Карта Львова  

Головна сторінка

Житло у Львові
Квартири подобово
Хостели Львова
Готелі Львова


Транспорт Львова
Автобуси і маршрутки
Нічні маршрути
Трамваї
Тролейбуси

Інші карти
Стара версія карти
Центр Львова
Інші карти Львова

Інформація
Задати запитання
Туристичний довідник
Телефонний довідник
Статті про Львів
Блог про Львів
Корисні посилання
Реклама на сайті
Контакти

Статті про Львів

Літературний Львів першої половини ХХ ст.

Микола Ільницький

На початку XX століття Львів залишається важливим центром літературного і культурного життя України, зберігає роль українського П'ємонту яку здобув у другій половині XIX століття, коли в Східній Україні було заборонене українське друковане слово. Вже з 70-х pp. тут виходять періодичні видання різних орієнтацій, які надають свої сторінки письменникам як Галичини, так і Наддніпрянщини. Особливо велика роль у розвитку літератури належить двотижневику "Зоря" (1880-1897), що став справді загальноукраїнським часописом і намагався висвітлювати літературний процес в його повноті й багатогранності (поезія, проза, художній переклад, літературна критика). В 1894-97 pp. у Львові під редакцією І. Франка виходив журнал "Життя і слово", в якому друкувалися поетичні, прозові, перекладні твори, літературно-критичні та наукові праці з питань літератури.

Успішно розвивав і збагачував цю традицію "Літературно-науковий вісник", який почав видаватися у Львові з 1898 р. на базі "Зорі" та "Життя і слова". Його головним редактором був Михайло Грушевський, а літературну частину вів Іван Франко. Журнал швидко здобув велику популярність на всіх теренах української землі, об'єднавши навколо себе представників різних літературних поколінь, і хоча в 1907 р. його було перенесено до Києва, до 1910 р. "Літературно-науковий вісник" мав у Львові свою редакцію, яку очолював Володимир Гнатюк.

Початок XX ст. позначений поширенням в українській літературі ідей модернізму. Зацікавлення творчістю письменників модерністського спрямування почалося ще наприкінці минулого століття. Так, І. Франко в 1894 р. на сторінках польської газети "Kurjer Lwowski" публікує свої міркування про доповіді польського поета і критика Міріама (Мар'яна Пшесмицького) про творчість бельгійських поетів-символістів, через два роки на сторінках "Зорі" з'являється стаття поета і критика Василя Щурата "Французький декадентизм в польській і великоросійській літературі".

У 1901 р. український поет Микола Вороний через "Літературно-науковий вісник" звертається до українських письменників з відкритим листом-запрошенням взяти участь в альманасі "З-над хмар і долин", що його він мав намір видати, надсилати твори, які б "могли хоч трохи наблизитися до нових течій і напрямків сучасних європейських літератур", в яких "було б хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би такого далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжністю, своєю незглибною таєм ничістю", бо "спокою треба, відпочинку для стражденної душі сучасного інтелігента"1.

Василь Пачовський
Василь Пачовсъкий

Сучасні дослідники історії української літератури схильні вважати цей лист М. Вороного початком українського модернізму та протистояння між ним і реалізмом в українській літературі, оскільки між М. Вороним та І. Франком відбулася полеміка в поетичній формі про мету і призначення літератури. І. Франко у вступі до поеми "Лісова ідилія" заперечував своєму "друзяці давньому", що не пісень "без тенденційної прикмети" потрібно сьогодні читачеві, а творів, де - "вогонь в одежі слова", де це слово - "правдива іскра Прометея"2, на що М. Вороний відповів, що як громадянин він готовий іти в бій за ідею3, але як поет він понад усе ставить "творчості закони", бо "коли повсякчас битись, то серце може озлобитись", і він прагне "йти за віком і бути цілим чоловіком"4.

Це був пролог до українського модернізму. Справжня його сторінка почалася у Львові через кілька років, а саме в 1906-му, коли група молодих письменників заснувала журнал "Світ", а рік по тому створила літературне угруповання "Молода Муза", яке проіснувало до 1909 року. "Молода Муза" була однією з ланок у ланцюзі літературних організацій багатьох країн Європи - "Молода Бельгія", "Молода Німеччина", "Молода Польща" та ін., що проголосили своїм гаслом відмову від реалізму та служіння суспільним ідеалам. В одному з номерів журналу "Світ" стверджувалося, що "Молода Муза" репрезентує "відомий в інших напрямок декадентський, символістичний, модерністичний, естетичний - і як там ще всіляко його називають. Мета цього напрямку - служити красі".

Звідки пішла назва - сьогодні сказати важко. Михайло Рудницький твердив, що її придумав Остап Луцький, у спогадах Петра Карманського вона виводиться з новели Михайла Яцкова "Доля молоденької музи", дехто приписує її Богданові Лепкому... А хто ж були ці "молодомузівці", "молодомузці" чи "музаки", як вони самі себе називали, що заблиснули на горизонті української літератури початку нашого століття?

Назвемо їх імена: Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Михайло Яцків, Степан Чарнецький, Володимир Бирчак, Сидір Твердохліб, Остап Луцький... Близьким до цієї групи був юний Михайло Рудницький, який починав свою літературну діяльність.

Кожен з цих письменників залишив свій - більший чи менший - слід в історії української літератури. Петро Карманський увійшов у поезію як співець "позасвітніх гомонів", смутку й розпуки, хоч згодом у його творчості звучали й патетичні та сатиричні нотки. Богдан Лепкий "молодомузівського" періоду утвердився у свідомості читачів як поет осінніх настроїв, туги за гармонією, Василь Пачовський - як співець мінливих настроїв, любовних переживань, а передовсім майстер вірша, попередник тичининського кларнетизму. Всі вони започаткували ранній український модернізм, найбільш виразним представником якого був усе ж Михайло Яцків, поетика якого близька до тогочасного західноєвропейського символізму. Новели М. Яцкова перекладено багатьма мовами, до українського ж читача творчість цього майстра психологічної прози в більш-менш повному обсязі прийшла порівняно недавно ("Муза на чорному коні", Київ, 1989).

Втім, "Молода Муза" не була організацією, яка веде облік своїх членів, має розроблений статут і чітку програму. Це був радше клуб літераторів, до якого тяжіло чимало молоді, що працювала в різних галузях мистецтва: композитор Станіслав Людкевич, скульптор Михайло Парашук, маляр Іван Северин, скрипаль і маляр Іван Косинин, фейлетоніст Осип Шпитко. Були серед них, чи радше біля них, богемісти - "митці життя", талант яких більше розкривався в розмовах, ніж у творах...

Олімпом "Молодої Музи" була кав'ярня "Монополь", де за дрібний гріш на склянку кави можна було просидіти цілий вечір, ще й почитати свіжі газети та журнали. Сюди сходилося багато інтелігенції, точилися цікаві розмови. Пожвавлення приносив приїзд Богдана Лепкого з Кракова, де він мав виклади в Яґеллонському університеті; він розповідав про тамтешні літературні новини - твори С Пшибишевського, С. Жеромського, К. Тетмайєра. Сільський священик з Тернопільщини Михайло Світенький влаштовує конкурс на риму, приміром, до слова "морква", Сидір Твердохліб носиться з планами перекладів, а Володимир Бирчак підраховує фінансові можливості і спускає поетів з містичного неба на реальну землю...

