У роки Другої світової війни

Кім Науменко

6. 1944. Вступ радянських військ. Операція "Буря" АК

13 липня 1944 р. військо 1-го Українського фронту під командуванням маршала Івана Конєва розпочали Львівсько-Сандомирську операцію. Безпосередньо на львівському напрямку діяли 38-ма, 6-та загальновійськові, 3-тя Гвардійська і 4-та танкові-армії та кінно-механізована група генерала С Соколова. їх бойові дії підтримувала 2-га повітряна армія генерала С. Красовського, яка ще з весни здійснювала масовані наліти на Львів. Зокрема 9 квітня її літаки з 20. 30 вечора до 2. 00 год. ночі безперервно бомбардували аеродром Скнилова, головний вокзал, станції Підзамче і Персенківку, скинули важкі бомби на житлові квартали вулиць Городоцької, Коперніка, Петра Могили, Сапєги та приміських селищ Збоїська, Кривчиць, Козельників, Сокільників - всього на 318 пунктів. Внаслідок цього близько ста жителів міста загинули і 400 були поранені. Жорстокі наліти тривали в травні, червні та липні (майже щодня).

Битва радянського війська за Львів розпочалася Бродівською битвою, в якій активну участь взяла українська дивізія "Галичина"...

Ще 29 червня 1941 р. нарада українських військовиків у Кракові за участю генералів М. Омеляновича-Павленка, А. Кравса, М. Капустянського, В. Петріва, В. Сінклера, полковників Р. Сушка, Т. Омельченка, Ю. Дзюбенка проголосила звернення із закликом у момент, коли розвалюється сталінська імперія і на її руїнах будується українська державність, готуватися до організації власної національної армії. Згодом з ініціативою створення українських збройних формувань виступили голова УЦК В. Кубійович, голова ОУН-М А. Мельник. Але Берлін був категорично проти.

Лише взимку 1943 р. В. Кубійовичу та іншим провідникам українства у Львові, насамперед завзятому ентузіасту створення дивізії Дмитру Паліїву колишньому ад'ютанту полковника Д. Вітовського, генерала М. Тарнавського і голові Фронту Національної Єдності вдалося привернути на свій бік губернатора дистрикту групенфюрера О. Вехтера, який мав вплив на Гітлера. За його підтримкою розгорнулась активна підготовча робота. Як згадував К. Паньківський, галичани відстоювали український характер дивізії, що проявлялось би в назві, символіці, командному складі (командиром планувався майбутній командувач УНА генерал П. Шандрук), а також творення її в рамках вермахту, повної моторизації, використання виключно на більшовицькому фронті. Крім того висувались вимоги звільнення політв'язнів і старшин "Нахгіґаля", амністії для робітників-дезертирів з райху¹.

Нарешті, 28 квітня 1943 р. у палаці колишніх цісарських намісники? Галичини на вул. Чарнецькій (тепер В. Винниченка, 14 - будинок облдержадміністрації) за участю керівництва дистрикту "Галичина", представників української громадськості та духовенства Львова відбулося урочисте проголошення Акту про створення українського формування з назвою - Стрілецька дивізія СС "Галичиниа". Серед присутніх були почесний гість із Відня відомий галицький воєначальник, колишній військовий міністр ЗУНР, генерал В. Курманович, голова УЦК В. Кубійович, губернатор О. Вехтер, представник Генерального Губернаторства Л. Льозакер, діячі правління дистрикту О. Бауер (вбитий радянським розвідником М. Кузнєцовим у березні 1944 р.), полковник Бізанц².

У своєму виступі В. Кубійович зазначав: "Сьогодні для українців в Галичині справді історичний день, бо нині державним актом здійснюється одне з найщиріших бажань українського народу - зі зброєю в руках взяти участь у боротьбі з більшовизмом". Цей головний мотив формування української дивізії був проголошений у зверненнях Українського Центрального Комітету, Військової управи, опублікованих в українських газетах. Добровольців закликали зголошуватись до вербункових пунктів у Львові та повітових містах краю. Акцію підтримувала греко-католицька церква. Митрополит А. Шептицький, зокрема, заявив: "Майже немає ціни, яку треба б дати за створення української армії". З цієї нагоди відбулася урочиста Служба Божа у соборі св. Юра.

