорудженням ансамблю св. Юра будується у Львові за проектом Яна де Віта бароковий костьол Домініканського монастиря, в якому автор майже повторив просторову композицію основного овального об'єму збудованого Фішером фон Ерляхом костьолу Карла Боромея у Відні, а таке вирішення в архітектурі пізнього бароко становить собою кінцевий етап еволюції поширених на Сході п'ятидільних закладень на основі рівнораменного грецького хреста.

Обидві ці споруди, як зразки досконалого синтезу барокових архітектурних форм з різьбарським та поліхромним опорядженням, багато дослідників (В. Січинський, Т. Маньковський, 3. Горнунґ) вважають вершинними досягненнями європейської архітектури XVIII ст. Незважаючи на західні впливи, архітектура бароко середини XVIII ст. у Львові має самобутній і оригінальний характер, набирає особливої гармонійності і стильової цільності, а її спрямування до емоційної наснаженості форм викликало бурхливий розвиток знаменитої львівської школи скульптури, декоративної пластики та монументального малярства.

В 1772 p., після першого розбору Польщі, Галичина увійшла до складу Австрійської імперії, і ця подія надзвичайно вагомо вплинула на подальший розвиток краю та його духовної культури. З кінця XVIII ст. до Львова зі всіх кінців імперії прибувають представники нової адміністрації, чиновники та заохочені новим ринком збуту купці й ремісники. В тогочасному міграційному русі немала частка припадала на творчі професії, зокрема архітекторів, скульпторів та художників. Вони приносили з собою нові творчі концепції і наполегливо впроваджували їх в архітектуру та побут.

Уже з 80-х років XVIII ст. і майже до середини XIX ст. в архітектурі Львова, столиці нової австрійської провінції, поширюється вплив віденсього класицизму. З 1777 р. починають розбирати мури і розкопувати вали, що на той час втратили свою оборонну функцію. Роботи ці очолив архітектор Клеменс Фесінгер, який одночасно опрацював "план прикрашення міста", тобто регуляції його забудови. Знесення мурів дало змогу розмістити на їх місці бульвари, сквери і нові вулиці, а також вести кам'яне житлове будівництво на передмістях, які поступово зливаються з містом в одну цілість.

На початку XIX ст. в архітектурі Львова позначилися елементи стилю ампір. Багато цінного в декоративне оздоблення будинків у тому стилі внесли вихованці Віденської Академії мистецтв, скульптори Гартман Вітвер і Антон Шімзер. На кінцевій стадії класицизму у Львові серед авторів тодішніх будівель бачимо переважно вихованців австрійської архітектурної школи: Франца Трешера, Алоїза Вондрашка, Антона Фреха, Йогана Зальцмана та багатьох інших. Проекти для Львова опрацьовували й такі провідні віденські архітектори, як Людвіґ Піхль, П'єтро Нобілє і Теофіл Ганзен.

Та найбільш істотні нові риси в архітектурну панораму старовинного міста внесли друга половина XIX та початок XX ст. Після надання Галичині в 1867 році широкої внутрішньої автономії великою мірою зросла роль Львова як важливого адміністративного, торгового та культурного центру тодішньої Австро-Угорської імперії. Ранґ столиці найбільшої в Дунайській монархії провінції, що займала простір 78 947 кв. км. та налічувала за переписом 1910 р. 8 025 675 осіб населення11, забезпечував Львову чималі державні інвестиційні кошти, а сусідні прикарпатські нафтові родовища притягали солідні приватні капітали. Різко зростала кількість населення міста і напередодні Першої світової війни вона становила вже понад 212 тис. мешканців12.

У другій половині XIX ст. будівництво у Львові зосереджувалося насамперед уздовж давніх доріг, що сходилися колись у старому місті, утворюючи радіальну спрямованість головних магістральних вулиць.

Потреба забезпечити житлом чимраз більшу кількість населення породжує нове для Львова масове спорудження житлових будинків. Проте найбільше значення надавалося забудові центральної частини міста, яка поступово набуває справді великоміського європейського характеру. Центральні вулиці прикрашають численними монументальними будинками державних установ, банків, комерційно-промислових товариств, готелів, культурних та навчальних закладів. Упорядковуються зелені масиви та вдосконалюється комунальне господарство міста.

Панівним стилем у забудові Львова останньої третини XIX ст. був стиль зрілого віденського історизму, хоча помітний слід в архітектурі того часу залишили й представники інших європейських шкіл; але на зламі століть головна роль у формуванні тогочасного архітектурного обличчя міста поступово переходить до місцевого творчого середовища, що утворилося на базі створеного тут у 1877 р. архітектурного факультету Львівської політехнічної школи. Архітектори періоду історизму мали ґрунтовні знання форм і способів композиції, властивих різним історичним стилям; вільне володіння різноманітними архітектурними мотивами та багатою скульптурно-декоративною пластикою відкривало, на їх думку, широкі можливості для творчого синтезу всієї архітектурної спадщини і досягнення вершин майстерності.