Та найбільше пожвавлення вносив Іван Франко. Як згадував пізніше П. Карманський, він заходив до кав'ярні майже щодня під вечір після цілоденної праці в Науковому Товаристві ім. Шевченка з оберемком рукописів та коректур під пахвою, випивав свою склянку чаю і вступав у дискусію з молодшими колегами. "Ми довідувалися чимало такого, - писав П. Карманський, - чого були б не вичитали ні в одній книжці, ані не вчули від нікого із сучасних... Був невмолимим суддею в мистецьких справах, і прямо дивував нас своєю глибокою аналізою творчості нашої і чужої, хоча розходився у своїх поглядах з нами і не мав виправдання для наших ідеалів модернізму... Не можна сказати, що легковажив нами. Тішився, якщо вдавалося йому найти в наших писаннях щось, що підпадало під вимоги його естетичних канонів, і хоча гнівила його наша сміливість не тюпати слідами, спорив з нами серйозно"5.

І. Франко схвально відгукнувся на вихід поетичних збірок В. Пачовського "Розсипані перли", П. Карманського "Ой люлі, смутку!", новел М. Яцкова, але різко засуджував тези статті О. Луцького "Молода Муза", надрукованої 1907 р. в газеті "Діло", де були викладені філософські та естетичні засади угруповання.

Тодішні критики вбачали у Франковому неприйнятті програми "Молодої Музи" захист основ традиційного реалізму, сьогоднішні ж прочитують у його твердженнях тверезий і багато в чому справедливий погляд на явище раннього модернізму в українській літературі, а саме, вказівку на його еклектичний характер, наслідуваність тощо. Та й проіснувала група недовго, всього два роки, передавши свою естафету київському літературному журналові "Українська хата" (1909-1914), який мав чіткіші теоретичні засади і намагався поєднати модерну манеру письма з рисами національного світосприйняття, переакцентувавши ідею колективної народної душі класичного романтизму на вияв рис етносу в індивідуальній людській психології. На сторінках "Української хати" публікувалися твори майже всіх учорашніх "молодомузівців", а львів'янин Микола Євшан (літературний псевдонім Миколи Федюшки) став одним з найбільш відомих критиків того часу.

На жаль, у роки перед Першою світовою війною українське літературне життя у Львові почало пригасати. В 1907 році почалася важка хвороба І. Франка, яка вибила його з активного творчого стану. Перенесення "Літературно-наукового вісника" до Києва теж неґативно позначилося на культурній атмосфері міста, як і припинення існування "Молодої Музи".

Цю ситуацію ще більше посилила Перша світова війна. Під час окупації Львова російським військом (вересень-червень 1914 - 1915 pp.) громадське та літературно-мистецьке життя тут припинилося. Граф О. Бобринський, призначений генерал-губернатором Галичини, оголосив: "Галиция и Лемковщина - искони коренная часть единой великой Руси... все устройство должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство"6. В цих умовах на посади призначалися представники москвофільської орієнтації, українські культурно-наукові установи, бібліотеки, школи було закрито, почалися арешти та виселення в тюрми Росії тисяч громадсько-політичних діячів, греко-католицьких священиків, зокрема був вивезений до монастирської тюрми в Суздалі митрополит Андрей Шептицький. У Львові загинуло багато фольклорно-етнографічних матеріалів, що готувалися до видання.

Після відступу російського війська літературне життя в нашому місті відновлювалося дуже поволі. Іван Франко був тяжко хворий і в травні 1916 р. помер. Інших письменників воєнна завірюха розкидала по всіх усюдах: деякі - Михайло Яцків, Микола Голубець, Степан Чарнецький - опинилися на фронтах; інші - Петро Карманський, Василь Пачовський, Володимир Бирчак - у таборах для полонених українців російської армії в Австрії та Німеччині. Коли після розпаду Австро-Угорської імперії почалася визвольна боротьба за українську державність, немало українських письменників, зокрема молодшого покоління, воювали в Українській Галицькій Армії, частинах січових стрільців, серед них Олесь Бабій, Роман Купчинський, Лев Лепкий, Микола Матіїв-Мельник, Микола Євшан, Мирослав Ірчан, Василь Бобинський.

Богдан Лепкий
Богдан Лепкий

Як зазначав пізніше Я. Гординський, "ледве з кінцем червня 1915 р. російське військо покинуло Львів, організовується тут не тільки українська преса, але й відновлюється двотижневик "Шляхи" (виходив у 1915-18 рр. -М. І.), що присвячував багато місця літературі", а "з 1916 р. пробує українська література вийти на нормальні шляхи. Але ані українська віршована поезія, ані літературна критика не станули на висоті свого завдання. Вони почали повертати до старих передвоєнних позицій. Львівські "Шляхи" опинилися в полоні давніх молодомузівців... Ще 1917 р. "Шляхи" не передчувають, що вже 1914 р. почав український вояк на кривавому боєвому полі творити зовсім новий прозовий стиль, стиль воєнний, що збирався запанувати всевладно в українській літературі, хоч власне 1916 р. появились уривки стрілецької поезії..."7.

Степан Чернецький
Степан Чарнецъкий

По-справжньому стрілецька епопея творилася у Львові вже у повоєнний чи, радше, у міжвоєнний період. Почалася вона з літературної групи "Митуса", яка виникла у Львові в 1922 р. і видавала журнал з такою самою назвою. Вона була, либонь, першою літературною групою на західноукраїнських землях у повоєнні роки. До неї увійшли вчорашні січові стрільці Василь Бобинський, Олесь Бабій, Роман Купчинський, Юрій Шкрумеляк. Вільна, незалежна Україна була мрією січових стрільців, за неї вони боролися і вмирали на фронтах Першої світової війни і з вояками польського генерала Галлера, захищаючи Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР), проголошену 1 листопада 1918 р. Прагнення до свободи і незалежності, до створення своєї держави у злуці з усім українським народом було виявом прагнень українського населення Галичини.

Ця мрія тоді, на жаль, не здійснилася. Польська окупація Галичини за підтримки Антанти була для українців поразкою, але не капітуляцією. Змінилася лише форма боротьби, змінився вид зброї. "Стилет і стилос" - стверджував назвою своєї першої друкованої збірки поет Євген Маланюк, учорашній сотник армії Української Народної Республіки, а тепер емігрант. Назва групи учорашніх січових стрільців - "Митуса" - теж символізувала нездоланність слова, пісні: "славетний співець Митуса, про якого розповідає "Галицько-Волинський літопис", загинув за вироком князя Данила Галицького, але переконань своїх не зрікся, і пісня його залишилася живою, а ім'я не присипав пісок забуття. Художнє слово недавніх січових стрільців теж мало продовжити їх боротьбу.