Безпосередньо формуванням дивізії займалась створена Військова управа, яку за наказом О. Вехтера очолив полковник Альфред Бізанц, уродженець с Дорнфельд на Щиреччині (тепер с Тернопілля Миколаївського району), колишній активний учасник українських визвольних змагань, командир 7-ї Львівської бриґади УГА, підполковник Армії УНР. Щирий прихильник української справи, він робив усе від нього залежне для створення боєздатної галицької дивізії. До складу Управи А. Бізанц залучив відомих українських громадсько-політичних і військових діячів Львова: О. Навроцького, який став його заступником, І. Рудницького, А. Палія. Л. Макарушку, В. Білозіра, Б. Гнатевича, М. Островерху, о. В. Лабу, а також наддніпрянців - полковників Армії УНР (пізніше генералів) Д. Манзенка і В. Малеця. Головну Жіночу Секцію при Управі очолила Анна Гачкевич³.

Вербування добровольців проходило в Галичині цілком успішно. За підрахунками відомого історика Т. Гунчака до кінця травня до дивізії зголосилися близько 80 тисяч осіб. З них близько 12 тисяч було відібрано і скеровано до вишколу. У Львові до дивізії записалися 2915 добровольців (було зараховано 2802⁴, з них близько 150 звільнених з тюрем вояків колишнього "Нахтіґаля"). Усупереч вимогам української сторони командиром дивізії було призначено генерал-майора СС бриґаденфюрера Фріца Фрайтаґа. Командні посади від командира батальйону й вище зайняли німецькі офіцери. Серед українських старшин були сотники Д. Паліїв, Є. Побіґущий, М. Палієнко, Л. Макарушка, М. Малецький, Ю. Крохмалюк, В. Верига, Д. Феркуняк та інші. Щодо мови наказ Гіммлера визначав: "Командна мова - галицька, наказова - німецька". На відміну від інших дивізій вермахту, в українській впроваджено капеланів (головним став о. В. Лаба). У зв'язку з браком старшин десятки дивізійників були скеровані до офіцерських шкіл і незабаром зайняли командні посади. 50 офіцерів-українців переведено з частин вермахту. Всього ж їх налічувалось близько 400. 18 липня 1943 р. із Львова на вишкіл у табори виїхав перший сформований стрілецький полк. Проводжали його урочисто. На площі перед Цитаделлю головним духовним дивізії о. В. Лабою відслужено Службу Божу. Після цього відбулися маніфестація і парад перед Оперним театром, дефіляда на головному вокзалі і прощання. У заходах взяли участь представники німецької влади й українства, тисячі львів'ян. До речі, більшість добровольців зі Львова склали 6-й стрілецький полк, який під командуванням підполковника Кюна виїхав до Франції і проходив вишкіл у містечку По-і-Тарбі. Громадськість Львова підтримувала тісні зв'язки з "Галичиною". її представники разом з О. Вехтером і А. Бізанцом неодноразово виїжджали до галицьких полків до Франції й Німеччини. Військовиків розважала трупа театру "Веселий Львів". Жінки Львова збирали для дивізійників подарунки, зокрема на Різдво 1944 р. було підправлено 15692 пакунки.

