У роки Другої світової війни

Олександр Луцький

5. Культурне життя українців Львова в 1941-1944 pp.

В умовах фашистського режиму Львів залишався провідним центром культурного життя не лише Галичини, а й всієї України. Незважаючи на намагання окупаційних чинників постійно звужувати можливості розвитку культури, зводити її до найпростіших форм, українська інтелігенція зробила все можливе, щоб підвищити духовний рівень народу, зміцнити український характер міста.

Проголошення 30 червня 1941 р. Акту про відновлення Української Держави, створення української адміністрації у Львові стало своєрідним сигналом до швидкого відродження громадського життя в місті, що на мить вирвалося з-під пресу більшовицького режиму.

В липні 1941 р. у Львові знову постали культурно-освітні товариства і організації, які мали довголітню традицію існування, зокрема "Просвіта", Музичне товариство ім Лисенка, Богословське наукове товариство та ін.1. Були обрані керівні органи товариств, визначені напрями їх діяльності, розпочалася реєстрація колишніх їх членів. Активно заявив про себе і Крайовий інститут народної творчості, що діяв на базі створеного радянською владою обласного будинку народної творчості. Він поставив за мету плекати розвиток різних жанрів художньої самодіяльності. Вже 1 липня, після короткої реорганізації, запрацював "Український театр міста Львова". Він об'єднав українські акторські сили колишнього театру ім. Лесі Українки й Театру опери та балету. 19 липня театр показав глядачам оперу "Запорожець за Дунаєм", згодом були поставлені "Маруся Богуславка", "Наталка Полтавка" та інші. Від 2 липня у Львові розпочала роботу Українська фільмова централя, яка скерувала свої зусилля на відкриття і налагодження роботи кінотеатрів. 7 липня на зборах української інтелігенції було засновано видавничий кооператив "Українська книга"2.

Діячі освіти, науки, літератури і мистецтва самовідданою працею намагалися розбудувати осередки національно-культурного життя і забезпечити таким чином основу для його розвитку. "Ми, - згадував композитор В. Витвицький, - постійно були в стані непевносте в тому, що може бути завтра, або ще й сьогодні. Проте на роздумування, а тим більше на нарікання часу не було. Коли йдеться про мистців різних професій, ми негайно зорганізували свої спілки письменників, малярів, акторів, музик і разом об'єдналися в Літературно-мистецькому клюбі"3. Українські літератори і митці відразу повернулися до своїх первісних форм об'єднання - за національним принципом. У Львові оформилися і почали діяльність спілки українських письменників (голова В. Пачовський, заступники голови Я. Цурковський і Р. Єндик, секретар В. Шаян), журналістів (голова М. Голубець, заступник О. Боднарович, секретар Є. Яворівський), музик (голова С Людкевич, заступник 3. Лисько, секретар В. Витвицький), художників (голова М. Осінчук, заступник І. Іванець, секретар С. Луцик), театральних митців (голова В. Блавацький, секретар П. Сорока)4. Найчисельнішою стала Спілка українських театральних митців, що відразу об'єднала понад 200 працівників сцени, тоді як Спілка українських письменників - всього 32 літератори. 45 членів входили до Спілки українських образотворчих митців, яка налагодила роботу в чотирьох виробничих майстернях - графічній, декоративній, портретній і прикладного мистецтва, а також відновила роботу скульптурної фабрики. Впродовж липня спілчани випродукували тисячі національних прапорів і гербів, якими були декоровані львівські установи і крамниці. Для масового поширення митці виготовили портрети І. Мазепи, С Петлюри, Є. Коновальця, погруддя Т. Шевченка, І. Франка, Б. Хмельницького, І. Мазепи, В. Міхновського, М. Тарновського5. Спілка українських музик організовувала симфонічні концерти і музичні радіопередачі6. На львівському радіо і в газеті "Українські щоденні вісти" - органі міської управи працювали письменники і журналісти. Співробітники "Українських щоденних вістей" - О. Боднарович, І. Гладилович, В. Дзісь, М. Струтинська, М. Пшеп'юрська, Р. Сливка, О. Тарнавський, Г. Сірко, Я.Шав'як та ін. перетворили газету в авторитетне джерело різноманітної інформації. Видання користувалося в Галичині великою популярністю і попитом серед читачів, а багато місцевих українських газет охоче передруковували львівські матеріали на своїх сторінках. Виходили "Українські щоденні вісти" недовго - від 5 липня до 24 серпня 1941 р. Після того як німецька влада припинила їх існування, журналісти перейшли працювати в "Львівські вісті", проте ця газета вже була під повним контролем окупантів і видавалася в німецькому видавництві7.