"Митусівців" можна назвати послідовниками "молодомузівців" - передусім в орієнтації на символістську поетику. Водночас їх творчість збагатилася новими рисами. Умови Першої світової війни, гіркота поразки у змаганні за українську державність переакцентували "молодомузівський" мотив усесвітнього страждання, космічного болю на реальний ґрунт, конкретні історичні обставини. З іншого боку, на художній палітрі поетів-"митусівців" позначився вплив київських поетів-символістів, зокрема тих, що належали до групи "Музагет".

Важливу роль відігравали тут особисті контакти Василя Бобинського з київськими поетами. Коли у квітні 1920 р. біля м. Бердичів основні частини Української Галицької Армії (УГА), яка прийшла на допомогу отаманові Симону Петлюрі, не витримали натиску поляків і здалися їм у полон Перша бриґада, в якій служив В. Бобинський, перейшла на бік військ більшовиків. Так він опинився в Києві, де, як пізніше зазначав в автобіографії, "познайомився з поетами групи "Музагет", особливо з Д. Загулом та Я. Савченком"8. Був у той час у Києві та познайомився з тамтешнім літературним середовищем і Р. Купчинський, про що теж пізніше не один раз згадував.

Отже, після блукань по полонах та таборах (як О. Бабій) молоді українські літератори в 1920 р. почали повертатися додому, у Львові знову активізувалося літературно-мистецьке життя. В. Бобинський разом з О. Бабієм, Р. Купчинським та Ю. Шкрумеляком у 1921 р. проводять тут кілька літературних вечорів, на яких львівська публіка знайомилася з творчістю П. Тичини, Я. Савченка, Г. Михайличенка, М. Семенка, а в 1922 р. вони організовують групу "Митуса"

На жаль, проіснувала вона недовго, тільки один рік, випустивши чотири номери журналу з однойменною назвою. Але її роль у розвитку української літератури на західноукраїнських землях важко переоцінити. Вона була першою організацією у повоєнний час, яка проклала тісний міст між західноукраїнським і східноукраїнським берегами нашої літератури.

Якщо хоч би частково погодитися зі словами тодішнього відомого критика Михайла Рудницького, що галицька література стала островом Робінзона, який чекає човнів порятунку, то такими човнами, без сумніву, стала література, що розвивалася по той бік Збруча. Двадцяті роки були позначені контактами літературних шкіл, причому, якщо на початку століття, приміром, "Молода Муза" мала певний вплив на творчість літераторів Східної України, то тепер відбувався зворотний процес. "Великий рух неокласиків, символістів, футуристів та ін. у наддніпрянській поезії, - писав пізніше поет і критик Святослав Гординський, - не пішов намарне.

Наше поетичне немовля давно живе самостійно і своїм власним національним життям, і поезія пішла посередині, використовуючи досвід класиків (яснісь гадки, солідне ремесло, вміння переробляти сировину "натхнення" у хоч трохи культурний вірш) і ріжних "ізмів" (зухвалість шукань та збагачення способів вислову"9.

Те немовля - західноукраїнська поезія і література взагалі - мусило жити самостійним життям не тільки тому, що почало дорослішати. До цього спричинилися чинники як суспільного, так і естетичного характеру. По той бік кордону - національне відродження, що супроводжувалося активізацією літературних і культурних процесів, по цей бік - утиски: скорочення українських шкіл, закриття таємного українського університету, політика пацифікації (утихомирення) українського населення.

Що стосується власне естетичного аспекту, що вже сам В. Бобинський у статті "Від символізму - на нові шляхи", що друкувалася у трьох номерах "Митуси", починаючи з першого, давши глибокий аналіз символізму, футуризму, динамізму в тодішній українській радянській поезії, приходив до переконання, що ці течії себе вичерпують, не мають особливої перспективи і що література мусить шукати нових шляхів, базованих на національній традиції. Невипадково від цієї ідеї В. Бобинського вже в умовах другої, повоєнної еміграції відштовхнувся Ю. Шерех (Шевельов), розробляючи концепцію національно-органічного стилю.

Почався процес розмежування, що привело до розпаду групи, причини якого В. Бобинський у статті "Літературне життя по цей бік Збруча" пояснював так: "Згуртування "митусівців", не применшуючи вартості індивідів, як згуртування не мало ніякої життєвої рації. Замало розмаху було в його членів, щоб зробити революцію в мистецтві, забагато різниць у власних поглядах кожного окремого члена на шляхи й завдання праці митця"10.

Але розмежування відбувалося не тільки в межах одного угруповання - воно мало далеко ширший характер. Спершу майже непомітно, а потім дедалі виразніше почали окреслюватися основні напрямки літературного процесу міжвоєнного двадцятиліття: радянофільський, що базувався на марксистських засадах; католицький - під опікою святоюрської резиденції і особисто митрополита Андрея Шептицького; ліберальний із загальною ідеєю позасоціальності, "безсвітоглядності" митця; націоналістичний, іде ологом якого був Дмитро Донцов.

Між ними не можна провести чіткої лінії поділу, бо, приміром, національна ідея не була чужою і католицькому напрямку, а з естетичного погляду з усіх тією чи іншою мірою знайдемо риси основних стильових течій того часу - символізму, неокласицизму, неоромантизму та почасти футуризм}', імажинізму й експресіонізму.

Католицький напрям виник на основі журналу "Поступ", що почав виходити в 1921 р. Письменники католицької орієнтації створюють наприкінці 1922 р., коли розпалася група "Митуса", угруповання "Логос". До нього входять молоді письменники Григор Лужницький (Меріям), Олександр-Микола Мох (Орест Петрійчук), Степан Семчук, Василь Мельник (Лімниченко) та Роман Сказинський. До "Логосу" приєдналися історик Теофіл Коструба, публіцисти Осип Назарук, Петро Ісаїв та ін.

Сидір Твердохліб
Сидір Твердохліб

"Логосівці" ставили перед собою завдання активізувати культурно-освітню працю серед населення, яке важко переживало поразку визвольних змагань 1917-20 pp. Ця праця мала базуватися на національній та християнській ідеях. "На їхню думку, - пише сучасний дослідник "Логосу" Я. Грицков'ян, - будувати суспільні відносини в державі можна тільки на християнській основі, християнській філософії, бо лише вона дає змогу заспокоїти людські прагнення, діяти в єдності, доходити до стану гармонії. Основні пункти програми групи "Логос" поставали, отож, з опозиції до матеріалізму і комуністичних ідей, із прагнення діяти й творити згідно з католицькою етикою..."11. Члени "Логосу" друкували свої твори також у видавництві "Добра книжка" (серія "Бібліотека "Логосу"). Як творче об'єднання "Логос" проіснував до 1930 p., а журнал "Поступ" - до 1931 р.

Літературна творчість "логосівців" охоплює передусім поезію. В їх творах, як і в "митусівців", переважала поетика символізму, а основними мотивами були національно-патріотичні та мотив єднання з Богом. Найбільш плодовитим поетом був Василь Лімниченко (Мельник), автор збірок віршів "З війни" (1920), "Хуртовина" (1921), "Клонюсь" (1926) та "Дзвони дзвонять" (1933). У перших двох переважають настрої смутку й безперспективності, прагнення до вищого, неясного ідеалу, в наступних панує радше споглядально-умиротворена атмосфера душевного спокою, заколисаного голосами вечірніх дзвонів, тиші полів, "де вітер шепче казки тополі" тощо.

