Карта Львова  

Головна сторінка

Житло у Львові
Квартири подобово
Хостели Львова
Готелі Львова

Транспорт Львова
Автобуси і маршрутки
Нічні маршрути
Трамваї
Тролейбуси

Інші карти
Стара версія карти
Центр Львова
Інші карти Львова

Інформація
Туристичний довідник
Телефонний довідник
Статті про Львів
Блог про Львів
Корисні посилання
Реклама на сайті
Контакти

Статті про Львів

У роки Другої світової війни

Кім Науменко

3. Радянсько-німецька війна і початок фашистської окупації. Акт 30 червня 1941 р.

Нові важкі випробування випали на долю львів'ян з початком радянсько-німецької війни. Уранці 22 червня 1941р. тисячі німецьких гармат спрямували вогонь на прикордонні радянські застави й містечка Львівщини. Армади Люфтваффе здійснили масовий наліт на Львів та інші українські міста. 57 дивізій і 13 бриґад вермахту найчисельнішої і найбоєздатнішої на Східному фронті групи "Південь" під командуванням фельдмаршала Г. Рундштедта увірвались на українські землі. Згідно з німецькими оперативними планами вже 23 червня Львів повинна була зайняти 18-та армія. Але її військо зустріло відчайдушний опір прикордонників Сокальського, Рава-Руського й Перемиського загонів, які билися часто до останнього бійця. Заскочені несподіваним нападом, частини 6-ї армії генерал-лейтенанта І. Музиченка, які прикривали львівський напрямок, зазнали важких втрат і з боями відходили на схід. Наприкінці дня 29 червня німецькі передові частини підійшли впритул до околиць Львова і почали обходити його з півночі, загрожуючи оточенням. Дислоковані у Львові частини 4-ї дивізії протиповітряної оборони спішно покидали місто. Разом з ними - міські і обласні партійні, державні органи, структури НКВС, інші чинники радянської влади.

З першого дня війни у Львові активізували діяльність підпільні бойові групи ОУН та закинуті німцями диверсанти. Вони нападали на воєнні об'єкти, радянських військовиків, тюрми. Штаб 4-ї дивізії ППО стурбовано доповідав командуванню, що вже з 24 червня у місті триває безперервна стрілянина. Особливо дошкульний вогонь ведеться в районах Личаківа, Високого Замку, костьолів Кафедрального й Петра і Павла, а також трамвайного парку, пивоварного і газового заводів. Начальник штабу 13-ї дивізії конвойних військ НКВС доповідав Москві, що внаслідок бомбардувань, артобстрілів та активних диверсійних дій ситуація у Львові надзвичайно напружена, підрозділи НКВС постійно вступають у збройні сутички з боївками ОУН і диверсантами. Предметом особливих турбот для органів НКВС були три львівські тюрми, де перебували більше як 5000, головно політичних, в'язнів.

Згідно із свідченнями архівів НКВС у львівських тюрмах станом на 22 червня 1941 р. перебували: в тюрмі № 1 на вул. Лонцького (тепер С. Бандери) - 3638, у тюрмі № 2 на Замарстинівській - 801 і в тюрмі № 4 "Бриґідки" - 706, всього 5145 в'язнів. 23 червня Л. Берія надіслав наркому внутрішніх справ УРСР В. Сергієнку до Києва телеграму з наказом негайно розпочати евакуацію в'язнів з тюрем Західної України. Планувалось вивезти із львівських тюрем до Башкирської АРСР - 1000, Архангельської та Іванов-ської областей - 2000, Молотовської (тепер Пермської) області - 591 і в Орджонікідзевський край (тепер Північно-Осетинська АР) - 1000 в'язнів, для чого потрібно було 170 вагонів1. Але через брак залізничного транспорту зі Львова було вивезено всього 200 полонених німців та перекинчиків. Інших спіткала трагічна доля.

