Карта Львова  

Головна сторінка

Житло у Львові
Квартири подобово
Хостели Львова
Готелі Львова

Транспорт Львова
Автобуси і маршрутки
Нічні маршрути
Трамваї
Тролейбуси

Інші карти
Стара версія карти
Центр Львова
Інші карти Львова

Інформація
Туристичний довідник
Телефонний довідник
Статті про Львів
Блог про Львів
Корисні посилання
Реклама на сайті
Контакти

Статті про Львів

У роки Другої світової війни

Кім Науменко

4. Рух опору

Антинацистський рух опору у Львові в роки Другої світової війни, зокрема, в роки німецької окупації, був надзвичайно різнобарвний. Тут активно діяли структури ОУН-УПА, насамперед їх проводи, які здійснювали керівництво мережею оунівських організацій краю та частинами Повстанської армії в боротьбі за незалежну соборну Україну. Водночас у Львові ще 1939 року сформовано збройне польське підпілля, містилися штаби Львівських обшару та округи Армії Крайової. Поруч з аківцями діяли осередки партії ендеків і прокомуністичної Гвардії Людової. Улітку 1942 р. в місті виникла організація комуністичного руху опору - "Народна Гвардія", яка налічувала кілька десятків підпільників і тяжіла до польського центру ППР у Варшаві. У львівському ґетто та Янівському концтаборі у 1942-1943 pp. було створено озброєні групи єврейських бойовиків.

Зазначимо, що усі течії руху опору у Львові, зрештою, як і на західноукраїнських землях, існували окремо і діяли ізольовано. Ще більше, вони нерідко шкодили одне одному. Наприклад, радянський шпигун М. Кузнецов після здійснення терористичних акцій у Рівному і Львові наводив ґестапо на українське підпілля ОУН, втішався, коли за те, що він убив урядовця Геля у Рівному, ґестапо розстріляло 38 ув'язнених оунівців. Інструкції лондонського і варшавського польських центрів для львівських формувань АК рекомендували після акцій наводити німців на комуністичні або українські організації руху опору. Радянські партизани і підпільники постійно отримували вказівки Москви вести нещадну боротьбу з оунівцями та аківцями. Звичайно, це ускладнювало діяльність антифашистського руху і йшло на користь окупантам.

Український рух опору у Львові репрезентувала Організація Українських Націоналістів бандерівського крила. 30 червня 1941 р. її керівний центр розмістився на вул. Руській і спершу діяв леґально. Але проголошення Акту про незалежність України і створення українських державних інституцій у Львові, поширення Похідними групами ОУН українського національного руху на схід - викликали занепокоєння німецької окупаційної влади. Вже 2 липня в політичному огляді про події в СРСР начальника поліції безпеки і СД Г. Гіммлера зазначено: "Елементи групи Бандери під проводом Стецька і Равлика організували (у Львові) міліцію й муніципальне управління. Айнзацгрупа створила на противагу групі Бандери незалежне управління міста. Готуються дальші заходи проти групи Бандери й особливо проти самого Бандери"1. Після арешту провідників ОУН - С Бандери, Я. Стецька, В. Гербового, Р. Ільницького та інших - до Львова прибув М. Лебедь із завданням перевести мережу ОУН у підпілля, за винятком групи членів уряду.

Вже у ті дні виявився антинацистський характер ОУН-бандерівців, про що свідчить донесення львівської таємної поліції в Берлін: "11 і 12 липня 1941 р. всі українські угруповання Львова, враховуючи групу ОУН Мельника і за винятком групи Бандери, запевнили офіцера групи зв'язку з Головним командуванням армії, ОКВ (капітан професор д-р Кох) у своїй лояльності щодо німецьких органів влади"! Восени 1941 p., коли ґестапо розгорнуло масові арешти і розстріли членів ОУН, остаточно визначився антинацистський характер українського руху опору. У грудні Провід ОУН проголосив декларацію про боротьбу проти обох окупантів України - Гітлера і Сталіна.