Намагаючись зберегти в своїх руках повну монополію ідеологічного впливу, гітлерівці поставили творчу інтелігенцію в умови зростаючих адміністративних обмежень. Після насильницького прилучення Галичини до Генерального Губернаторства на територію краю поширились всі раніше прийняті німецькі закони, які забороняли існування будь-яких самоврядних організацій і товариств.

В листопаді 1941 р. на вимогу окупантів українські літературно-мистецькі спілки і крайовий інститут народної творчості підпорядкувалися Українському Крайовому Комітетові, єдиній на той час легітимній українській суспільно-громадській установі в Галичині, і виконували роль його своєрідних організаційних прибудов8. Комітет здійснював формальний контроль за діяльністю спілок і призначав їм підзвітних керівників. З 1 березня 1942 р. ці функції УКК на себе взяв Український Центральний Комітет, що саме тоді поширив свою діяльність на всі землі Генерального Губернаторства. Творчі спілки були офіційно реорганізовані на так звані об'єднання (спілки) праці при відділі культурної праці УЦК. На чолі кожного об'єднання стояв призначуваний керівник (муж довір'я), який ніс особисту відповідальність за їх діяльність9.

Створилася ціла система адміністративно-правових перепон, які мали на меті унеможливити нормальну діяльність творчої інтелігенції. Проведення у Львові будь-якої публічної імпрези (виставки, концерту, лекції тощо) вимагало обов'язкового попереднього дозволу. В серпні 1941 р. був встановлений жорсткий контроль за діяльність музикантів, для них обов'язковою стала процедура реєстрації і системи перевірки репертуару10. Під контролем відділу пропаганди уряду Генерального Губернаторства опинилися художники, літератори, науковці. В березні 1942 р. уряд Генерального Губернаторства зобов'язав всіх, хто прилюдно працював в галузі літератури, музики, журналістики, образотворчого і театрального мистецтва щорічно одержувати дозвіл на продовження діяльності. При цьому влада застерігала за собою право на кожночасне його відликання11. Звичайним явищем стала попередня цензура будь-яких друкованих творів, їх поширення без урядового дозволу було категорично заборонено.

Всі колишні публічні бібліотеки, відкриті радянською владою, були відразу закриті. Згодом книжкові фонди шести найбільших бібліотек Львова, в тому Академії Наук УРСР, університету, політехнічного інституту об'єднали в одну державну книгозбірню, очолювану німцем і недоступну для широкого читацького загалу. Студіююча молодь мала змогу користуватися лише технічною і медичною літературою. 4 вересня 1941 р. нацисти закрили для відвідування всі без винятку музеї Львова. В листопаді того ж року вони ліквідували літературно-мистецький музей І. Франка, а його приміщення реквізували12. Надзвичайно цінні раритети львівських музеїв і бібліотек були вивезені до Німеччини. Найбільших масштабів тотальне пограбування культурних цінностей Львова досягло на початку 1944 р.

Під особливо пильним оком німецької влади були преса і радіо. Практично єдиним джерелом політичної інформації для них були бюлетені, які випускалися німецьким урядовим інформаційним агентством "Телепрес" у Кракові. З 1 листопада у Львові працювала галицька філія "Телепресу", завданням якої стала підготовка місцевого інформативного матеріалу. Для цього була створена власна кореспондентська мережа, причому на структури Українського Центрального Комітету покладалася відповідальність за належний добір журналістів-українців. Останніх оформляли до праці як кореспондентів лише після затвердження німецькою адміністрацією відповідної характеристики на політичну благонадійність13.

