Карта Львова  

Головна сторінка

Житло у Львові
Квартири подобово
Хостели Львова
Готелі Львова


Транспорт Львова
Автобуси і маршрутки
Нічні маршрути
Трамваї
Тролейбуси

Інші карти
Стара версія карти
Центр Львова
Інші карти Львова

Інформація
Туристичний довідник
Телефонний довідник
Статті про Львів
Блог про Львів
Корисні посилання
Реклама на сайті
Контакти

Статті про Львів

Львівське Успенське братство, його школа і друкарня

Ярослав Ісаєвич

На розі вулиць Руської і Підвальної у Львові височіє стрімка дзвіниця Успенської церкви, один із шедеврів української ренесансної архітектури, її зображення обрало свого часу своїм гербом Львівське братство, відоме під назвою Ставропігійського або просто Ставропігії*.

* Докладніше історію цього братства висвітлено у кн.: Я. Ісаєвич. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI-XVIII ст. - Львів, 1966.

Коли пройти через браму, що поряд з вежею, опиняєшся у дворику, з усіх боків оточеному спорудженими братством кам'яницями. В давні часи тут був цвинтар, а в навколишніх будинках розміщалися зал засідань братчиків, їхня скарбниця, архів, бібліотека, від січня 1586 року - славнозвісна братська школа, а з 1591 р. - також братська друкарня. Саме Львівське братство дало поштовх для заснування на великій частині України і Білорусії цілої мережі братств, які створювали умови для діяльності вчителів, літераторів, митців. Разом з Острозькою академією Львівське братство започаткувало те пожвавлення культурної діяльності і політичної боротьби за права українського населення, яке в історію увійшло як перше українське відродження.

Як же сталося так, що на якийсь час головним центром розвитку українського культурного і громадського життя стало місто, в якому українці на той час вже були меншістю населення? Адже відомо, що в оточеній мурами центральній частині міста українці мали право купувати власні будинки лише в невеликому кварталі на Руській вулиці і по сусідніх завулках - Руській бічній (нині частина вулиці Івана Федорова) та Зацерковній (в наш час вулиця не існує). Але українські міщани середмістя спиралися на підтримку не тільки єдиновірних передміщан, найбільше яких було на львівському Підзамчі, а й на українське населення міст Галичини, Волині, інших частин України. Львівські міщани підтримували зв'язки з православними шляхтичами Прикарпаття, Правобережжя, Холмщини. Завдяки тому, що місто було багатолюдним і багатонаціональним, тут створювалися умови для культурних контактів, для освоєння здобутків тогочасної західної, зокрема латиномовної, культури. Також і ті школи, які створювалися для католицьких міщан, пізніше мали позитивний вплив на рівень культури місцевого українського населення. Все ж у Львові це населення почувало себе особливо покривдженим. Українців, як і інших некатоликів (православних греків, вірменів-григоріан, не кажучи вже про євреїв), не допускали до участі у місцевих органах влади, вони не мали права бути майстрами в більшості цехів. Особливо ж болючими для некато- ликів стали обмеження у торговельній діяльності і заборона влаштовувати на вулицях міста релігійні врочистості. Одне слово, в краї, де переважна більшість населення, крім великих міст Галичини і Закарпаття, було українським, українці найбільшого міського осередку вважали себе за принижених, мусили крок за кроком обстоювати свої права.

Можна інколи прочитати, що обмеження були тільки релігійними, а не національними. Але це не зовсім так. Після того, коли на початку XVIII ст. практично всі українці Львова прийняли греко-католицький обряд, їх і далі не допускали до магістрату. І це при тому, що відповідно до умов унії католики латинського і грецького обрядів мали би мати цілком рівні права.

В період господарського піднесення Частина українців стали порівняно заможними купцями, деякі славилися як ремісники. В міру зростання їх достатку ці люди ще гостріше усвідомлювали свою політичну приниженість, нерівноправність їхньої релігії. Адже вони добре пам'ятали про те, що саме вони є автохтонами в цьому місті, а тих, хто обмежував їхні права, вважали зайдами. Здавалося вже, що так буде завжди; постійне приниження людської гідності вело до втрати надії, збайдужіння. І було те збайдужіння особливо небезпечним, бо відбирало волю до опору, вело до "згинення всенародного", як образно висловився один із сучасників.

