Карта Львова  

Головна сторінка

Житло у Львові
Квартири подобово
Хостели Львова
Готелі Львова

Транспорт Львова
Автобуси і маршрутки
Нічні маршрути
Трамваї
Тролейбуси

Інші карти
Стара версія карти
Центр Львова
Інші карти Львова

Інформація
Туристичний довідник
Телефонний довідник
Статті про Львів
Блог про Львів
Корисні посилання
Реклама на сайті
Контакти

Статті про Львів

У роки Другої світової війни

Кім Науменко

1. Вересень 1939-го. Між Гітлером і Сталіним

23 серпня 1939 р. у Москві сталася подія, яка різко змінила долю Львова. Згідно з таємним додатком до підписаної угоди про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом, так званим Пактом Молотова-Ріббентропа, територія Польщі була поділена між диктаторами Гітлером і Сталіним таким чином, що разом із західноукраїнськими землями Львів відходив до СРСР. Звичайно ж, Сталін дбав не про майбутнє поневоленого українського населення Речі Посполитої, а виключно про військово-стратегічні інтереси більшовицької імперії: він намагався приєднати нові землі, пересунути кордон набагато на захід і водночас знищити "український П'ємонт", націоналістичний рух у Галичині, запровадивши тоталітарний режим. Реалізація німецько-радянської угоди розпочалася нападом Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 р. Цей день став початком Другої світової війни. О 4. 15 ранку 53 дивізії вермахту за підтримки близько двох тисяч танків і понад двох тисяч літаків завдали могутнього удару польському військові. Незважаючи на завзятий опір, під тиском переважних сил противника воно змушене було відступати в глибину країни.

З перших днів війни німецька авіація здійснювала безперервні наліти на Львів."1 вересня ц. р. об 11. 45 годині, - зазначалося у звіті міської команди державної поліції, - ворожі бомбардувальники кинули на аеродром близько 60 бомб, кожна вагою від 100 до 300 кг... Загинуло 83 особи". Через відсутність протиповітряної оборони літаки Люфтваффе діяли безкарно, часто знижувались до малих висот і вели обстріл вулиць з кулеметів. Подальші бомбардування зруйнували головний залізничний вокзал, товарну станцію, летовища Скнилова й Клепарова, радіостанцію, великі склади на Левандівці, костьоли св. Ельжбєти, Бернардинів і оо. Єзуїтів, електро- і телефонні лінії, водогін, каналізацію.

Було знищено чимало житлових будинків на вулицях Короткій, генерала Токаржевського (тепер частина Городоцької), Пєрацького (тепер Залізнична), Б. Іловацького (тепер Я. Головацького), Варській (тепер Стрілочна), на площах Копитковській (тепер Привокзальний ринок), Більчевського (тепер П. Ковжуна). Німецька авіація засипала бомбами Личаківський цвинтар і меморіал Оборонців Львова.

Польське населення Львова, яке становило близько 150 тисяч (тобто більше половини мешканців міста1), підтримало заходи уряду, скеровані на оборону країни, масово відгукнулося на оголошену 2 вересня мобілізацію, виявляло патріотичні настрої. По-різному реагувала на початок війни українська частина населення галицької столиці (близько чверті мешканців Львова). Посол сейму від УНДО В. Мудрий заявляв, що українці виконають обов'язок щодо захисту держави у час німецької аґресії. Відповідне звернення до віруючих спільно з ієрархами католицької церкви підписав митрополит А. Шептицький. У храмах відбувалися молебні за перемогу польського війська. До речі, у лавах польської армії перебували понад 150 тис. українців. Чимало з них взяли участь у обороні Львова 12-21 вересня 1939 р. Деякі у час розвалу фронту кидали свої частини й поверталися додому, переважно із зброєю. Водночас багато львів'ян виявляли анти-польські настрої, про що свідчить одна з публікацій газети "Львівські вісті": "Першої хвилини війни з Німеччиною, вже раннім ранком - німецькі бомби аж на Львів! Це була жахлива детонація... Зачався розвал Польщі, "Слава Богові! Слава Богові!" - повторяймо раз-у-раз. Довше жити в Польщі вже не було як! Вже бурили церкви у Холмщині, вже переповнений був "табор відокремлення" в Картузькій Березі, вже тюрми були набиті нашими людьми... Львів залили незабаром цілі маси втікачів з Польщі. Це були, як можна було ствердити по вигляді, найбагатші люди. Вони втікали автами і автобусами, то залізницями, то таки звичайними підводами... Хто грошей не мав, рішався залишатися у Львові. А Львів уже сидів по пивницях. Інших бомбосховищ у Львові не було. Німці бомбардували місто, скількі хотіли. Польських літаків не було"2.