Вже в перший день війни були поспішно розстріляні 108 в'язнів, засуджених до вищої міри покарання. Зважаючи на відсутність транспорту і загрозу наближення фронту, за вказівкою Москви 23-24 червня здійснено "розвантаження" львівських тюрем. Про наслідки цієї акції свідчить звіт начальника тюремного відділу УНКВС Львівської області лейтенанта державної безпеки Лермана начальнику УНКВС області, капітану міліції Дятлову від 24 червня: "Згідно з Вашими вказівками, для найшвидшого розвантаження тюрем Львівської області від контрреволюційного, кримінально-політичного елементу, спільно з обласною прокуратурою перевірено справи ув'язнених, за якими виявлено особливо небезпечних осіб, які підлягають розстрілу1 і за якими розпочато виконання вироків в таких тюрмах:

  Підлягало розстрілу Розстріляно
тюрма № 1
тюрма № 2
тюрма № 4
Всього:
1355
471
413
2239
924
471
413
1808

... Продовжуємо роботу в тюрмі № 1, для якої мобілізовані всі необхідні сили, щоб завершити сьогодні цю роботу"2.

Кривавій розправі енкаведистів над в'язнями львівських тюрем намагалися перешкодити боївки ОУН. У ніч на 24 червня вони напали на тюрму по вул. Лонцького. її адміністрація і конвойна рота зовнішньої охорони в паніці втекли. Близько 300 в'язнів вирвалися на волю. Але енкаведисти невдовзі повернулися і вогнем кулеметів загнали решту в камери, при цьому 20 в'язнів було вбито і 46 поранено.

Для надання допомоги органам НКВС Львова, 25 червня з Києва прибули заступники наркомів України НКВС -Т. Строкач і НКДБ - І. Ткаченко. За їх наказом евакуація львівських тюрем відмінялась. Частину кримінальних злочинців було звільнено, а решта ув'язнених або затриманих для слідства було вирішено розстріляти. До акції залучались підрозділи львівського 233-го конвойного полку НКВС і прикордонних військ. Людей страчували у підвалах тюрем під гуркіт моторів автомашин. Напади оунівських боївок 25 червня на "Бриґідки" і Замарстинівську тюрму (тепер приміщення Інституту МВС України) не змогли завадити енкаведистам довести справу до кінця. 26 червня командир 13-ї дивізії НКВС полковник Зав'ялов доповідав наркому Сергієнку, що остання тюрма на Лонцького ліквідована, і його частини кинуті на боротьбу з диверсантами та оборону Львова. А начальник тюремного управління НКВС УРСР А. Філіпов у звіті зазначив, що у львівських тюрмах розстріляно 2464 в'язнів, яких закопано в ямах тюремних підвалів. Він також повідомив, що документи і архіви тюрем спалені за винятком облікових журналів в'язнів, які надіслані до Києва3. Між іншим, 233-й полк НКВС останнім покинув Львів о 2. 00 год.30 червня 1941 р.

Слід зазначити, що під час евакуації Львова 229-й конвойний полк НКВС вивів на схід близько 12 тис. польських військовополонених, які працювали на будівництві залізниць Львів - Перемишль, Львів - Тернопіль, Львів - Рівне та аеродромів у Скнилові й Черлянах. їх вели пішими колонами зі Львова до Старобільська на Луганщині, хто не міг йти - пристрілювали. Тільки в одній колоні зі Скнилова (близько 2 тис. осіб) було вбито більше як 200 поляків. Решті пощастило дістатися до армії Андерса.

Першими на бруківку вулиць Львова вдосвіта 30 червня вступили вояки українського батальйону "Нахтіґаль". Він був сформований у березні- травні 1941 р. у Кракові за ініціативою ОУН бандерівського крила. Головну роль у створенні батальйону відіграв керівник військової референтури ОУН капітан Роман Шухевич. 34-літній уродженець с. Краковець на Яворівщині навчався у Академічній гімназії, Львівській Політехніці, з юних літ був активним учасником національного руху, членом пластових куренів УВО-ОУН. За участь в організації атентату на міністра Пєрацького з 1934 р. знемагав у Березі Картузькій. 1939 р. брав участь у боях війська Карпатської Русі з угорцями, з того самого року - член Проводу ОУН4.