Звичайно, створення української дивізії у складі вермахту в умовах німецької окупації викликало неоднозначне ставлення різних політичних угруповань української, зокрема львівської, громадськості. Від самого початку не підтримала цієї ідеї ОУН крила С. Бандери. її орган "Бюлетень" у ч. II 1943 р. писав: "Без української держави, без українського уряду не може бути української армії... Від ворожих імперіалістів врятує нас тільки власна незалежна від них зброя"⁵. Між іншим, у розпорядженні з Берліна категорично заборонялось приймати до дивізії членів бандерівської організації. Відомі діячі ОУН полковник Р. Сушко, М. Матчак, а також генерал Р. Дашкевич відмовились від пропонованого членства у Військовій управі. Дехто з командування УПА (генерал Л. Ступницький, полковник Д. Клячковський) висловлювались за бойкот акції, яка відволікала молодь від повстанців. Але командувач генерал P. Шухевич дотримувався нейтральної позиції, навіть посилав своїх старшин у дивізію, зокрема М. Маленького, Б. Підгайного, отримував від них інформацію і радо приймав дивізійників, які переходили в лави УПА, як це було після бродівської катастрофи. Тоді до нього приєднались близько трьох тисяч солдат і офіцерів "Галичини", серед них підполковник Б. Онуфрик - призначений до старшинської школи "Олені", майор М. Лукачевич, який став сотником групи "Вовки", сотник В. Гошка - призначений командиром Дрогобицького куреня УПА, нагороджений Золотим Хрестом Бойової заслуги І класу, поручник Р. Чайковський, командир повстанської сотні та інші⁶.

Проти створення дивізії виступало чимало чинників німецької адміністрації Генерального Губернаторства й дистрикту, ґестапо, які не довіряли українцям, і структури, які відправляли робочу силу в Німеччину. Одна з листівок львівської комуністичної "Народної гвардії" писала: "Ні один патріот українець не піде до Собачої Дивізії Гітлера. А ті, що підуть - це зрадники свого народу. їм не ждати від нас пощади, коли прийде час відплати". В інструкціях для Львівського обшару польської АК пропонувалося також посилити пропаганду проти створення української дивізії.

Цікаво, що Гітлер довідався про сформування української дивізії "Галичина" лише в березні 1945 р. "Я вперше почув, - говорив він наближеним особам, - що несподівано з'явилась якась українська СС Дивізія". Вважають, якби він довідався про неї раніше, не відомо, що сталося б з її організаторами. У березні 1944 р. дивізія "Галичина" з новою назвою - 14-та гренадерська дивізія військ СС - повернулась до Галичини, а в липні її було кинуто у битву під Бродами.

"Бувають події в житті народів, які негайно після того, як вони стануться, стають подіями всенаціонального значення і входять, так би мовити, у національний пантеон, - писав про бої дивізії під Бродами колишній її вояк Олег Лисюк. - Не має значення, чи події ці мають позитивні чи негативні безпосередні наслідки, чи вони позначають похід уперед чи відступ - вони відзначаються як національні річниці - радості чи трагедії, вони входять в історію".

На початку липня 1944 р. сформована у Львові 14-та Гренадерська дивізія "Галичина" прибула на фронт під Броди у підпорядкування 13-го німецького корпусу генерала А. Гауффе. Вона отримала завдання побудувати другу лінію оборони в районі Ясенів, Заболотці, Тур'є по лівому березі р. Стир. Дивізія мала 346 офіцерів, 1131 підофіцерів і 13822 солдат, разом - 15299 вояків. Командир дивізії генерал Фрайтаґ розмістив свій штаб у замку Підгірці.

15 липня маршал І. Конєв кинув своє військо в наступ. Його армії прорвали німецьку оборону на флангах бродівського угруповання. 17 липня частини 3-ї танкової армії генерала Рибалки, просуваючись від Озірної через Золочів, досягли Красного. Наступного дня сюди підійшла з боку Радехова група генерала В. Баранова. Німецьке військо в районі Бродів, у тому дивізія "Галичина", опинилися у залізному кільці. Першим у бої з танкістами Рибалки вступив 30-й полк дивізії, який отримав завдання ліквідувати пролом на правому фланзі корпусу під с Сасів. У кровопролитному бою з переважними силами противника український полк майже повністю загинув. На допомогу йому були кинуті всі сили дивізії. З 19 до 22 липня українці завзято билися в районі сіл Пеняки, Рута Пеняцька, Суходоли, Підгірці, Кадлубисько, Цішків. Під час прориву на Білий Камінь, Почали, Золочів рештки галицьких полків проявили високий бойовий дух і вирвались із оточення. 27 липня в с. Спас під Самбором зібралося близько 500 вояків, через деякий час до них приєдналося ще близько тисячі. Вони стали зав'язком нової 1-ї Української дивізії УНА. Вважають, що у Бродівській битві дивізія втратила 7 тис. солдат і офіцерів. Серед полеглих були один з організаторів дивізії Дмитро Паліїв, блискучий артилерист підполковник Микола Палієнко. Близько 3 тис. дивізійників, які залишилися живими, повернулися у Нойгаммер. За підрахунками історика Л. Шанковського, більше тисячі вояків "Галичини" приєдналися до УПА.