Різні напрямки історизму кінця XIX ст. та перших років XX ст. найбільш виразно репрезентують величні споруди Політехнічної школи (1877) та колишньої Галицької ощадної каси (1891 p., тепер Музей етнографії і художнього промислу), зведені одним із засновників львівської архітектурної школи, Юліаном Захарієвичем, будинок Галицького сейму (1881р., тепер Львівський державний університет ім. їв. Франка), споруджений Ю. Гохберґером, Театр опери і балету, збудований в 1900 р. за проектом 3. Ґорґолєвського та ін.

Каплиця Трьох Святителів
Каплиця Трьох Святителів. А. Пилиховсъкий. Літографія

З перших років XX ст. в забудові Львова починають чітко проступати риси архітектурного стилю "нового віку" - модерну. В європейській архітектурі модерн мав численні локальні модифікації. Прихильники тих течій закликали повністю порвати в архітектурній творчості зі всіма формами і прийомами попередніх історичних стилів і, застосовуючи нові будівельні матеріали - бетон, залізо, скло, - добитися створення нового оригінального стилю відповідного до нових технічних досягнень нового віку.

' Перша фаза модерну на львівському ґрунті розвивається під прямим впливом віденського напрямку, що здобув популярну назву "стилю сецесії", й утримується майже до кінця першого десятиліття XX ст. В засадах цього напрямку лежало прагнення до вільного формування об'ємів, надаючи перевагу експресивним пружним, хвилястим лініям і площинам Важливу роль у багатій декоративній орнаменталістиці з абстрактними або стилізованими рослинними мотивами відігравали також цікаві поєднання різних фактурних ефектів тиньку, кольорові вітражі, оригінальні рисунки залізних решіток, керамічних вставок тощо. Серед багатьох зразків цього напрямку в житлових та громадських будівлях у Львові, для прикладу, можна назвати житловий будинок на просп. Шевченка, 6 і будинки філармонії та консерваторії ім. Лисенка.

В наступній фазі модерну, напередодні Першої світової війни, львівські архітектори в численних високоякісних зразках широко використовують й оригінально інтерпретують класицистичні та функціоналістські тенденції різних європейських архітектурних шкіл.

В архітектурі Львова початку XX ст. особливої уваги заслуговують сміливі пошуки українського національного стилю, в яких новаторські риси поєднувалися з традиційними мотивами української історичної та народної спадщини. Ці пошуки пов'язані насамперед з іменем Івана Левинського - вихованця, а згодом професора Львівської політехнічної школи. Саме в майстерні І. Левинського, під його керівництвом і за участю його молодих, талановитих співпрацівників - О. Лушпинського, Л. Левинського, Т. О6мінського - сформувалися характерні риси українського модерну на львівському терені. Першою спробою у цьому напрямку було спорудження будинку страхового товариства "Дністер" (1905 р., вул. Руська, 20), а подальшого розвитку він набув у будівлях бурси Українського педагогічного товариства (тепер корпус лісотехнічного інституту, вул. ген. Чупринки, 103), колишньої бурси товариства "Народний дім" (вул. Лисенка, 14) та декількох інших.

Віками формувалося архітектурне обличчя Львова, яскраво і промовисто вимальовуються в ньому творчо переосмислені на місцевому ґрунті взаємовпливи різних культур, і саме цей феномен їх плідної взаємодії у багатій, пам'ятковій історичній спадщині міста ставить Львів у ряд найвизначніших заповідних міст Європи.

Література

1 Халимончук А. Слово про Львів. - Львів, 1980. - С 226.
2 Schlogel К. Das Wunder von Nishnij oder die Riickkehr der Stadte. - Frankfurt am Main, 1991. -S. 62-69.
3 Chojecka E. Sztuka sredniowiecznej Rusi kijowskij і jej zwiqzki z Polskq w. XI-XV. // Ukraina. Terasniejszosc і przeszlosc. - Krakow, 1970. - S. 413.
4Там само. - S. 413-19.
5 Вуйцік B.C. Державний історико-архітектурний заповідник у Львові. - Львів, 1991. -С 7.
6 Логвин Г. Н. По Україні. - Київ, 1968. - С 210.
7Там само. - С. 212.
8 Липка Р. М. Ансамбль вулиці Вірменської. - Львів, 1983. - С 26.
9 Bosel R. Giacomo Vriano, der Architekt der Lemberger Jesuitenkirche // Доповіді і повідомлення Другого міжнародного Конгресу україністів.-Львів, 1994. - С 187.
10 Січинський В. Історія українського мистецтва. Т. І.-Нью-Йорк, 1956.-С 134.
11 Ortowicz M. Przewodnik po Galicji. - Lwow, 1914. - S. 17.
12 Степанів О. Сучасний Львів. - Краків; Львів, 1943. - СІ 12.




 © 2009-2017 Карта Львова - всі вулиці Львова. Електронний путівник вулицями міста Львова.