Головним організатором боротьби ОУН на західноукраїнських землях, зокрема у Львові, став Микола Лебедь, 30-літній уродженець Жидачівщини, активний діяч вишколів Пласту і Юнацтва ОУН у міжвоєнні роки, засуджений на смерть польським судом, організатор трьох конференцій українських націоналістів у краї. Його енергійними помічниками були молоді талановиті військово-політичні діячі: Іван Климів-Леґенда, міністр в уряді Я. Стецька, військовий референт Проводу (пізніше замордований Гестапівцями у львівській тюрмі); Дмитро Клячківський, який на процесі-59 у Львові радянським судом був засуджений на смерть, але втік з Бердичівської тюрми, провідник ОУН у Львові (згодом - командир групи УПА-Північ, член Генерального штабу, загинув у бою 12 лютого 1945 p.); Олекса Гасин

- заступник міністра оборони в уряді Я. Стецька, член Проводу, був арештований ґестапо, але визволений групою ОУН (загинув 31 січня 1949 р. у перестрілі з енкаведистами біля поштамту у Львові); а також Дмитро Маївський, Ярослав Старух і Володимир Мартинець (восени 1941 р. прибув з дружиною до Львова, а їх квартира правила за надійне місце нарад керівництва ОУН).

Величезні заслуги у створенні львівського підпілля ОУН належалі Іванові Климіву-Легенді, який кілька років поспіль постійно діяв у Львові, добре володів ситуацією. Вже тоді він наполягав на розгортанні збройної боротьби проти німців, але Провід Українських Націоналістів вважав, що організація не готова до активних дій. За головне завдання у Львові він покладав формувати глибоко законспіроване підпілля, множити сили, запасатись зброєю. Після арешту Я. Стецька всю повноту влади перебрав М. Лебедь. Крім названих вище осіб, йому активно допомагали М. Кравців, Л. Ребет, М. Степаняк.

Розгортаючи оунівське підпілля у Львові й на теренах Галичини, М. Лебедь не припиняв скеровувати групи ОУН на схід, зокрема, восени було відіслано шість груп; на жаль, три з них - у Житомирі, Запоріжжі й Херсоні

- потрапили до катівень ґестапо. Діяльність бандерівської ОУН надзвичайно турбувала німців, про що яскраво свідчить наказ поліції безпеки і СД Правобережжя України: "Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в Райхскомісаріаті (Україна), мета якого - створення незалежної України. Всі активісти руху Банд ери повинні бути негайно арештовані й після ґрунтовного допиту таємно знищені..."2.

-У першій половині 1942 р. активність ОУН у Львові внаслідок великих втрат зменшилася. Головну увагу було зосереджено на пропаганді і агітації. У місті поширювано антинацистські листівки, друковані матеріали., У травні-червні І. Климів надіслав усім організаціям краю розпорядження провести таємні збори і святкові богослужения на честь роковин Акту 30 червня 1941 р. Коли окупаційна влада створювала у Львові українську поліцію, Провід ОУН засилав до неї своїх людей, що змусило начальника СД групенфюрера А. Кольфа доповісти в Берлін: "Львівська поліція просякнута бандерівцями".

У листопаді 1942 р. львівське ґестапо завдало серйозних втрат українському рухові опору. Все почалося з нападу німецької поліції на штаб ОУН на вулиці Жулинського (теп. Філатова), 7. У ході перестріну член Проводу Д. Маївський убив прибулого з Берліну офіцера ґестапо штурмшарфюрера Г. Шарфа та його ад'ютанта. Сміливцеві вдалося втекти. У відповідь розпочалися повальні арешти й розстріли. 27 липня розгромлено центральну друкарню й арештовано керівника відділу Проводу А. Лобая. В його квартирі було влаштовано засідку й захоплено шістьох підпільників. Того драматичного дня німці розстріляли в тюрмах Львова і Чорткова сто політв'язнів, переважно членів ОУН. Серед них були відомі діячі А. П'ясецький, О. Коссак, С Миськів. 4 грудня у Львові заарештовано Я. Старуха та І. Климіва, захоплено п'ятьох агентів М. Лебедя у лавах української поліції. Наступного тижня за ґрати "Бриґідок" потрапили відразу 18 працівників організаційної та пропаґандистської референтур оунівського центру у Львові. Тоді ж таки поліція захопила склад зброї.