Збірки Степана Семчука "Метеори" (1924) та "Воскресіння" (1927) позначені більшою глибиною внутрішнього переживання, християнська символіка віршів поета тісніше пов'язана з національно-патріотичними ідеалами: аналогія шляху українського народу до визволення зі шляхом Христа на Голгофу і його воскресінням. О. Петрійчук (Мох) в єдиній своїй збірці "Про те, що я люблю" (1924) розробляє мотиви любові, що лежить на грані між земним почуттям й ідеальною християнською любов'ю до Бога.

Найбільшою зрілістю з ідейного та естетичного поглядів вирізняється поезія Г. Лужницького (Меріяма), автора збірки "Вечірні смутки" (1924), в якій, на думку рецензентів, були помітні сліди навчання в таких поетів, як П. Карманський та М. Філянський, зокрема в умінні поета психологічні стани подати в пластичній формі. Г. Лужницький виступив також як оригінальний прозаїк (збірка оповідань "Чорний сніг", 1928) та драматург (релігійні драми "Посол до Бога", 1934; "Голгофа" і "Камо грядеши?", 1936).

З припиненням виходу журналу "Поступ" письменники католицької орієнтації згуртовуються навколо журналу "Дзвони" (1931-1939), який великою мірою розширив як діапазон проблематики, так і коло авторів. Серед помітних поетичних явищ постійних авторів журналу варто відзначити передусім збірку Богдана-Ігоря Антонича "Велика гармонія", майже всі вірші якої друкувалися в "Дзвонах" протягом 1932-33 pp. Книжка ця тільки сьогодні стала об'єктом глибокого наукового осмислення і поруч з творами Гавриїла Костельника, Марка Антіоха, Олекси Стефановича, Юрія Липи зайняла своє місце серед надбань релігійної поезії в українській літературі XX ст.

Михайло Рибницький
Михайло Рибницький

Протягом майже десятиліття свого існування журнал "Дзвони" був осердям, навколо якого гуртувалися кращі літературні сили Львова і всієї Галичини, які стояли на засадах християнського світогляду. Тут друкувалися твори таких талановитих письменників, як Наталена Королева, Богдан-Ігор Антонич, Уляна Кравченко, Улас Самчук, Катря Гриневичева, Гавриїл Костельник, Юрій Липа, Оксана Лятуринська, Роман Завадович, літературно-критичні статті П. Ісаїва, К. Чеховича, М. Гнатишака, Ю. Редька та ін.

Популярність релігійних ідей серед населення, активний відгомін їх у літературі викликали звинувачення прокомуністично орієнтованих органів преси в експансіонізмі католицької ідеології, зокрема в залученні молодих літературних сил до цієї ідеології12.

Ідеологічні розбіжності, що стали причиною розпаду "Митуси", посилилися в другій половині 20-х pp. З одного боку, В. Бобинський, головний організатор групи, чимраз більше переходив на ліві, прорадянські позиції, а з іншого, у 1922 р. знову почав виходити журнал "Літературно-науковий вісник" під редакцією Дмитра Донцова.

Відновлення цього найпопулярнішого наприкінці XIX - на початку XX ст. не тільки в Галичині, а й у всій Україні часопису, пов'язаного з іменами М. Грушевського, І. Франка, В. Гнатюка, вселяло в багатьох літераторів надію, що він буде продовжувати традицію свого попередника, тим більше, що новий "Вісник" проголосив себе його спадкоємцем. В. Бобинський з цього приводу зауважував, що з появою "Літературно-наукового вісника" на галицькому обрії, "митусівці" попали "на звичайну для "молодих" хворобу - ностальгію за патентом на "справжнього", визнаного поета. За тим пішло роз'єднання"13.

Для повної об'єктивності додамо, що й сам автор цих слів попався на "звичайну" для "молодих" хворобу - кілька його віршів теж з'явилося на сторінках донцовського журналу, і що публікувалися в ньому й поети, яких до "молодих" важко зарахувати: П. Карманський, В. Пачовський, Б. Лепкий. Рішуче запротестували проти цього видання з такою назвою представники старшого покоління діячів української культури, які перебували тоді в еміґрації у Відні: М. Грушевський, А. Крушельницький, Олександр Олесь. Щоправда, цей протест обнародуваний не був, ми дізналися про нього з листа В. Гнаткжа до А. Крушельницького14.

І справді, поява нового "Літературно-наукового вісника" стала мовби тим каталізатором, що прискорив розмежування літературних сил, яке відбулося уже в 1923 р. Для В. Бобинського "новими шляхами" стала про-радянська орієнтація. Процес національного відродження в Україні, який захопив багатьох галицьких інтеліґентів, привів В. Бобинського до співпраці в комуністичному виданні "Культура", згодом він стає редактором двотижневика "Світло" (1925-28), а з 1927 р. -журналу "Вікна" (до переїзду в 1930 р. до СРСР, де в 1933 р. був заарештований, а в січні 1938 р. розстріляний).

Журнал "Вікна" виходив з 1927 до 1932 р. Навколо нього об'єдналися Олександр Гаврилюк, Ярослав Галан, Петро Козланюк, Ярослав Кондра, Степан Масляк, Мирослава Сопілка, Степан Тудор та ін. Журнал підготував скликання в травні 1929 р. першої наради пролетарських письменників Західної України, на якій було створено літературне об'єднання "Горно". В декларації цієї наради було сказано: "Стоїмо на ґрунті пролетарської ідеології, обоснованої Марксом і великими практиками сучасного послідовного марксівського пролетарського руху"15. З 1929 р. журнал став органом літературної організації "Горно".

Після переїзду В. Бобинського в радянську Україну головним редактором "Вікон" до закриття журналу польською владою у вересні 1932 р. був Степан Тудор. До здобутків часопису можна зарахувати те, що на його сторінках друкувалися твори українських письменників зі Східної України, Канади, США, переклади зі слов'янських (польської, російської, болгарської, чеської) та західноєвропейських літератур (німецької, французької). Підбиралися для публікації твори "пролетарської ідеології", але серед них траплялися зразки високої художньої вартості, приміром, В. Бобинський умістив низку своїх майстерних перекладів віршів французького поета Артюра Рембо, чеського Іржі Волькера тощо. Серед членів "Горна" найталановитішими були Василь Бобинський та Степан Тудор. Причому витончений естетизм Бобинського, що виробився під впливом французького символізму, не дуже в'язався з пролетарською тематикою, за що поет зазнавав ударів від радянських критиків, а Тудор у молодості зазнав впливу інтуїти-вістської філософії А. Берґсона та літератури європейського модернізму, і цього не міг витравити його перехід на марксистські позиції. Загалом же роль цієї групи в літературному процесі галицького регіону в радянському літературознавстві непомірно перебільшувалася.