Після вишколу в німецькому містечку Нойгаммері 17 червня бійці і командири українського батальйону прийняли присягу на вірність Україні. На урочистості були присутні члени Проводу ОУН М. Лебедь і О. Гасин. Хоча командиром батальйону був німецький офіцер А. Герцнер, фактично обов'язки провідника виконував Р. Шухевич. З початком війни "Нахтіґаль" перейшов кордон між Перемишлем і Ярославом і надалі пересувався як резерв 1-ї гірської дивізії вермахту через Краковець, Янів на Львів. У ніч на ЗО червня він зосередився в районі аеродрому Клепарів. Невдовзі розвідники доповіли, що радянські війська покинули Львів, а перед тим замордували в тюрмах тисячі українців. Шухевич рвався до міста, де в одній з тюрем перебував його молодший брат Юрко, але командир дивізії генерал фон Ланц заборонив частинам вступати у Львів до ранку

О 4.30 год. 30 червня батальйон "Нахтіґаль" увійшов до міста і Янівською (тепер Т. Шевченка) вулицею швидко просувався до центра покинутого радянським військом Львова. Одна із його сотень на чолі з Р. Шухевичем рухалася до собору св. Юра, дві інші отримали завдання взяти під контроль тюрму на Замарстинівській і міську електростанцію. Незважаючи на ранню пору, на майдані біля собору великий натовп львів'ян тепло зустрічав українських вояків. Делегацію "Нахтіґаля", очолювану Р. Шухевичем, прийняв митрополит А. Шептицький. Пізніше митрополит вийшов на балкон і благословив особовий склад галицької сотні. Згодом командир розмістив людей у казармах на вул. Курковій (тепер М. Лисенка), а сам з групою бійців поспішив до тюрми на Лонцького, де й знайшов замордованого енкаведистами брата5.

Вояки "Нахтіґаля" стали першими свідками брутальних злочинів НКВС у львівських тюрмах напередодні втечі. Тисячі мешканців міста того дня кинулись до в'язниць, розшукуючи своїх близьких серед нашвидкуруч закопаних і не похованих жертв масакри. Німці спочатку дозволяли забирати трупи для поховань. Згодом вони створили команди, до яких залучили близько тисячі євреїв, і боячись інфекцій, спішно, без ідентифікації закопували вбитих. До речі, у виступі перед своїми вояками і в присутності жителів Львова шеф Айнзацгрупи С д-р Раш звинуватив євреїв у кривавій масакрі НКВС і обіцяв суворо покарати винних. Як і вся нацистська пропаганда, він ототожнював єврейство з сталінським тоталітарним режимом. Масла у вогонь доливала німецька окупаційна преса. Це спровокувало єврейські погроми у Львові, ініціаторами яких були німці з Айнзацгрупи, а серед їх учасників були іноді й українці. Вирішальну роль у припиненні погромів відіграли звернення митрополита А. Шептицького і рішучі дії командування прибулого 49-го німецького армійського корпусу вермахту6.

Енкаведистський терор у львівських тюрмах протягом довгого часу широко висвітлювала німецька й українська преса. До місць розстрілів запрошувались кореспонденти засобів масової інформації нейтральних держав, зокрема Швеції, Португалії і Швейцарії, а також представники Міжнародного Червоного Хреста. Пропаганда представляла німецьку армію як визволительку українського народу від кривавого сталінського режиму.

Протягом півсторіччя радянська влада й наступники НКВС ретельно приховували правду про злочини, скоєні сталінськими катами в тюрмах Львова й інших міст України влітку 1941 р. Лише в незалежній Україні, головно завдяки зусиллям товариства "Меморіал", стало можливим дізнатися про дійсні масштаби енкаведистських злочинів у Львові. Останнім часом опубліковано документи й списки замордованих у ті трагічні часи. До речі, крім українців, серед жертв терору були й поляки, росіяни, євреї та німці.

Отже, 30 червня 1941 р. розпочався період німецької окупації Львова. Розпочалася смуга тотального терору, нечуваних знущань над цивільним населенням, вбивств невинних людей. Щоденними звірськими вбивствами євреїв і усіх запідозрених у нелояльності до гітлерівського режиму. Спеціальна злочинна військово-поліційна частина ("Айнзацкомандо") для особливих завдань, якою командував СС-брігаденфюрер Карл Ебергард Шенґарт мала за завдання знищення "особливо небезпечних осіб". Загін з цієї частини, яким командували Ганс Крюґер і Вальтер Кучман, 4 липня 1941 р. замордував 23 польських професорів і членів їх родин, 11 липня були вбиті ще два професори. Серед розстріляних були всесвітньовідомі вчені Г. Бой-Желенський, Я. Грек, Р. Лоншан де Бер'є, Р. Ренцький, А. Ломніцький, А. Соловій, К. Ветуляні та інші. Трохи пізніше вбито колишнього прем'єр-міністра Польщі, професора політехніки К.Бартеля.