Після розгрому бродівського угруповання танкові армії генералів П. Рибалки і Д. Лелюшенка разом із стрілецькими частинами 38-ї і 60-ї армій стрімко повели наступ на захід, а коли наблизились до Львова, розпочали обходити його з півночі і півдня. Під загрозою повного оточення командувач групи армій генерал И. Гарпе 23 липня віддав наказ своєму війську залишити місто і відходити у бік Самбора. Перед відступом німці знищили низку об'єктів і комунікацій, підпалили склади пального. Над Львовом піднялися високі стовпи диму.

Водночас із військами Червоної армії мали намір захопити давню галицьку столицю частини Львівського обшару польської Армії Крайової. Уряд Польщі, який емігрував до Англії і перебував у Лондоні, не змирився із втратою західноукраїнських земель і Львова. Його сподівання повернути анексовані Москвою восени 1939 р. землі зросли після нападу Німеччини на Радянський Союз. Вже наступного дня, 23 червня 1941 р. прем'єр, генерал В. Сікорський виступив із заявою, в якій висловив впевненість у відродженні Польщі в довоєнних межах. Його віра зміцнилась після анулювання пакту Молотова-Ріббентропа під час перших радянсько-польських переговорів і підписання угоди 30 липня, а також під час візиту до Москви і зустрічей із Сталіним в грудні 1941 р. Стурбований катастрофічними поразками на фронтах, Сталін домагався допомоги від Англії і США, які підтримували уряд Польщі, і не хотів мати ніяких ускладнень у стосунках з могутніми союзниками. До того ж, на території СРСР розпочалось формування 100-тисячної польської армії генерала Андерса, яку спочатку планувалось використати на радянсько-німецькому фронті.

Все це надавало сміливості польському керівництву. Коли В. Молотов 6 січня 1942 р. оприлюднив ноту протесту щодо нацистських злочинів на окупованих землях, зокрема у Львові, В. Сікорський виступив із спеціальною заявою, у якій ще раз підкреслив, що Львів належить Польщі. У березні того року Москва і еміграційний польський уряд обмінялися гострими нотами щодо цієї проблеми. Відносини з радянським керівництвом різко погіршилися після серпня 1942 p., коли армія В. Андерса покинула СРСР. Найбільшої напруженості вони досягли після викриття німцями ганебного злочину НКВС - розстрілу в Катині близько 15 тисяч офіцерів польської армії, полонених і інтернованих під час вересневої кампанії 1939 р. У відповідь на польські протести 25 квітня 1943 р. Москва заявила про розрив відносин з урядом Польщі.

Після загибелі за нез'ясованих обставин 14 липня 1943 р. В. Сікорського уряд С. Миколайчика далі боровся за відновлення Польщі у довоєнних кордонах. Польські претензії, зокрема на Львів, підтримувли Ф. Рузвельт і В. Черчілль на Тегеранській конференції за участю Сталіна у листопаді 1943 р. Але рішення щодо Польщі і її східного кордону не було визначено. Та під тиском Сталіна найвищі урядовці Великобританії та СІЛА поступово здавали свої позиції. Коли у березні 1944 р. Сталін у листі до В. Черчілля обурено заявив, що "Вони [уряд Польщі. - К. Н. ] не тільки не хочуть визнати лінію Керзона, а й претендують як на Львів, так і на Вільно", британський прем'єр обіцяв вплинути на С. Миколайчика.

Ще 8 березня 1942 р. генерал В. Сікорський у "Особистій і таємній інструкції для Крайового команданта" поставив польським підпільним збройним формуванням завдання готуватися до захоплення території Західної України під час відступу німецьких військ. Військові і політичні цілі опрацьованої штабом генерала К. Соснковського операції з назвою "Буря", а також методи бойових дій АК були конкретизовані в "Інструкції уряду для країни" від 27 жовтня 1943 р. та в наказі командувача АК 20 листопада 1943 р.