Стурбований масштабами українського руху опору у Львові групенфюрер СС Вальтер Шеленберґ надіслав сюди з Берліну групу офіцерів, зокрема гауптштурмбанфюрера Г. Шульца і оберштурмфюрера В. Вірзінґа. Особливо лютував В. Вірзінґ - він особисто закатував у тюрмі шістьох діячів ОУН, серед них Івана Климіва-Леґенду. Між іншим, цей воєнний злочинець пізніше працював в апараті ООН, а після викриття був засуджений на 5 років ув'язнення.

Влітку 1942 р. у Львові М. Лебедь мав зустріч з Р. Шухевичем, який після розформування німцями "Нахтіґаля" служив у 213-му українському курені в Білорусії. Провідники обговорили ситуацію в русі опору і постановили зосередити головні зусилля на військовому будівництві. В околицях міста відбулася нарада військових референтів організацій краю, опрацьовано подальшу стратегію руху опору. В ті дні начальник радянського Українського штабу партизанського руху, полковник НКВС Т. Строкач, доповідав у Москву: "Серед найчисельнішої частини оунівців-молоді найбільш впливовою фігурою є Степан Бандера... Частина оунівців почала переходити в підпілля, організуючи свої сили на боротьбу з окупантами". Як бачимо, навіть такі одіозні особи визнавали антинацистський характер ОУН-бандерівців.

Наприкінці 1942 р. М. Лебедь передав наказ Р. Шухевичу докласти максимум зусиль, щоб підтягнути український курінь на Волинь, де діяли збройні відділи ОУН і Т. Боровця-Бульби. Але план здійснити не вдалося. У січні 1943 р. старшин куреня під німецьким конвоєм привезено до Львова. Під час висаджування з вагонів Р. Шухевичу пощастило втекти. М. Лебедь залишив його у Львові на посаді військового референта. Досвідчений військовик і талановитий організатор очолив організацію формувань Української Народної Самооборони в Галичині, які пізніше стали базою для створення Української Повстанської Армії3. Вона остаточно сформувалась у серпні 1943 p., коли зусиллями збройних загонів ОУН-бандерівців було злито під єдиним командуванням сили трьох гілок українського руху опору - бандерівців, мельниківців і бульбівців. Невдовзі УПА очолив Р. Шухевич.

У грудні 1943 р. у Львові утворено 1-шу військову округу, командиром якої призначено Віктора Харківа-Хмару. Він мав у місті більше тисячі бойовиків. Крім того, тут містився військовий штаб УПА, радіостанція для зв'язку з бойовими групами та округами. Того року львівська служба безпеки ОУН здійснила кілька відчайдушно сміливих акцій. У вересні одягнена у форму СД з фальшивими документами берлінського управління боївка ОУН визволила з тюрми видатного військового діяча, пізніше генерала УПА, Дмитра Грицая (загинув 22 грудня 1945 р. у празькій тюрмі). Таким самим способом з дрогобицької тюрми було визволено і вивезено до Львова полковника УПА Олексу Гасина.

На початку 1944 р. у Львові далі діяв Провід ОУН на західноукраїнських землях, до якого зокрема, входили Д. Маївський, Д. Клячківський, В. Кук, Д. Грицай, Р. Волошин, P. Кравчук, М. Арсенич, М. Прокоп, Л. Ребет. Якийсь час у місті перебував шеф референт ури культури Проводу ОУН Олесь Ольжич. Навесні його було арештовано і 9 червня закатовано в концтаборі Заксенгаузен.

Заходами Проводу ОУН-Б і Головного штабу чисельність збройних формувань УПА зросла до 70-80 тис. вояків. Львівське підпілля нараховувало близько 4 тисяч осіб4. З перспективою на довготривалу боротьбу проти сталінського режиму створено підпільні склади зброї. Згідно з донесеннями німецьких спецслужб, у тих сховках було зібрано близько 15 тис. гвинтівок і автоматів, 550 пістолетів і револьверів та ін.

Улітку 1944 p., з наближенням фронту, український антифашистський рух енергійно готувався до продовження збройної боротьби в умовах відновлення радянської влади. Створювалися глибоке підпілля, мережа конспіративних квартир, частину людей скеровано до формувань УПА на периферії.