6 листопада 1941 р. губернатор диструкту "Галичина" і міський староста Куят видали наказ про примусове переселення усіх євреїв у гетто. В умовах голоду злиднів, рабської праці, нелюдських знущань фашистів і їх поплічників почалось швидке вмирання людей. З весни 1942 до весни 1944 р. фактично все єврейське населення Львова було замордоване в самому гетто, в таборі смерті Белжець та в інших місцевостях. У гетто загинуло 136 тис. осіб, а в концтаборі на вулиці Янівській та інших концтаборах - більше 200 тис. осіб. Врятувалися лише нечисленні євреї, яких ризикуючи життям, рятували українці, поляки, громадяни інших національностей. Серед тих, що загинули, були математики ПІ. Ауербах і А. Штернбах, антрополог С.Чортковер; літератори і філологи Ґ. Штернберг, И. Берман, А. Шпет, М. Ауербах, Я. Гандель, філософи і психологи, медики, історики, відомі в Європі, письменники і публіцисти Д.Кенігісберг і Я.Шудріх, музиканти, співаки, композитори, художники Я.Мунд, А.Штадлер, Л.Штрікс, і багато-багато інших. В муках гинули старі і молоді, чоловіки і жінки, хворі й інваліди. З нечуваним, незрозумілим для будь-якої людини гідної цієї назви, садизмом гітлерівські кати "забавлялися", стріляючи до немовлят. Пізніше, замітаючи сліди, створили групу в'язнів, яка мусила спалювати трупи, а потім розмелювати кості і розвіювати попіл... Трагічне знищення львівського єврейства - одна з найтемніших сторін історії Львова.

Протягом 1942-1944 pp. почалися репресії щодо української і польської інтелігенції, повсякденним явищем стали страти заложників, нерідко також селян, які намагалися уникнути конфіскації майна або ухилялися від вивозу на примусові роботи до Німеччини.

Попри весь трагізм ситуації, значна частина українців Львова сподівалася, що війна відкриває нові можливості в боротьбі за самостійність України. Саме в такому контексті слід оцінювати - проголошення керівництвом Організації Українських Націоналістів бандерівського крила незалежної Української держави.

Ярослав Стецько
Ярослав Стецъко

Напередодні Другої світової війни ОУН була однією з найчисельніших (близько 40 тис. членів) і впливових політичних сил на західноукраїнських землях. Ідеологія українських націоналістів, як течії національно-визвольного руху, мала багато прихильників серед інтелігенції, селянства, особливо молоді. Імена ж засновників і керівників ОУН Євгена Коновальця, Андрія Мельника і Степана Бандери були широко відомі далеко за межами краю. Провід ОУН, який з кінця 1939 p. перебував у Кракові, усвідомлював, що радянсько-німецька війна неминуча, і вбачав нові можливості для українських визвольних змагань. Вважалось, що у збройному протиборстві тоталітарних систем Гітлера і Сталіна головний ворог українства - московсько-більшовицька імперія загине, і на її уламках стане можливим здійснити головне завдання програми ОУН - відродити самостійну соборну Україну. Відповідно до цієї концепції державницька політика була сформульована в постановах Другого Великого збору у квітні 1941 р. та в програмі "Боротьба і діяльність ОУН під час війни". Ці документи наголошували, що ОУН повинна використати радянсько-німецьку війну для здійснення програмних засад організації. Слід зазначити, що позиція Берліна щодо можливого відродження самостійної України не була чіткою. Щоправда, восени 1939 р. вищі державні діячі Німеччини висловлювали цікаві думки. Зокрема на нараді 12 вересня Гітлер висловився щодо можливості створення Української держави на території Галичини й східної Польщі за умови погодження з Москвою. Того самого дня Ріббентроп у розмові з шефом абверу адміралом В. Канарісом повідомив про можливе створення незалежної Західноукраїнської держави на чолі з президентом А. Мельником. Наміри заснувати державні утворення у Прибалтиці й Україні неодноразово висловлював міністр східних територій А, Розенберґ7. Зважаючи на прихильне ставлення певних військово-політичних чинників, ОУН розраховувала на порозуміння з Німеччиною при здійсненні своїх намірів.