І ось майже чотири сторіччя тому у Львові знайшлися люди, які не лише протиставилися всесильним, здавалося б, володарям міста і краю, а й зуміли промовити до сумління байдужих, затурканих або обдурених співвітчизників. Знайшлися люди, які зрозуміли: потрібна братерська згуртованість діячів культури, потрібні школа і книжка, щоб подолати вікову темряву - головного спільника "сильних світу". В умовах, коли українські магнати і шляхтичі ставали на шлях зрадництва, підпорядковувалися, солідаризувалися з чужинцями, на провідні позиції у громадсько-політичному та культурному русі почало висуватися міське населення - ремісники, крамарі, окремі представники нижчого духівництва.

Витоки братства були скромними. Здавна при деяких церквах існували об'єднання старшин парафій, яких називали по-різному - ктиторами, "опікунами", інколи членами братств, "братією". Вони займалися взаємодопомогою, подекуди навіть брали участь у виступах проти обмеження політичних прав української людності. Це були своєрідні "зародкові братства", проте вони не мали чітких організаційних форм, а їхня діяльність залишалася досить обмеженою.

Найстаршими надійними документами про юридично оформлені православні братства в Україні є статут 1542 року братства Благовіщенської парафії на Галицькому передмісті Львова і статут 1544 року братства парафії Миколая на львівському Підзамчі. З 1544 року маємо також згадку про існування при Успенській церкві на Руській вулиці "руських старшин", які діють від імені "співбратів і сусідів, патронів церкви". В одному з документів 1573 року названо "старшин братства Богородиці", тобто об'єднання опікунів Успенської церкви. Є і протокол зібрання "старших і молодших опікунів" цієї церкви.

Прийняття у січні 1586 р. статуту об'єднання парафіян церкви Успення на Руській вулиці поклало початок братству як ОРГАНІЗАЦІЇ. Статут передбачав сувору дисципліну для всіх членів, громадське бойкотування порушників ухвалених постанов, виборність старшин. Більше того, львівський братський статут висував і суто протестантські гасла: підпорядкування духовенства громадам світських людей, очищення релігії від забобонних обрядів.

Засновниками Львівського Успенського братства були мешканці українського кварталу в центрі Львова - сідлярі Юрко та Іван Рогатинці, кравець Дмитро Красовський, кушнір Лука Губа, крамарі Іван Красовський, Лесько Маленький, Хома Бабич, Стецько Мороховський, Іван Богатирець. Близьким помічником їх став учитель, письменник і вчений-філолог Степан Кукіль (Зизаній), родом з недалекого містечка Потелича - славного на всю Україну осередку гончарства.

До Успенського братства могли вступати лише одружені чоловіки, натомість для неодружених було засновано окреме "молодше" братство. Місцем його зборів був Онуфріївський монастир. Як у "старшому", так і в "молодшому" братствах всі керівні посади були виборними. Ухвали приймалися більшістю голосів і після прийняття ставали обов'язковими. Чітка організація, дисциплінованість членів допомагали братчикам у вкрай несприятливих умовах добитись значних успіхів і в громадсько-політичній діяльності, і в культурному житті. Навколо Успенського братства, яке незабаром почали називати Ставропігією - установою, що не підпорядковувалася єпископам, - згуртувалися і братства з передмість Львова. Вони солідарно виступали проти обмеження громадських прав українців-некатоликів.

Свою культурну діяльність Львівське Успенське братство розпочало з організації української міської школи вищого, ніж усі дотеперішні, рівня і з викупу від лихваря друкарні Івана Федорова. Невдовзі ця друкарня запрацювала, ставши першим суто громадським видавничим підприємством України. Таким чином, діячі братства стали продовжувачами справи тих освічених львів'ян, які свого часу підтримали друкаря.

Характерно, що з перших же днів існування братства його керівники повели і боротьбу літературну, поставили публіцистику на службу освітнім та громадським цілям братства. При цьому довелося долати опір не лише католиків, а й верхівки православного духівництва, насамперед єпископа Гедеона Балабана, який мав резиденцію при церкві Юра. Балабан і сам був прибічником розвитку письменства й освіти, одначе прагнув, щоб вони залишалися монополією духівництва. З листа Балабана від 3 лютого 1586 р. відомо, що він ув'язнив Івана Красовського за усні й писемні виступи проти єпископа, написання якихось "римів" (вірша) і публіцистичного листа до українських міщан Кам'янця на Поділлі. Пізніше Балабан заявляв, що той-таки Красовський, Лука Губа і все братство поширюють спрямовані проти єпископської влади "пасквілі", листи та вірші. Таким чином, пожвавлення громадської активності львів'ян привело одразу ж до пожвавлення літературного, спонукало шукати нові форми агітації - засобами художнього слова.