Подібне можна сказати й про інше відгалуження письменників прорадянської орієнтації, що гуртувалося навколо журналу "Нові шляхи" (1929-32), головним редактором якого був Антін Крушельницький і важливу роль у якому відігравав талановитий поет Іван Крушельницький. Треба сказати, що, декларуючи свою ідеологічну позицію, "Нові шляхи" не були зашореним вузькопартійним часописом і зуміли на перших порах згуртувати навколо себе широке коло демократично настроєної творчої інтелігенції. Тут можемо знайти цікаві огляди розвитку української поезії в Галичині повоєнного періоду, рецензії на нові книги. Так, І. Крушельницький привітав появу першої збірки Богдана Кравцева "Дорога", високо оцінював нові видання творів Спиридона Черкасенка, Олександра Олеся та ін. На сторінках журналу друкувалися твори письменників різної орієнтації: Богдана Лепкого і Катрі Гриневичевої, Юрія Косача і Юліяна Опільського, Василя Гренджі-Донського і Степана Масляка, Спиридона Черкасенка й Авеніра Коломийця, Остапа Турянського і Ярослава Кондри, Василя Бобинського й Антона Павлюка. Тут друкували історичні, літературознавчі та мистецтвознавчі розвідки Іларіон Свєнціцький, Михайло Рудницький, Святослав Гординський, Іван Крип'якевич, Степан Щурат.

Але, гортаючи сьогодні підшивку "Нових шляхів", не важко помітити, як журнал поступово відходив від тих загальнодемократичних засад, з якими починав своє існування, й переходив на позиції ортодоксальної радянської ідеології. Через те від нього відійшла переважна частина вчорашніх прихильників і авторів. Прикро, що саме на сторінках "Нових шляхів" було піддано різкій і тенденційній критиці перші книги історичного полотна Богдана Лепкого "Мазепа", книги поезії Євгена Маланюка і т. ін.

В статтях радянських літературознавців можна було натрапити на твердження, що І. Крушельницький тісно примикав до літературної організації "ГЬрно" і солідаризувався з позицією її друкованого органу - журналу "Вікна", де час від часу друкувалися його твори. Насправді часопис, у якому головну скрипку грав І. Крушельницький, не був таким ортодоксальним, як "Вікна", і часом у них доходило до гострих суперечок. Так, коли у квітні 1931 р. в "Нових піляхах" з'явилася стаття І. Крушельницького "Джерела творчості Ярослава Галана", в якій показано вплив на ранню творчість драматурга західноєвропейських письменників-модерністів щодо конструювання сюжетів та ліплення характерів, то Галан не був захоплений таким аналізом і написав відповідь у далеко не толерантному дусі, про що свідчить її назва - "Відповідь поплетачеві" ("Вікна", 1931. - Ч. 7/8).

Цей штрих характерний щодо дальшої долі родини Крушельницьких. Польська влада в Галичині розгортала щораз більший наступ на українські громадські організації, культурні товариства, пресу. Зазнавали переслідувань люди, які друкувалися в "Нових шляхах", через те зменшувалася автура журналу. З іншого боку, з радянської України надходять тривожні чутки: громадськість сколихнув інспірований суд над СВУ. Західноукраїнські члени Академії наук України М. Возняк, Ф. Колесса, В. Щурат, К. Студинський вже не одержують зарплати від радянського уряду. В цій ситуації Антін Крушельницький вирішив їхати з родиною в радянську Україну. У вересні 1932 р. до Харкова виїхав Іван з сестрою Володимирою, а кілька місяців по тому - решта родини. 5 листопада 1932 р. були заарештовані Антін та Іван Крушельницькі; через тиждень - Іванові брати Тарас, Остап та сестра Володимира. Ніхто не повернувся, всі загинули.

З припиненням виходу "Вікон" та "Нових шляхів" комуністичний напрямок у літературному процесі Галичини, по суті, припиняє існувати. Марксистська ідеологія тут зовсім збанкрутіла внаслідок репресій та голодомору в Україні, про що широко інформувала преса. Втратилися контакти між літераторами обох частин України. Втім, у Східній Україні літературний рух припинився, недавнє культурне відродження стало "розстріляним відродженням", а ті з письменників, хто залишився живим після репресій 30-х років, були зламані морально. Літературне життя по цей бік Збруча, що зосереджувалося переважно у Львові, намагалося продовжувати перерваний на сході рух, розвивати ті тенденції, які там були обірвані.

Які ж літературно-мистецькі групи, крім католицької, діяли далі у Львові, якими були їх ідейно-естетичні засади? Представники стрілецької тематики Левко Лепкий, Микола Голубець, Роман Купчинський, Олесь Бабій після розпаду групи "Митуси" гуртувалися навколо видавництва "Червона калина", яке видавало також журнал "Літопис Червоної Калини" (1929-39) під редакцією Л. Лепкого і В. Софронова-Левицького, присвячений здебільшого визвольним змаганням.

Діяльність названих письменників була досить активною. Поширився жанровий діапазон їх творів, зросла участь у громадському житті. Так, Роман Купчинський, автор дотепер широко відомих стрілецьких пісень "Зажурились галичанки", "Човник хитається", "Накрила нічка", пише роман - трилогію "Заметіль" (1929-30); Олесь Бабій публікує поему "Гуцульський курінь" (1927), повість "Перші стежі" (1938), літературно-критичний нарис "Микола Федюшка-Євшан" (1930). І все ж, найцінніше з іх творчого доробку належить поезії періоду "Митуси", коли поетів не ділили ще політичні розходження. В. Бобинський прагнув переплавити у своїй палітрі витонченість версифікації західноєвропейських поетів з українською фольклорною символікою, передати тонкі порухи підсвідомості, змалювати психологічний пейзаж; О. Бабій торкався проблем таємниць людського буття ("Йде Прамати істніння від джерел незбагнутих і розносить нам вина у розбитому дзбанку"); Р. Купчинський досягає майстерності в психологізації пейзажу ("Зима", "Спека", "Вітер").

На жаль, на повну силу не розкрився талант ні О. Бабія, ні Р. Купчинського, ні інших співців стрілецької теми. О. Бабій збився на багатослів'я й декларативність, Р. Купчинський майже перестав писати вірші, Ю. Шкрумеляк зійшов на принагідні віршики до свят.

І все ж, стрілецька тема в літературі Галичини переросла у своєрідну епопею, ставши не тільки фактом літературного життя, а й фактором пробудження національної свідомості широких верств народу, його державницьких ідеалів. її, цю епопею, складають не тільки пісні, яким судилося ще раз відіграти велику державницьку роль уже в недавній час кінця 1980 - початку 90-х pp., ай прозові твори, писані як по свіжих слідах подій, учасниками яких були автори, так і з дистанції часу.

Помітний резонанс викликали в критиці 30-х років оповідання Миколи Матіїва-Мельника "На чорній дорозі", "Короп", "За парубоцьку славу", що мають вартість історично-художнього документу, достовірного у своїй основі, і водночас документу людської душі, в якій відбилася трагедія українського народу, чий відчайдушний зрив за свободу й незалежність закінчився березовими хрестами по всій Україні... Популярність читачів здобули новели Василя Софронова-Левицького "Під сміх війни", "Бо війна війною", сповнені легкого гумору, фейлетони й повісті Миколи Голубця ("Люди й блазні"). Сюди ж пристають оповідання і повісті Федора Дудка, прозаїка родом зі Східної України ("Квіти і кров", "Чорторий", "Війна"), в яких розгортаються події на степових просторах України.