Під контролем німецької влади відбулася корінна реорганізація освітньої системи у Львові. Окупанти відразу відкинули радянську організаційну структуру освіти і запровадили свою. її головними елементами стали народні (початкові) і професійні школи, які повинні були забезпечити підготовку підростаючого покоління до виконання найпростіших функцій в промисловості, ремеслі, торгівлі, сільському господарстві і таким чином створювати резерв дешевої робочої сили для потреб Третього Райху. В організації загальноосвітнього і професійного шкільництва гітлерівці дотримувалися засади творення однонаціональних шкіл: окремо для німців, окремо для українців, окремо для поляків (для євреїв будь-які навчальні заклади не передбачалися взагалі). Наприкінці 1941 р., за офіційними даними, у Львові працювало 15 українських народних шкіл, де 150 вчителів-українців навчали 5 тис. дітей-українців, тоді як польських шкіл, вчителів і учнів налічувалося відповідно 37, 411 і 13,1 тис.14. Через рік, коли територія Львівського міського округу істотно зросла за рахунок приєднання 14 приміських сіл, кількість українських шкіл збільшилася до 33 (6,8 тис. учнів), а польських - до 51 (14,5 тис. учнів). В 1942 р. у Львові працювало п'ять німецьких народних шкіл, де перебували близько 1360 дітей німецьких чиновників і фольксдойчів. Певний поступ був помітний і в розбудові різних професійних, переважно вузькоспеціалізованих шкіл. В 1942 р. їх кількість у місті досягла 37, в тому 1 німецька школа (170 учнів), 16 польських (4940 учнів) і 20 українських (4915 учнів). Учні українських народних і професійних шкіл становили понад 15,1% від всього українського населення міста, тоді як у поляків цей показник не перевищував 11,4%15.

Розбудова середнього загальноосвітнього шкільництва натрапляла на численні обмеження з боку німецької влади. В листопаді 1941 р. у Львові відкрились дві гімназії - одна для хлопців і одна для дівчат. Набір учнів вони провели протягом місяця і з 29 листопада почали заняття. Проте вже через місяць німецька шкільна влада ліквідувала дівочу гімназію і на її місці створила ще одну гімназію, в якій дозволений відсоток дівчат у класах не перевищував 10% (пізніше 20%)16. Загалом у той час в Галичині налічувалося 10 українських гімназій, і ця кількість залишалася незмінною протягом всього періоду німецької окупації.

У Львові організували лише одну німецьку гімназію для німецьких дітей, тоді як для польських дітей гімназій не було відкрито взагалі. Прийом до українських гімназій був жорстко лімітований встановленими нормами.

Заняття в українських гімназіях відбувалися в непристосованих приміщеннях, в переповнених класах, проте викладання велося на високому теоретичному і методичному рівні, оскільки його забезпечували висококваліфіковані спеціалісти. Серед них були такі відомі вчені і педагоги як С. Гайдучок, І. Гриневецький, І. Гузар, И. Гулей, І. Кухта, В. Кордюк, В. Лаба, П. Мечник, В. Охримович. О. Панейко, Т. Пачовський, В. Радзикевич, Б. Романенчук, С Сидорович, О. Степанів, М. Скорик, М. Федусевич, В. Чередарчук та ін.

В квітні-травні 1942 р. на базі колишніх вузів Львова відкрилися вищі державні фахові курси, а саме медичні, фармацевтичні, ветеринарні, агрономічні та технічні. У вересні 1942 р. почали функціонувати вищі курси лісового господарства. Викладання на курсах проводилося німецькою мовою, але наприкінці лекції викладач мав право передати за 10 хвилин її основний зміст українською або польською мовою. Саме ж навчання відбувалося за вузівськими програмами, тому після війни його визнали всі вищі школи Заходу 17.

Приймали на курси переважно українців і поляків, зрідка також німців, росіян, білорусів. Всього восени 1942 р. навчалися 1756 студентів, з них на медичних курсах - 722, фармацевтичних - 125, ветеринарних - 150, агрономічних - 181, лісового господарства-50 і на технічних курсах - 50018. Причому поляки переважали на старших роках навчання, на молодших, навпаки домінували українці, які становили близько 2/3 усіх студентів вищих фахових курсів19. Проіснували курси до квітня 1944 р.

З вересня 1941 р. у Львові знову працювала відновлена Богословська академія, очолювана Й. Сліпим. Термін навчання в академії, побудованій на зразок католицьких факультетів західноєвропейських університетів, становив п'ять років. В ній викладалися всі богословські предмети, а також вивчали латинську, грецьку, старослов'янську, російську, німецьку мови, педагогіку, психологію, право та ін. Всього в 1941-1944 pp. в академії перебували понад 70 студентів20.