План операції "Буря" мав спеціальний розділ, який стосувався Львова. Він передбачав на першому етапі, при наближенні фронту, розгорнути саботажні акції на комунікаціях противника, але тільки поза Львовом у радіусі не менше 10 км. Допускались акції в районах, заселених українцями. Під час відступу німців із Львова рекомендувалось вести бойові дії лише в околицях, насамперед західних і південних. Заборонялось вести бої в центральній частині міста. План вимагав ліквідовувати всілякі спрямовані на оволодіння Львовом виступи українців. Після вступу війська Червоної армії Армії Крайовій пропонувалось представляти польську владу у Львові⁷.

7 липня 1944 р. командувач Львівського обшару полковник Владислав Філіпковський отримав очікуваний наказ генерала Соснковського розпочати до реалізацію плану "Буря": будь-якою ціною оволодіти Львовом, створити польську адміністрацію, яка репрезентувала б уряд Польщі перед військом 1-го Українського фронту. Для здійснення плану "Буря" В. Філіпковський мав близько 7 тисяч озброєних вояків. Безпосередньо у Львові діяли тритисячна 5-та дивізія піхоти, 14-й полк уланів і кілька загонів місцевих добровольців. Крім того, поза межами Львова були готові до дій так звані "лісові відділи" - бойові групи "Схід" (910 вояків АК), "Південь" (150), "Захід" (550), "Сян" (600) і "Північ" (150), які повинні були паралізувати діяльність транспортних комунікацій.

Коли німецька окупаційна адміністрація дистрикту "Галичина", установи гестапо та поліції у ніч на 23 липня покинули місто, частини АК вранці атакували колони німецьких 20-ї моторизованої і 101 -ї гірської дивізії вермахту, що відступали. Під час боїв полякам вдалося захопити передмістя Голоски, Погулянку, квартали в районах вулиць Кохановського (тепер К. Левицького), де в будинку 23 розмістився штаб повстання, вулиць Зеленої, Яблоновських (тепер Ш. Руставелі), Бема (тепер Я. Мудрого), К. Лещинського (тепер Братів Міхновських), а також деякі об'єкти міста. Особливо відзначився у боях 14-й полк уланів, який навіть здобув кілька німецьких танків⁸.

25 липня у бої за Львів вступили війська фронту маршала І. Конєва. Першими на вулиці міста прорвались танкісти генерала Д. Лелюшенка. 26 липня підрозділи 10-го Гвардійського танкового Уральського добровольчого корпусу проникли на площу Ринок і підняли над ратушею червоний прапор. З боку Городка по Городоцькій і Янівській (тепер Т. Шевченка) просувалися частини генерала П. Рибалка, які в районі Клепарівської розтрощили тилові підрозділи 101-ї німецької дивізії. З району Дублян і Винників атакували місто дивізії 60-ї армії генерала П. Курочкіна. Частини 38-ї армії зайняли Знесіння і оточили німців у районі Високого Замку.

Частини Червоної армії і Армії Крайової вели бойові дії проти німців спільно, як союзники. У тісній взаємодії з аківцями, які добре знали місто, радянське військо протягом 27 липня оволоділо центром Львова, районом головного вокзалу, Цитаделі. До кінця дня бої за звільнення міста від німців переможно закінчились. У безперечно тенденційному звіті командир 14-го полку уланів майор "Дража" (офіцер югославської армії, який втік з німецького полону і вступив у АК) писав: "Місто зайняли польські відділи повстанців, а совєтські панцерні одиниці тільки допомагали їм. На всіх будинках було видно лише біло-червоні прапори. Генерал Філіпковський командант обширу, у новому умундированні перебував зі своїм штабом на вулиці Кохановського, 23. Полковник Червінський, командир округи, був комендантом міста, а порядок утримувала поліція АК". Слід зазначити, що його 14-й полк справді бився завзято, за що отримав подяку радянського командування.