14 лютого 1942 р. на базі організації ЗВЗ постала Армія Крайова (АК) зі штабом у Варшаві. її першим командувачем був генерал С. Ровецький, а після його арешту 30 червня 1943 р. і загибелі у концтаборі Заксенгаузені - генерал Тадеуш Комаровський-Бур. В структурі АК створено Львівську міську округу очолювану полковником В. Смеречинським. Львів було поділено на 5 дільниць, їх конспіративними центрами, зокрема були: Личаківська, 34; Круп'ярська, 6; Кредитова, (теп. Басейна), 6; пл. Мар'янська (теп. Міцкевича), 10. Штабові округи були підпорядковані 87 кадрових чот (120 старшин, 63 підхорунжих, 620 підстарший). Незважаючи на арешти, чисельність аківців постійно зростала: від тисячі в 1942 р. до 6,8 тис. улітку 1944-го. У Львові розмішувався штаб обшару-3, який мав у своєму складі близько 200 осіб, з них 60 офіцерів, які працювали у військовому, адміністративному, судовому, фінансовому, промисловому, торгівельному та інших відділах штабу. Влітку 1942 р. при штабі було засновано жіночу військову організацію - "Військову Службу Жінок" - на чолі з Вандою Ямйоловською6. Наприкінці 1942 р. ґестапо у Львові вистежило й арештувало близько 300 аківців на чолі полковником В. Смеречинським. Треба зазначити, що провали польського підпілля були наслідком зрадництва, а також невдалої конспірації, якою часто нехтували армійські офіцери.

У 1943 р. в діяльності АК сталися важливі зміни. Якщо згідно з інструкціями 1941-1942 pp. на перше місце ставилася розбудова організації і накопичення сил, то тепер першочерговим завданням Лондон визначив підготовку загального повстання, відтак розвідку німецьких окупаційних військових сил, українського підпілля, придбання зброї і підготовку диверсійних актів. Як відомо, на першому етапі існування АК виступала як проти Німеччини, так і проти СРСР. Щоправда, прем'єр В. Сікорський вважав, що вести війну на два фронти неможливо, і орієнтував командування АК здебільшого проти гітлерівського режиму. Після загибелі прем'єра у липні 1943 р. генерал Соснковський націлював діяльність АК здебільша проти СРСР. Опрацьований його штабом план "Буря" передбачав підготовку і здійснення повстання на території Польщі в момент відступу німецького війська. АК повинна була перебрати владу на місцях і репрезентувати еміграційний уряд Польщі перед Червоною армією. У плані ставились конкретні завдання командуванню Львівської округи АК: бути готовими опанувати Львовом і не допустити його зайняття українцями, випередити їх у боротьбі за місто. Надалі передбачалось захопити або взяти під контроль залізничні шляхи зі Львова на Перемишль і Рава-Руську та навколишніми теренами.

Відповідно до цієї стратегії підрозділи АК у Львові за німецької окупації не виявляли себе помітними антинацистськими акціями, дотримуючись вимог інструкції Головного командування АК берегти сили, не витрачати їх на окремі дрібні диверсійні акти, а готуватися до збройного повстання.

Мін іншим, була й така рекомендація: здійснюючи якісь оборонні акції, наводити німецькі каральні органи "на комуністів, людей непольської національності та ін". Велике значення надавалося розвідці противника. Загалом у розвідці і контррозвідці Львівського обшару було задіяно близько 400 осіб, з них 39 офіцерів. АК мала міцну фінансову і військово-політичну підтримку еміграційного уряду в Англії. її бюджет, наприклад, на 1943 р. становив більш як 35 млн. дол. США. Вона володіла вишколеною розвідкою, мала своїх людей в німецьких окупаційних структурах та українському підпіллі ОУН-УПА, комуністичних організаціях. На чолі обшарів і округ, військових регулярних формувань АК стояли досвідчені кадрові офіцери і генерали. За допомогою двох радіостанцій - у монастирі Кармеліток і в Малехові - львівські структури АК тримали зв'язок з Лондоном і Варшавою7. Інформаційний відділ обшару-3 у Львові мав добру матеріально-технічну базу, яка забезпечувала регулярний випуск пропагандистських видань - тижневика "Бюлетень Землі Червінської", часопису "Львівське слово" та листівок. Вони та інші підпільні польські видання такі як "Відомості політичні", "Слово Польське", "Голос Вольності" постійно пропагували серед польського населення ідеї, що Львів належить Польщі, як і всі землі, захоплені Радянським Союзом у вересні 1939 p., що після війни угоди СРСР з Німеччиною від 1939-1940 pp. втрачають силу. Між іншим, одна з листівок у листопаді 1943 р. була присвячена 25-м роковинам переможної битви з українцями за Львів у листопаді 1918р. Уживалися всі можливі заходи для придбання зброї, набоїв. Вже в березні 1942 р. командувач Львівського обшару доповідав у Варшаву, що його військо має 1600 гвинтівок, 144 кулемети і 240 пістолетів8.