Цікаво й те, що Юрко Рогатинець виявив талант не лише в літературній творчості, а й у діяльності своїй як майстра-ремісника. Разом з братом Іваном він став винахідником "нового виду сідлярського мистецтва" - козацького сідла, що стало відомим далеко за межами Львова. Такі винаходи у той час були надзвичайною рідкістю, оскільки цехові майстри вважали за честь відтворювати з покоління в покоління традиційну, освячену віками виробничу техніку.

В центрі уваги Львівського братства були питання розвитку освіти, друкарства, культури взагалі. Керівники братства добре розуміли, що темрява, затурканість народних мас на руку тільки гнобителям. Засновуючи школу вищого рівня, львів'яни прагнули, як вказано в тогочасному документі, "щоб не був їх рід безсловесним через своє неуцтво". Невеликі шкілки здавна були по передмістях. Вирізнялася з-поміж них школа в кінці Гончарської вулиці (на теперішній вулиці князя Романа), біля перетину з сучасною вулицею Фредра. Однак рівень цих початкових шкіл не міг уже задовольняти зрослі потреби львів'ян. Спершу члени Успенського братства спробували об'єднати всі українські школи Львова в одну. Однак незабаром план змінився: братська школа на Руській стала головною, передміські поступово перетворилися в її своєрідні філіали.

Нерідко Львівську братську школу називали "гімнасіоном". Молодші школярі навчалися тут грамоти й співу, старші учні ("спудеї") вивчали граматику, риторику і поетику, елементи філософії. Про високий рівень викладання грецької мови свідчить той факт, що учні школи разом з учителем-греком Арсенієм Еласонським уклали паралельну граматику грецької і церковнослов'янської мов "Аделфотес" (надрукована 1591 року).

Викладачами братської школи були найвизначніші у той час діячі української культури, письменники і вчені: Лаврентій і Стефан Зизанії, Іван Борецький, Памво Беринда, Оникій Волкович, Сильвестр Косов та інші. Визначною пам'яткою тогочасної педагогіки став складений львівськими міщанами (ймовірно Юрієм Рогатинцем та Іваном Красовським) статут школи "Порядок шкільний". Його офіційно прийнято до виконання у січні 1586 року, отож цей місяць і є "датою народження" Львівської братської школи. У статуті передбачалося, що вчитель мав бути зразком моральної поведінки. Той з учителів, хто заплямував би себе як пияк, наклепник, хабарник, не лише не міг вчити, а й втрачав право жити при братстві. Відповідно до демократичного характеру школи підкреслювалося, що "богатші над убогих нічим вищі не мають бути", "вчити даскал (учитель) і любити має всіх дітей рівно, як синів богатих, так і сирот убогих". У цілому статут ставив перед школою завдання не лише давати учням знання, а й виховувати громадян-патріотів, корисних суспільству. Тілесні покарання обмежувалися, передбачалася співпраця школи і родини. Всі ці істотні риси педагогіки гуманізму, поширення якої починалося на Україні, започаткувала саме Львівська братська школа.

Про рівень викладання у братській школі свідчить наявність у бібліотеці братства творів не лише українських письменників, а й грецьких, латинських, західноєвропейських. Зокрема, грецька література була представлена авторами всіх головних періодів її розвитку: класичного (Езоп, Піндар, Евріпід), елліністичного (Геліодор, Аполлоній Александрійський, "Александрія" Лікофрона Халкідського), греко-римського (Лукіан Самосатський), візантійського ("Бібліотека" Фотія, коментар до "Іліади" Євстафія, єпископа Фессалонікійського). Були також видання головних представників політичного красномовства античної доби - Ісократа і Демосфена, збірник "Промови давніх ораторів" (грецькою мовою), збірник епіграм грецьких поетів, греко-латинське видання апокрифів і деякі інші книги. З римської літератури були твори Верґілія, Іорація, Овідія (1688 р. - три видання), промови Ціцерона (у тому й в коментованому виданні Целія). З творів італійських гуманістів, написаних латинською мовою, братська книгозбірня мала видання Ф. Петрарки й автора з другої половини XV ст. Піко да Мірандола.

Спираючись на вітчизняну культурну спадщину й досягнення світової літератури, вчителі, а інколи й учні, братської школи створили чимало оригінальних літературних творів. Уже 1591 р. (перший рік діяльності друкарні Львівського братства) вийшла з друку "Просфонема" - збірник українських і грецьких віршів, що їх декламували школярі. Як слушно зазначав відомий літературознавець Павло Попов, це був "перший у східно -слов'янських літературах друкований збірник віршів". Перші у східних слов'ян п'єси шкільного театру (твори вчителя Оникія Волковича, друкаря Андрія Скульськага) також вийшли з братської друкарні.