Поза тим, вже 10 вересня передові частини 14-ої німецької армії генерала В. Ліста досягли лінії Сяну, а її 18-й армійський корпус під командуванням генерал-лейтенанта Е. Бейера наступного дня зайняв Самбір. Швидке наближення фронту до Львова стало несподіванкою для командування польського війська. Для організації оборони міста 10 вересня сюди прибув командувач Південного фронту, генерал броні Казимир Соснковcький, досвідчений воєначальник, колишній міністр оборони Польщі. Він нагально створив перший рубіж оборони цього важливого стратегічного пункту німецько-польського фронту і вузла комунікацій, на лінії Жовква - Янів - Городок - Миколаїв - Ходорів, а командувачем відтинку призначив генерала дивізії Р. Пріха. Крім того, було організовано групу оборони безпосередньо Львова на чолі з полковником Б. Фіалковським, яка створила другу лінію оборони на околицях міста. До оборони Львова були залучені війська 6-го армійського корпусу, яким командував генерал бриґади Владислав Лянґнер, 42-річний уродженець Яворова на Львівщині (згодом дістався до Франції, навесні 1940-го - до Англії, де продовжував службу, 1972 р. у званні генерала броні помер у Ньюкастлі)3.

За короткий час, завдяки активній допомозі польського населення, вдалося створити досить міцну оборону. Найкраще було укріплено підступи з боку Жовкви, Яворова і Стрия. Околиці міста вкрилися барикадами. До Львова з Вільна були перекинуті 35:та дивізія піхоти полковника Я. Шафрана, кілька гарматних дивізіонів і батальйон легких танків з Луцька. Під керівництвом генерала М. Янушайтіса і за активної участі колишнього прем'єра Польщі професора К. Бартеля розгорнуто формування батальйонів Народної Оборони з цивільного польського населення Львова, членів Стрілецької і Харцерівської спілок та кадетів.

Після зайняття Самбора командувач 18-го армійського корпусу створив бойову групу у складі 1 -ої гірської дивізії генерала Л. Кюблера і окремого 98-го полку полковника Ф. Шернера із завданням до кінця дня 13 вересня оволодіти Львовом. 12 вересня опівдні аванґард моторизованої групи "Шернер" з боку Любеня Великого увірвався до міста. Перший бій розпалився на початку вул. Городецької. Польські підрозділи зустріли противника вогнем. Але німецькі танки розчавили гармати 75-ої батареї (укомплектованої, між іншим, майже повністю українцями), а групи мотоциклістів досягай костьолу св. Ельжбєти. Заходами новопризначеного командувача військ оборони Львова генерала Франтішка Сікорського (народився у Львові, загинув 1940 р. у радянському концтаборі в Старобільську) німецький аванґард було відбито. Цей бій став початком оборони Львова польським військом.