У травні 1943 р. командувачем Львівського обшару призначено полковника Владислава Філіпковського. Під його керівництвом мережа АК помітно зростала і досягла наприкінці року 30 тисяч вояків (серед них було 640 офіцерів). Крім того, 2 тис. мала Військова служба охорони повстання і близько 3 тис. - жіноча військова організація. Незалежно від тактики верхів, низові організації і підрозділи нападали на нацистських окупантів, здійснювали диверсійні акції. Львівська поліція і ґестапо відповідали жорстокими репресіями. 14 грудня 1943 р. на площі Сольських (тепер Центральна) було прилюдно розстріляно 30 поляків, наступного дня за вбивство німецького солдата повішено двох поляків-заручників, а п'ятьох розстріляно. Невдовзі було розстріляно 13 членів штабу Львівського обшару АК, арештованих внаслідок зради.

До речі, ліквідаційні групи контррозвідки АК у ті дні виконали кілька смертних вироків суду зрадникам й агентам ґестапо: Р. Анджеєвському, М. Раставецькій, С Вогудській та іншим. Серед архівних документів львівської поліції збереглося донесення від 14 липня 1943 р., у якому зазначалося, що з приводу загибелі генерала В. Сікорського, керівництво Львівської окрути АК організувало покладення на могилу Невідомого Солдата на Личаківському цвинтарі вінка з написом: "Начальному Вождю - вірні солдати. Генералові Сікорському - м. Львів". У ході акції було затримано 20 осіб на чолі з шефом штабу округи, майором "Враком". Але всі затримані втекли (між іншим, поліція була українська).

Український плакат 1943 р.
Український плакат. 1943 p.

Багато уваги керівництво Львівського обшару приділяло відносинам з українським населенням. У 1942-1943 pp. напружені українсько-польські взаємини, що створилися у міжвоєнний період, переросли у збройний конфлікт на теренах Волині і Галичини. Лондонський і Варшавський центри вважали українське населення за колаборантів і особливо вороже ставилися до ОУН-УПА, тож відповідно орієнтували керівництво польського підпілля у Львові. Зокрема, ще 12 грудня 1941 р. генерал Ровецький надіслав до Львова листа, в якому інформував командування обшару, що керівні кола УНДО і ОУН намагаються встановити контакти з польським рухом опору. У зв'язку з цим він вимагав починати розмови з українською стороною тільки за згодою вищого командування, вести їх лише керівникові відділу інформації й обмежуватися тільки взаємною інформацією, дізнаючись про плани і настрої українців. Категорично заборонялися найменші організаційні контакти з українським підпіллям. До речі, шефами відділів інформації у Львові були львів'янин С. Бездек ("Владислав") і галичанин - М. Хирівський ("Змора"), особисто знайомий з Андрієм Мельником, Степаном Бандерою та іншими керівниками ОУН, УНДО.

Але командувач Львівського обшару генерал К. Савіцький, зрештою, як і його наступник В. Філіпковський та деякі інші військові і політичні чинники, займали більш м'яку позицію щодо українців. Вони ставали до переговорів з митрополитом А. Шептицьким, головою УЦК В. Кубійовичем, визначними українськими діячами В. Мудрим, М. Рудницькою, В. Гербовим, а також з провідниками українського руху опору, зокрема 3. Матлою, М. Степаняком, М. Прокопом. Але їх зусилля не увінчались успіхом - через різні погляди на майбутнє Львова і західноукраїнських земель. Щоправда, на відміну від Лондонського уряду Польщі, який у спеціальному листі від 19 квітня 1943 р. роз'яснював, що українцям можна обіцяти лише рівні з поляками права і свободи, керівництво Львівського обшару вважало за потрібне після війни надати краю автономію. На цьому ґрунті виник конфлікт з Лондоном, і К. Савіцький пішов у відставку. Українські делегації на переговорах з аківцями обстоювали постанови Другої конференції ОУН 1942 p., які проголошували дружні стосунки з поляками на засадах визнання незалежності Української і Польської держав. 10 лютого 1944 р. було підписано спільний протокол між представниками ОУН-УПА і АК, яким обидві сторони визнавали незалежність обох держав, що мають спільних ворогів - гітлерівський і сталінський тоталітарні режими, а питання про кордони вікладалося до вирішення їх урядами суверенних держав. Треба зазначити, що німецька окупаційна влада всіма способами підігрівала українсько-польські конфлікти 1943-1944 рр., створювала як українські, так і польські загони поліції, які брали участь у збройних сутичках.