В 1943 р. до вищих шкіл Львова додалася "Державна вища торговельна школа", що мала два відділи - загально-торговельний, який готував спеціалістів для праці в торгівлі, і педагогічний - для підготовки вчителів торговельних шкіл. За програмою вузів проводилися заняття і в двох мистецьких навчальних закладах, створених українцями на громадських засадах при відділі культурної праці Українського Центрального Комітету. Це були вища театральна студія, що розпочала свою роботу в січні 1943 p., і вища образотвторча студія, відкрита у Львові в березні 1944 р. Трирічна театральна студія готувала акторів для українських драматичних театрів, тоді як вища образотворча студія, яку ще називали Українською Академією Мистецтв, була покликана виховувати з талановитої молоді професійних митців. Ректором вищої образотворчої студії став В. Кричевський, співзасновник і перший ректор Української Академії Мистецтв у Києві21.

Українська творча інтелігенція зуміла використати нав'язані владою організаційні форми, щоб продовжити свою діяльність. Фактично завдання нових спілок залишилися попередніми: всебічне сприяння творчим пошукам та їх матеріалізації, організація творчих зустрічей з любителями мистецтв, виховання населення на кращих зразках національної культури. "Працюй на своїй ниві, виховуй своїх дітей, плекай і поширюй свою українську культуру" - так образно формулювали своє спілчанське кредо львівські композитори22. У тісній співпраці з концертним бюро Крайового інституту народної творчості українські композитори, музиканти, співаки, ансамблі, хори влаштували з вересня 1941 р. до початку 1944 р. понад 800 концертів23. У містах і селах Галичини демонстрували своє мистецтво співаки О. Бандрівська, М. Дуда, Д. Йоха, С. Гаврищук, Л. Німців, Е. Поспієва, Л. Райнарович, В. Тисяк, І. Туркевич-Мартинець, музиканти Л. Деркач, Ю. Крих, К. Олешкевич, Д. Каранович, Р. Савицький, С. Сапрун, хор ім. М. Леонтовича (керівник Н. Городовенко), український чоловічий хор (керівник В. Осташевський), студентський хор "Бандурист" (керівник М. Колесса), жіночий вокальний квартет "Богема" та ін.24 До цієї благородної справи активно прилучалися В. Барвінський, В. Витвицький, Б. Куприк, 3. Лисько, Р. Сімович та інші відомі львівські композитори. На концертах з їх участю звучала музика Бетховена, Моцарта, Брамса, Людкевича, Стеценка, Ревуцького, Лятошинського, Барвінського.

В 1942-1943 pp. на запрошення концертного бюро до Львова приїздили українські митці, що були розкидані по всьому світу, зокрема з Берліна - І. Іваницька-Синенька, з Белграда - Є. Винниченко-Мозгова, з Відня - X. Колесса, Н. і Г. Дяченки з Оломоуца - та ін. Вони під час виступів теж ніколи не оминали національного репертуару.

В 1942 р. особливе враження на українську громадськість справив організований концертним бюро крайовий конкурс самодіяльних хорів, який був присвячений 100-річчю з дня народження М. Лисенка і в якому взяли участь 450 аматорських колективів. Увесь конкурс пройшов в Галичині у три етапи - на рівні повіту, округу і краю. На кожному конкурсі відповідно підібране жюрі оцінювало мистецький рівень хорів і визначало учасників наступних змагань. До крайового конкурсу було допущено 33 хори, з яких 28 у складі майже 1300 співаків виступили 31 липня - 2 серпня 1942 р. у Львові. Виступи переможців, насамперед перед Оперним театром і у Стрийському парку, перетворилися у справжню маніфестацію української пісні і української культури25.

Важлива роль в активізації роботи митців належала Львівському українському літературно-мистецькому клубові, заснованому в липні і урочисто відкритому в листопаді 1941 р. Саме тут українська інтелігенція обговорювала актуальні проблеми науки, літератури й мистецтва, вела прилюдні дискусії щодо стану і перспектив їх розвитку, зустрічалась зі своїми колегами з інших реґіонів України. В клубі систематично відбувалися наукові і науково-популярні доповіді, творчі вечори й святочні академії, присвячені пам'ятним датам в історії народу і її найважливішим представникам, концерти, виставки, що їх влаштовували окремі спілки.