Через те що основні сили армії генерала Ліста були залучені до боїв під Перемишлем, Яворовом, Жовквою та південніше, німецьке командування не могло посилити своє львівське угруповання. Це дозволило 15-тисячному польському Гарнізону Львова успішно відбивати атаки противника. 3 13 вересня за активної підтримки авіації та артилерії група "Шернер" зав'язала бої на північних околицях в районі Кортумової гори, Голосок, Збойська, прагнучи оволодіти пагорбами і відсікти польські частини в місті від сильного угруповання генерала К. Соснковського у янівських та брюховицьких лісах. Запеклі бої з навперемінним успіхом точилися на цих рубежах протягом усього часу облоги Львова. 314 вересня німецькі частини Янівською (тепер Т. Шевченка) і Городоцькою вулицями пробилися в район головного вокзалу, зайняли Янівський цвинтар. їх танкові і моторизовані підрозділи досягай костьолу св. Анни, де були зустрінуті спеціальним загоном винищувачів з народного ополчення, озброєних протитанковими Гранатами і пляшками з бензином. Втративши кілька машин, німці відступили. Кровопролитні бої тривали також на рубежах Кульпаркова, Козельник, Сихова. Наступ німецьких підрозділів вздовж Стрийської вулиці був успішно відбитий залогою Кадетської школи.

Напередодні 17 вересня 1939 р. німецьке командування підтягнуло під Львів 2-гу гірську дивізію генерал-лейтенанта В. Фюрштейна і частини 7-ї піхотної дивізії генерал-майора Е. Отта. Місто було майже повністю оточено, залишився вільним лише вузький коридор на Винники. Становище ізольованого польського Гарнізону, всього населення Львова було надзвичайно важким.

Німецька листівка. 20 вересня 1939 р.
Німецька листівка. 20 вересня 1939 р.

Німці безперервно здійснювали бомбардування і артилерійський обстріл, внаслідок чого щоденні втрати становили близько 300 осіб. Місто залишилось без води, світла, телефонного зв'язку, радіо. Не вистачало харчів, насамперед хліба, який не випікали за браком води. Хоча Львів був фактично приречений, його військо і польське населення були настроєні рішуче: "Помремо, але Львова не віддамо!" Під час боїв було створено допоміжні формування - Добровольчий корпус спеціальних завдань під командуванням генерала М. Янушайтіса і Цивільну охорону безпеки, яку очолив генерал В. Енджеєвський. До цих формувань вступили кілька тисяч юнаків і дівчат. Залишились у Львові і продовжували керувати його обороною генерали В. Лянґнер, Ф. Сікорський, Р. Пріх, М. Янушайтіс, В. Енджеєвський. Вони розуміли, що втримуючи місто, відволікають на себе німецьке військо і дають змогу організовано відходити своїм, згідно з наказом маршала Ридз-Смігли у бік Румунії.

У ті драматичні дні виконувач обов'язків генерального консула СРСР у Львові С Сініцин майже кожного дня інформував Москву про становище в місті. 11 вересня він доповідав про чергову розмову з віце-старостою Львова Домбровським, який стурбовано допитувався: "Чому Совіти не займають неокуповану територію? Адже ми, слов'яни, завжди знайдемо спільну мову". В іншому повідомленні радянський дипломат писав, що більшість населення Львова вважає, що лише Радянський Союз може позбавити їх від німців, і запевняв, що поляки не будуть чинити опору Червоній армії, коли вона прийде на захист населення Польщі від німецької окупації4.

Та виступ СРСР проти Польщі був уже вирішеною справою і випливав з радянсько-німецьких серпневих угод. На початку вересня проведено часткову мобілізацію в західних військових округах, і до 11 вересня на польському кордоні зосереджено військо новоутворених фронтів - Українського під командуванням генерала армії С. Тимошенка і Білоруського на чолі з генерал-полковником М. Ковальовим. У складі Українського фронту було 28 стрілецьких і 7 кінних дивізій, 10 танкових бригад, 4,7 тис. гармат і 1,1 тис. літаків, всього близько мільйона бійців і командирів5.