Коли армії 1-го Українського фронту наближалися до Львова, 7 липня 1944 р. до Львівського обшару надійшов наказ генерала Соснковського розпочати реалізацію плану "Буря" - польського повстання у місті. Під проводом полковника В. Філіпковського збройні формування АК з 23 липня розгорнули бойові дії проти частин вермахту, що відступали. Спільно з частинами Червоної армії вони очистили Львів від нацистів. Але радянське командування на амбіційні претензії поляків відповіло репресіями: керівництво Львівських обшару і округи опинилося в тюрмах, а частини АК було роззброєно і запроторено в концтабори.

Восени 1944 р. органи НКВС у Львові провели масові труси й арешти серед польського підпілля, яке не припинило існувати. Тільки за день 5 листопада було схоплено 47 аківців, серед них 29 офіцерів. Загалом же у Львові в 1944-1945 pp., за даними органів НКВС заарештовано близько 50 тисяч аківців та їх сімей, яких вивезено на Схід. Розпорядженням уряду Польщі в Лондоні від 19 січня 1945 р. Армію Крайову було розпущено. Але польське підпілля діяло далі, тепер вже проти радянської влади. У березні того-таки року заарештовано і вивезено до Москви командувача АК Л. Окуліцького з його штабом (загинув у тюрмі 24 грудня 1946 p.). Польський рух опору був остаточно паралізований внаслідок примусового виселення за угодою між Тимчасовим урядом Польщі та УРСР від 9 вересня 1944 р. близько 100 тисяч поляків із Львова до Польщі. Останні згадки про його діяльність у Львові походять з 1946 р.

Радянський комуністичний рух опору у Львові творився в дуже складній ситуації. Через масові репресії сталінського тоталітарного режиму на західноукраїнських землях 1939-1941 pp., криваву масакру органів НКВС в тюрмах перед втечею 22-26 червня 1941 p., поспішило відступ Червоної армії - реалізувати заклики Москви і Сталіна щодо створення комуністичного антифашистського руху опору, не вдалося. Скеровані через фронт до Львова ініціативні групи ЦК КП(б)У по дорозі загинули або розсіялися. Сталося так, що створені стихійно партійно-комсомольські підпільні групи у Львові не мали оперативного зв'язку з центральними органами партії і партизанського руху до березня 1944 р., тобто майже до повернення Червоної армії.

Перші підпільні комуністичні групи у Львові з'явилися навесні 1942 р. Ініціаторами їх створення були переважно прибулі 1939-1941 pp. зі східних областей України працівники партійних, радянських органів і державних підприємств, колишні члени КПЗУ і КСМЗУ. Перші групи організували директор конвертно-білової фабрики - комуніст, прибулий з Кривого Рогу, - В. Грушин, професор львівської Політехніки М. Березін, колишні функціонери КПЗУ Д. Тарнавський і Є. Цибрух. Серед активних членів цих груп були прибулі зі сходу до Львова С Дулаєв, В. Варягина, М. Ісаїв, Й. Мельников, Н. Баранова, Ю. Попудренко, С Сидоренко, колишні члени КПЗУ В. Фіалковський, Д. Цибрух, А. Дацюк, М. Сколоздра, Т. Думкевич та інші. Восени 1942 р. групи об'єдналися в організацію "Народна Гвардія", обрали керівний орган - раду, заснували підпільні часописи "Голос вольность (польською мовою), "Боротьба". Організація "Народна Гвардія" мала чотири осередки - від кількості міських районів за адміністративним поділом радянського часу. На чолі кожного з них призначено комендантів: у Сталінському районі (тепер Галицький) - І. Навлоку, в Шевченківському - Л. Серацького, згодом - Д. Тарнавського, в Червоноармійському (тепер Личаківський) - М. Мисного, в Залізничному - Д. Цибруха, пізніше - А. Бориса9.