Пробуджується інтерес письменників стрілецького покоління до історичної теми. Поряд з представниками старшої Генерації Б. Лепким ("Вадим", "Крутіж"), Ю. Опільським ("Сумерк", "Ідоли падуть", "Опирі") історичні повісті пишуть М. Голубець ("Жовті Води"), Ф. Дудко ("Великий гетьман"), Г. Лужницький ("Багряний хрест", "Чорна ігуменя") та ін.

Як літературне явище творчість представників стрілецької теми була мовби перехідною ланкою до нового покоління літераторів, які виступили на початку 30-х років.

Таке твердження може викликати заперечення, бо, приміром, молода західноукраїнська поезія протиставила себе попередньому поколінню. Так, Б.-І. Антонич писав у 1934 p.: "Письменники цієї Генерації багато пережили й багато бачили, здобули великий досвід, однак створюється враження, що вони не дали того, чого від них можна було сподіватися. Власне, й вони вже сьогодні вичерпані і, на жаль, передчасно відспівали свою пісню, і не піднеслася вона надто високо. Радше навпаки - результати неспівмірні з зусиллями, талантами, можливостями"16.

Сьогодні з таким висновком погодяться, певно, далеко не всі, хоч належить він поетові й критикові, чий авторитет дуже високий, і для нас важливо зрозуміти не тільки оцінку, але також її мотиви. Ситуацію прояснює інший талановитий представник Антоничевого покоління - Святослав Гординський. "Наші повоєнні поети, - пише він, - займались тоді так званою національною тематикою. Стилістично це був символізм, чудовий стиль для оплакування свіжих могил. Були добрі поети, а все ж поезії з тієї доби немає"17.

На час, коли писалися ті слова, стрілецькі могили вже поросли травою, а Товариство для збереження стрілецьких могил, яке існувало до 1939 p., дбало, аби на них стояли хрести й пам'ятники, щоб не забулися імена тих, хто лежить у цих могилах. Національна тематика не була чужою для нового покоління, але підхід до неї був інший. Не оплакувати того, що вже стало історією, а гартувати дух до нових зривів.

Продовжу цитату з наведеної вище статті Антонича "Поезія по цей бік барикади": "Програмовою рисою їх (молодих поетів. - М. І.) є певний юнацький романтизм... Діапазон форм надзвичайно широкий, від тугого сонета й мелодійної строфи до дадаїстичних словесних конструкцій за принципом фонетичної асоціації. Метафора підкреслено сучасна. Ці юнаки з полум'яними очима, неспокійні, нервові, звеличники здоров'я й сили, вітають у своїх віршах невідомі шляхи, незнане життя, бурхливі дні, в'язничні келії, барвисті міста і місяць над конюшиною"18.

Молодше покоління письменників прийшло з групи "Листопад", що виникла в 1828 р. і проіснувала до 1931 р. До неї входили молоді літератори націоналістичної орієнтації Богдан Кравців, Степан Ленковський, Євген-Юлій Пеленський, Володимир Лопушанський, Володимир Янів та ін. Однак група проіснувала недовго, і з її розпадам частина учасників згодом примкнула до "Вісника", а частина об'єдналася навколо журналу "Дажбог", редактором якого були Є.-Ю. Пеленський (1932-34), Б.-І. Антонич (1934) та Б. Кравців (1935). Саме до "дажбогівців" стосується Антоничева характеристика поетів як сповідників "юнацького романтизму", що вітають у своїх творах гамірливі міста та місяць над конюшиною і випробовують усі поетичні форми та стилі.

Не важко побачити, що програмні засади групи включають принципи надто віддалені між собою. Отож незабаром віддалилися й самі письменники: Богдан Кравців став співцем "в'язничних келій", а Богдан-Ігор Антонич - "місяця над конюшиною". Ранні вірші Б. Кравцева, зібрані в книжці "Дорога" (1929), пронизані духом юнацького романтизму, спраги доріг і пригод. Збірка "Сонети і строфи" (1933) відбиває досвід самого автора, ув'язненого за революційну діяльність; у стильовому плані її характеризує ощадність образу, дисципліна думки, потамованість емоцій, в ній відчувається поетична школа "Тюремних сюжетів" Івана Франка.

У першій збірці Б.-І. Антонича "Привітання життя" (1931) теж не мало віршів про дороги, "бронзові м'язи", але вони навіяні не так власними переживаннями, як творчою фантазією. Антоничева стихія - це міфологізування світу, занурення у його прапервісність і в кінцесвітність, відчуття свого духовного "я" у нескінченому кільці метаморфоз, єдності біосу, закони якого"однакові для всіх". Такими мотивами пронизані збірки поета "Три перстені" (1934), "Книга Лева" (1936), "Зелена євангелія" (1936), які поставили його ім'я поряд з іменами найбільших поетів-ліриків XX століття. Коли в 1935 р. Б. Кравців взяв на себе редагування "Дажбога", він зробив його суто політичним виданням, зрештою, журнал швидко припинив своє існування. Літературно-мистецьке життя Львова з середини 30-х років зосереджується навколо журналів "Вісник" (перейменований у 1933 р. з "Літературно-наукового вісника"), "Дзвони" та двотижневика "Назустріч", що репрезентують націоналістичний, католицький і т. зв. ліберальний напрями.

Платформа "Вісника" заперечувала автономність естетичного начала в літературі, висуваючи на перше місце ідеологічну спрямованість з ухилом на національну ідею. Орієнтація на національно-{націоналістично) волюнтаристську домінанту була великою мірою спричинена процесами, які відбувалися в УРСР. Політика терору, репресій, масових розстрілів діячів культури викликала відповідну протидію, посилювала тенденцію ідеологізації мистецтва із, сказати б, зворотним знаком від того, що пропагувалося за Збручем. Культивування національно-державницької ідеї протистояло позиції "класового підходу", "класової ненависті" до ворогів соціалізму і т. ін. "В нашім журналі, - підкреслював його головний редактор Дмитро Донцов, - не раз і не два зверталося увагу на той волевий чинник, який - один лиш він - зможе здинамізувати нашу психіку в грядущім порахунку з большевизмом"19.

Основне ядро "Вісника" склали письменники-еміґранти Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Олег Ольжич та Олена Теліга, які здобули назву "вісниківської квадриги". На сторінках журналу виступали також Юрій Клен (Освальд Бургардт), Олекса Стефанович, Улас Самчук, Ростислав Єндин, Дарія Віконська, Богдан Кравців та багато інших поетів, прозаїків, літературних критиків. їх творчість позначена впливом доктрини "державницької літератури", хоч і не вкладається цілком в її рамки. Кожний з письменників має своє коло тем, мотивів, свою образність та інтонацію. Загалом у творчості поетів цього кола логічно-ораторське начало переважало над мелодичним, "метафора чину" - над метафорою споглядання, герой цієї поезії радше закований у панцир дружинника, аніж напоєний трунком Лади.