Одразу після нападу на Польщу Гітлер неодноразово спонукав Сталіна згідно з таємними угодами розпочинати бойові дії. Але Червона армія отримала наказ перейти кордон лише 17 вересня, коли німецьке військо зайшло далеко за обумовлену лінію і оточило Львів. Того дня В. Молотов лицемірно заявив, що СРСР подає "руку допомоги своїм братам-українцям і братам-білорусам", щодо чого міністр закордонних справ Німеччини Ріб-бентроп іронізував: "А чому ж він не подавав руки майже двадцять років".

Гітлер був дуже незадоволений навмисною затримкою виступу СРСР проти Польщі, бо через це аґресором став лише він.

Безпосередньо на Львів наступала 6-та радянська армія генерала Ф. Голікова, яка мала 11 стрілецьких дивізій, 3 танкові бриґади і 5 полків армійської артилерії. На період операції до неї приєднали 2-й кінний корпус генерала Ф. Костенка. Велику частину особового складу становили призвані із запасу колишні робітники, селяни й службовці Східної України. Морально-бойовий дух військ був високим, адже вони за висловом члена Військової Ради фронту М. Хрущова, "Йдуть на Західну Україну не як завойовники, а як визволителі українських братів". У зверненні командування до війська вимагалося поважно ставитися до мирного населення й польських вояків, якщо вони не чинять опору. Авіації й артилерії заборонялось бомбардувати і обстрілювати мирні села і міста.

Військові Українського фронту протистояли частини серйозно послабленого 6-го армійського корпусу, зокрема полкові групи "Сарни", "Рівне", "Поділля" та близько 10 батальйонів Корпусу охорони кордону генерала В. Орліка-Руцкемана5. У їх запіллі були ще ті частини й розбиті з'єднання, які відступали під натиском військ вермахту у бік румунського кордону, куди 17 вересня виїхали уряд Польщі і головне командування війська. Звичайно, вони не становили якоїсь серйозної сили. До того ж, 17 вересня головнокомандувач маршал Ридз-Смігли видав наказ, за яким усьому військові належало відступати до Румунії, де воно мало бути інтерноване. Стосовно Червоної армії маршал писав: "З Совітами в бої не вступати... З німцями продовжувати боротьбу. Оточені міста повинні битися. У тому разі, якщо підійдуть радянські війська, вести з ними переговори, щоб домогтися виводу наших гарнізонів у Румунію і Угорщину"6.

Незважаючи на сприятливі умови, просування радянського війська йшло повільно. Після вступу вранці 18 вересня до Тернополя генерал Тимошенко наказав командарму Ф. Голікову форсувати наступ на Львів, для чого створити сильний передовий загін. Наприкінці дня передовий загін у складі танкової бриґади, двох стрілецьких батальйонів на автомашинах, частин кінноти і артилерії під командуванням командира 5-ї кінної дивізії, комбрига Я. Шарабурка рушив на Львів. Не зустрічаючи жодного опору польських частин, загін до світанку 19 вересня зайняв Винники. Через те що східна околиця Львова була прикрита дуже малими силами поляків, розвідувальна група загону ще опівночі побувала у Львові. Два танки БТ-7 увійшли до міста по Личаківській, досягай вулиці Бернардинів (теп. Валова), повернули на Зелену і повернулися до Винник, не зустрічаючи ніяких перешкод з боку захисників міста. Але "союзники" зустріли червоних не подружньому. Близько 14. 00 підрозділи німецького 137-го піхотного полку 2-ї гірської дивізії з боку Сихова атакували Винники. Зав'язався бій, у якому були підбиті кілька радянських бронемашин. У відповідь танкісти роз давили гарматну батарею німців. Про цю подію С. Тимошенко негайно доповів Сталіну. Він зазначив: "Передовий загін - 10 танків і З бронемашини у центрі Львова були зустрінуті вогнем німецької батареї і кулеметів. Після артилерійської підготовки німці перейшли в наступ і оволоділи Винниками. Загін опинився в оточенні. При виході з Винник німці впритул розстріляли З бронемашини. Було 3 вбитих і 5 поранених".