Керівництво львівського комуністичного підпілля вишукувало можливості отримати потрібну організаційну і матеріальну допомогу. Найближчим союзником у ситуації, яка склалася 1942 р., був польський комуністичний рух опору і його центр у Варшаві: після приєднання дистрикту Галичина до Генерального Губернаторства не так важко було дістатися до польської столиці. Влітку 1942 р. встановлено зв'язок з варшавським підпіллям ППР. Пізніше секретар ЦК ППР Л. Фіндер доповідав Виконкому Комінтерну, що "до ЦК звернулись товариші зі Львова і ППР надавала допомогу в людях, матеріалах, грошах, заявивши, що до встановлення ними зв'язку з Компартією України ми організуємо боротьбу українських і польських мас з гітлерівськими загарбниками". На ділі ця допомога була радше символічною, через те що переговори, які відбулися у Львові між делегатами з Варшави та керівництвом "Народної Гвардії", виявилися безплідними. До цього спричинилися розбіжності між українцями й поляками щодо приналежності Львова. Представники ППР вважали, що Львів залишається польським, як і всі західноукраїнські землі, приєднані до УРСР у вересні 1939 р.

Роман Шухевич
Роман Шухевич

Головну увагу у своїй діяльності "Народна Гвардія" віддавала політичній роботі серед населення. Друкувалися і розповсюджувалися бюлетні і листівки, часом написані від руки. З грудня 1942 р. виходила раз на місяць газета "Голос вольності", а з березня 1943 р. двічі на місяць - "Боротьба" накладом 500 примірників. У травні 1943 р. налагоджено випуск другої газети українською мовою "Новини дня", яка виходила 2-3 рази на місяць. Комуністична преса закликала населення до боротьби проти німецьких окупантів, підтримувала впевненість, що Німеччину буде розгромлено і радянська влада повернеться, агітувала не здавати контингентів окупаційній владі10. На своїх сторінках вона поливала брудом Акт 30 червня 1941 р. про відновлення незалежної Української держави. "Боротьба" дійшла до того, що з приводу масових репресій ґестапо проти творців Акту і ОУН-бандерівців зловтішно писала: "Не встигла ще протверезитися українська реакція по проголошенні "українського уряду", як вже дістала по голові від свого повелителя". Коли десятки тисяч галицьких юнаків зголосилися до дивізії "Галичина", комуністична преса закликала їх переходити до лав радянських партизан.

Улітку 1943 р. керівництво "Народної Гвардії" припинило всякі стосунки з Варшавою, утворило Військову раду, до якої ввійшли М. Березін, В. Грушин, І. Курилович, І. Матвіїшин, і поширило свою діяльність на всі західноукраїнські землі. У зв'язку з цим організація прийняла назву "Народна Гвардія західних областей України". Практично ж їй підпорядковувалися кілька невеликих диверсійно-партизанських груп на Львівщині. Міські групи загальним числом близько 100 осіб (за радянськими джерелами) здійснили ряд диверсійних акцій. Ось найпомітніші з них. На фабриці "Ойкус", яка виробляла деталі з дерева для військових потреб, влаштовано пожежу. Між станціями Львів і Підзамче було пущено під укіс військовий ешелон з воєнним майном. Улітку 1944 р. організовано втечу з концтабору "Шталаґ-328" (Цитадель) 32 військовополонених, згодом - партії приблизно з 300 осіб. Перед вступом Червоної армії розвідниця С. Земба ("Аня"), яка працювала в апараті дистрикту, здобула німецький план мінування Львова.

У квітні 1944 р. львівському ґестапо з допомогою аґента вдалося напасти на слід "Народної Гвардії". Невдовзі було заарештовано близько 50 членів підпільної організації, серед них керівників В. Грушина, А. Дацюка, І. Вовка, І. Матвіїшина. Після допитів і тортур були розстріляні або загинули в таборах П. Борис, Д. Гелей, В. Грушин, А. Дацюк, М. Карвацький, В. Кмит, М. Масний, І. Павелко, А. Химчин. В. Яблонський та інші. Частину підпільників відіслано до концтаборів. Члени штабу М. Березін та І. Курилович, яким вдалося уникнути арешту, керували вцілілими групами до приходу Червоної армії.