Подією в культурному житті міста стали організовані силами художників п'ять виставок з різних ділянок образотворчого мистецтва. В трьох с них взяли участь як відомі майстри, так і талановиті початківці: П. Андрусів, В. Баляс, Є. Божик, О. Винницький, С. Гебус-Баранецька, Є. Дзиндра П. Грегорійчук, І. шанець, О. Кульчицька, О. Курилас, О. Ліщинський, С. Литвиненко, А. Манастирський, М. Мороз, Я. Музика, О. О. Плешкан, Л. Перфецький, А. Павлось, М. Радиш, Г. Смольський, Р. Турин та багато інших художників, графіків, скульпторів. Ці виставки засвідчили чималий розвиток українського образотворчого мистецтва. Це показує саме лише зростання кількості їх учасників: в 1941 р. - 41 учасник, в 1942 р. - 69, в 1943 р. - 9926. Щоправда, остання виставка, проведена на зламі 1943-1944 років, мала підстави називатися всеукраїнською. В ній поруч з галицькими художниками найактивнішу участь взяли митці з Наддніпрянської України, зокрема В. Кричевський, М. Козік, Б. Крюков, О. Березовський, О.Булавицький, К. Бульдин, О. Рурська, М. Жеваго, В. Єременюк, Б. Костецький, Л. Тимошенко та багато ін.27.

В 1942 р. великий суспільний резонанс одержала меморіальна "Виставка 4-х" - виставка видатних майстрів української культури, художників П. Ковжуна, О. Новаківського, І. Труша, П. Холодноо (старшого), життя і творчість яких була тісно пов'язана зі Львовом і Галичиною. З успіхом в 1943 р. пройшла в місті й виставка робіт О. Кульчицької, присвячена 35-річчю діяльності художниці28. Підготовка усіх виставок потребувала великих організаційних і фізичних зусиль спілчан: вони власноруч розміщували експонати у залах, готували каталоги, популяризували творчість їх учасників у пресі тощо.

Згуртування українських образотворчих мистецьких сил відбувалося на основі нової настанови - "доступного" реалізму і національної тематики29. Завдання полягало у тому, щоб "виявляти в мистецьких творах усю різноманітність національного життя, його змагань, поривів, зображати в своїх творах красу рідної землі"30. Цей обов'язок українські художники намагалися виконувати, будучи свідомі того, що "навіть у важких воєнних часах треба нести високо прапор мистецтва"31.

Проявом великих культуротворчих спроможностей української інтелігенції Львова була й видавнича діяльність. Після нападу Німеччини на СРСР і відступу радянських військ у місті спершу постало самостійне українське видавнцтво, яке 1 листопада приєдналося на правах філії до "Українського Видавництва" ("У. В.") - єдиного дозволеного українського видавництва на всіх теренах Генерального Губернаторства. "У. В." створили українці ще наприкінці 1939 р. у Кракові і у своїй діяльності воно підпорядковувалося УЦК. Після об'єднання видавництв у Кракові залишилась дирекція, а у Львові працювала книжкова редакція, а також редакції журналів: для дітей - "Малі друзі", для юнацтва - "Дорога", літератури і мистецтва - "Наші дні". Саме їм належала головна заслуга в забезпеченні яскраво вираженого національного характеру видань "Українського Видавництва", які користувалися незмінною популярністю серед українців не лише Галичини, а й Лемківщини, Підляшшя, Холмщини, Надсяння.

Львівська філія утримувала дві друкарні: саме тут побачило світ більшість видань "У. В.". В 1941-1943 pp. у Кракові і Львові українською мовою було видруковано 212 неперіодичних видань, з яких 2/3 - у львівській філії32. Основну частину продукції видавництва (окрім періодики) складали шкільні підручники (букварі, читанки, рахункові книжки і т. ін.), навчальні посібники, методична література для вчителів і виховательок дитячих садків, збірки народних пісень, колядок тощо. Справжнім досягненням працівників видавництва стала підготовка і випуск десятків літературно-художніх видань, розрахованих здебільшого на масового читача. Серед них - твори Т. Шевченка, І. Франка, І. Вишенського, П. Куліша, М. Коцюбинського, Г. Квітки-Основ'яненка, С. Руданського та багатьох інших. У 1942-1943 pp. у Львові за редакцією С. Ординського була видана низка творів чи не найпомітніших постатей "розстріляного відродження" 20-х років: О. Близька, М. Зерова, М. Івченка, А. Любченка, Г. Косинки, Т. Осьмачки, В. Підмогильного, М. Хвильового та ін. В ці роки у львівській філії, за підрахунками О. Тарнавського, вийшли друком такі книги поезій: "Камена" Зерова, "Луни літ" М. Ореста, "Сучасникам" Т. Осьмачки, "Вибрані поезії" Є. Маланюка, "Прокляті роки" Ю. Клена, "Вибрані поезії" С Ординського, "Терпке вино" Б. Нижанківського, "Прелюдії" І. Ковалева. Тоді ж були видані такі прозові твори: "Вертеп" А. Любченка, "Три покоління" Ф. Меленка, "Звіролови" І. Багряного, "Легенди старокиївські" Н. Королевої, "Розгублені сили" В. Гірного, "Буря над Львовом" М. Струганської, "Доктор Качіоні" Г. Журби, "їхня таємниця" М. Цуканової, "Кар'єра" В. Бірчака, "Рубікон Хмельницького" Ю. Косача, "Три королі і дама" А. Курдидика, "Пиворіз" В. Чапленка, "Гетьманів кум" П. Феденка, "Проклинаю" І. Шкварка.