В. Лянгнер
В. Лянґнер

Того самого дня командир полку полковник Е. Шлеммер вибачився перед Я. Шарабурком за інциндент і доповів, що має наказ командира 2-ї гірської дивізії зайняти Винники, щоб завершити повне оточення Львова. Пізніше в район конфлікту прибула радянська делегація на чолі з комбригом М. Яковлєвим - командувачем артилерії фронту. Він зустрівся з командиром 2-ої гірської дивізії генералом В. Фюрштейном і від імені командування фронту висунув вимогу негайно зняти блокаду Львова і відвести військо поки що на 15 км від міста, а згодом - за обумовлену лінію р. Сян. На це представник вермахту відповів, що згідно з наказом командувача армії готується загальний штурм Львова, і запропонував не заважати, для чого відвести радянське військо на лінію Запитів-Жидачів. Про наслідки переговорів з німцями негайно повідомили Москву7.

Пізнім вечором того напруженого дня 19 вересня генерал В. Лянгнер, який перебрав на себе командування війська у Львові, зібрав на широку нараду командний склад і керівництво міста. Він окреслив ситуацію як катастрофічну. Польська армія була розгромлена. Уряд і головне командування покинуло країну й вибуло до Румунії. Блокований німецькими й радянськими військами Львів залишився чи не єдиним місцем, де далі тривала боротьба.

Щоправда, сили для опору ще збереглися: Гарнізон налічував 25 піхотних батальйонів, 2 кінних ескадрони, мав близько 70 гармат, запас боєприпасів на два тижні боїв. Президент міста С. Островський доповів, що має запаси харчів на 3-4 місяці. Дехто з командирів пропонував продовжувати боротьбу, незважаючи на втрати, які становили вже близько 4 тис. вояків. Було вирішено насамперед з'єднатись з групою війська під командуванням генерала К. Соснковського, яка намагалась пробитися з Брюховицьких лісів до Львова через бойові порядки групи "Шернер", водночас готуватись до прориву на південь, щоб дістатись до Румунії.

Вранці 20 вересня генералу Лянґнеру доповіли, що після запеклого бою між Голосками і Брюховичами група генерала Соснковського була змушена відступити і рушила в бік Дублян. Як стало відомо пізніше, генерал із залишками свого угруповання (близько 300 вояків) намагався пробитись до Львова через Грибовичі Великі, Збоїськ, але в ніч на 21 вересня був оточений частинами радянського 2-го кінного корпусу. Майже всі солдати й офіцери потрапили в полон, а генералу Соснковському пощастило в цивільному одязі втекти і добратись до Румунії8. О 12. 00 на вул. Городоцькій появились німецькі парламентери, які передали В. Лянґнеру ультиматум командира 18-го німецького корпусу. Генерал Бейєр вимагав капітуляції польського війська, обіцяв свободу генералам і офіцерам. Він попереджав, що в разі відмови об 11. 00 годині 21 вересня розпочне загальний штурм Львова. Поляки залишили ультиматум без відповіді.

Штурм Львова німцями не відбувся. 20 вересня командир 18-го корпусу отримав наказ начальника оперативного управління верховного командування вермахту генерал-полковника А. Йодля відвести своє військо від міста: 1-шу гірську дивізію - в Перемишль, 2-гу - через Рудки теж за Сян, 7-му піхотну дивізію - через Яворів до Радимна. Через демарш Москви Гітлер дав вказівку очистити зайняту територію Галичини. Наказ про відступ був обурено сприйнятий військовиками. А начальник штабу суходільних військ вермахту генерал Ф. Гальдер відверто визначив цей день у щоденнику як "День ганьби німецького політичного керівнцтва"9.