Відповідним до цих установок на "невгнутість" характеру, культ вольового начала мав бути і стиль творів: "ніч зі сліпучими блискавицями, зі загравою ранку на обрії", як визначала його у статті "До проблеми стилю" Олена Теліга20. Назагал у стилі "вісниківців" переважало поєднання неокласичної ясності образу та неоромантичного світосприймання.

Позиції "Вісника" в літературно-мистецькій атмосфері Львова протистояла платформа двотижневика "Назустріч" (1934-38). Вона відразу постала доволі виразно, оскільки часопис виник, коли ідейно-естетичне розмежування різних груп вже відбулося. З першого ж числа двотижневик якнайдалі відійшов від політичних пристрастей доби і на їх місце поставив право творчої індивідуальності на самовияв, на пошук нових мистецьких форм. Перше число нового часопису відкривалося заміткою його головного редактора Михайла Рудницького "Плани", в якій було коротко сформульовано програму видання: "Безпартійний журнал? Схотять проскочити туди безпартійні та графомани. З програмово-боєвими журналами не краще: там гомінкі гасла заступають талант: кожна будочка з прапором називається барикадою"21. На сторінках "Назустрічі" велася дискусія про те, чи письменник повинен мати світогляд. М. Рудницький вважав, що світогляд письменникові не конче потрібний. Проте інші учасники обговорення проблеми про взаємовідношення у літературі світогляду й таланту на сторінках "Назустрічі" висловлювалися не так категорично, як М. Рудницький, який обстоював ідею безсвітоглядності літератури. Так, Р. Купчинський підкреслював різницю між органічним світоглядом митця і певною системою поглядів, С. Гординський вважав неминучим лихом тип "літературного сурмача, що, не вносячи сам творчих елементів у літературу, хоче її монополізувати"22, а Б.-І. Антонич вбачав суспільну вартість літератури вже в її мистецькій самодостатності.

Майже на кожну нову книжку часопис відгукувався рецензією, в якій намагався окреслити, передусім філософсько-естетичний, а не проблемно-тематичний її аспект. Так, аналізуючи збірку Б. Кравцева "Сонети і строфи", О. Дніпровський підкреслював вразливість поета на чистоту вірша й чистоту мови, а Я. Гординський у прозових книжках Ю. Косача "Тринадцята чота", "Клубок Аріадни" та "Чарівна Україна" бачив риси неоромантизму, які споріднюють ці книги вольовою напругою та високими душевними поривами з творчістю Миколи Хвильового, Юрія Яновського, Гео Шкурупія, Юрія Смолича.

Цілком зрозуміло, що при такому підході до літератури не раз траплялися розбіжності щодо оцінки тих чи інших творів та полеміка між авторами. Так, у "Назустрічі" була високо оцінена збірка поезій Наталі Лівицької-Холодної "Вогонь і попіл" за щирість і відсутність пози, в той час коли "Вісник" взагалі поставив під сумнів потребу її публікації. Різкий протест "Вісника" викликало зауваження С. Гординського про вплив на поезію Є. Маланюка російського вірша.

Часопис "Назустріч" згуртував цілу групу талановитих поетів, критиків і літературознавців. Крім М. Рудницького, в ньому виступали Б.-І. Антонич, В. Сімович, М. Возняк, П. Зайцев, В. Дорошенко, С. Чарнецький.

На сторінках "На зустрічі" особливо яскраво виявлялася одна з граней різнобічного обдарування Святослава Гординського - його хист літературного критика. Талановитий поет, автор збірок "Барви і лінії" (1933), "Буруни" (1936), "Слова на каменях", поеми "Сновидів", в яких він виявив себе витонченим майстром вірша, талановитого перекладу "Слова о полку Ігоревім" (1936), - у низці рецензій та оглядів окреслив основні тенденції літературного життя в Галичині.

На відміну від "Вісника" і "На зустрічі", що займали крайні полюси в підході до призначення літератури, журнал "Дзвони" займав позицію єдності ідейних, етичних та естетичних критеріїв в оцінці художніх творів. Основний виразник естетичної концепції "Дзвонів" Микола Гнатишак, ґрунтуючись на ідеях психологічної теорії українського вченого Олександра Потебні про зв'язок літературного твору зі структурою його складових частин - слів, а літератури загалом - із структурою мови і підходячи до літературних творів як фактів передовсім "словесно-мистецьких", висунув концепцію ідейно-етичного естетизму на основі християнських ідеалів. Стоячи близько до Святоюрської гори, "Дзвони" зосереджували увагу на ідеях релігійності, християнської моралі та національності, не надаючи переваги жодному конкретному літературному стилеві, але не схвалюючи як самодостатності форми, так і неморальності вчинків персонажів з погляду релігійної етики. Про популярність журналу в літературних колах та серед читачів свідчить те, що в авторському складі були такі імена, як Богдан-Ігор Антонич, Улас Самчук, Наталена Королева, Дмитро Козій, Костянтин Чехович...

Названими літературними напрямами та групами, певна річ, літературне життя Львова періоду міжвоєнного двадцятиліття не обмежується, до того ж між ними не можна провести чіткої розмежувальної лінії. У цьому зв'язку треба назвати ті, скажемо сучасною мовою, структури, які стояли поза названими напрямами й групами й водночас по-своєму координували літературний процес. Йдеться про Товариство письменників і журналістів ім. Івана Франка (1925-39) з осідком у Львові, яке об'єднувало письменників різних орієнтацій і щороку присуджувало літературні премії. В різні роки Товариство очолювали Андрій Чайковський, Василь Стефаник, Василь Щурат, Богдан Лепкий, Роман Купчинський. У 1937 р. воно нараховувало 84 особи (приблизно стільки має Львівська організація Спілки письменників сьогодні).

Нарешті, назвемо ще одну групу, що формувалася за трохи нетрадиційним принципом, - "Дванадцять" (1935-39). Як згадував її організатор, поет і журналіст Анатоль Курдидик, "це було таке собі клубно-товариське об'єднання молодих поетів і письменників, редакторів і журналістів, для яких не було місця в інших тодішніх, - назвім його сучасним терміном, - "естеблішментських" організаціях такого ж типу. Бо чи ви, молодий чоловіче, могли пролізти до такого, наприклад. Товариства українських письменників і журналістів, що хотіло бути академією Гонкурів? Або чи могли ви просунутись до архінаціоналістичного "Дажбога", що постав з колишнього "Листопаду"?... І хоч ви працювали професійно пером як журналіст чи редактор, хоч ваші вірші, оповідання, леґенди, новели рясніли по українських часописах, хоч ви вже й мали по одній-дві-три книжки, - нічого з цього! Естеблішмент був замкнений на такі клямки та колодки, що й не добивайся!..."23.

В цьому спогаді відчуваємо певну дозу іронії, що тільки підкреслює живий характер групи, до якої входили поети і прозаїки Богдан Нижанківський, Іван Керницький, Іван Чернява, Василь Ткачук, Ярослав Курдидик та ін.