Видавництво спромоглося опублікувати також кілька оригінальних праць з вітчизняної історії, краєзнавства, географії, книгознавства та інших ділянок гуманітарних знань. Це, зокрема, монографія Пастернака "Старий Галич". Археологічно-історичні досліди у 1850-1943 pp.", О. Степанів "Сучасний Львів" та ін. Однак багато творів, насамперед з історії України, німецька цензура відкинула. Музична секція львівського видавничого відділу встигла випустити в світ деякі нотні видання, зокрема фортепіанні твори 3. Лиська, Н. Нижанківського, С. Людкевича, "Українські народні пісні" В. Витвицького для фортепіано. Були підготовлені до друку хорові твори С. Людкевича, В. Барвінського, 3. Лиська, Р. Сімовича, С. Туркевич-Лукіянович та інших авторів, але через різні обставини в світ не вийшли 21.

Яскраво виражений національний характер мала і журнальна продукція "Українського видавництва", зокрема місячник для дітей "Малі друзі", що з'явився в січні 1940 р. в Кракові. З початку 1942 р. і до середини 1944 р. журнал видавався у Львові. Редакція журналу намагалася продовжувати традиції свого однойменного попередника, що виходив у Львові в 1937-1938 pp. У "Малих друзях" було надруковано чимало народних казок, історичних оповідань, віршів Т. Шевченка, Лесі Українки, О. Олеся, Б. І. Антонича, загадок, скоромовок, ребусів, сценічних картинок тощо. Місячник був цікавим для дітей не лише своїм змістом, а й напрочуд гарними ілюстраціями О. Судомори, М. Левицького, Е. Козака, А. Манастирського, В. Манастирського, Л. Перфецького, О. Кульчицької, інших відомих тогочасних художників.

Краєзнавству, природознавству і спортові присвячував головну увагу ілюстрований місячник для юнацтва "Дорога", що друкувався у Львові від початку 1942 р. При журналі окремими книжечками виходила бібліотека "Дороги" у таких серіях: літературна, популярно-наукова, краєзнавчо-мандрівницька та спортивна.

Справжньою трибуною української творчої інтелігенції став журнал "Наші дні", який з'явився у Львові в грудні 1941 р. Перші три номери щомісячника видала галицька філія німецького концерну "Видавництво часописів і журналів в Генеральній губернії", після цього видання на себе перебрало "Українське Видавництво". Журнал, що виходив у Львові до середини 1944 p., був найкращим тогочасним українським літературно-мистецьким журналом в Україні і об'єднував діячів культури з усіх українських земель та еміграції.

Великими творчими досягненнями була позначена діяльність українського театру у Львові, початкова назва якого після прилучення Галичини до Генерального Губернаторства була змінена на більш нейтральну - Львівський оперний театр. Театр складався з чотирьох відділів (драми, опери, оперети і балету), в кожному з яких намагався голосно заявити про себе. Лише за два перших роки роботи за творами національної і світової класики було здійснено 46 постановок, в тому 13 оперних, 5 опереткових і 7 балетних. Різноманітні за жанрами і стильовими ознаками, вистави театру захоплювали глядачів новаторством режисури та майстерним втіленням образів того чи іншого твору.