З Львівським братством та його школою пов'язане і виникнення славнозвісної "Перестороги", незалежно від того, яка з гіпотез щодо її авторства виявиться слушнішою. Авторами цього твору різні дослідники називали то того ж таки Юрія Рогатинця, то Івана Борецького, то священика на львівському передмісті Знесінні Андрія. Це все люди, чиї погляди сформувалися під впливом братства, у тісному зв'язку з його діяльністю. Як підкреслював I. Франко, "важна прикмета "Перестороги" се та щирість і високий рівень морального почуття, яким надиханий весь твір і в якім, обік писань Вишенського, мусимо бачити одну з найпринадніших появ того часу, документ незвичайного розбудження не так релігійного, як власне національного і загальнолюдського почуття. Людська одиниця встає тут перед нами вже не як невольниця пануючих систем, догм і шаблонів, але пробує глянути на них критично і проти їх тиску виявити свободу власної думки". Ті самі риси виявились і в діяльності братства як покровителя мистецтва, замовника будівельних робіт. Споруджена братством нова Успенська церква відзначається гармонійним поєднанням рис українського дерев'яного будівництва з досягненнями ренесансної архітектури. Завдяки цьому ансамбль будівель братства - одна з найвизначніших пам'яток тогочасної архітектури.

Львівське братство стало зразком для Луцького, Київського, Перемишльського, для численних братств у малих містечках, подекуди й у селах. Найбільше їх виникло в Галичині, на Холмщині й Волині, згодом - і на Правобережжі.

Важко у короткій статті переповісти заслуги Львівського братства, його школи, друкарні в розвитку літератури, освіти, мистецтва. Найпліднішим був перший період діяльності братської організації, коли нею керували брати Красовські й Рогатинці, з якими співпрацювали вчителі Степан і Лаврентій Зизанії, Кирило, Арсеній Еласонський. Раніше всі дослідники вважали, що викладач братської школи, знавець грецької мови Кирило - це Кирило Транквіліон Ставровецький. Як тепер виявилося, було ще два літератори-грецисти на ім'я Кирило. Котрий з трьох працював у школі братства до 1592 р. - поки що не вдалося з'ясувати. Саме на цей час припадають найбільш новаторські ініціативи братських видавців і публіцистів, які служили своєю творчістю завданням визвольної боротьби. Згодом керівництво братством перейшло до рук заможних українських і грецьких купців. З того часу в освітній діяльності Львівської Ставропігії почали задавати тон не її офіційні виборні старшини, а наймані вчителі, редактори, друкарі. Серед них були найвизначніші письменники і вчені першої половини XVII ст. - Іван Борецький (згодом засновник Київської братської школи), Памво Беринда (згодом "архитипограф" Київської Лаврської друкарні) та багато інших.

Братство планувало підняти викладання у своїй школі до рівня академії - вищого навчального закладу. При цьому воно спиралося на підтримку частини козацької старшини, яка згідно з умовами Гадяцького договору 1658 р. між Україною і Польщею, домоглася від польського уряду згоди (від якої, щоправда, польський уряд дуже швидко відмовився) на діяльність ще однієї академії, крім вже існуючої київської. З цього приводу єзуїти розгорнули широку кампанію. Щоб не допустити перетворення Львівської братської школи в академію, польський король у 1661 році видав привілей про надання Львівському єзуїтському колегіумові прав академії (університету). Оскільки не дозволялося в одному місті мати дві академії, цей акт юридично закривав можливість реорганізації братської школи у вищий навчальний заклад.

В другій половині XVII і у XVIII ст. чільне місце в діяльності братства посіла друкарня. Але в умовах посилення національно-релігійного гніту, спаду економічної та політичної активності міського населення коло видань друкарні звузилося. Головна заслуга братського видавництва того часу - передруки традиційних літургічних текстів і випуск букварів великими тиражами - до 6-7 тисяч примірників. Важливо й те, що навіть до передруків додавалися світські за змістом передмови, присвяти, так звані "епіграми на герби". У віршах при зображенні видавничої марки - герба Львівського братства - підкреслювалося, що цей знак включає зображення лева, яке було гербом ще давніх галицьких князів, і малюнок вежі - символу стійкості братства у боротьбі з труднощами. Серед братських видань XVIII століття вирізняються публікації твору визначного українського письменника й ученого, професора Києво-Могилянської академії Мануйла Козачинського "Філософія Арістотелева". Що ж до Львівської братської школи, то вона стала на той час початковою. Кращі її вихованці продовжували навчання в Київо-Могилянській академії, колегіумах Лівобережної та Правобережної України.