Наприкінці того дня командувач 6-ї радянської армії генерал Ф. Голіков безпосередньо з Москви отримав шифрограму: "Сьогодні зайняти Львів. Німецьким командуванням дано наказ своєму військові відійти від Львова на 5 км". У ніч на 21 вересня німецькі частини розпочали відхід. їх позиції навколо Львова займало військо армії генерала Голікова: дві стрілецьких, три кінних дивізії і три танкових бриґади. До кінця дня Львів був у сталевому кільці радянського війська. За цих обставин генерал В. Лянґнер вирішив розпочати переговори.

Вранці 21 вересня на Личаківській рогатці відбулася перша зустріч представників польських і радянських військ. На переговорах з полковниками Б. Раковським і К. Рижінським командир 10-ї танкової бриґади полковник Г. Іванов заявив, що радянське військо прийшло не воювати з поляками, а допомогти їм у боротьбі проти німців. Від імені командування армії він пропонував здати місто без бою. О 17. 00 у Винниках відбулася друга зустріч на трохи вищому рівні. Польську сторону представили генерал В. Лянґнер і полковник К. Рижінський, радянську - генерали М. Яковлів, П. Курочкін, бриґадний комісар К. Крайнюков, полковник П. Фотченков і заступник наркома внутрішніх справ СРСР, комісар безпеки III рангу I. Серов. Насамперед генерал В. Лянґнер запевнив, що його військо веде бойові дії лише проти німців. "Ми билися з ними протягом десяти днів, - підкреслив він. - Вони ж, німці, - вороги усього слов'янства. Ви - теж слов'яни". Незважаючи на обставини (явну змову Сталіна з Гітлером), генерал намагався переконати радянських представників, що поляки не є ворогами Червоної армії і погоджувався здати без бою Львів за умови надання реальної можливості його військові відступити до Румунії. Радянська сторона вимагала капітуляції Гарнізону, при цьому обіцяла лише свободу солдатам і офіцерам.

Отже, до спільної згоди не дійшли. Генерал Голіков віддав наказ готуватися до штурму Львова вже наприкінці дня, згодом переніс початок бойових дій на 7. 00 год 22 вересня. Генерал В. Лянґнер зібрав останню нараду командного складу, розповів про переговори, і зважаючи на даремність і безперспективність подальшої боротьби, оголосив рішення здати Львів радянському військові. У ніч на 22 вересня представники обох сторін опрацювали спільний протокол, який був о 8. 00 год ранку підписаний у Винниках учасниками попередніх переговорів. Згідно з ним Львів передавався Червоній армії. Війська Гарнізону (близько 15 тис. солдат і офіцерів) складали зброю і виводилися в район Курович, поранені залишались у шпиталях разом з медичним персоналом. Пунктом 8 протоколу офіцерам (близько 1500 осіб) Гарантувалась особиста свобода і недоторканість, право виїхати до інших країн 10.

Опівдні 22 вересня частини 6-ї радянської армії вступили на вулиці давньої галицької столиці. Мешканці Львова сприйняли цю подію по-різному. Чимала частина української інтелігенції, громадсько-політичних діячів, активістів ОУН та інших організацій і товариств перед вступом Червоної армії виїхали на захід. Поляки і, особливо, євреї радо вітали зняття німецької облоги Львова і кінець нацистського окупаційного режиму, отже, зустрічали радянські війська з квітами. В деяких місцях червоноармійські колони напоролись на вогонь з вікон і дахів. Більшість українців з острахом сприймали прихід радянської влади, адже вони знали, скільки горя завдав сталінський тоталітарний режим українцям за Збручем.