У червні 1941 р. в Кракові відбулися збори української військово-політичної еміґрації і ОУН-бандерівців, які прийняли рішення розпочати до конкретні дії. Були терміново організовані похідні групи загальною кількістю близько 5 тис. осіб, встановлено зв'язок з українськими збройними формуваннями у складі вермахту - батальйонами "Нахтіґаль" і "Роланд". З початком радянсько-німецької війни похідні групи ОУН рушили на схід. Одна з них, чисельністю близько 1,5 тис, під командуванням Миколи Ле-мика просувалася у напрямку Львова. Разом з нею до галицької столиці прямував гурт політичних діячів, серед яких були Я. Стецько, Я. Старух, І. Равлик, В. Кук, Л. Ребет, Д. Яців та інші, які мали здійснити державотворчу акцію. Українські похідна група Лемика і батальйон "Нахтіґаль" Р. Шухевича першими вступили до Львова вдосвіта 30 червня. Провідники ОУН на чолі з Я. Стецьком за допомогою працівників місцевого крайового проводу, яким керував талановитий організатор Іван Климів-Легенда, розгорнули в місті активну діяльність. Насамперед енергійно готувалися Національні Збори, проведення яких було призначено на вечір. Між іншим, виникли пропозиції відкласти їх на кілька днів і провести з більшою урочистістю в Оперному театрі, але Я. Стецько їх відкинув під приводом, що німці можуть цьому зашкодити. В ратуші, над якою зранку майорів синьо-жовтий прапор, відбувалася організація міського управління. Під керівництвом І. Равлика створювалася українська міліція, кількість якої спочатку визначалася в 200 осіб.

Через кілька днів вона налічувала близько тисячі. Міліція займала державні установи, друкарні, рішуче припиняла погроми й грабунки, підтримувала у Львові громадський порядок (її засновник і провідник у грудні 1941 р. був арештований ґестапо і розстріляний з родиною). Я. Старух і Л. Ребет з дружинниками М. Лемика захопили міську радіостанцію і організували радіопередачі на край. Того самого дня на зборах представників громадськості посадником Львова обрано Юрія Полянського. Я. Стецько відвідав митрополита А. Шептицького, який благословив заходи Проводу ОУН і делегував на Національні Збори о. митрата Й. Сліпого.

Слід зазначити, що фронтові частини 18-ї армії вермахту та прибула Айнзацкоманда С перешкод українцям не чинили. І увечері того напруженого дня в будинку "Просвіти" на площі Ринок, за участю більше ста представників української громадськості, провідників ОУН-бандерівців Ярослав Стецько відкрив Національні Збори. На початку голова зборів запропонував вшанувати пам'ять полеглих борців за волю України, передав вітання від Степана Бандери і зачитав "Акт проголошення Української держави". У ньому, зокрема, зазначалось: "Волею Українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує створення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України. На західних землях України твориться Українська влада, яка підпорядковується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України - Києві з волі Українського народу.. ."8.

Опісля И. Сліпий зачитав послання митрополита А. Шептицького, капелан "Нахтіґаля" о. І. Гриньох оголосив вітання від особового складу українського батальйону і Р. Шухевича, який не зміг прибути через похорон брата. На Зборах виступив уродженець Львова, колишній сотник УГА німецький капітан Ганс Кох. Щирий прихильник українства взагалі, він, однак, дуже обережно висловився щодо проголошення Акту, наголосивши, що долю України вирішує фюрер. Та тільки за присутність на Зборах він пізніше отримав догану з Берліну.

Рішенням Національних Зборів головою Українського Державного Правління - тимчасового уряду держави було обрано Ярослава Стецька. Це був 29-річний, але вже досвідчений діяч визвольного руху, неодноразовий в'язень польських тюрем, член Проводу Українських Націоналістів. Одразу по Зборах він сформував уряд, до якого, зокрема, увійшли: М. Панчишин - заступник голови, міністр здоров'я, Л. Ребет - другий заступник голови, В. Петрів - міністр оборони, Р. Шухевич і О. Гасин - його заступники, В. Стахів - міністр закордонних справ, М. Лебедь - міністр державної безпеки, Я. Старух - державний секретар, а також І. Климів, О. Барвінський, О. Марітчак, Д. Яців та інші, всього 26 осіб. 6 липня, як передпарламент, була створена Рада Сеньйорів, реорганізована пізніше в Українську Національну Раду, очолювану відомим політичним і державним діячем Костем Левицьким. Передані львівською радіостанцією рішення Національних Зборів і звернення митрополита А. Шептицького, який вітав проголошення української державності і закликав до єдності в час випробувань війни, сколихнули населення Західної України. У містах і селах творилися органи місцевого самоврядування, загони української поліції, органи місцевої преси, які несли до усіх закутків краю державницькі ідеї, проголошені Львовом.