Братства взяли на себе також утримання шпиталів - притулків для хворих і всіх непрацездатних. Лише у Львові протягом XVI-XVII століть було п'ять українських шпиталів - при братствах Успенському (спершу на Руській вулиці, потім в Онуфріївському монастирі на Підзамчі), Богоявленському (на колишній Гончарській вулиці, поблизу теперішньої поліклініки № 1), Микільському (на вулиці Богдана Хмельницького), Благовіщенському (на схід від оперного театру) і при церкві Юра.

Найкраще відома історія шпиталю, що належав Львівському Успенському братству. Братство спорудило для нього мурований будинок при Онуфріївському монастирі, забезпечувало дровами й харчами хворих та інвалідів, які постійно мешкали в шпиталі. Нерідко їм дарували гроші на ліки. Якийсь час з братством підтримував зв'язки дипломований доктор медицини Пилип Ляшковський, в бібліотеці братства були медичні книжки (твори Павла Егінського, зільник Сиреніуса). Член братства Костянтин Мезапета також цікавився медициною, мав у своїй книгозбірні "Медикохімічну фармакопею", твори Галена, "Салернську школу медицини". Інший братчик, Роман Стрілецький, придбав медичний трактат італійського вченого Джіроламо Кардано. Таким чином, у шпиталі могли застосовуватися і досягнення тогочасної медицини.

У1788 році згідно з розпорядженням австрійської влади було припинено діяльність Львівського братства. Колишня братська друкарня від 1790 до 1939 року була власністю так званого Ставропігійського інституту (об'єднання опікунів церковного майна) - організації, яка посилалась на традиції братства, але насправді мала з ними небагато спільного. Цікаво зазначити, що на її місці нині розташована навчальна друкарська майстерня професійно-технічного училища поліграфістів. Ця скромна майстерня - найстаріше в усій Східній Європі поліграфічне підприємство, що діє безперервно майже чотири століття - з 1591 року.

Про діяльність Львівського братства і його школи розповідають численні архівні матеріали, які є унікальними пам'ятками української мови і літератури. Переважна їх більшість зберігається в Центральному державному архіві України у Львові. Рукописні книги з багатющої бібліотеки братства увійшли до фондів Львівського історичного музею. Натомість книги, що їх видавала братська друкарня, розсіялися по світу. Як видно з каталога "Пам'ятки книжкового мистецтва", опублікованого Львівським видавництвом "Вища школа", стародруки з друкарні братства є в книгозбірнях багатьох країн колишнього радянського союзу, в бібліотеках Варшави і Вроцлава, Праги і Будапешта, Лондона і Нью-Йорка. Широке їх розповсюдження - яскраве свідчення ролі братського книговидання у міжнародних культурних зв'язках.

На основі виданих братством стародруків і документів з братського архіву низку літературознавчих та історичних творів написав І. Франко. Вивченням їх займалися академіки К. Студинський, М. Возняк, І. Крип'якевич. У наші дні праці, в яких висвітлю- ється історія Львівського братства, опублікували науковці Львівського державного університету імені І. Франка, Інституту українознавства НАН України імені І. Крип'якевича.

Понад два сторіччя діяло Львівське братство, майже стільки ж часу минуло від його офіційного розпуску. З перспективи часу дедалі краще усвідомлюється вагомість історичних заслуг об'єднання львівських "містичів", яке не випадково прибрали собі назву братство. Слово це у всіх, мабуть, мовах має однозначно позитивний зміст. Ним народ висловлює схвалення тих, хто згуртований спільною метою, спільними ідеалами. "Братерство духа" між поколіннями, спадкоємність кращих традицій - це та золота нитка, що об'єднує минуле, сучасне, майбутнє. Гуртуючись для спільної справи, засновники братства і пов'язані з ним діячі культури відчували свою відповідальність перед нащадками, усвідомлювали, що працюють не лише для сучасників, а й для майбутнього. Вони працювали з почуття обов'язку, не задля вдячності наступних поколінь. Але тим більшої вдячності вони заслужили.





 © 2009-2017 Карта Львова - всі вулиці Львова. Електронний путівник вулицями міста Львова.