Своїм богемно-кав'ярняним характером творчого життя і спілкування "дванадцятка" трохи нагадувала "Молоду Музу" (до речі, майже всі учасники якої були ще живими, хоч, за словами Б.-І. Антонича, їх пора здавалася такою далекою, що молодому поколінню "Слово о полку Ігоревім" було ближчим, аніж їх смутки та космічна туга), але була більш рухливою організаційно. Члени "дванадцятки" організовували літературні вечори під маркою своєї групи, оскільки власного друкованого органу не мали і працювали в різних часописах і видавництвах. На відміну від "молодомузівців", вони почували себе свідомими обов'язку служити пером своєму народові, хоч і не виступали з деклараціями чи маніфестами. Завдяки таким книжкам, як "Вулиця" Богдана Нижанківського, "Сині чічки" Василя Ткачука, "дванадцятка" здобула популярність серед українських читачів і навіть визнання, за словами А. Курдидика, таких "богів", як Б.-І. Антонич та С ІЬрдинський.

Якою була видавнича справа у Львові? Тут діяли видавництва "Добра книжка", "Бібліотека "Діла", "Батьківщина", "Ізмарагд", "Українська книгоспілка" та ін.

Так, у "Бібліотеці "Діла" виходили книжки Юрія Косача, Ірини Вільде, в "Українській книгоспілці" - збірка Євгена Маланюка "Перстень Полікрата", "Вибрані твори" Миколи Хвильового, в "Ізмарагді" - твори Марка Черемшини, збірка "Зелена євангелія" Богдана-Ігора Антонича. Виділявся серед видавництв пресовий концерн Івана Тиктора з його "Українською бібліотекою". Тут були зібрані значні літературні й мистецькі сили Львова: письменник і мистецтвознавець Микола Голубець, пародист і фейлетоніст Федь Триндик (Василь Гірний), лемкознавець Юліян Тарнович, карикатуристи Едвард Козак і Лев Сенишин24. Тут було видано твори Уласа Самчука, Катрі Гриневичевої, Леоніда Мосендза, Юрія Косача, Володимира Бирчака, Миколи Голубця, Василя Щурата, Богдана Нижанківського, Івана Керницького, Василя Ткачука та багатьох інших письменників різних поколінь.

Активно розвішалася у Львові й дитяча література, виходили журнали "Дзвіночок", "Світ дитини", "Юні друзі", книжки для дітей, авторами яких були Роман Завадович, Костянтина Малицька, Марійка Підгірянка, Богдан Гошовський, Юрій Шкрумеляк та ін.

Друга світова війна, що почалася вступом радянських військ до Львова, перервала літературний процес, який складався протягом кількох десятиліть. Частина українських письменників емігрувала, частина залишилася в місті. Крім цього, у Львові було багато єврейських і польських письменників, і в 1939 р. створено львівську організацію Спілки радянських письменників України, організатором якої був Петро Панч, а головою пізніше став Олекса Десняк, він же таки був і головним редактором створеного в 1940 р. журналу "Література і мистецтво". В пресі було опубліковано немало спогадів про літературне життя Львова періоду радянської окупації Західної України: Петра Панча, Романа Купчинського, Яна Бжози (Воробця) та ін. Нещодавно вийшла книга спогадів Остапа Тарнавського "Літературний Львів 1939-1944" (Львів, 1995), в якій широко й докладно змальовано літературну й загалом культурно-мистецьку ситуацію як за радянської, так і за німецької окупації західноукраїнських земель, коли до Львова прибули письменники зі Східної України (Аркадій Любченко, Іван Багряний, Юрій Шевельов, Тодось Осьмачка, Григорій Костюк, Олекса Веретянченко), тут діяло "Українське видавництво", виходив літературний журнал "Наші дні". Незважаючи на важкі умови німецько-фашистської окупації, тут не гасло культурне життя, закладеться основа того літературно-мистецького руху, який відразу після закінчення Другої світової війни розпочався в таборах для переміщених осіб у Німеччині й Австрії, а потім перенісся в інші центри української еміграції й завершився створенням Об'єднання українських письменників "Слово", що діє до сьогодні. "І коли в еміграційних обставинах виникла думка про велику літературу, - зазначає О. Тарнавський, - то основу цієї ідеї треба шукати в творах, з якими наші письменники приїхали на еміґрацію, та в тій спільній співпраці, що її започаткували в атмосфері ініціативи, що її ми пережили у Львові"25.

Ці події й процеси вимагають окремого дослідження. Ми ж зробили спробу дати картину розвитку літературного життя перших десятиліть нашого століття, окреслити найважливіші процеси, які відбувалися в ньому, сподіваючись, що вони багато в чому є повчальними і для сучасного покоління.

Література

1 Літературно-науковий вісник. - 1901. - Кн. 9. - С 14.
2 Франко І. Зібр. творів: У 50 т. - Київ, 1976. - Т. 3. - С 109.
3 Вороний М. Твори. - Київ, 1989. - С 163-164.
4 Світ - 1907. - Ч. 1. -С 1.
5 Карманський П. Українська богема. -Львів, 1936. - С 14.
6 Цит за кн.: Полонська-Василенко Н. Історія України. - Київ, 1993. -Т. 2. - С 449.
7 Гординський Я. Літературна критика підсовєтської України. - Львів; Київ, 1939. -С 8-9.
8 Струни. Антологія української поезії. - Берлін, 1922. - С 283.
9 Гординський С.  Поет "другої генерації" // Назустріч. - 1936. - 15 лютого.
10 Бобинський В. Гість із ночі. - Київ, 1990. - С 451.
11 Грицков'ян Я. Українські письменники міжвоєнного двадцятиліття: група "Логос" // Записки НТШ. -Т. 928. - Львів, 1994. - С 171.
12 Коломийців І. Лірика останнього десятиліття (1919-1929) // Нові шляхи. - 1929. - 4.1. 13С 89.13 Бобинський В. Літературне життя по цей бік Збруча // Бобинський В. Гість із ночі. - С 451.
14 Центральний державний історичний архів у Львові. - Ф. 361. - Спр. 88.
15 Вікна. - 1929. - № 6/7. - СІ.
16 Antonycz В. Poezja po tej stronie barykady // Sygnaly. - 1934. - Nr 4/5. - S. 5.
17 Гординський С. Поет "другої Генерації" // Назустріч. - 1936. - 15 лютого.
18 Antonycz В. Poezja po tej stronie barykady // Sygnaly. - 1934. - Nr 4/5. - S. 5.
19 Донцов Д. Агонія більшевизму // Вісник. - 1933. -Т. 1. - С. 675-676.
20 Теліга О. Збірник. - Детройт; Нью-Йорк; Париж. 1977. - С 88.
21 Рудницький М. Плани // Назустріч. - 1934. - Ч. 1. - С 1.
22 Гординський С Чотири реторти лірики // Назустріч. - 1935. - Ч. 2. - С 2.
23 Курдидик А. Богдан (Нижанківський) з іншого боку. Спроба портрету цього мого близького друга //Терем. -Детройт, 1971. - Ч. 4. - С 23.
24 Див.: Романенчук Б. Літературне життя Львова: Львів літературним центром / / Львів. - Філадельфія, 1954. -С 171-172.
25 Тарнавський О. Літературний Львів 1939-1944.-Львів, 1995. - С 136.




 © 2009-2017 Карта Львова - всі вулиці Львова. Електронний путівник вулицями міста Львова.