У ті дні Я. Стецько надіслав листи президенту УНР в екзилі А. Лівицькому і колишньому гетьманові України П. Скоропадському, в яких інформував про Акт 30 червня і просив підтримки. Обидва діячі у своїх відповідях позитивно поставились до подій у Львові. На початку липня до Львова прибули органи німецької окупаційної влади, які негайно доповіли зверхникам Третього Райху про ситуацію у місті. Вже 2 липня групенфюрер служби СД Альфред Кольф телеграфував про "спроби національних українців, які стоять під проводом Бандери, проголошенням Української Республіки (і) створенням міліції поставити німецькі чинники перед доконаним фактом"9. Наступного дня в Берлін доповідала з Кракова служба безпеки СД: "Вибух війни проти Радянського Союзу, згідно з донесеннями, викликав великий ентузіазм серед українців Генерального Губернаторства. Тепер загально всі вважають, що нарешті створена незалежна Українська держава. Повідомлення львівського радіо від 30червня 1941 р. про створення українського уряду для Західної України і прокламації архиепископа Шептицького зробили велике враження".

Повідомлення про події у Львові викликали вибух обурення гітлерівської верхівки. 5 липня у Ставці Гітлера відбулася нарада, яка розглянула питання щодо Акту 30 червня. Незважаючи на перестороги Канаріса і Розенберґа, Гітлер наказав начальнику поліції безпеки і СД Гіммлеру "привести в порядок цю банду". Безпосередньо у Львові акціями проти ОУН і творців Акту керував політичний референт СД, групенфюрер А. Кольф і шеф СД штурмбанфюрер В. Шенк.

У перші дні німецької окупації до Львова прибув начальник поліції і СД Райху Г. Гіммлер, який передусім перевірив, як виконуються вказівки Берліну щодо впровадження "нового порядку" в Галичині. Водночас він відвідав у тюрмі арештованого 4 липня колишнього прем'єра Польщі, відомого вченого Казимира Бартеля і мав з ним довгу розмову. Можливо німці планували використати його як голову уряду державного утворення на території Польщі. Між іншим, К. Бартель у 1939-1941 pp. тричі був у Москві і зустрічався з Й. Сталіном. 26 липня 1941 р. польського діяча було розстріляно.

5 липня у Кракові були затримані С Бандера і частина Проводу ОУН. 9 липня у Львові арештовані Я. Стецько і кілька членів уряду. Усіх було вивезено в Берлін. Німці вимагали від С. Бандери та інших провідних діячів ОУН оголосити львівський Акт 30 червня недійсним, розпустити уряд. А коли українці відкинули всі пропозиції, їх було кинуто у концтабір Заксенгаузен.

У відповідь на перші репресивні заходи Берліна С Бандера у листі до А. Розенберґа і Я. Стецько в заяві від уряду недвозначно ставили подальші українсько-німецькі стосунки в залежність від визнання Берліном незалежності України. 21 липня 1941 р. Політичне бюро оприлюднило декларацію, у якій зазначалось: "Проголошення відновлення Української держави 30 червня 1941 р. у Львові - вже історичний факт, що займе місце серед найбільш славетних подій українського народу. Так само, як державні акти 22 січня 1918 р. у Києві і 1 листопада 1918 р. у Львові стали символами сучасної боротьби за визволення української нації. Українська держава була проголошена не тільки у Львові. Державна влада була відновлена скрізь у країні... Удар проти українського народу ризикує бути розціненим українським народом як ворожий акт Німеччини щодо самої ідеї української державності"10.