Єврейський рух опору у Львові зародився у Гетто і Янівському концтаборі на початку 1943 р. Зазначимо, що чисельність єврейського населення в місті була досить велика - близько 110 тис. осіб (до 30%). У листопаді 1941 р. німецька окупаційна влада виселила всіх євреїв у ґетто, яке займало територію в трикутнику теперішніх вулиць 700-річчя Львова, Б. Хмельницького і В. Липинського.

В січні 1943 р. зусиллями письменника Я. Шудріха, адвоката Е. Горовича та С. Фрідмана в ґетто засновано підпільну антифашистську організацію11, її керівники вважали за головне завдання визволяти молодь і скеровувати її в радянські партизанські загони. Підпільний штаб встановив зв'язок з комуністичною "Народною Гвардією", керівництвом польської "Гвардії людової". Спробу зав'язати контакти з некомуністичним польським підпіллям відкинуло командування АК.

Підпільники видавали й поширювали газету, різними способами діставали зброю. Завдяки енергійній і винахідливій лікарці Ліні Ґольдберґ встановили зв'язок з Бродівським ґетто і через нього шукали виходів на волинських партизан. Після того, як це вдалося здійснити, переправили до них кілька десятків юнаків. Навесні 1943 р. близько 80 втікачів львівського ґетто заснували в районі Станіславчика (тепер Бродівського району) партизанський загін під командуванням Е. Горовича. До нього приєдналися втікачі з ґетто у Бродах. Загін існував недовго. 17 травня його оточили німці і майже повністю знищили. Згідно з ухвалою штабу організації 8 травня 1943 р. Я. Шудріх на чолі групи втікачів виїхав автомашиною у напрямку Бродів. Але по дорозі підпільників наздогнав загін німецької поліції. В нерівному бою усі 17 втікачів загинули.

1 червня 1943 р. на територію ґетто увірвалися підрозділи німецької поліції, які отримали наказ ліквідувати ґетто. Бойовики вчинили карателям завзятий опір. Три доби точилися запеклі бої на вулицях і в будинках ґетто. Оточені гітлерівцями бойовики билися до останньої можливості. Начальник поліції дистрикту, групенфюрер Кацман, у звіті до Берліну зазначав, що в боях близько трьох тисяч повстанців покінчили з собою, але не здалися в полон.

У листопаді 1943 р. виявило себе підпілля Янівського концтабору. 120 бійців так званої "Бриґади смерті", яка займалася похованнями жертв терору, під командуванням Б. Херхеса вбили кількох охоронців, оволоділи їх зброєю і вирвалися на волю. Але кинуті проти сміливців підрозділи німецької поліції перехопили втікачів. У нерівному бою майже всі табірники загинули.

Література

1 Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993. -С 507.
2 Там само. - С 544-545.
3 Лебідь М. Українська Повстанська Армія. -Дрогобич, 1993. - С. 43-44.
4Archiwum Akt Nowychw Warszawie.-АК. -Mf. 2402. -203/XV-12. -S. 172- 176.
5 Torzecki R. Polacy і ukraincy. - Warszswa, 1993. - S. 93.
6Венгеровський Є. У львівській Армії Крайовій // Вісті комбатантам. -1991. - N1. - С.80-88.
7 Литвин М. Документи Армії Крайової про військово-політичне протистояння на заході України в роки Другої світової війни // Україна в минулому.. - Київ; Львів, 1995. - Вип. VII - С 128.
8 Центральний державний архів громадських об'єднань України. - Ф. 1. Оп.23.-Спр. 1466.-Арк. 33-46. .
9 Варягіна В., Вакуленко Г. Народна гвардія імені Івана Франка. - Львів, 1У /У. -
10 Історія Львова в документах і матеріалах. - Київ, 1986. - С 223.
11 Черная книга. Сборник. - Киев, 1991. - С. 135.


Купить пеллетный котел пересвет.


 © 2009-2019 Карта Львова - всі вулиці Львова. Електронний путівник вулицями міста Львова.