У другій половині того самого дня генерал Лянґнер зосередив частини ґарнізону на площі проти будинку штабу округи на вул. Розвадовського (тепер частина Зеленої) і зачитав останній наказ, яким оголосив своїм воякам подяку за героїзм у боях з німцями і розпорядився скласти зброю. Водночас він оприлюднив звернення до населення міста. Були сформовані колони війська для виходу зі Львова. Але брутально порушивши умови протоколу, частини Червоної армії і НКВС оточили їх і під збройним конвоєм повели на схід. А колона роззброєної поліції і жандармів вже в районі Сихова була розстріляна. Подальша доля польських вояків Львівського гарнізону склалася драматично. Згідно з вказівками Сталіна з 19 вересня всі військовополонені або інтерновані передавались НКВС, що було грубим пору шенням міжнародних конвенцій. Слід зазначити, що тільки військом Українського фронту було полонено 30 генералів, близько 18,5 тис. офіцерів, 12 тис. підофіцерів і 385 тис. солдат11. Серед полонених виявилося 85 тис. українців. Згідно з наказом наркома оборони СРСР К. Ворошилова від 4 жовтня 1939 р. 42,4 тис. українців, вихідців із Західної України, були відпущені по домівках, 42,5 тис. поляків було передано Німеччині12. Як відомо, десятки тисяч польських офіцерів були розстріляні органами НКВС навесні 1940 р., серед них - учасники боїв за Львів. Чимало польських вояків загинули в тюрмах і концтаборах СРСР. Частині з них пощастило вижити, потрапити 1941 р. до армії генерала Андерса або Війська Польського. Декому вдалося перейти на нелегальне становище, згодом вступити до лав АК і продовжити боротьбу з нацистами у складі Львівської округи.

Вже в перші дні перебування у Львові радянські військовослужбовці проявили себе як окупанти. Це змусило військового прокурора 6-ї армії Нечипоренка 5 листопада 1939 р. звернутись особисто до Сталіна з листом про брутальну поведінку військовиків, особливо 2-го кінного корпусу. Він зазначав, що за 10 днів кіннотники самочинно розстріляли десятки мирних мешканців міста, творили насильства і грабунки. Нечипоренко називав капітана Бакаева, який розстріляв і пограбував п'ятьох беззбройних польських офіцерів, політрука Бєрднікова, який застрілив шістьох цивільних осіб, причому перед тим зґвалтував жінку. Прокурор зауважив, що командування і політпрацівники корпусу сприяють беззаконню і злочинам, зокрема комісар корпусу К. Крайнюков дав санкцію на розстріл без будь-якого приводу десятьох урядовців Львова. У листі наводились подібні факти поведінки "визволителів" з інших частин 6-ї армії.

Так розпочинався радянський літопис історії Львова.

Література

1 Степанів О. Сучасний Львів. -Львів, 1943. - С 78, 80.
2 Львівські вісті. - 1941. - 1 верес.
3 Kryska-Karski Т., Zurakowski S. Generalowie Polski niepodleglej. - Warszawa, 1991.-S. 46.
4 Архив Министерства иностранных дел России. - Ф.341. - On. 10.-Д. 14.- Л. 19.
5 Grzelak С. Dziennik sowieckiej agresji. Wrzesien 1939. - Warszawa, 1994. - S. 17.
6 Langner W. Ostatme dn iobrony Lwowa(1939) //Wrzesien 1939 w relacjach i wspomnieniach. -Warszawa, 1986. - S. 697.
7 Яковлев Н. Об артиллерии и немного о себе. - Москва, 1981. - С. 39-40.
8 Dalecki R. Armia "Karpaty" w wojne obronnej 1939 roku. - Rzeszow, 1989. - S. 337-338.
9 Розанов Н. Сталин, Гитлер. - Москва, 1991. - С. 119.
10 Dalecki R. Armia "Karpaty"... - S. 473.
11 Grzelak С Dziennik sowieckiej agresji. Wszesien, 1939.-Warszawa, 1994.-S. 196.
12 Российский военный архив. -Ф. 37977. - On. 1.Д. 161.-Л. 163.





 © 2009-2019 Карта Львова - всі вулиці Львова. Електронний путівник вулицями міста Львова.