Міцне творче ядро театру творили високопрофесійні митці: режисери і актори В. Блавацький, Й. Гірняк, О. Яковлів, П. Сорока, Б. Паздрій, Я. Геляс, диригенти Л. Туркевич, Я. Барнич, Я. Вощак, Н. Горницький, балетмейстери Є. Вігілєв, В. Штенгель, М. Трегубов, сценограф М. Радиш та інші. Всього в театрі в 1941-1944 рр. працювали близько 600 осіб: крім творчого складу, серед них були декоратори сцени, театральні художники, костюмери, робітники сцени (електрики, перукарі, шевці, столяри). Завдяки усім їм театр швидко здобув авторитет одного з кращих у Європі. Про Львівський оперний театр писали італійські, іспанські, французькі і численні німецькі часописи. Найбільшим творчим досягненням театру стала постановка 1943 р. "Гамлету" (переклад М. Рудницького), вперше здійснена на українській сцені. Це був принциповий успіх Й. Гірняка, який розкрив у спектаклі свій видатний режисерський талант, і В. Блавацького, який блискуче зіграв головну роль34.

В червні 1942 р. при Крайовому інституті народної творчості був створений ще один львівський театр - театр-студія. Очолив його відомий ентузіаст театральної справи, режисер і актор із Закарпаття Ю. А. Шерегій35. Театр мав заповнити прогалину у репертуарі для дітей і юнацтва. Проте існування цього театру виявилося короткочасним через організаційні та фінансові труднощі. В серпні 1942 р. Ю. А. Шерегій з основною групою акторів виїхав на запрошення до Дрогобича, де згодом завдяки їх зусиллям розпочав свою роботу "Підкарпатський театр".36

Наприкінці 1942 р. у Львові вдалося організувати театр легкого жанру під назвою "Веселий Львів". Активну участь в його створенні взяли молоді українські письменники, композитори, актори. Опираючись на традиції львівських театрів, вони підготували широку репертуарну програму, яка складалася з коротких скетчів, пісень легкого жанру, гумору і сатири, монологів, мистецьке виконання яких принесло колективові "Веселого Львова" заслужене визнання у театральної публіки. Тексти для театру писали 3. Тарнавський, Б. Нижанківський, І. Керницький, В. Софронів-Левицький, В. Кархут, О. Тарнавський, Ю. Косач, Е. Козак. Музику для кожної програми готували Є. Козак, А. Кос-Анатольський, О. Курочка37.

Незважаючи на утиски і репресії, продовжували наукову діяльність українські вчені, проявляючи особливу активність у вивченні філологічних, історико-філософських та мистецтвознавчих проблем. Свої праці вони публікували звичайно в популярному вигляді в періодичній пресі, не залишаючи осторонь фундаментальних досліджень. Після того як окупанти не дали згоди на відновлення Наукового товариства ім. Шевченка, його члени влаштовували таємні засідання секцій і комісій товариства. Широко практикувалися доповіді вчених у літературно-мистецькому клубові з подальшим їх обговоренням. В жовтні-грудні 1943 р. об'єднання праці українських наукових робітників організувало цикл доповідей на тему "Галичина та її політичний, економічний і культурний стан в минулому і сучасному". Доповіді І. Крип'якевича, В. Кубійовича, Ю. Полянського, Я. Пастернака, О. Терлецького, М. Смішка, В. Лева, Б. Іваницького, П. Гана і Є. Храпливого викликали великий інтерес, про що свідчили позитивні відгуки в українській періодиці. Природознавчі дисципліни розвивалися порівняно значно слабше: далися взнаки відсутність матеріальних коштів, дослідницько-експериментальної бази38.

З наближенням до Галичини радянсько-німецького фронту організоване культурне життя у Львові почало поступово згасати. В березні 1944 p., коли радянські війська рішучим наступом увійшли на територію Західного Поділля, велика група львівської творчої інтелігенції перебралася частинно до Турки і Самбора, решта до Криниці, що на Лемківщині, і Кракова, які для більшості з них виявилися перевальними пунктами для подальшого виїзду на Захід. Навчені гірким досвідом 1939-1941 pp., українські науковці, діячі літератури і мистецтва обрали для себе шлях на еміграцію, де пізніше зуміли примножити здобутки вітчизняної культури. Для абсолютної більшості тих, хто залишився і працював у повоєнні роки у Львові, сам факт їх колишньої участі в діяльності будь-яких культурно-освітніх установ і мистецьких спілок став підставою для репресій з боку радянської влади.