Протягом двох днів вулиці Львова разом з червоноармійцями патрулювали аківські вояки з біло-червоними пов'язками на рукавах, а на багатьох будинках були встановлені біло-червоні прапорці. На ратуші з 26 липня майорів польський прапор, а нижче, на рогах вежі - ще чотири: прапори США Англії, Франції і СРСР. Лондонський уряд Польщі вважав здійснення операції "Буря" у Львові надзвичайно успішним. її керівник полковник В. Філіпковський був підвищений у чині до генерала бригади і у складі групи провідних офіцерів Львівського обшару нагороджений орденом Віртуті Мілітарі. Напевно, варто зазначити, що у радянській історіографії, спогадах маршала І. Конєва, генерала армії Д. Лелюшенка та інших воєначальників згадки про бойові дії частин АК у Львові у липні 1944 р. не допускались⁹.

Однак період мирного співіснування військ Червоної армії і Армії Крайової, а відтак радянської влади з польськими структурами швидко закінчився. 27 липня В. Філіпковський встановив контакти з штабом 1-го Українського фронту, наступного дня його покликали на прийом до представника НКВС комісара безпеки Грушка, де однозначно заявили, що Львів - радянське місто, і висунули вимоги: негайно зняти польські прапори в місті, припинити патрулювання, зосередити частини в казармах і скласти зброю. Польський генерал підписав відповідний наказ військові Львівського обшару АК і за пропозицією Грушка 30 липня літаком вилетів до Житомира, де начебто містився штаб командувача Війська Польського генерала Роля-Жимерського. У Житомирі він і командувачі Тернопільської округи - полковник Студзінський і Львівської округи - полковник Червінський були підступно арештовані і опинилися в одному з концтаборів Сибіру. Наступного дня командування Львівського обшару і округи, командири частин АК і урядовці польської адміністрації були запрошені органами радянської влади на нараду в штабі обшару на вул. Кохановського, 23. Коли поляки зібрались, будинок оточили енкаведисти і всіх 32 учасників наради, серед них чотирьох жінок, запроторили в тюрму на вул. Лонцького. Пізніше їх засудили на 10-20 років ув'язнення. 2 серпня було видано останній наказ АК про ліквідацію 3-го Львівського обшару, а особовому складу його частин у Львові було запропоновано вступити до Війська Польського або бути інтернованими до кінця війни. Переважна більшість солдатів і офіцерів відмовилась йти до армії і потрапила в радянські концтабори. Декому вдалося перейти на нелегальне становище, або втекти за Сян і приєднатись до діючих у Польщі частин АК.

Вже на другий день після вступу радянських військ до Львова розпочала діяльність оперативна група ЦК КП(б)У на чолі з І. Грушецьким (партійні і радянські працівники міста). Нова влада насамперед відзначила бойові заслуги радянського генералітету. Постановою обкому партії від 14 серпня 1944 р. маршалу І. Конєву, генералам Д. Лелюшенку і П. Курочкіну були подаровані прекрасні особняки. До речі, один з них належав сину Каменяра Петрові Франку, якого енкаведисти вбили у червні 1941 р.

Період німецької окупації закінчився. Львів знову на півстоліття став радянським.

Література

¹ Паньківський К. Дивізія "Галичина" // Українська дивізія "Галичина".-Кіїв; Торонто, 1994. - С 31-32.
² Львівські вісті. - 1943. - 29 квіт.
³ Паньківський К. Вказана праця. - С. 34-35.
⁴ Гунчак Т. У мундирах ворога. - Київ, 1993. - С 37.
⁵ Колісник Р. Українська дивізія і Військова управа "Галичини" // Вісті комбатанта.-1988.-№ 1.-С 13.
⁶ Сокольський О. Українська дивізія "Галичина" // Сурмач. - 1968. - Ч. 1-4.
⁷ AAN. - АК. Mt. 2402-240/XV-12. - S. 179-180.
⁸ Slusarczyk J. Stosunki polsko-sowiecki 1939-1945. - Warszawa, 1993. - S. 236-238.
⁹ Див. Конев И. Записки командующего фронтом. 1943-1945. - Москва, 1973; Лелюшенко Д. Москва - Сталинград - Берлин - Прага. - Москва, 1970.