Але німецька окупаційна влада діяла за планами і рішеннями Берліну, У вересні розгорнулися масові арешти оунівців у Львові та на всіх українських землях. Були кинуті в тюрми і концтабори близько двох тисяч членів ОУН. Згідно з вказівками Берліна сотні оунівців були розстріляні, серед них члени уряду Д. Яців, П. П'ясецький, І. Климів-Легенда. За розпорядженням С. Бандери до Львова прибув М. Лебедь для переведення місцевих організацій у підпілля і підготовки боротьби на два фронти. Вже 10 липня в штаб-квартирі ОУН на вулиці Руській він провів засідання Проводу за участю І. Климіва-Легенди, Я. Старуха, І. Равлика, Л. Ребета, О. Гасина, на якому було розглянуто ситуацію і прийнято кілька важливих рішень щодо діяльності організації в нових умовах11.

1 серпня за особистим наказом Гітлера Галичину було приєднано до Генерального Губернаторства. Розформовувались львівські українські міське і обласне управління, національна міліція. Проголошення Української держави у Львові ставало історією.

Слід зазначити, що на Акт 30 червня 1941 р. у Львові відгукнулися органи масової інформації світу. Його оцінили українські газети заокеанської еміграції. Американський історик і публіцист В. Чемберлен писав, що проголошення Акту було несподіванкою для німців і поставило їх у дуже невигідне становище. Шведська газета "Свенська Даґбладет" надрукувала звіт берлінського кореспондента А. Фредберґа, який наголошував, що Акт українців мав міжнародне значення. Своїми діями після Акту нацисти виявили дійсні наміри щодо України і протиставили себе українському народові. Преса зазначала, між іншим, що подібний акт проголошення незалежності було здійснено у Литві, де також утворився уряд Литовської держави на чолі з К. Шкірпою. Відповідною була й реакція Берліна: голова уряду разом з групою діячів був арештований і відправлений у Заксенгаузен, а проти націоналістичної організації ЛАФ розгорнулись репресії. Все це спричинило створення Литовської повстанської армії 1943 р. Радянська ж преса виявила солідарність з німецькою. Першою відгукнулась газета "За Радянську Україну", яка таврувала ОУН як "підлих собак" і "зрадників", а уряд Я. Стецька назвала "купкою підплачених осібників, які марширують за німецькою армією"12. Тобто і Гітлер, і Сталін однаково реагували на спробу відновити незалежність України.

Степан Бандера писав: "Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р. і розпочате ним державне будівництво - це були дії, виконані революційним порядком... Все, що зроблено в червні-липні 1941 p., можна було провести тільки порядком революційним, захопленням німців розполохом, дуже швидким і рішучим діянням, інакше гестапо її спаралізувало б"13. Без цієї акції ОУН була б колаборантом. Масові репресії проти ОУН-бандерівців, арешти її керівників одразу ж засвідчили антиукраїнський характер політики Берліна. Боротьба українства проти обох тоталітарних режимів Сталіна і Гітлера стала неминучою. Акт 30 червня прискорив її розвиток.

"Акт закінчився хвилевою невдачею. Але яскраве проголошення гасла державності, - підкреслював історичну роль 30 червня 1941 р. Дмитро Донцов, - запалило душі воїнів УПА, ось що двигнуло їх до чину проти двох великих держав, що займали Україну!"14.

Література

1 Drogi smerci. - Warszawa, 1995. - S. 87.
2 Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953. - Київ, 1994. - С 228.
3 Там само. С 242-243.
4 Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет Українських визвольних змагань. - Львів, 1995. - С 269.
5 Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993. - С 152-153; Kalba М. "Nachtigal" ukrainski batalion 1941 г. - Detroit; Lwow, 1995. -S. 35-37.
6 Drogi smierci. - S. 28.
7 Косик В. Україна і Німеччина... - С. 74.
8 Стецько Я. 30 червня 1941 р. - С 31.
9 Косик В. Украша і Німеччина... - С 508.
10 Там само. - С 516.
11 Драган P. 30 червня//Визвольний шлях. - 1971. -N6. -С 21.
12 За Радянську Україну. - 1941. - 31 лип.
13 Бандера С 30 червня 1941 р. // Визвольний шлях. - 1971. - N6. - С 12.
14 Голос нації. - 1993. - 30 черв.





 © 2009-2019 Карта Львова - всі вулиці Львова. Електронний путівник вулицями міста Львова.