Література

I Культурне життя в Україні (західні землі): Документи і матеріали. - Т. 1.1939- 1953. -Київ, 1995. -С 116-117; 133-134.
2Там само; Українські щоденні вісти. - 1941. - 8, 9, 19 липня.
3 Витвицький В. У Генеральній Губернії. - Сучасність. - 1986. - 4.2. - С 106.
4 Краківські вісті (Щоденник). - 1941. - 20 лип.; Українські щоденні вісти. - 1941. -8 лип.
5 Луцик С Як працюють митці у Львові // Ілюстровані вісті. - 1941. -№ 10. - С. 9-1О.
6 Культурне життя в Україні (західні землі). - С 133.
7 Українські щоденні вісти. - 1941. - 24 серп.
8 Паньківський К. Роки німецької окупації (1941-1944). - Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1983. - С 114.
9 Культурна праця: Вісник Українського Центрального Комітету. - 1942. - Ч. 5/ 31. -С 15-18.
10 Українські щоденні вісти. - 1941. - 22 серп.
11 Львівські вісті. - 1942. - 24 берез.
12 Державний архів Львівської області (далі - ДАЛО). - Ф. Р 35. - Оп. 13. - Спр. 31. - Арк. 82; Спр. 156. - Арк. 28.
13 Луцький О. І. Офіційна україномовна преса Галичини періоду німецької окупації (1941-1944 pp.): умови і проблематика виступів// Українська періодика: Історія і сучасність. Доповіді та повідомлення третьої Всеукраїнської науково-теоретичної конференції 21-23 грудня 1995 р. -Львів, 1995. - С 105-110.
14 Gazeta Lwowska. - 1941. - 8 grud.
15 Gazeta Lwowska. - 1943. - 13 kwiet.
16 ДАЛО. - Ф. P-35. - On. 13. - Спр. 259. -Арк. 53-54.
17 Паньківський К. Роки німецької окупації. 1941-1944. - С. 364-365.
18 Torzecki R. Polacy і ukraincy. Sprawa ukrairiska w czacie II wojny swiatowej na terenie II Rzeczy pospolitej. -Warszawa, 1993. - S. 131.
22 Львівські вісті. - 1943. - 25/26 лип.; 1944. - 17 берез.
23 Там само. - 1944. - 5-6 лют.
24 КульчицькийМ. "Концертне бюро" у Львові.-Київ, 1960.-Ч. 3-4,-С. 64-65.
25 Рідна земля. - 1942. - 30 серп.
26 Стебельський Б. Михайло Дмитренко // Стебельський Б. Ідеї і творчість. Збірник статей та есеїв. -Торонто, 1991. - С 314.
27 Там само; Федорович-Маліцька Л. П'ята виставка Спілки Праці Українських Образотворчих Мистців // Студентський прапор. - 1944. - № 2. -С. ЗО-38.
28 Львівські вісті. - 1942. - 7-8 черв.; Олена Кульчицька. Виставка у 35-річчя творчосте // Дорога. - 1943. - № 5. - С 75.
29 Ріпко О. В пошуках страченого минулого. Ретроспектива мистецької культури Львова XX століття.-Львів, 1995. - С 112.
30 Каталог-альманах III Виставки Спілки праці українських образотворчих мистців. 1942. - Львів, 1943. - С XIX.
31 Там само.
32 Енциклопедія українознавства. - Париж; Нью-Йорк, 1978. - Т. 9. - С 3405.
33 Витвицький В. У Генеральній Іубернії // Сучасність. -1986. - Ч. 2. - С 108.
34 Івасівка М. Український оперний театр у Львові // Наш театр. Книга діячів українського театрального мистецтва. 1915-1975. - Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1975. - Т. 1. - С 321-357; Паламарчук О. І повертаються в оперний три сезони... // Неділя. - 1995. - № 13-18, 20-23.
35 Краківські вісті (Щоденник). - 1942. - 14, 17 черв.
36 Цегельський Ю. Підкарпатський театр у Дрогобичі.-Київ, 1956.-№2.-С. 67.
37 Тарнавський О. Літературний Львів. Спомини. - Львів, 1995. - С 105-107.
38 Див.: Антонюк Н. В., Кулик О. П. Наука на західноукраїнських землях у роки німецької окупації: 1939- 1944 (на матеріалах періодичної преси / / Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. - Львів, 1995. - Вил. 2. - С 270-285.